Day 1. They thought my life was boring, or maybe they just liked my house plants?

imageThey thought my life was boring, or maybe they just liked my house plants?

Advertisements

вайтарняни

З Нікі Веллс в цьому відео ми разом були у Вайтарні десь 2 місяці в того самого вчителя – можете зацінити рівень професіоналізму, на який треба було (чи можна було) рівнятися. 🙂

Як читати Мерло-Понті, рецепти від Сема.

Це компіляція моїх постів про Мерло-Понті написаних восени 2013. Хоч я й не спеціаліст з Мерло-Понті, але вважаю, що навіть ці “легкі” кілька текстів дуже важливі, оскільки про цього феноменального філософа в інтернеті по-українськи майже нічого нема, не зважаючи на вже кілька років тому перекладені на українську (!!!) обидві його найважливіші праці. (Про ті переклади нічого не можу сказати, я їх в руках не тримала.) Якщо вас раптом щось з цього зацікавить – кажіть, я перервала цю серію виключно через відсутність читачів, але з задоволенням продовжила би ці пости, якщо би раптом знайшовся хтось охочий того Мерло-Понті читати і про це говорити. Отже, поїхали!

Як читати Мерло-Понті, рецепти від Сема. #1

Мій Сем (колишній “науковий керівник”) був одним з перших в англомовному світі, хто почав дійсно серйозно розбиратися в Мерло-Понті, з ним більш-менш рахувалися, навіть не зважаючи на майже тотальний з його боку бойкот академічної індустрії, а в цій індустрії це багато про що говорить. Коли Сем робив докторат в Торонтському уні, про Мерло-Понті тут мало хто навіть чув, на кажучи про те, щоб про нього говорити. Семові пощастило, що його керівник гусерліанець Пітерсма погодився на Семову тему, хоч сам, здається, так ніколи особливо Мерло-Понті і не зрозумів. Сем опублікував свій дисер книжкою в 79 році (якраз коли я народилася), і на неї досі посилаються. Мені пощастило бути раз на його річному аспірантському курсі про Мерло-Понті (це в мій перший рік магістерки було – дуже яскраві враження 🙂 ), потім двічі на річному курсі про метод, в якому Мерло-Понті становив десь мабуть 50% чистого часу, і десь на трьох чи чотирьох семестрових до-аспіранстських курсах про те ж. Це не рахуючи всяких різних курсів про Гайдеґера і Ніцше, де теж Мерло-Понті побіжно згадувався хоч би для порівняння. Ну і плюс багато годин особистих розмов – за вечерею, в транспорті, і на “офіційних” зустрічах про мою писанину.

Так от, рецепти від Сема, про те, як краще читати Мерло-Понті, і пізньо-феноменологічні (20ст.) тексти загалом.

1. Феноменологічні тексти настільки насичені (“thick with meaning” – Сем дуже любив цю фразу Мерло-Понті), що зрозуміти їх повністю з першого, другого, чи навіть двадцятого разу неможливо. Навіть Сем, щороку повністю перечитуючи “Феноменологію сприйняття” в процесі приготування до викладання курсу, протягом тридцяти з гаком років, до останнього разу знаходився там щось нове, і казав: “знаєш, я цього року вперше зрозумів це-ось таким чином.” Разом з тим ці тексти, як і світ, який вони намагаються зрозуміти і передати, мають багато “входів”, чи “порталів”, місць доступу, і не має великого значення, через котрі з них ти зайдеш в текст, аби тільки зайти.

Тому вінрадив спочатку по діагоналі перечитувати текст, а потім повертатися назад, і вивчати, але вивчати починаючи не з тих місць, де нічого не зрозуміло, а навпаки, з тих, де зрозуміло хоч щось, сміло пропускаючи зовсім темні місця. Тобто знаходити ті двері, які відкрилися конкретно тобі і конкретно зараз, і заходити через них.

Він також для всіх своїх курсів готував детальні “ключі” – що можна пропустити, що слід переглянути, що уважно прочитати (2-3 рази), і що простудіювати (і ці ключі щороку трохи мінялися, в залежності від того, який саме шлях він вибирав того конкретного року. Для студентських презентацій він видавав зазвичай десь по сторінці-півтори тексту, з яких казав вибрати не більше ніж пів-сторінки, а в ідеалі – 5-6 рядків, і робити текстову герменевтику такого малесенького уривка. Для себе він на кожне заняття мав підготовані “мапи і маршрути” – що він би хотів “покрити”, хоч часто їх змінював в процесі.

Continue reading

То все не так

Вже кілька днів переслідують мене рядки цього Стусового вірша:

То все не так. Бо ти не ти, 
I не живий. А тільки згадка 
минулих літ. Через мости 
віків блага маленька кладка. 
А небо корчиться в тобі 
своїм надсадним загасанням, 
яке ти тільки звеш стражданням. 
Ці роки, збавлені в ганьбі,— 
то так судилося…

Може хай цього разу без наслідків преслідують? Ну добре, я згідна на символічні наслідки…

Стара Австралія і маорійський новий рік

Хотіла назвати цей пост “Моя Нова Зеландія”, чи може “Моя Австралія” але подумала, що це все-таки було б трохи оманливо, зважаючи на те, що в тій частині світу я ще не була – поки що недомандрувала. Для мене Австралія, або Нова Зеландія, або обидві (я розумію, що вони дуже різні, і не так щоб зовсім близько, але на моїй мапі вони зовсім поруч, і якось взаємодоповнюються) – на першій позиції серед тих місць, які я б хотіла не просто відвідати, а пожити там, ну хоч би з рік, а краще – кілька років, а там далі – хто зна…

Це якесь таке місце, яке видається з одного боку цілком чужим, врослим корінням в якусь таку міфічну культуру, в якій те, що в нас давно минуле, і давно забуте, якимось чином цілком близько, і ще майже можна торкнутися, якщо не його самого, тоді принаймні його безпосередніх слідів. А разом з тим, це старе місце таке ще молоде, непереобтяжене історією, ні західною, ні східною, видається місцем, жити в якому було б цілком комфортно, і, в якомусь сенсі, знайомо. Я часто чую порівняння, що австралійці схожі на канадців, минулого року в Індії зустріла була румунку, яка живе в Новій Зеландії і казала, що тамтешні університети люблять наймати на роботу канадських колег. Ну, то таке, вступ :).

Вперше я торкнулася старої Австралії влітку після закінчення університету. Я кілька тижнів волонтерила в Швейцарії в одній організації, яка проводила міжнародні типу конференції з conflict resolution, чи радше reconcilliation. (Ось я про це писала в пості “Моя Швейцарія”). Мене призначили волонтерити в “офісі” в невелику але різношерсту компанію всяких приблизно студентів – крім мене там ще був один американець, одна полька, одна сербка, одна ліванка, один трінідадець і одна новозеландка, одним з наших завдань було транскрибувати аудіо записи доповідей попередньої конференції. Перша доповідь, яку я транскрибувала, була від якоїсь тітки з австралійських аборигенів, з ґенарації вкрадених поколінь, яка втекла з інтернату і сама повернулася додому (майже як в тому фільмі про кролячий паркан, чи якомусь подібному). На той час вона була одним з лідерів аборигенської спільноти в Австралії, і переговорів примирення, і її історія справила на мене неабияке враження. Після того першого разу, мене ще багато разів торкалося Австралія, хоч може не так виразно, а радше на рівні нагадування. Я дуже люблю австралійців, і маю про них багато хороших спогадів. Дійсно не можу дочекатися тої часу, коли зможу доторкнутися Австралії в реальному часі і просторі.

В нашій медитаційній практиці вважається, що система тонкого тіла людини (енергетичні центри і канали) є віддзеркаленням, чи мікрокосмічним втіленням такої ж системи в макрокосмічному вимірі. Цей макрокосмічний божественний прояв системи енергетичних центрів і каналів називається Вірата, всесвіт є тілом Вірати. Але так само ця система проектується на нашу Землю, різні частини Землі, материки, країни, окремі природні феномени є проекціями різних енергетичних центрів, або принципів, і несуть в собі енергію тих принципів. Якщо говорити в сенсі практичної релігійності, можна сказати, що божества, як є персоніфікаціями цих різних принципів, живуть і проявляються в тих місцях (виразніше ніж в інших). Так от, в цій системі Австралія – земля Ґанеші, а Нова Зеландія – його брата Картікеї. (Я згадувала в цьому пості про Улуру – він є мабуть найбільшою в світі сваямбгою Ґанеші.)

Про двох божественних братів є така ось історія, яка трохи світла проливає на різницю їх “характерів”. Їм влаштували конкурс :), сказали, хто швидше зробить коло (чи три?) навколо Матері-Землі, отримає приз. Ну, Картікея довго не думав, осідали свого павича і полетів. А Ґанеша подумав: куди мені з ним тягатися, в мене транспорт – сіра миша (або щур), я Картікею ніяк не пережену. Але тоді він подумав: але ось тут моя мати (Парваті, або Шакті), хто може бути більший і важливіший за мою матір? Ну то він просто обійшов раз (чи три?) навколо своєї матері і отримав приз, поки Картікея прилетів назад, конкурс давно закінчився. Вони обидвоє “воюють” проти зла, тільки роблять свою роботу по-різному. В той час як Ґанеші не треба нікуди “йти”, він робить свою роботу перебуваючи на місці, і те, чи той, що перебуває під його захистом в цілковитій безпеці просто тому, що жодне зло не може навіть підступитися до Ґанеші, Картікея завжди готовий вирушити в далеку дорогу і виконати свою роботу таким чином. Він дуже ефективно поборює всяке відьмацтво, і інші нечисті (яке доречне українське слово!) практики, тому ми говоримо мантру Картікеї, якщо відчуваємо якісь негативні впливи в цій сфері. Оця ось готовність до мандрів, до подорожі  якось інтуїтивно вчувається мені в маорійському дусі.

Маорійці зі своєю легендою про походження з океану, в якомусь сенсі протилежні до пустельних австралійських аборигенів, хоч, може вони власне тому і є взаємодоповнюючими протилежностями. Їх новий рік (у багатьох, хоч не у всіх племенах), припадає на перший день нового місяця, в період коли сузір’я Плеяд видно в небі перед самим світанком. Плеяди перед світанком в них там якраз вже видно, а новий місяць буде якраз за кілька днів, що власне і спонукало мене написати цей пост. В моїй картині світу вони присутні завдяки одному з моїх най-най улюбленіших фільмів всіх часів і народів, про який я вже писала колись давно – ось тут копія старого допису в жж, це в свою чергу копія ще на кілька років старішого мого поста на форумі “Культура” сайту Майдан.

Якщо ви не бачили, і зможете його знайти – подивіться обов’язково, ось кусень саундртрека з кадрами з фільму:

Оскільки мені самій захотілося його знову подивитися (давно не дивилася), а шукати диск десь в котрійсь коробці ще не розпакованій після переїзду було ліньки, я погуглила, і подивилася його в онлайні ось тут:

http://putlocker.is/watch-whale-rider-online-free-putlocker.html

Маратське музичне: Сат-Ґуру, втілення Омкари, 400 з гаком років тому…

Ґуру Пурніма – свято повного місяця, коли поклоняються принципові Ґуру (або втіленню того принципа, якщо в когось є Ґуру) зазвичай припадає приблизно на липень, цього року це буде 12 липня.

Після кількох місяців перерви я вирішила відновити свої музичні вправи і спробувати вивчити до Ґуру пурніми цю ось пісню (вибрала кліп з найнейтральнішим відео рядом, в ютюбі є багато версій власне цього аудіо трека з різним, переважно надто кічовим як на мій смак, візуальним супроводом).

Приблизний переклад перекладу:

Ти втілення Омкари, ти Сат-Ґуру, здатний навчити доброго знання,

Батько і захисник сиріт, я кланяюся тобі.

 

Кланяюсь тобі, як батькові, ти володієш скарбом милосердя і добра

Ти звільняєш мене від ярма ілюзії і спокус.

Хто врятує мене від моїх слабостей,

Як не ти, мій співчутливий Сат-Ґуру,

Кланяюся тобі.

 

Мій Сат-Ґуру, ти – океан радості,

Ти – фундамент трьох світів.

Мій володар, мій Ґуру – втілення світла

В порівнянні з тобою сонце і місяць тьмяніють,

Ти сам є сонцем, місяцем,

Ти світло Вед.

Кланяюся тобі.

 

Екнат каже: мій Ґуру, ти справді Парабрамга

Твоє ім’я весь час на моїх устах.

Кланяюся тобі.

 

Не знаю, чи мені вдасться її осилити, вона складна, в першу чергу ритмічно, ну і мелодично теж не проста, навіть якщо не замірятись на всі деталі і пропускати алапи (це імпровізаційні вставки на “а”), і лише пробувати засвоїти основну лінію композиції. Два роки тому ми їздили в двотижневий медитаційний тур і пробували з хлопцями її розібрати і вивчити – спромоглися лише на приспів :). Ну, це могло би бути свідченням нашої музичної здатності (ти то пак нездатності), але краще списати на складність пісні. В будь-якому випадку індійські класичні і семі-класичні коппозиції для західної людини – це вже рівень ого.Ритм тут – швидкий екталь – ритм з 12 ударів в циклі (щось я навіть не знаю, як це по-українськи правильно сказати), причому в цьому ритмі на третій і дев’ятий удари припадає по два удари, а на четвертий і десятий – по чотири. Звуконаслідувальними словами цей ритм, якщо повільний, звучить так:

 

1 дгін – 2 дгін – 3 дгаґе – 4 тіракіта – 5 ту – 6 на

7 кат – 8 та – 9 дгаґе – 10 тіракіта – 11 дгін – 12 на

Але швидкість в цій пісні десь близько 270 ударів в хвилину, якщо це комусь щось каже. Ну, щоб уявити краще, на один рядок пісні “Омкара сварупа сат-ґуру самартха” припадає два ритмічні цикли, тобто 24 удари. При такій швидкості цей екталь навіть почути нормально складно, навіть якщо його не ускладнювати, а вони ще в часом приспіві і інструментальних програшах грають не основний ритм, а якусь варіацію. Єдине, що допомагає зорієнтуватися, де ти є в ритмічному циклі – те що тут в пісні манджіра, дзенькало, дзенькає на перший удар циклу. (Якщо раптом комусь цікаво почути, що таке екталь, кажіть, я покажу.)

Це маратська абганґа, це слово я вперше почула від свого вчителя музики, в стосунку до одної з моїх згодом най-найулюбленіших пісень, правда він тоді не пояснив, чим абганґа відрізняється від інших пісенних форм, він взагалі багато що не пояснював, а мені не завжди вистарчало наглості питати. Добре, що Вікіпедія тепер набагато обізнаніша, хоч і не завжди адекватно, тепер вона знає таке слово, і каже, що це специфічний вид маратських devotional – як це правильно перекласти – побожних? чи духовних? пісень з традиції поклоніння Богові Вітталі. Шрі Віттала, або Віттоба – одна з форм Крінши, або Вішну, що, втім, майже те саме. Автор слів – маратський святий Екнат, вважається, що він жив в другій і третій третинах 16ст, я тут кільком людям (якщо вони ще тут), показувала колись пісню Дзоґава – вона теж на його слова.

Про святого Екната є багато цікавих історій, може колись пізніше розкажу, на приклад, про те як він святу воду з Ґанґи віслюкові віддав. Він є другою ланкою в маратській традиції святих поетів, які сильно вплинули на культуру і історію цього регіону. Так щоб в одному реченні – народився в родині багатих брамінів, рано осиротів і виховувався дідом з бабою, ще дитиною втік з дому щоб служити своєму ґуру (який, до речі, був поклонником Даттатреї, тобто Аді Ґуру – первісного Ґуру, – можливо ця абганґа якраз і є своєрідний homage), через 12 років з наказу свого ґуру повернувся додому, одружився, потім до нього почали приходити учні вчитися, є навіть така легенда, що ніби-то сам Шрі Крішна прийшов до нього і прикидався його учнем теж 12 років, не виключено що для того, щоб захищати його від нападок “добрих сусідів”. Сусіди його переслідували, бо він відмовлявся визнавати і дотримуватися кастового поділу, ходив в гості до недоторканих і приймав їх в себе вдома, їв з ними. Ну, така от анти-клерикальність, спрямованість на внутрішню суть, радше ніж зовнішні ознаки була одною з рис цієї маратської традиції святих поетів. Деякі з них були цілком простими людьми, є одна історія про як один святий, який був шевцем, прийшов до іншого, який був гончаром, і привітаю його якоюсь високо-філософською, а разом з тим поетичною фразою про Бога-Творця. Ще хтось був незаконно-народженим. Вони писали свої пісні і трактати народною мовою, перекладали на мараті (чи переповідали) з санскриту важливі традиційні тексти.

Ну, цю тему я теж відкладу поки що, бо замість одного речення вже вийшло шість, але не виключено, що згодом колись продовжу, бо мені самій це страшенно цікаво, тим більше що для того щоб щось про це написати мені доводиться підчитувати і дошуковувати, бо часто я лише чула якісь уривки, і ще щось прослухала, а щось забула. Якщо це комусь ще цікаво – коментуйте, щоб я знала, що цікаво…