Про Маріуполь і втоплене відро (продовження родинних оповідок)

Коли ото недавно (ніби ж недавно, хоч вже так давно) точилися якісь бої за Маріуполь, я собі згадала одну свою особисту історію, з цим містом пов’язану, і одну родинну. Особисту я вам розказувати не буду, вона нецікава, а родинну розкажу, тим більше що я якраз тато ще дорозказав мені деякі деталі, які я забула була.

Мій прадід з Чернігівщини, Кузьма Скирта був чумак. Про чумака я, звичайно трохи загнула, початок двадцятого століття, чумаків тоді вже не було. Але були “дальнобійники”, там і тоді це називалося “хурщик”. Навантажив хуру, відвіз в Маріуполь, звідти назад привіз щось інше. Не знаю, чи мій прадід їздив туди кілька разів, чи тільки той один раз, і чого він взагалі туди їздив. Вікіпедія каже, що десь приблизно в той час (1918-19) один його односільчанин очолював неслабкий такий собі анти-більшовицький рух, був отаманом п’ятитисячного (!!!) повстанського загону “Червоний курінь смерті”, – хто зна, як така ситуація в регіоні відбивалася на молодих чоловіках, чи був мій прадід якось залучений, чи навпаки, про це родинна історія замовчує. Ніби-то принаймні того разу він додому з Маріуполя не поспішав, натомість найнявся на якийсь час працювати на заводі, і там десь познайомився з моєю прабабою Уляною Юхно, додому в свою Власівку/Качанівку приїхав з дружиною. Ось як вони виглядали:

 

Skyrta001

Свекруха Уляни Петрівни, моя пра-прабаба, яка без сумніву виграла б приз за найоригінальніше ім’я в моєму генеалогічному дереві, якби такий був, бо називалася вона Секлета (!) Яківна, очевидно не надто була захоплена своєю невісткою, особливо її ростом, і ніби-то казала “А воно високе, да дурне, пішла воду брати – відро втопила”. Далі не зрозуміло, чи оповідач в родинній історії міняється, чи таки продовжується від імені баби Секлети, тільки вона міняє тон з іронічного на похвальний, чи навіть може повчальний. Прадід Кузьма багато не говорив, “взяв рачкА, пошолОпав, пошолОпав, і відро витяг”. [Звучить українська народна пісня “Туман яром”…]

Тут би треба було закінчити “і жили вони довго і щасливо”, ну та й факт, що трохи пожили, виростили трьох доньок-вчительок, і ще б певно пожили разом, якби не війна. Прадіда Кузьму мобілізували в 41му в якесь типу ополчення, йому тоді було 48 років, відвезли в якийсь навчальний табір десь між Курськом і Воронежем, там ще не встигли навіть зброю видати, як він загинув підчас бомбардування. Уляна Петрівна згодом переїхала в Обуховичі де вчителювала її старша дочка, татова тьотя Маруся, бо не хотіла взимку сидіти там в у Власівці “як вовк”, померла в той рік, коли я народилася, маючи 86 років.

Тато все пригадує баби Уляни “відчіпну” казку:

“Кажу-кажу казку: лізла гуска через перелазку. Перелазка гнеться, а гуска – сміється”.

Все, кінець.

 

P.S. Родичам-історикам: якщо побачите, що я тут щось перебрехала або недоказала – свистіть! 🙂

Advertisements

2 thoughts on “Про Маріуполь і втоплене відро (продовження родинних оповідок)

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s