Медитація на роботі або lunchtime meditation – 1

Давно обіцяла написати продовження до поста Медитація в умовах війни, то ось воно нарешті. Звідки така дивна назва?

Справа в тому що останнім часом я майже не ходжу на наші типові заняття з медитації для початківців. Вони відбуваються переважно по вечорах, після роботи, тривають десь від години до двох, мабуть як і в Україні. Люди їх самі знаходять переважно через інформацію на вебсайті (оскільки заняття завжди безплатні – назва сайту проста – freemeditation.com), зрідка через паперові афіші, оголошення чи візитки, а ще останнім часом тут популярний такий сервіс, називається meetup, через який люди шукають, куди б то сходити у вільний час. Ну і там на тих заняттях переважно виходить серйозний такий інструктаж – навіть в годину часу, якщо вміти, можна багацько всього втиснути, а в дві – то й поготів. Та й люди переважно приходять, які вже багато всякого перепробували, чакри-мантри-асани, всяке таке, особливо тут в Канаді повно всякого такого і люди часто досить відкриті до експериментів.

Натомість так вийшло, що замість тих от “нью ейджівських” інтенсивних занять останнім часом м проводимо “корпоративні медитаціі” – раз в тиждень в двох різних компаніях, по пів години підчас обідньої перерви. Зараз це головні офіси двох великих страхових компаній, і ще в процесі попередні розмови про одну організацію в сфері охорони здоров’я. Специфіка цих “обідніх” медитацій в тому, що тут особливо не розговоришся – нормальна медитація сама по собі триває хвилин 20-25, тобто на вступ залишається пару хвилин і на підсумки ще пару. Відповідно і зміст такої медитації має бути гранично простий, щоб не виникало ніяких особливих запитань, які б треба було роз’яснювати, ну і також настільки нейтральний в релігійно-духовному сенсі, щоб ні в кого ніяких реакцій чи претензій не було. Насправді спочатку не дуже просто розмовляти “нормальною” буденною мовою про медитацію, коли звик говорити про це мовою індійської духовної практики (між іншим, досить довгий час саме це зупиняло мене від того щоб писати про медитацію в блозі українською). Ну але з часом ця нормальна (англійська) мова якось виробляється, не в останню чергу завдяки американцям, які серйозно над цим попрацювали, бо в них і загальна публіка набагато менше відкрита до всього “чужого і дивного” ніж в нас. Як буде з українською – побачимо в процесі.

Ну то давайте я вам просто розкажу/покажу, як приблизно відбувається типова перша медитація. Якраз вчора вийшло так, що з двадцяти з гаком людей десь три чверті прийшли вперше, то була добра нагода провести знову найпростішу першу медитацію, і зацінить ефект.
Поки люди заходять, всідаються, готуються, на екрані ось такий слайд, до нього ж потім повертаємося підчас власне медитації.
Lunchtime Meditation Inro.001

Оскільки говорити особливо нема часу, то часом починаємо з простого слайду, що таке медитація, кажемо що медитація – це стан без думок, а часом і цей слайд пропускаємо теж.

Зазвичай я починаю з того, що пропоную сісти зручно, при бажанні зняти окуляри, роззутися, покласти обидві руки на коліна відкритими долонями догори, і спрямувати всю свою увагу всередину. Це такий інтроспекційний момент – подивитися, в якому я зараз стані, що мене турбує, що відволікає, що вимагає моєї уваги. Ми дуже часто взагалі не усвідомлюємо свого стану, ну то це така корисна вправа на хвилину. Потім пропоную відкласти всі ці “справи” і турботи на пізніше, прийняти свідоме рішення, наступних десять чи скільки хвилин (насправді виходить десь 20), виділити собі. Далі починаємо найпростішу комбінацію жестів і тверджень – запам’ятовувати нічого не треба, цю послідовність разом з рекомендаціями як медитувати вдома люди отримують на папірці (або електронною поштою).

Ну що, поїхали?

Continue reading

Драбина до неба – про майянське письмо

Про кінець світу і майянський календар всі чули, а як те їхнє письмо виглядало насправді – хто бачив? Я б взагалі-то теж не бачила, якби кілька років тому не набрела в жж на пост про це їхнє письмо, і не була вражена красою і елегантністю того письма – воно ніби і не письмо навіть, а якщо й письмо, то радше в тому ж сенсі, що і наші писанки є письмом. Це якщо не вміти його читати чи там писати. А якщо вміти – тоді зовсім інша справа, звичайно. Ось копія цього поста, перенесена з жж: http://atramentaria.wordpress.com/2014/03/04/про-золоту-добу-без-масової-грамотно/ – подивіться, яка краса. Шкода, що цей блог здається зараз мертвий, ну чи просто спить – сподіваюся, що він ще колись оживе.

Ну то коли той пост знову виплив цього року, тепер вже на вордпресі, пізньою весною, посеред війни і студентських екзаменів, то мене потягнуло на майєтерапію, і я полізла дивитися, як там ті букво-слова малюються. Звичайно, що писати в першу чергу своє ім’я – то банальність, втім, мабуть все-таки щось в тому є, і якщо пишеться воно не на стіні архітектурної пам’ятки, а на якійсь своїй, паперовій, чи віртуальній стіні – ставимося до того з розумінням. Брошурка в якій пояснюються найпростіші правила майянського письма теж пропонує починати із свого імені. Моє ім’я мені нецікаве, тому я почала з тодішнього ніка – я ще тоді не знала, що йому, тому нікові, зовсім недовго залишилося жити.

Майянська мова фонетично дуже скупа, брошурка пропонує фонетичні заміни неіснуючим звукам на “відносно” подібні. Крім того, подібно як в санскриті, приголосний звук сам по собі не існує, а лише в парі з голосним (це для тих поєднань, які відомі, – це не санскрит, де всі можливі варіанти зведені в одну красиву і логічну таблицю). Чандріка в майянській вимові після всіх цих замін і пристосувань звучить приблизно як ча-на-та-лі-ка – “дрі” помінялося на “талі”. Це спочатку звучить трохи дико, але якщо згадати, що деякі люди в англійській по пів алфавіту не вимовляють, і все-таки умудряються якось розмовляти – то розумієш, що можна жити, тим більше, що нічого особливо приємного чи милозвучного в звукосполюченні “др” все одно нема, хай буде чанаталіка.

Далі починається найцікавіше. Брошурка каже, що до написання імені треба ставитися творчо, експериментувати, пробувати різні варіанти, одним словом, мати фан. Найпростіше поскладати докупи по складах, збудувавши слово як “хату” – головна, передпокій, дах, сходи, і тд, чи як фігурку з лего. Блоки бувають різної форми – більш-менш квадратні, або подовгасті, горизонтальні чи вертикальні, а деякі гліфи – зовсім і не блоки, а просто впізнаваний елемент, який можна домалювати збоку основного блоку, чи навіть вписати десь всередину.

IMG_1954-2.JPG

Ось на приклад 1-4 – різні варіанти фонеми “ча”. Першу і другу можна використовувати як основний гліф. Або в парі з якимось іншим вертикальним, а третій-четвертий – приписати до іншого основного зверху як щось типу префікса, чи знизу як щось типу суфікса або закінчення. Не знаю, чи можна перевертати горизонтальні гліфи вертикально і навпаки, чи ні, в наших умовах мабуть якщо дуже хочеться – тоді можна, аби красиво було. Ну то з таких-от фонем можна би було наліпити собі всяких різних слів, але ж це було б занадто просто і беззмістовно – мені так нецікаво.

Я вже колись розказувала, що в перший свій виїзд до Швейцарії волонтером на конференцію з conflict resolution, я познайомилася з жінкою з Кенії. Не пам’ятаю, як звучало її ім’я, але пам’ятаю, що означало воно, якщо коротко – “захід сонця”, але якщо не полінитися і все-таки розшифрувати детальніше, тоді це і так сильне поняття розгорталося в цілу пасторальну картину – “коли корови повертаються додому”. Ото я вважаю, що всі імена мають бути такими, – не просто там “вася” чи “юля”, а щоб те ім’я дійсно щось означало. Хоча тоді має сенс практика ніби-то деяких індіанських племен – коли ім’я треба було собі знайти, чи заробити, і воно тоді дійсно щось значило, бо називати немовля – якось виходить випадково, вигадаєш чи не вигадаєш – тільки час покаже.

Так от, чандріка – це місячне сяйво, фактично – жіночий аспект місяця, його енергія. Я не випадково вибрала собі цей нік, ну але то інша розмова. Гліфи для “ча” мене ніяк не надихали, в першу чергу тому, що вони нічого не означали (ну або невідомо було, що саме означали), тому я скористалася настановою класика “не бійтесь заглядати у словник”, і там (http://www.famsi.org/mayawriting/dictionary/montgomery/mainindex.htm) знайшла гліфи “чан” (5-8 на фото), перший з який мені набагато краще підійшов, бо ж він означає “небо”.

Далі, таким самим чином, тобто розглядаючи он-лайн-словник, виписала собі кілька (не всі) гліфи прийменника який звучить як “та” (9-13) – пам’ятаєте, що звука д в них нема взагалі, а просто “т” без голосного теж нема, найнейтральніше в такому випадку звучить “та”, ще й тому що повторює/підсилює голосний попереднього складу. Теоретично можна би було спробувати також “ті”, але тоді мені здається надто сильно би звучало наступне “і”, а воно в слові “чандріка” коротке, і не мало би особливої уваги привертати, ну і там мені нічого особливо не сподобалося, особливо порівняно з “та” (12) – тут тобі і море, і небо, і драбина до неба, означає воно “в”, “до”, “з”. Серйозну конкуренцію тому “та” створив гліф “тал” (14), він дуже красивий, схожий на рослинний варіант інь-яну, і в ньому теж є небо, і взаємодія неба із землею, означає “приходити, прибувати”, що теж мені семантично підходить, і фонетично він поєднує більше потрібних мені звуків, але драбина все-таки перемогла, хоч не виключено, що якби я користувалася цим письмом частіше ніж раз в житті, то залежно він настрою чи контексту вибирала би ці паростки замість драбини.

“Лі” мене ніяк не надихнуло, там було дзеркало або птах з хробаком в дзьобі, ну і я собі подумала, якщо неіснуюче “рі” пропонують замінити на “лі”, то чим гірше просто викинути той приголосний взагалі, і залишити саме “і”? Тим більше, що там я знайшла знову ту ж драбину, яка означала “тоді, потім” (15). Там ще був цікавий варіант “і’к” – подих, вітер, бог вітру, але це хай теж залишається для альтернативних написань, драбина до неба – наше все :).

Ну і останній склад “ка”. Тут можна би було скористатися рибами з допису який мене надихнув, але раз вже я пішла шляхом вибирання абстрактно-світоглядних блоків, то вирішила замість звичайного “ка” скористатися при дихнуто-перерваним “к’а” (там в словнику можна послухати, як воно звучить. Тут в мене знову були два варіанти – “танець” (16), ну але хто мене трохи знає, той в курсі, що я ніяк не любитель, хоч теоретично в світоглядно-філософському сенсі можна би було згадати Гьольдерліна з Гайдеґером і їхні танці неба і землі, але інший варіант “к’ан” – “жовтий, дорогоцінний” (17) не залишав мені жодного вибору. Ну бо це з одного боку золото, а з іншого – сонце, що, зрештою в символічному сенсі одне і теж, тому я вибрала його.

IMG_1955.JPG

Отаке в мене вийшло ім’я – записане цілою фразою – може приблизно означати “до неба, а тоді – сонце”, або “в небі, там скарб”. Якщо вимовляти оте “чан-та-і-к’ан” – то звучить воно трохи моторошно, але хай, не всім же весь час місяць мусить світити і приємно усміхатися :). Це от якраз сорок днів минуло відколи я чандріку знищила, можна сприймати цей пост як розлогу епітафію.

Ну то я рекомендую таку терапію, а в кого настій кровожерніший, то там можна досить знайти відрубаних голів, виклюваних очей і інших образів війни також. Це дуже цікаво, пробуйте!

Будні громадянського військового постачання

Ось підбірка фейсбук-апдейтів одного мого знайомого киянина за останні 5 днів. Навіяна недавніми диковинними дискусіями, але це мабуть все одно з категорії sapienti sat, а не sapienti нічого не sat. Зрештою – просто “репортаж”, бо цікаво. Імена і назви замінила на [***], бо не в них суть, але якщо комусь цікаво зафоловити чи допомогти – пишіть в приват, поділюся.

9 серпня
Краматорск. Встретил друга. А город оживает и местные жалуются что их замучили постоянные проверки военными, и что проблемы с зп… одним словом вата.. ))
(+фото)

9 серпня
Между Артемовском и Дебальцево
(+фото розбомбленої дороги)

9 серпня
Война однако..
Комбайны урожай собирают
Рядом “ураганы” фигачат..
Парни в пыли и радуются передачкам..
Диверсанты обстреляли бэтэры которые мы обогнали…
Встретил земляков, но нас ждут и мы в путь..
(+ фото вояків)

10 серпня
Горловка
(+ фото з димом серед поля)

10 серпня
Снова добрались к парням за Дебальцево..
Вчера днем обстреляли бетер..
Вечером подорвались бетер и танк, 3-300..
С обеих сторон сепарашисты
Одели с [***] броники и поехали дальше. Ну и как без ‘случайных’ встреч?
(+ фото з медиками? і бусом з червоними хрестами і написом “хоттабьіч”)

10 серпня
Горловка с другой стороны… Тууда не ходии… Оттуда постоянно обстреливают наших ребят.. Но у наших парней ещё та Сила Духа ))
(+ фото лісу/поля)

11 серпня
Перерасчет маршрута
(+ фото перегородженої бетонними блоками дороги)

11 серпня
И снова перерасчет маршрута
(+ фото розбомбленої дороги)

11 серпня
И снова случайные встречи..
Не успели поздороваться как команда на выезд ‘боевая готовность’.. в Иловайске бой..
Успели парням дать обереги
Да хранит вас Бог и до встречи!
(+ фото добровольців)

14 серпня
Огромное спасибо всем за поздравления, пропитанные вашей Любовью! Это придаёт силы! ))
Невозможно передать радость от новых знакомств, дружбы и ощущения близости, родства и единства!
Украинцы, ВЫ лучшие!!!
И это говорит армяно-кацапский бандеровец
Слава Украине!

14 серпня
Ніколи не вивчав українську мову, ні у школі, ні в універі..
Але зараз кожен має знати і володіти мовою Рідної Землі!!!
(+ перепост про те, як перейти на українську мову в побуті)

14 серпня
Ну что, немного о поездке? ))
4 дня, 2700 км пути..
Загрузили нас несколько волонтёрских групп ))
– [***]
– [***]
– [***]
– [***]
и мы, с [***] поехали..
Передали адресные посылки, и тут началось самое интересное )))

Адресат, которому [***] передали МНОГО чего вышел из зоны АТО, и нам поступила “команда” раздать всё тем кому нужнее в данный момент… а это: 40 касок, 3 пнв, прицел снайперский, бинокль, тепловизор, карематы, фонари тактические (крутые), селокс, 2 колиматора, 2 рации, очки механикам, бензопила, лопаты/топоры, лекарств…и много много другого.. И как быть? как разорваться?…
И мы решили объехать Горловку и Донецк и раздавать по ходу..
в итоге посетили передовые блок-посты и части следующих батальонов: 20, 34, 39, 40, 41, бригады 25, 93, 51.
Приходилось по ходу несколько раз корректировать направления, возвращаться, искать, догонять по дороге.. мы справились ))
[***] тоже счастливы. [***] как всегда передал много всего разного нужного и еды. [***] нашла и начала опекаться 34-м Кировоградским батальоном, о котором мало кто заботится…
всего не написать..
Спасибо всем вам! Рад что наши дороги пересеклись!

The Railway Man – фільм про наслідки війни

Дивилася цей фільм ще весною, але так нічого про нього тоді не написала, а мабуть варто, бо це фільм про PTSD – post-traumatic stress syndrome – це те, чим американці вперше почали серйозно займатися через ветеранів в’єтнамської війни, не виключено, що в Україні скоро може бути епідемія, бо зачіпає воно в Україні не лише вояків і їх сім’ї, а багатьох інших теж.

Фільм знятий про справжню історію британського радиста, який разом із величезною кількістю інших солдатів попадає в японський полон (коли британці підчас війни здають Сінгапур), і опиняється в таборі в Таїланді на будові якоїсь транс-азіатської залізниці. Свого часу британці він цього проекту відмовилися як “негуманного”, ну а японська влада в той час на гуманізм не страждала аж ніяк. Що в фільмі показано без надмірної істеричності, але і без надмірного цензурування теж.

Роки після війни, герой все ще проживає жахи пережитого, його товариш знаходить в газеті фото одного з японців, хто брав участь в тортурах під видом перекладача. Він виявляється працює типу куратором музею, на місці того табору для військовополонених. Герой вирушає в минуле, з планом вбити старого ворога.

Кінець історії здається трохи неприродно-солодкавим, але нічого не вдієш, true story – це true story, в житті трапляються речі, які в художній літературі здавалися б нам неправдоподібними. Втім, ще десь на самому початку фільму товариш каже про нашого героя, що він був найсильнішим з них всіх, може тому такий вийшов кінець, хто зна.

Ось трейлер, дивіться кіно як знайдете:

Про війну, ворогів, і залишання людиною

Все-таки, я скажу про війну. Вона багатьох з нас змінила, кого більше, кого менше. В багатьох брутально забрала рідне, але багатьом теж щедро дала того, чого ніхто він неї не чекав, і мені важко якось однозначно визначитися, чи вона більше забрала чи дала нам як суспільству (і хоч я далеко, а все ж досі зараховую себе туди, в українське суспільство, і певна що за останній рік туди ж почали себе зараховувати багато з тих, хто досі був ще дальше ніж я – і формально, і символічно, і реально). Я час від часу бачу, що люди пишуть про те, що важко на війні живучи залишатися людиною. Моя бабця по мамі мала феноменальний дар залишатися людиною. Вона була з тих міжвоєнних гімназистів української перемиської гімназії, заборонених пластунів, які співали “гей-гу, гей-га” коли там ще не було пізніше дописаного куплета про вовчу пастку і батька-Євгена. Вона багато всього пережила, і за Польщі, і за Союзу, але при тому вона ніколи не робила етнічних узагальнень. Я дуже здивувалася колись в ранній юності, що бабці до сліз (хоч вона була особа радше стримана) подобався Тичини вірш, де син з війни каже матері “нема ворога, та й не було”. Той вірш (ось він тут: http://bukvoid.com.ua/library/pavlo_tichina/viyna/) досі мені якимось здається трохи суперечливим, а втім, може справжні вірші такими і мають бути? Десь на самому початку війни в чийомусь фейсбуку я прочитала перепост тексту якоїсь ніби-то львівської здається письменниці, який мені добряче різанув, я навіть не стрималася і прокоментувала, хоч зазвичай дуже рідко коментую тексти людей, яких не знаю. Це була російською мовою написана погроза якомусь абстрактному “рускому”, якому авторка обіцяла вчинити шахідський подвиг, якщо він “сунеться” до неї додому. Я взагалі не маю жодних сентиментів до нічого руского, і ніколи не мала. Російською писати вже не вмію, а розмовляю з акцентом гіршим ніж був в моєї бабці. Я ніколи в житті не була в Росії, і Сем навіть колись мене підколов, що я цим фактом дуже пишаюся. І все-таки оця погроза рускому мене зачепила, не лише через те, в якому тоні вона була написана (я вважаю, що демонструвати свої страхи в істеричний спосіб, тим більше звертаючись до ворога – це військовий злочин проти власного я), але й тому, що звернення те ґрунтувалося на етнічному узагальненні. Я завжди казала, що мені щастить з людьми, і так якось виходить, що тих “рускіх”, з якими я зараз реально перетинаюся, половина взагалі не говорить про політику, а друга половина активно не підтримує політику Путіна. Ну от, так мені щастить з людьми, і я знаю, що моя вибірка “рускіх” дуже нерепрезентативна. І хоч мене шокує, як любовно Оксана Максимчук описує “руского” в цьому ось недавньому вірші http://yabloo.wordpress.com/2014/07/31/ведмідь/, але десь на дні мого серця я розумію, що це власне і є та людськість, до якої поети мають особливий доступ, бо вони живуть серцем, і не бояться його, своє серце, оголювати. Вдруге мене зачепило цілком недавно, вчора чи позавчора, цього разу вже не з приводу “рускіх”, а з приводу іншої нації. Найсмішніше було, що я якраз кілька днів тому взнала майже випадково про етнічне походження звідти одної не дуже близької знайомої, і розповідала їй, як мені завжди щастить, і як я часто перетинаюся з “її” людьми, і який в мене до них сентимент. Так вони, виявляється, тепер вороги України, якщо не відкриті, тоді приховані, бо в нас з ними не співпадають геополітичні інтереси. Найцікавіше, що ще рік тому ми самі були ворогами України, бо в нас з нею теж ніяк не співпадали геополітичні інтереси. Мені дуже сумно, що може через війну, а може через природну черству раціональність, ми втрачаємо оцю людську здатність не узагальнювати, не вішати ярлики, а все-таки давати людям шанс. Я багато кого розфрендила від початку війни, а ще більше забанила, і під ніж в мене попали далеко не лише “рускі”. Але мені дуже шкода, що під приводом цієї війни ми вишуковуємо собі ворога наперед, при тому не виключено, що косячи всіх під одну мірку, ми втратимо найцінніших, бо таких “нелогічних” друзів, і, зрештою також втратимо себе. UPD. Дисклеймер. Взагалі цей пост мав бути про крайнощі і золоту середину, але я відволіклася, і вийшло що вийшло. Я хотіла сказати, що від крайності пацифізму майже всіх нас ця війна вилікувала, але буде шкода, якщо замість триматися якоїсь золотої середини (а якою саме вона є в цій власне ситуації не завжди зрозуміло), ми вдаримося в щось типу параноїдального мілітаризму.