Як читати Мерло-Понті, рецепти від Сема.

Це компіляція моїх постів про Мерло-Понті написаних восени 2013. Хоч я й не спеціаліст з Мерло-Понті, але вважаю, що навіть ці “легкі” кілька текстів дуже важливі, оскільки про цього феноменального філософа в інтернеті по-українськи майже нічого нема, не зважаючи на вже кілька років тому перекладені на українську (!!!) обидві його найважливіші праці. (Про ті переклади нічого не можу сказати, я їх в руках не тримала.) Якщо вас раптом щось з цього зацікавить – кажіть, я перервала цю серію виключно через відсутність читачів, але з задоволенням продовжила би ці пости, якщо би раптом знайшовся хтось охочий того Мерло-Понті читати і про це говорити. Отже, поїхали!

Як читати Мерло-Понті, рецепти від Сема. #1

Мій Сем (колишній “науковий керівник”) був одним з перших в англомовному світі, хто почав дійсно серйозно розбиратися в Мерло-Понті, з ним більш-менш рахувалися, навіть не зважаючи на майже тотальний з його боку бойкот академічної індустрії, а в цій індустрії це багато про що говорить. Коли Сем робив докторат в Торонтському уні, про Мерло-Понті тут мало хто навіть чув, на кажучи про те, щоб про нього говорити. Семові пощастило, що його керівник гусерліанець Пітерсма погодився на Семову тему, хоч сам, здається, так ніколи особливо Мерло-Понті і не зрозумів. Сем опублікував свій дисер книжкою в 79 році (якраз коли я народилася), і на неї досі посилаються. Мені пощастило бути раз на його річному аспірантському курсі про Мерло-Понті (це в мій перший рік магістерки було – дуже яскраві враження 🙂 ), потім двічі на річному курсі про метод, в якому Мерло-Понті становив десь мабуть 50% чистого часу, і десь на трьох чи чотирьох семестрових до-аспіранстських курсах про те ж. Це не рахуючи всяких різних курсів про Гайдеґера і Ніцше, де теж Мерло-Понті побіжно згадувався хоч би для порівняння. Ну і плюс багато годин особистих розмов – за вечерею, в транспорті, і на “офіційних” зустрічах про мою писанину.

Так от, рецепти від Сема, про те, як краще читати Мерло-Понті, і пізньо-феноменологічні (20ст.) тексти загалом.

1. Феноменологічні тексти настільки насичені (“thick with meaning” – Сем дуже любив цю фразу Мерло-Понті), що зрозуміти їх повністю з першого, другого, чи навіть двадцятого разу неможливо. Навіть Сем, щороку повністю перечитуючи “Феноменологію сприйняття” в процесі приготування до викладання курсу, протягом тридцяти з гаком років, до останнього разу знаходився там щось нове, і казав: “знаєш, я цього року вперше зрозумів це-ось таким чином.” Разом з тим ці тексти, як і світ, який вони намагаються зрозуміти і передати, мають багато “входів”, чи “порталів”, місць доступу, і не має великого значення, через котрі з них ти зайдеш в текст, аби тільки зайти.

Тому вінрадив спочатку по діагоналі перечитувати текст, а потім повертатися назад, і вивчати, але вивчати починаючи не з тих місць, де нічого не зрозуміло, а навпаки, з тих, де зрозуміло хоч щось, сміло пропускаючи зовсім темні місця. Тобто знаходити ті двері, які відкрилися конкретно тобі і конкретно зараз, і заходити через них.

Він також для всіх своїх курсів готував детальні “ключі” – що можна пропустити, що слід переглянути, що уважно прочитати (2-3 рази), і що простудіювати (і ці ключі щороку трохи мінялися, в залежності від того, який саме шлях він вибирав того конкретного року. Для студентських презентацій він видавав зазвичай десь по сторінці-півтори тексту, з яких казав вибрати не більше ніж пів-сторінки, а в ідеалі – 5-6 рядків, і робити текстову герменевтику такого малесенького уривка. Для себе він на кожне заняття мав підготовані “мапи і маршрути” – що він би хотів “покрити”, хоч часто їх змінював в процесі.

Як читати Мерло-Понті, рецепти від Сема. #2 (за лінком є ще коментарі)

Друге, що Сем видавав своїм студентам після розкладу занять з ключем важливості – список “діалектик” у “Феноменології сприйняття”. В Мерло-Понті манера викладу діалектична, це значить, що перш ніж висловити свою позицію, він спочатку детально розглядає позиції “опонентів”, причому позицію опонента слід сприймати гіпер-серйозно, серйозніше, ніж свою власну, і прийняти її настільки, щоб якомога повніше зрозуміти її, щоб тоді змогти її критикувати “зсередини”, а не ззовні. Опоненти Мерло-Понті – з одного боку емпіристи, з іншого – ідеалісти, вони ж раціоналісти, – і філософи, і психологи, і науковці, Мерло-Понті ерудит такий що огого. Часткові союзники – Гайдеґер (там є цілі сторінки переповідання корисних речей з Гайдеґера, і багато його термінології), мабуть трохи Шелер, Бінсванґер, ґештальтисти.

Значить, що Мерло-Понті робить: часто починає з опису експерименту, або просто дає вступ, про що саме йтиметься. Тоді викладає позицію перших опонентів (часто починає з емпіристів), тобто як вони пояснюють те, що відбувається (часом така діалектика займає цілі сторінки, переважно десь між пів-сторінки і півтори, а часом лише кілька рядків, і тоді часом зразу ж пояснює, в чому суперечності такої позиції, а часом – ні. Тоді викладає позицію других опонентів, і показує її внутрішню суперечність, аж тоді формулює і пояснює свою позицію. Це все робиться складною мовою, переважно без цитат і посилань, тобто з позиції sapienti sat.

Сем казав, що для позначення початку діалектики Мерло-Понті часто використовує “кодове слово” – французький безособовий займенник(?) – щось типу “on” (хай поправить мене хтось хто оріентується, бо я у французькій повний нуль), тобто приблизний відповідник німецького “man”. Між іншим, цікаво, чи це не є прямим запозиченням з Гайдеґера, бо в “Бутті і часі” це “das Man” стає технічним терміном на позначення “людини буденної”. Труднощі перекладу полягають в тому, що в англійській мові на відміну від французької чи німецької, не існує такого єдиного і усталеного безособового займенника на позначення того, що кажуть чи роблять якісь невизначені “люди”. Оскільки перекладач не в курсі, що для Мерло-Понті це код початку діалектики, то перекладає він це як на душу ляже, і часом значення виходить навіть протилежне до того, що було в Мерло-Понті, коли французькі еквіваленти фраз типу man sagt (“можна сказати”) або man glaubt (“вважається”) перекладаються як “я стверджую” – тобто в читача складається враження, що Мерло-Понті в цьому місці висловлює свою позицію, коли насправді він викладає позицію опонента, яку збирається заперечити.

Сем казав, що не зміг би опублікувати цей “список діалектик”, бо тоді би виявилося, що більшість літератури про Мерло-Понті (особливо англомовної) засновує ключові моменти інтерпретації не на позиціях самого Мерло-Понті, а на позиціях його опонентів, не розуміючи, чиї це позиції. Дуже зручно – бо можна приписати Мерло-Понті саме такі погляди, які ближчі і зрозуміліші тобі, а потім ще понапроводити купу цінних паралелей. Часто можна почути (я й сама чула) “Мерло-Понті каже те саме, що і Сартр” – і так, звичайно, він каже те саме, що і Сартр, бо мусить викласти Сартрову позицію, щоб її заперечити. Або “Мерло-Понті погоджується з Г’юмом, коли говорить про його Едінборо” – ніби так, але не так, бо якби той читач прочитав той розділ про “позірний розмір” уважно і вдумливо до кінця, то побачив би, що приклад Г’юмового Едінборо в тексті ілюструє суперечливість і неправдоподібність Г’юмового пояснення процесу сприйняття.

Ну то що я вам скажу, якщо знаєте французьку – краще читайте Мерло-Понті в оригіналі, в першу чергу виділяючи кожне “on” в тексті. В принципі, коли достатньо вчитаєшся і звикнеш до його стилю викладу, вживешся в його текст, то ці діалектики стають очевидними (в нього, на приклад, зовсім інший фразовий ритм, коли він говорить від себе і про своє, ніж коли діалектична викладає чужі позиції), мені вже зараз майже не потрібна Семова “шпаргалка” в англійському перекладі, але на початках вона була дуже помічна.

Власне в контексті цих діалектик стає зрозуміліше, чому Сем так настоював на тому, щоб починати з того, що прочитувати цілий розділ по діагоналі але до кінця, бо якщо більшість ерудованих “професійних” коментаторів застрягали на діалектиках, і часто до позицій самого Мерло-Понті не дочитували, то чого можна чекати від зелених студентів?

Як читати Мерло-Понті, рецепти від Сема. #3

Мерло-Понті, на відміну від Гайдеґера, майже не розвивав своєї власної “технічної” термінології, натомість свідомо (?), ну, чи принаймні послідовно, писав “вільною” чи “звичайною” мовою – наскільки вона взагалі може бути звичайною в людини його часу, інтелектуального рівня, освіти і ерудиції. Тобто навіть терміни, які вважаються “його” термінами – як от flesh чи chiasm (вибачайте за англійський переклад), в різних місцях одного і того ж тексту, можуть означати “різні” поняття, чи різні аспекти того самого поняття. Що вже й казати про загально-вживаніші слова типу “тіло”, “загальність” (ця одне з ключових понять для мене, тому я звертала на нього увагу), “свідомість”, “есенція”, і тд. Натомість, запозичені терміни він вживає напрочуд точно, і часто користується ними (особливо німецькими). Він також щедро сипле психологічною термінологією, яку успадкував від свого професійного психологічного кола. Тобто розбиратися є з чим…

Разом з тим, настроєність на інтелектуальний розбір тексту при читання Мерло-Понті створює додаткові пастки, бо значну частину його тексту слід не розшифровувати, а сприймати буквально – власне оту частину, яка написана “звичайною”, чи, може краще було би сказати, “живою” мовою. Людина, звична до читання феноменологічного тексту легко впізнає ці місця, так схожі на феноменологічні описи в Гайдеґерових текстах, і навпаки, для того, хто звик читати лише типові аналітичні тексти, ці уривки здаватимуться дивними, незрозумілими, може навіть недоречними. Я зараз спробую пояснити, звідки вони беруться, і як їх сприймати.

Одне з найвідоміших і найцитованіших гасел феноменології – Гусерлеве “Назад до самих речей!” – Мерло-Понті також цитує його в передмові до “Феноменології”. Грубо кажучи, його можна пояснити так: замість того, щоб сприймати речі такими, якими вони є насправді, ми сприймаємо їх через призму нашарувань наших теорій (та ідеологій) сприйняття, свідомості, метафізики, і тд. – тобто спотворено. Спотворено тому, що теорії слабкі, не відповідають дійсності (ну, чи відповідають лише якомусь дуже вузькому і обмеженому сегментові дійсності. Для того, щоб почати сприймати краще, адекватніше, (і, в тому числі, задля покращення самих теорій теж), слід спробуватив першу чергу “редукувати” ці штучні теоретичні нашаруваня, і побачити речі якнайближче до того, якими вони є насправді.

Підхід до речей в такому випадку не теоретичний чи аналітичний, а описовий, дескриптивний – Мерло-Понті повторює це слово в передмову не раз і не два, і все одно його умудряються цілком пропускати читачі. Тобто на противагу “аналітичним” діалектикам, його власні погляди викладені у феноменологічних описах і підсумках таких поглядів. В якомусь сенсі, ці погляди не є його власними, радше це “вигляд самих речей”, і тут цей “вигляд” можна сприймати майже як “активну” дію чи позицію самих речей. В Мерло-Понті є відоме речення у “Феноменології”, де він майже що приписує щось типу “волі” чи “свідомості” (хоч для нього “свідомість” означає зовсім не те, що для нас) краплині олії чи нафти (англ.78), або не менш відоме в есе “Око і Дух”, де він говорить про воду з басейну чи ставка, яка “відвідує” вершки кипарисів (англ.182).

Мова цих феноменологічних описів дивна, майже поетична (саме тому навіть в перекладі її легко відрізнити від діалектик в звичайному “аналітичному” стилі, бо це мова – творча, чи спонтанна (народжена в момент власне для цього моменту, і ні для якого іншого, Мерло Понті називає її “originating speech” (“parole originaire”) на відміну від звичної побутової “вторинної” мови, яка лише повторює те, що вже було сказано раніше, і не каже нічого нового (це, між іншим, може бути запозиченя з Гайдеґера). Ось вам цитата:

“In the painter or the speaking subject, picture and utterance respectively do not illustrate a ready-made thought, but make that thought their own. This is why we have been led to distinguish between a secondary speech which renders a thought already acquired, and an originating speech which brings it into existence, in the first place for ourselves, and then for others. Now all words which have become mere signs for a univocal thought have been able to do so only because they have first of all functioned as originating words, and we can still remember with what richness they appeared to be endowed, and how they were like a landscape new to us, while we were engaged in ‘acquiring’ them, and while they still fulfilled the primordial function of expression.” (E389 (мій), F446)

А ось що про це пише мій Сем (і ще додаткове посилання, яке я сама відразу не знайшла була):

“Of course, only a small part of all the writing that we use to help sketch out the phenomena succeeds in bending itself so successfully to what it articulates. When that happens, the notions, phrases, grammar and concepts start stretching, bending and layering new sense into the old. It’s a case of what Merleau-Ponty calls “originary language” (PP footnotes to 178-179, F207-209) when something new has been said that has never quite been able to be said before even when using our accepted and habitual phrases and grammars. Such creative and original language happens especially in emotionally difficult conversations, or in poetic ones, like those about natural, artistic, or human beauty or tragedy. It is like magic because this new contour, flexibility, sinuous bend in the old terms and phrases is sensed immediately by other people as a variation and modification of the standard language to which they are accustomed. They can hear, think and feel the contour of the phenomenon, for it seems to have passed into the language like a wave and, with the help of the verbal description and much luck, found itself deposited there like a ripple that remains in the sand, like a new rhythm available for one’s passionate life with another, like an intriguing accent never before heard…”

(Ото я вже відірвалася!)

Власне тому в читачів є спокуса сприймати ці феноменологічні описи в Мерло-Понті як поетичні замальовки і метафори чи символи, але це неправильно. Феноменологічні описи слід розуміти буквально, такими, як вони є, і, якщо вони звучать дуже вже дивно, – сприймати їх як запрошення до того, щоб повернутися назад до самих речей, і описати їх самому і по-своєму, тобто так, як вони дійсно виглядають для нас, а не так, як нас навчили “думати”, чи, ще гірше, “вважати” в школі.

Гаразд, на цьому я поки що перервуся, в наступній і мабуть останній серії ще допишу до цієї теми про два англійські переклади, і потім мабуть – про використання прикладів всяких “фріків”.

Як читати Мерло-Понті, рецепти від Сема. #4

Про два (з гаком) англійські переклади.

Перший переклад Мерло-Понті виданий Рутледжем був поганий, ну , чи хай буде “слабенький”. Це в принципі не дивно – переклад був ранній – 62 рік, лише рік по смерті Мерло-Понті, текст складний, в перекладі багато глюків – перекладач (несвідомо?) намагається допомогти автору, замість того щоб перекладати буквально – доінтерпретовує, уточнює, і тд (взагалі, це відома хвороба перекладачів), відповідно, робить багато помилок. В процесі перевидань, видавництво вирішило поправити переклад, і змінило досить багато окремих слів, при тому залишивши структуру речень, рядків і сторінок, про що написано лише дуже невиразно і дрібним шрифтом, так що донедавна ми навіть не підозрювали, що читаємо різний текст. Коли Сем зачитував із своєї книжки щось інше, ніж те, що було в мене, я думала, що він просто на ходу “поправляє” переклад, аж поки він не почав користуватися доку-камерою з проектором, і тоді виявилося, що в нас дійсно різний текст в “тому самому” перекладі того самого видавництва. Це перше видання було жахливо незручно надруковане – поганим для читання шрифтом, з недостатніми полями і проміжками між рядками, – суцільний кошмар для тих, хто з текстом працює, а не лише на нього дивиться – я вперше зрозуміла, чого воно було таке шкарадне аж коли побачила французький оригінал. Вони намагалися зберегти “вірність оригіналу” таким несуттєвими чином – скопіювавши дизайн мабуть економного повоєнного видання (45 року), повністю знехтувавши зручністю для читача.

На вимогу часу кілька років тому Рутледж вирішив покращити своє видання Мерло-Понті (цікаво, чи не було це просто спробою скосити останній урожай бабок перед виходом в світ довгоочікуваного “академічного” видання), – вони змінили шрифт, можливо що поміняли ще якісь слова на інші, поміняли дизайн обкладинки (це видання можна впізнати за кольоровими бульбашками) і при тому вчинили найгірший гріх академічного перевидавництва – не зберегли нумерацію сторінок свого попереднього видання. Тобто, випустивши це нове видання вони нівелювали вагу всіх академічних посилань на своє попереднє видання (а ж могли легко хоч би на полях вказати сторінки попереднього видання). Тобто вони фактично самі ж і добили своє видання, в яке крім млявого термінологічного покажчика і слабкого перекладу фактично ніякої більше роботи і не вклали. Це значить, що всім, хто читає 50 років англомовної літератури про Мерло-Понті, так чи інакше потрібне те перше видання, а придбати його крім як в секонд-хенді нема де, бо ж друкують новіше, бульбашкове. Єдина радість, що нелегальна електронна копія бульбашкового видання шукабельна, тобто в принципі можна знайти посилання за його вмістом, якщо не за сторінкою.

Треба сзауважити, що перше англійське видання Гайдеґерового “Буття і Часу” цілковита протилежність до цього перекладу “Феноменології” в сенсі академічної добротності – в ньому дійсно ні до чого не придрешся, а окремі проколи перекладу цілком компенсуються прозорими посиланнями на оригінал, численними перекладацькими зносками, і детальним термінологічним покажчиком із словником в обидва боки – зразу видно грунтовний німецький підхід в порівнянні з французькою халявністю (сам Мерло-Понті був явно радше німцем, ніж французом за духом, стилем мислення і філософськими симпатіями).

Нарешті-нарешті, довгожданне академічне видання “Феноменології” з’явилося на початку січня 2012 (в тому ж Рутледжі!), в перший тиждень Семового курсу. Звіряти його було нíколи, тож Сем вирішив ризикнути і взяти для курсу це нове видання. На перший погляд воно виглядало незле – набагато красивіше і зручніше для читання, основні ляпи перекладу попереднього видання Сем звірив, і сказав, що вони перекладені краще. Аж потім, десь на середині чи навіть під кінець курсу, коли ми перейшли від “експериментальніших” частин до “вищих матерій” – розділів про мову, коґіто, свободу – Сем почав жахливо плюватися на цей переклад, і, фактично, заміняти на свій усний підрядковий переклад, особливо в ключових уривках. “Ти бачиш, вони цим перекладом роблять з Мерло-Понті ідеаліста – перекладають його власні нейтральні описи “with idealist bias”, тобто фактично переписують його мовою тих його опонентів, яких він критикує в другу чергу.” “А тамтой перший переклад?” – питаю. “Тамті робили з нього емпіриста, то теж було погано, але це набагато гірше.” Ну так, я розумію, чому це гірше. Сем пригрозив, що наступного року вернеться до старого просто поганого перекладу, замість цього “жахливого”. Не знаю, чи здійснив він цю погрозу – цього року вперше я не ходила до нього на курс, бо цей конфліктував із моїм робочим розкладом, а на другий, про Ніцше я не хотіла ходити, внаслідок розлюблення Ніцше. Тепер вже й не дізнаюся, хіба що спитаю когось із студентів, хто на нього ходив.

Отакі перекладацькі пригоди…

Про фріків наступного разу напишу, як вступ до теми травми і фантомного органа… (Щось я тих фріків щоразу відкладаю…)

Відступ: Знову про читання філософського тексту, і про різницю між “нашими” і “їхніми”

Дотично до мого допису про те, як читати Мерло-Понті і решту феноменологів, надибала випадково в Декарта подібне у вступі до “Принципів Філософії”. Ось:

“I should also have here added a word of advice as regards the method of reading this book, which is that I should desire that it may first be run through in its entirety like a novel, without forcing the attention unduly upon it, or stopping at difficulties which may be met with, so that a general knowledge may be arrived at of the matters of which I have treated; and after that, if it is found that they deserve to be examined more carefully, and if the reader has the curiosity to inquire about their causes, it may be read a second time in order to notice a sequence of my reasoning. But though the reader cannot follow he argument throughout, or understand the whole of its bearing, he must not therefore immediately cast it aside. It is only necessary to mark with a pen the places where difficulty is found, and continue to read without interruption to the end. Then if the book is taken up for a third time, I venture to say that he will discover the solution of the greater part of the difficulties which have formerly been marked, and that if certain still remain, their solution will be discovered on a further perusal.”

Аж дивно, що Декарт з його clear and distinct ideas пропонує спосіб прочитання тексту, який би здавалося більше підходив для тексту темного, туманного і заплутаного (якими часто вважають власне тексти феноменологічні, а не “аналітичні”).

Принципова різниця між Декартом і Семом – що Декарт пропонує читати його текст багато разів, для того, щоб вкінці повністю і вичерпно його зрозуміти. Сем радить читати феноменологічний текст багато разів, навпаки, тому, що повністю його зрозуміти і вичерпати майже неможливо (це коли йдеться про опус рівня і розміру Гайдеґерового “Буття і Часу”, або Мерло-Понтівської (чи Геґелівської) “Фенеменології”) – ці тексти, як і світ, який вони описують чи відображають – завжди ховають в собі множини рівнів і аспектів, які так просто не вловиш і не розкладеш, які не розпишеш раз і назавжди – Сем любив розмовляти з ними, як живими, через їх тексти: “Eh, Heidegger?” – часто писав він, для нього Гайдеґер, невичерпний, бо живий і справжній був присутній в своїх текстах.

Пригадую, після чергового застрягання в якійсь книгарні, де я натрапила на том якихось Гайдеґерових листів – мабуть що листування з Арендт, чи може з Ясперсом, я довго не могла відійти від шоку, і принагідно спитала Сема риторично так: “Як він взагалі жив, як розмовляв з ними всіма, лекції читав? – його ж ніхто з них не розумів, йому ж насправді нІзким було поговорити про важливе і справжнє!” Сем відповів, що Гайдеґер розмовляв з Кантом і з Арістотелем, з Ніцше і Гераклітом.

Дивно спостерігати, як багато Декарт розмовляє з Платоном – не знаю, свідомо, чи несвідомо – аж складається враження, що Платонова печера увійшла до кожного навіть найтупішого сучасного вступного курсу з філософії власне завдяки Декартові. Мерло-Понті розмовляв з багатьма (я вже писала про діалектичність його стилю), але можливо що найбільше – власне з Декартом – мабуть воював з ним, і намагався зрозуміти, і любив його – аж настільки, що помер досить ще молодим від інсульту, сидячи за столом над томом Декарта – виглядає, що ті clear and distinct ideas, не були аж такими clear and distinct, як здавалося Декартові, якщо вони добили такого генія і майстра думки як Мерло-Понті.

Про різницю між “нашими” і “їхніми” – 2, а заодно давно обіцяне про “фріків”

Так виглядає, що питання заміни Сема вирішилося, а тому треба повертатися до написання дисера, і мабуть що зменшиться регулярність моєї присутності в Інтернеті. Ну то з такої святкової нагоди викладаю поки що останній пост з серії про Мерло-Понті. Вони в мене були не дуже популярні, але енерго-затратні, тому якщо раптом щось саме не напроситься, тему можна вважати тимчасово закритою. Але коментарі, звичайно ж, як завжди, відкриті і читатимуться відносно уважно :).

Попередні пости дивіться за тегом merleau-ponty.

Далі читаю Декарта зі студентами, і натрапляю на цікаві місця, для мене цікаві в першу чергу тим, як вони грають чи не грають з тим, що і як кажуть “наші”, тобто Мерло-Понті чи Гайдеґер. Тобто мені цікаво з одного боку пересвідчитися самій в тому, що Мерло-Понті дійсно постійно веде діалог з цим батьком аналітичної філософії, а з іншого те, чим “наші” – “екзистенційні феноменологи”, як їх називав Сем, відрізняються він “їхніх”, тобто представників аналітичної традиції (в цьому випадку йдеться про “ідеаліста” чи “раціоналіста” Декарта, але типові емпіристи нам не менш чужі, і також “ворожі”).

Так от, Декарт в першій медитації каже:

“For example, there is the fact that I am here, seated by the fire, attired in a dressing gown, having this paper in my hands and other similar matters. And how could I deny that these hands and this body are mine, were it not perhaps that I compare myself to certain persons, devoid of sense, whose cerebella are so troubled and clouded by violent vapours of black bile, that they constantly assure us that they think they are kings when they are really quite poor, or that they are clothed in purple when they are really without covering, or who imagine that they have an earthenware head or are nothing but pumpkins or are made of glass. But they are mad, and so I should not be any less insane were I to follow examples so extravagant.”

Тут мені цікаві два моменти. Перший – те, як Декарт описує свою ситуацію, на перший погляд скидається на феноменологічний опиc, про який я трохи розповідала раніше. Але насправді це на так, а радше навпаки. Те, що Декарт каже про те, де і як він сидить з його точки зору належить до фактичної сфери, а не до феноменологічної. Істина у фактичному сенсі зводиться до нуля чи одиниці, “так” чи “ні”, ствердження чи заперечення, дуже просто. Хоч, в принципі, емпірична фактичність мало цікавить Декарта, але його цікавить certainty, і вона теж дуже логічно або “є”, або її “нема”. У феноменологічному описі ж, істина вимірюється не фактичним нулем чи одиницею (передумовою застосування яких є сприйняття тої істини щодо речей і їх стану як тотальної і однозначної), а глибиною і повнотою присутності речей, феномен – це те, що випромінює свою присутність, показує себе, світиться. Поняття очевидності Evidenz теж існує, але воно стосується прямого і якомога повнішого контакту з речима, але завжди лише настільки повного, наскільки цього дозволяє сам момент і всякі різні обставини і обмеження як наші, так і самої речі. Цей контакт і відповідно ця феноменологічні істина ніколи не є тотальними і вичерпними. Про Мерло-Понті часто говорять як про філософа невизначеності (uncertainty), хоч мабуть доречніше було б назвати це недо-визначеністю, тим більше якщо нам це дозволяє українська мова (англійська в цьому сенсі все-таки трохи дерев’яна). Неможливо повністю і тотально визначити (оцифрувати) ні саму річ, ні наш зв’язок з тою річчю, але це ніяким чином не заперечує ні прямого зв’язку, ні навіть в якомусь сенсі взаємо-проникання (chiasm) між нами і річчю (chiasm – це один з термінів “найпізнішого” Мерло-Понті – в основному з його недописаних нотаток до книжки зібраних і виданих під назвою “Видиме і Невидиме”, люблю цю книжку, хоч вона ще менше зрозуміла, ніж феноменологія).

Другий цікавий момент для порівняння в цій цитаті – тема “фріків”, в цьому випадку божевільних. Для Декарта вони всього лиш приклад для не-наслідування, ну і також демонстрація ненадійності свідомості, яка покладається на опінію, але цей приклад настільки для нього дикий, що він не розвиває його, натомість розглядає на наступній сторінці випадок сновидінь, з тою самою метою, з якою міг би розглянути і цей приклад. Натомість, текст Мерло-Понті нашпигований патологічними випадками і прикладами – найчастіше він використовує приклад Шнайдера, в якого мозкова травма підчас війни викликає всякі “цікаві” наслідки, а також всякі інші випадки як фізичних травм чи проблем типу паралізу, так і психічних розладів. От тільки Мерло-Понті розглядає ці випадки цілком серйозно. Вони допомагають йому показати, що насправді ні картезіанське, ні емпіристське розуміння того, як працюють сенсорика, почуття, розуміння, пам’ять, мова, звички, сприйняття простору, руху, відстані, поняття розуму і тіла, не є адекватними. В цьому сенсі, Мерло-Понтівська критика аналітичної традиції є набагато ефективнішою, ніж Гайдеґерівська. Гайдеґер показує, якими саме є передумови аналітичної традиції і аналітичного способу мислення (ті ж самі логічні/метафізичні закони: закон тотожності, закон причинності), звідки вони взялися, і яких спотворень зазнали з часом. Він заперечує ці передумови, і показує, як можна мислити інакше, але робить це, (я скористаюся Платонівською метафорою) з-поза меж печери, вийшовши на світло. Не дивно тому, що наші печерні аналітичні філософи кричать на нього, і обзивають, норовлять вкусити, а якщо б дотягнулися – то ще й роздерти і з’їсти, або ж хоч би спопелити (якісь гобітівські асоціації звідкись взялися в цьому пості). Мерло-Понті, на відміну від Гайдеґера, живе в самому лігві дракона, разом з усіма цими філософами і науковцями, він розмовляє їхньою ж мовою, і на їхніх ж прикладах (ними ж зафіксованих і описаних) показує їм внутрішні суперечності їхніх теорії і невідповідність цих теорій до реальних результатів. Приклади патологій і аномалій потрібні йому тому, що власне на них можна добре показати слабі місця теорії, це набагато складніше показати на звичайних “нормальних” прикладах, бо ж теорії вигадувались на пояснення цих звичайних прикладів.

Але це ще не все. Інше сприйняття істини (і очевидності) допомагає йому зовсім по-іншому ставитися до патологій, тих самих декартівських “божевільних”. В той час як Декарт просто не уявляє собі, що з ними взагалі можна робити, і тому просто заперечує їх, виносить за дужки можливої розмови, Мерло-Понті, для якого істина складніша – багатогранніша і навіть потенційно само-суперечлива, – бачить якусь частку істини, хай навіть символічної, навіть у божевіллі. Для нього, мабуть, глиняні голови “божевільних” мали б сенс до такої ж міри як, на приклад, в українській мові черепи, що резонують з черепками, а гарбузяні чи шкляні тіла “божевільних” всього лиш відображали б загострену чутливість до органічності чи крихкості людського тіла, і були б не дивнішими за гарбузяну карету Попелюшки чи льодяне серце Снігової Королеви. Але Мерло-Понті не користується казками чи навіть міфами, він користується цілком реальними прикладами описаними в психіатричній (і не лише) літературі, принагідно теж критикуючи інтерпретацію авторів. Той сам Шнайдер, який через травму на війні втратив не руку, чи ногу, а цілий емоційний аспект свого життя, чи дівчина, яка втратила здатність мови коли батьки заборонили їй зустрічатися з коханим, чи чийсь анонімний пацієнт з паралізованою рукою, чи якийсь інший, який поступово втрачає зір, – всі вони не просто об’єкти досліджень для Мерло-Понті, чи його “філософські пацієнти”, натомість вони живі люди з їхніми почуттями, страхами і втратами, надіями (крім мабуть Шнайдера) і планами, всі вони його друзі.

Мерло-Понті дійсно, не зважаючи на його місцями клінічну мову, складність і темність стилю, – дуже людський, людськіший, я би сказала, за раннього Гайдеґера, мабуть тому теж мій Сем так його любив – людськість і бажання допомогти, а також феноменальна і щира здатність слухати були Семовою passion – “пристрасть” не дуже добре перекладає те, що Сем мав на увазі під цим поняттям, – пристрасть надто швидко перегорає, а passion – це те, що горить довго, роками, і визначає наше життя, скеровує його в певному напрямку. Не дурно Сем в юності хотів стати лікарем, і своєрідна bedside manner завжди була йому притаманна. Однак в одній з останніх наших розмов, де йшлося про своєрідну філософську passion і про різницю між Гайдеґером і Мерло-Понті, я його запитала, радше риторично так, що навіть якби пізній Гайдеґер вже був доступний на час Семового написання дисеру, він же ж би все одно писав його про Мерло-Понті. Сем здивував мене, відповівши, що ні, писав би тоді про пізнього Гайдеґера, і тим самим дав мені знати, що дійсно підтримує мій проект, хай навіть з цілої четвериці земля-небо-смертні-боги боги його цікавили в останню чергу, а мене цікавлять в першу. Бувай, старий, земля тобі пухом, чи озеро хвилею – бо я ж навіть не знаю, що вкінці сталося з твоїм тілом…

Advertisements

3 thoughts on “Як читати Мерло-Понті, рецепти від Сема.

  1. Найпідступніша критика Д. постави щодо фріків була зроблена в есеї “Декарт як Донкіхот”. Ядро таке: Донкіхот, уявивши себе у 2й частині книжки королем острова стає посміховищем для оточуючих, тобто це типовий фрік із “Медитації#1”. Але ДонК, дедалі тетеріє від конфлікту світу з власною інтерпретацією і каже раптом так – “чи не існує тут всемогутній диявол, що постійно вводить мене в оману?” І тут, як бачимо, божевільний дослівно переповідає страх самого Декарта із “Роздумів про першу Філ-ю”. Що прикметно, обидва рятуються не аргументацією якоюсь, а чистим актом (християнської) віри – світ далебі такий, як я сам собі розказав. Тобто у висліді, король аналітиків Декарт не відрізняється нічим від короля острова Донкіхота. Ну і так далі.

    Liked by 1 person

    1. Бгггг…
      Я тут погуглила – це виявляється популярна тема в англомовному світі :). Дякую, розважив!
      Дійсно, Декарт кумедний своєю серйозністю і якимось аж релігійним почуттям self-importance, ну і місії своєї теж.
      Серванетеса не міг не читати, що робить цю паралель ще смішнішою :).
      А український пошук дає якісь суцільні соціонічні посилання, в них там ці дві персони до якихось подібних типів належать :).

      Like

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s