Уроки історії – день радянського фашиста

Вчора всі понарозказували про своїх дідів-бабусь і війну, ну а я чим гірша? В мене тим часом знову розцвів гібіскус, хай тут буде для краси, тим більше що він якраз майже ніякого стосунку до війни не має.

image

Урок перший

Моя бабця по мамі часто повторювала, що найкращі свої роки провела з внуками, і в неї був набір улюблених історії про нас, які вона завжди переповідала. Ось одна з її улюблених історій про мене і 9 травня. Я була в дитинстві велика мудрагелька, страшно любила всіх повчати і виправляти (може тут було б доречніше не в минулому часі говорити, а в теперішньому, але нехай, припустимо, що з віком мудрагельство поступово переплавляється на мудрість 🙂 ). Історія така: приходжу я, значить, з садочку, ну і ж мушу похвалитися, чого мене там навчили: “Бабцю, – кажу, – знаєш який завтра день?” “Який?” – питає. Ну і я гордо так, перейнята ідеолонічним запалом: “День радянського фашиста!” Вся родина, звичайно, під столом, історія переповідається з року в рік, ну чи переповідалася, поки бабця була жива. Це було б лише смішно, якби не було ще й повчально – в садок мене вперше відправили були в неповних 3 роки, тобто це 82 рік, і витримала я там ніби-то кілька тижнів. Уявіть собі, трирічним дітям замість зайчиків-ведмедиків вже втирали про “день перемоги доблесних радянських військ над німецько-фашистськими загарбниками” – дітям які від сили з дев’яти слів штампу могли запам’ятати три… Я того власне епізоду зовсім не пам’ятаю, але пам’ятаю інший, може він був першим досвідом насильства і страху в моєму житті, і тому запам’ятався? Пам’ятаю сонний час, і що треба лежати з заплющеними очима і не рухатися, а вона ходить поміж ліжечками і наглядає. І от коли вона відходить в протилежний кінець кімнати, я пробую поворухнути головою, і знаєте ж певно, як голосно шурхіт по подушці звучить у власному вусі – я завмираю – все, кінець, вона точно почула, що я не сплю, і зараз прийде сюди. Ну от і хто мене скаже, що це не фашизм був – той садок? Через кілька тижнів мені пощастило заробити запалення вух, чи що щось таке (привіт, психосоматика) і з того часу було вирішено мене залишити з бабцею, тобто я була врятована від тортурів сонним часом і до п’яти років жила райським життям маленького дикуна, поки ми не переїхали на Кульпарків, де мене чекали ще два роки радянського концтабору для дошкільнят.

Бабця ніколи не говорила нічого особливого про війну, війна почалася, коли їй було 20, вони в той час жили на Лемківщині (хоч родом були з Галичини), бабця моя народилася в с.Липовець, де був священником дід Антонича, народилася його мати, а потім теж був священником його батько, і де ніби-то Антонич провів дитинство. Мій прадід теж був греко-католицьким священником, очевидно отримав ту парафію невдовзі після Антоничевого батька. Прадід видав бабцю за семінариста і коли того висвятили, знайшов йому парафію недалеко від себе, очевидно, це була поширена практика. Нагуглила аж дві згадки про свого діда Підсаднюка, в одній каже, що він викладав катехизм в заснованій в 40 році українській вчительській семінарії в Криниці, яка підчас війни була осередком української культури – бабця згадувала, що через неї переходили, і затримуватися, хто на коротше, хто на довше, багато видатних людей – діячів, митців, вчених – втікаючи по дорозі на захід. Про польські репресії і переслідування бабця згадувала мало, ну, там, що були, ну так, батькам спалили хату польські націоналісти, але ніхто не постраждав (крім худоби і пса). Потім під кінець війни їздили совєти і агітували українців переїжджати в Союз. Було зрозуміло, що кордони скоро можуть закритися, я вже не пригадую точно, що там була за історія, але гуголь знає все, і каже, що весною 45 року бабцині батьки вирішили переїхати в Союз з с.Лабова, де він в той час був парохом, бо в той час радянським КГБ були затримані і вивезені в якийсь фільтраційний табір на Кавказі обидві бабцині молодші сести, і батьки вирішили, що краще з дочками бути в одній країні. Мій дід збирався емігрувати в Америку, навіть вже були куплені квитки, але моя новонароджена (?) тітка захворіла була, і бабця навідріз відмовилася з хворою дитиною їхати, а потім вже той шанс було втрачено. Відповідно вони теж переїхали на Львівщину. Бабця потім казала, що їм ще пощастило, бо переїхали добровільно, з речима і на возі, а не примусово пішки і без нічого, як депортовували потім тих, хто не встиг добровільно переїхати.

Друге, що знаходить про мого діда гуголь – це некролог в якійсь діаспорній американській газеті за 77 рік, написав його якийсь “товариш зі студій Д-р Іляріон Калиневич”, виявляється, а семінарії в мого діда була кличка “Лемко”, хоч власне лемком мій дід ніяк не був. Може хотів бути?

Отак виглядає антирадянський антифашист десь в три чи чотири роки, щоб ви знали:

image

 

Урок другий

Мій дід по татові був з Поділля, і воював в тій війні тричі, отут в вікіпедії про нього написано. Так от, коли закінчилися мої тортури садком, і мене віддали в школу, я здається почала чутися менше пригноблено, по-перше, там не заставляли спати, а по-друге, там був трохи інший контингент – в моєму другому садку, на приклад, кажуть, я мало не задушила (цілком буквально) якогось рагуля, бо він не просто вкрав в мене фломастери, які мені приніс Миколай, а ще й мав наглість принести їх на другий чи третій день в садок як свої. А мама його потім на розборі польотів говорила, що вона йому казала, щоб він ті фломастери в садок не ніс, але він її не послухав. Він мені, між іншим, потім через кілька місяців помстився – поставив підніжку, і я таки досить серйозно розгаратала коліно об асфальт – довелося навіть в поліклініку з тим коліном ходити. Ну то в школі в нас нічого аж такого не було, все-таки, це була одна з кращих шкіл, наскільки це взагалі було можливо в тодішніх умовах.

Так от, в першому, чи може другому класі нас спитали, в кого дід був на війні, я, звичайно, свого заволонтерила, як кожна нормальна радянська дитина (87-88 рік – в нас політ-інформація щотижня, і діти-герої з такої товстої книжки з фотографіями, нашим був Валя Котик, ну і про Саманту Сміт не слід забувати, на кажучи вже про те, що фашисти шили “сумочки” із шкіри євреїв (цікаво, як та шкріра після крематорію зберігалася?), а ще була чорна рука і пиріжки з домашньої фабрики виготовлення фаршу з дітей яких викрали на вулиці, і мама пропалої дівчинки, яка знайшла в тому пиріжку її нігтик, ну це безвідносно до фашистів). Так от, на 9 травня, діда мого викликали в школу розповідати про війну. А може моя перша вчителька спеціально за нього схопилася, вона була цілком нормальна, Говда Марія Дмитрівна називалася, щоб не довелося слухати якісь істерики.

Так от, я ніколи не забуду, яку історію з війни нам вирішив розказати дід. Це була не історія про героїв, не про страшних ворогів-фашистів, не про те, що ми хотіли почути, чи чого очікували. Історія була, умовно кажучи, “про доброго німця”. Дід розказував про полоненого, якого вони спіймали коли партизанили, ну і що дід єдиний сяк-так по-німецьки говорив, то він був перекладачем. І що виявилося, що той німець був цілком нормальною людиною, і що не хотів йти на війну, але мусів, і про жінку-діти, все-таке. Я аж набагато пізніше зрозуміла, що дід йшлося про те, щоб показав людське обличчя “ворога”, він дав нам приклад, що “не всі німці фашисти”. Мені цей приклад потім часто ставав в нагоді, коли десь в дворі треба було пояснювати сусідським дітям, в тому районі, де крадуть фломастери, як це так, що я в школі вчу ворожу німецьку мову, коли у войнушці завжди є “наші”, і є “німці”, і вони ніяк не перетинаються. Дід потім скоро помер, але я пам’ятаю оце відчуття, коли йдеш з дідом по вулиці, і його плащ пам’ятаю, могло навіть таке бути, що мене тоді відправили ночувати до них, і я вранці разом з дідом в школу йшла – школа була 5 хвилин від них пішки, а від нас – 45 транспортом. І пам’ятаю те відчуття: от, який в мене дід!

Пізніше, в дорослішому віці, випливають якісь інші фрагменти, ті, про які в частинах родини просто мовчать, або недоговорюють, а в деяких все-таки говорять, хоч це і неприємно, ті, про які не пишуть у вікіпедії чи в некролозі, і образ досконалого діда трохи надщерблюється. Років 7 чи 8 тому в мене навіть була така ідея фікс, написати пост який би називався “обидва мої діди були зрадниками”, хоч правильніше було в сказати просто “колаборантами”. Але з часом юнацький максималізм м’якне, діди в пам’яті з дитячих героїв, красенів на чорно-білих знимках, перетворюються на нормальних звичайних людей з талантами і хибами, чеснотами і вадами. Може це і є насправді головний урок історії?

Advertisements

6 thoughts on “Уроки історії – день радянського фашиста

  1. Привіт! Набрела на тебе через дрім 🙂 потім зареєструюсь, а поки просто хотіла сказати, що пост кльовий, і що для мене одкровенням була в дитинстві бабусина (яка полтавська, а не лемківскька) історія про те, як у них жили німці – дітям яблука рвали. Це був взрив мозгів після садіківських історій про фашистів і книжок про синів полка і дітей-героів (цей треш досі пам’ятаю, мороз по шкірі). Я потім ще кілька разів, як у них ночувала, на ніч замість книжок просила тих історій про життя в війну. Привіт з Бразиліі! Скучила

    Like

    1. Привіт!!! Ура! Я якраз вчора тебе згадувала 🙂

      Я тобі відписала вже на ФБ…

      Про діда ветерана якось так собі вийшло в цьому пості, а от що я в інтернеті нашукала дотично до лемківської сторінки в історії моїх предків не-лемків, які народжувалися і жили серед лемків – то мені трохи дах знесло :). Бабця не нарікала ніколи, історії якісь розповідала, але воно все якось в юності інакше сприймається…

      Я відчуваю, що треба про це зараз писати, і може не в останню чергу тому, що війна…

      Like

    1. Тю, поняття не маю… Спам фільтр стоїть якийсь, але то би не мало впливати…
      Цікаво, а шо там за слова в тебе в коменті? 🙂 чесно, перший раз чую, але все може бути…

      Like

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s