Мій Ванкувер

Вже більше тижня як повернулася із своїх перших відвідин Ванкувера, а щойно тепер якось викристалізувалося його для мене значення. Я знала, що буде класно, ну бо інакше бути не може, але уявити собі не могла, наскільки все-таки буде особливо. Ще в літаку по дорозі назад десь над Монтаною, чи де, я написала нашим hosts – як це назвати по українськи – ті, що приймають гостей – господарям??? – вдячного листа і там спробувала сформулювати, що було для мене найціннішим досвідом їхніх якостей, їхньої манери буття і стилю гостинності. Але той лист був з одного боку дуже формальний, а з іншого – дуже приватний, з алюзіями внутрішніми, зрозумілими і рідними нам, а тому не надто публічними, і він був все-таки про наших господарів і про досвіди нашого спільного прожиття майже двох тижнів. Щоб написати про це тут, треба було вичекати дозрівання інших метафор, інших символів, іншої манери висловлювання. Як завжди, мій Ванкувер (як і моя Індія, Європа, чи Америка) не має, здається, майже нічого спільного з Ванкувером реальним – він існує в якійсь паралельний площині, і є до великої міри антиподом того реального Ванкувера, хоч в якомусь іншому сенсі проростає власне з нього, на його основі чи грунті.

Ванкувер, це в першу чергу дім, той особливий будинок, який колись відчув на собі доторк святої руки, і якому якимось невимовний чином вдається той доторк в собі утримувати. На всю Канаду це єдиний дім, який вибрала і купила для нас наша Ґуру – засновниця нашої медитаційної практики, і єдиний справжній ашрам – тобто заодно і центр спільноти, куди приходять медитувати, і місце, де реально хтось мешкає. В нас ще є кілька таких будинків в Америці, але в Канаді він один (є кілька просто медитаційних центрів, але там ніхто не живе), ну і завдяки його історії він завжди залишатиметься особливим.

В цьому домі чуєшся цілком і абсолютно вдома. Там дуже легко медитувати, там добре і смачно спиться. А коли прокидаєшся, то відчуваєш, що дім позбавив тебе значної кількості внутрішнього хламу. Величезна кухня, де хочеться готувати їсти, мити посуд, чи просто сидіти й теревенити. Ну і майже завжди можна знайти місце, де можна побути в тиші, як не в самому домі, тоді хоч би під деревом в саду, навіть в ті дні до і після самого семінару, коли тільки нас гостей там було чоловік сорок, а ще місцеві йоги приходили весь час, фактично тільки спати додому ходили. Ну і в кожній кімнаті є щось таке, що весь час нагадує про те, нащо ти тут, і рятує таким чином від розпорошення уваги на неважливе. Разом з тим, там нема ніякої штучної побожності, чи надмірної пасіонарності. Ніхто ніким не командує, ніхто нікого не вчить, ніхто нікому не розказує, що і як робити, ніхто нікому нічого не забороняє. Там хочеться бути і бути, насолоджуватися ніби такими простими і буденними речима, які, однак, втрачають нав’язливу важкість буденності, натомість стають приємними, і навіть, не побоюся цього слова, цілющими.

Подібні враження в мене були кілька років тому від мого Калґарі, і не дивно, що я туди по кілька разів на рік шастала. Тоді мені моє Калґарі асоціювалося з Толкіновим Рівенделом, який в старому українському перекладі Гобіта називався “останній затишний дім”. Тодішня ситуація, тодішні клопоти і виклики тепер здаються дещо наївними, радше казковими ніж епічними. Місце, яке в Гобіті ближче до середини подорожі, у Володарі Перстенів є самим лише початком, навіть на тому першому відтинку гобітівські тролі виглядають кумедно порівняно із жахливо-нюхаючими чорними вершниками – ситуація змінилася, зараз ми вже на якомусь наступному етапі. Тому мій Ванкувер не є Рівенделом, це радше Лорієн. Туди прибуваємо, втративши близьких, тих з ким подорожували досі, і преребування там пронизане з одного боку цими недавніми втратами, а з іншого – майбутніми битвами. Війна вже почалася, і тут мені йдеться не про фактичну війну, яку Росія почала в Україні (хоч не виключено, що і ця фактична війна є одним з аспектів тої великої війни, про яку йдеться мені). Велика війна – війна в сфері духа, із кожною битвою вона стає відчайдушнішою. Неможливо передбачити, ні скільки вона потриває (бо і триває вона в не зовсім нашому часі), ні хто з нас її вистоїть, ні якими будуть втрати в кінці кінців. Але надія є, і вона набагато живіша, ніж була в той момент в Лорієні – наша “магія” має набагато потужніше джерело, ніж мала магія леді Ґаладрієль, треба тільки знайти її в собі.

Тим часом дякуємо за Лорієн, де можна відпочити, загоїти рани, і підготуватися до наступних битв. Сем каже Фродові про Лорієн: “It’s like being at home and on a holiday at the same time, if you understand me. I don’t want to leave.” І власне таким було моє відчуття цього разу у Ванкувері. Про ельфів може колись іншим разом розповім.
J.R.R._Tolkien_-_The_Forest_of_Lothlorien_in_Spring

Advertisements

Дякую тим, хто читає мій блог

Друзі,

хочу щиро подякувати тим, хто сюди заходить, і заодно попросити вибачення за якусь трохи халявність цього блогу останнім часом.

Якісь такі часи, що писати насправді важко. Про війну писати, сидячи в Канаді якось не годиться, та й нема що про неї звідси писати. Писати не про війну складно, ну ж бо війна все-таки. Те, що я позбулася спочатку блогу на жж, а потім і дрімівської копії теж, і остаточно перейшла сюди на вордпрес, відсіяло мабуть досить велику частину тамтешніх потенційних читачів/коментаторів, про багатьох з яких я трохи щось знала, і писала, фактично, з розрахунку на них. Відбувався діалог чи ні, але принаймні якась спрямованість і настроєність тексту на тих власне читачів була. Дякую тим кільком колишнім жж-френдам, які підписалися на цей блог і часом заходять, хоч це й не надто зручно – я справді дуже ціню вашу тут присутність.

Зараз більшість читачів заходить сюди з фейсбука, і ще трохи через перепости деінде, ну і природно, що мені би хотілося знати, хто ви, і що вам тут в цьому блозі цікаво. Можливо пости мої стали нуднішими, бо люди, які трохи коментували раніше, зараз коментувати перестали, і мені тепер дійсно складно якось відчути, з ким я тут зараз розмовляю, а природа мого писання така, що мені дуже складно писати “в нікуди”. Це не марнославність, а радше так проявляється моя анти-інтровертна залежність від людей, тобто від вас. Тому, якщо маєте таке бажання – свисніть пару слів про себе. Якщо ви читаєте це через перепости в фейсбук чи гуголь+ – можна прокоментувати прямо там, а не в самому блозі. Нажаль, прочитати коментарі в дрімі, якщо ви там підписані на мій rss-feed, я не зможу, тому там не коментуйте. Якщо ж нема бажання “відмітитися” – тоді все одно дякую, що читаєте. Якби ви не читали, я б вже мабуть і не писала.

І ще, сюди регулярно заходить хтось з королівства Нідерландів, здається, україномовні пости дивляться. Я переважно приблизно розрізняю, хто заходить з інших “рідкісних” країн (а це всі крім України-США-Канади і може Німеччини), а з цими Нідерландами якась загадка. Є в мене один варіант, але це ніби неактивний контакт, тому я сумніваюся. Свисніть якщо бути інкоґніто для вас не принципово – блог хоче знати своїх героїв :).

Ще раз дякую всім, і бажаю всім нам витривалості, натхнення, перебути цю війну, і вийти по той бік цілими і здоровими, наскільки це можливо. Є таке дуже важливе для мене німецьке поняття “heil”, воно не дуже перекладається ні на англійську, ні, здається, на українську теж, а власне цього я встім нам бажаю. Хай Боги будуть прихильними до нас, і щоб ми теж були достойні їхнього захисту і покровительства.

Back in To – повернення в будні

Пропустила катастрофу – була в той час в літаку, точніше, в аеропорту перед польотом. Звернула була увагу, що дядько якийсь по-російськи з кимось дуже емоційно розмовляв по телефону, подумала, “про війну” – тепер знаю, про що саме.

Вдома тихо і трохи тоскно, після майже двох тижнів “колективного життя” з його гамором, і людськими стосунками, в які так приємно занурюватися, втікаючи від себе. Океан. І гори… Альпійські луки з іван-чаєм, нечуй-вітром і звіробоєм. Озера, в яких можна лежати довго на поверхні, заливши вуха водою і слухати її і свій подих, чутися напів-рибиною… Орли і чаплі, водяні вужі і земляні білко-бурундуки, кожен четвертий з яких любить обніматися, а решта три кусатимуть тебе за пальці, коли ти спіймаєш їх рукою, по якій вони тільки-но необачно ходили в пошуках якихось людських смаколиків. Я б там жила, в тому Ванкувері, але, якщо подивитися чесно, то океан і все решта – дрібниця порівняно з рідністю людей.

Мої квартиранти на місці. Гафійка переважно вночі сидить, і менше мене боїться, а вдень переважно Джордж (довго вагалася, як його назвати, а зараз думаю, чи не помилилася я, хто з них він, а хто вона). Він підскакує з гнізда щоразу як в мене щось впаде або я підійду надто близько до вікна, відходить на край балкону і прикидається, що яйця – не його. Забув мабуть, що то я тут живу, а вони – між іншим, а не навпаки. Десь за тиждень мали би вже вилупилися, якщо з ними там все гаразд.

20140719-113402.jpg

UPD: we have news, and newborn pigeons really do look ugly…

20140719-114644.jpg

Пів життя. Віртуально-реальне.

Половину свого віртуального життя я прожила на сайті Майдан під непретензійним ніком Mary. Прийшла туди взимку 2000-2001, бо кілька місяців не була в Україні, якраз тоді почалася УБК, і я шукала інформації про те, що відбувається на Майдані Незалежності. Потім повернулася до Львова закінчувати п’ятий курс, їздила раз чи два на акції УБК в Київ, ну і десь тоді почала писати на майданівському форумі. Той перший рік був надзвичайно цікавий – ми відкривали для себе віртуал, товариство підібралося добірне, як наших людей, так і найманих тролів (ворожих агентів), ну і просто придурків теж трохи було. Більшість тамтешньої публіки становили люди мабуть на 10-15 років старші за мене – це якраз  мой любімий цвєт, мой любімий размєр. Жінок було дуже мало, і так якось склалося, що дві основні ролі, в які більш-менш вписувалися присутні жінки, обмежувалися з одного боку образом жінки-мачо – агресивно-феміністичної (хоч це був радше поведінковий фемінізм, ніж ідейний), яку нічим не проб’єш, і яка може легко і часто посилати всіх, хто підходить до неї якось неадекватно. Друга роль – томная баришня, часто в іпостасі damsel in distress. Оскільки перша роль була мені ближча, а золота середина тоді щене була доступна, то Мері була дівчиськом нарваним і мабуть досить галасливим. Це такий вік, коли вже ніби щось знаєш і розумієш сам, але небагато, більше все-таки вчишся в інших, хоч цього і не визнаєш, ну і знаходження своєї власної віртуальної (та й реальної також) іпостасі – все ще в процесі. Під кінець життя цього віртуального персонажа, був ще паралельний “перехідний” персонаж Персефона, але він був недовготривалий, і не надто часто вживаний. Це була серйозна і місцями нудна діаспорна викладачка гуманітарних дисциплін, і, за свідченнями очевидців, сприймалася як старша пані.

Другу половину свого віртуального життя я прожила під екстравагантним ніком Чандріка (candrika). Я почала медитувати, пішла з майдану восени 2006, і спробувала повчити санскрит. Чандріка – це власне пропущені через санскрит моє інше я, багато в чому протилежне до майданного. Чандріка – це місячне сяйво, або енергія місяця, же жіночність в квадраті. Жжшне життя було протилежним до майданівського не лише вибраним ніком і манерою поведінки. Власне, сама можливість віртуального життя там під таким ніком виникла через те, що і форма спілкування, і атмосфера спільноти, і, відповідно, основна тематика (чи згусток тематик) в жж були зовсім іншими, ніж на майдані, хоч публіка, звичайно, частково перетиналася. Там було непропорційно багато гуманітаріїв – журналістів, перекладачів чи просто любителів мов, ну і це не дивно, – для того щоб вести блог треба любити писати, треба мати час і натхнення на те, щоб виношувати текст, терпіння щоб дати йому дойти, на форумі цього всього не треба взагалі. На форумі спілкування дисперсоване, його основа, як за формою, так і за змістом – багатовекторність і множинність, і, як наслідок, певна розсіяність чи розпорошеність. Твоє спілкування на форумі повністю залежне від твоїх співрозмовників, їх інтересів, манер, ну і від правил форуму теж. Писання в блозі набагато незалежніше, при бажанні воно може бути навіть цілком монадологічне. Ти сам є центром свого блогу, сам визначаєш тематику і манеру, сам можеш диктувати манеру спілкування своїх читачів. Відповідно, це було єдине місце, де свого часу навіть я якимось дивом могла знайти співрозмовників на свої вузько-професійні теми, і за те я буду йому вдячна. Звісно, серед інших (мені відомих) блогових платформ, жж був мабуть найкраще пристосований власне до розмови, а не лише до монологу, і в цьому теж був його додатковий шарм.
Так виходить, що проходження половини життя реального накладається на закінчення другої половини дотеперішнього віртуального життя. Залишається лише підсумувати: от і чандріці кінець, а хто читав – молодець.
Northern Lake 1923