Про війну, ворогів, і залишання людиною

Все-таки, я скажу про війну. Вона багатьох з нас змінила, кого більше, кого менше. В багатьох брутально забрала рідне, але багатьом теж щедро дала того, чого ніхто він неї не чекав, і мені важко якось однозначно визначитися, чи вона більше забрала чи дала нам як суспільству (і хоч я далеко, а все ж досі зараховую себе туди, в українське суспільство, і певна що за останній рік туди ж почали себе зараховувати багато з тих, хто досі був ще дальше ніж я – і формально, і символічно, і реально). Я час від часу бачу, що люди пишуть про те, що важко на війні живучи залишатися людиною. Моя бабця по мамі мала феноменальний дар залишатися людиною. Вона була з тих міжвоєнних гімназистів української перемиської гімназії, заборонених пластунів, які співали “гей-гу, гей-га” коли там ще не було пізніше дописаного куплета про вовчу пастку і батька-Євгена. Вона багато всього пережила, і за Польщі, і за Союзу, але при тому вона ніколи не робила етнічних узагальнень. Я дуже здивувалася колись в ранній юності, що бабці до сліз (хоч вона була особа радше стримана) подобався Тичини вірш, де син з війни каже матері “нема ворога, та й не було”. Той вірш (ось він тут: http://bukvoid.com.ua/library/pavlo_tichina/viyna/) досі мені якимось здається трохи суперечливим, а втім, може справжні вірші такими і мають бути? Десь на самому початку війни в чийомусь фейсбуку я прочитала перепост тексту якоїсь ніби-то львівської здається письменниці, який мені добряче різанув, я навіть не стрималася і прокоментувала, хоч зазвичай дуже рідко коментую тексти людей, яких не знаю. Це була російською мовою написана погроза якомусь абстрактному “рускому”, якому авторка обіцяла вчинити шахідський подвиг, якщо він “сунеться” до неї додому. Я взагалі не маю жодних сентиментів до нічого руского, і ніколи не мала. Російською писати вже не вмію, а розмовляю з акцентом гіршим ніж був в моєї бабці. Я ніколи в житті не була в Росії, і Сем навіть колись мене підколов, що я цим фактом дуже пишаюся. І все-таки оця погроза рускому мене зачепила, не лише через те, в якому тоні вона була написана (я вважаю, що демонструвати свої страхи в істеричний спосіб, тим більше звертаючись до ворога – це військовий злочин проти власного я), але й тому, що звернення те ґрунтувалося на етнічному узагальненні. Я завжди казала, що мені щастить з людьми, і так якось виходить, що тих “рускіх”, з якими я зараз реально перетинаюся, половина взагалі не говорить про політику, а друга половина активно не підтримує політику Путіна. Ну от, так мені щастить з людьми, і я знаю, що моя вибірка “рускіх” дуже нерепрезентативна. І хоч мене шокує, як любовно Оксана Максимчук описує “руского” в цьому ось недавньому вірші http://yabloo.wordpress.com/2014/07/31/ведмідь/, але десь на дні мого серця я розумію, що це власне і є та людськість, до якої поети мають особливий доступ, бо вони живуть серцем, і не бояться його, своє серце, оголювати. Вдруге мене зачепило цілком недавно, вчора чи позавчора, цього разу вже не з приводу “рускіх”, а з приводу іншої нації. Найсмішніше було, що я якраз кілька днів тому взнала майже випадково про етнічне походження звідти одної не дуже близької знайомої, і розповідала їй, як мені завжди щастить, і як я часто перетинаюся з “її” людьми, і який в мене до них сентимент. Так вони, виявляється, тепер вороги України, якщо не відкриті, тоді приховані, бо в нас з ними не співпадають геополітичні інтереси. Найцікавіше, що ще рік тому ми самі були ворогами України, бо в нас з нею теж ніяк не співпадали геополітичні інтереси. Мені дуже сумно, що може через війну, а може через природну черству раціональність, ми втрачаємо оцю людську здатність не узагальнювати, не вішати ярлики, а все-таки давати людям шанс. Я багато кого розфрендила від початку війни, а ще більше забанила, і під ніж в мене попали далеко не лише “рускі”. Але мені дуже шкода, що під приводом цієї війни ми вишуковуємо собі ворога наперед, при тому не виключено, що косячи всіх під одну мірку, ми втратимо найцінніших, бо таких “нелогічних” друзів, і, зрештою також втратимо себе. UPD. Дисклеймер. Взагалі цей пост мав бути про крайнощі і золоту середину, але я відволіклася, і вийшло що вийшло. Я хотіла сказати, що від крайності пацифізму майже всіх нас ця війна вилікувала, але буде шкода, якщо замість триматися якоїсь золотої середини (а якою саме вона є в цій власне ситуації не завжди зрозуміло), ми вдаримося в щось типу параноїдального мілітаризму.

11 thoughts on “Про війну, ворогів, і залишання людиною

  1. Чесно кажучи, з того посту, який, мабуть, вас різанув, я особисто взагалі пропустив повз свідомість акцентування на етнічному. На це я звернув увагу лише згодом, коли почитав коменти людей, які критикували той пост. (Мабуть через те, що якихось різких закликів від автора не прозвучало, а типу «придивитись»… та я й так придивляюсь до всіх в своєму оточенні і очищаю його від ворожо налаштованих — пофігу якого вони племені, хай навіть вони з моєї сім’ї). Але основний посил автора, НМД, був все-таки геополітичний: логічно Україні і українцям підтримувати не країну-союзника Росії, а противника країни-союзника РФ. Тут вже не про етнічність йдеться, а про конкретний конфлікт і стосунки між державами.

    А вірш Тичини дуже незвичайний і гарний, я подібного у Тичини ще не бачив.

    Like

    1. Я не знаю, яка там була критика – мені той пост недоступний, бо в цій іпостасі я не належу до “кола”, а поки я його бачила відкритим, то всі крім одної людини радісно підтакували. А в мене, на приклад, єдиний знайомий того етнічного походження в Україні возить нашим солдатам спорядження на фронт. Шпигун напевно. В нас свого часу було трохи дискусій з автором про такі узагальнення. Це довгограюча мелодія. Буду писати дисклеймер до цього поста, бо у фейсбуку здається мене зрозуміли навпаки.

      Like

      1. Знову-таки, мені взагалі не йдеться про етніку якусь — у мене немає будь-яких знайомих вірмен, але я допускаю, що вірмени все-таки переважно проросійські (чим ближче вони себе асоціюють із Вірменією, тим більше, думаю) і я навіть певним чином розумію їх у цьому. Мене ж цікавить тільки рівень геополітичний (від цього слова мені віє шахрайством чомусь, але воно досить містке), де Азери — наші природні союзники (як і Кримці), а Вірмени — такі ж природні союзники нашого прямого ворога. Може автор поста трохи перегнув із етнічними узагальненнями, але мабуть того, що має якийсь свій досвід міжетнічного спілкування (він тільки що про нього написав окремий пост і це серйозні речі, які не можна так просто відкинути).

        Like

        1. Дуже логічно – про етніку не йдеться, а висновки про людей робляться на якій підставі, якщо не на етнічній? Ну от чисто практично як ви будете слідувати рекомендаціям автора? Політичну приналежність як визначатимете, якщо вони, з якими ми стикаємося, вже переважно громадяни інших держав? А про досвід – так автор те саме постійно про галичан згадує, як йому в армії зуби вибивали, і як він цього ніколи не забуде.

          Like

          1. Політичну приналежність визначатиму в спілкуванні.

            Рекомендаціям автора слідувати не можу, бо не маю знайомих вірмен. Але якби мав, то чинив би так, як з усіма іншими: хто за ворога — геть із кола спілкування, як мінімум поки не спаде _військова_ загроза і я не зможу спокійніше ставитися до проросійських поглядів інших. В ході війни залишається мінімум місця для толерантності, звісно, якщо хочеться жити і пронести свої цінності.

            Про галичан не читав подібного, але я раніше читав автора нальотами і часто не погоджувався саме в питаннях узагальнень (про європейців, наприклад) і ставлення до високої рос. культури (я сам іноді іронізую з «толстоєвщини», але бачу там геніальність і значну цінність).

            Like

            1. Я насправді дуже добре розумію автора і його контекст, і межі застосування теж – він надто розумний щоб бути неакуратним. Але придурків в нас в країні багато, ворожих агентів серед типу “своїх” теж вистарчає, ідею підхопити є кому, а втілювати вже її можна цілком інакше ніж задумував автор. Тому я вважаю, що особливо на війні, але і в мирний час також, не можна поширювати потенційно шкідливих ідей, принципово, навіть якщо б вони були статистично-вірні, власне тому, що ми прекрасно знаємо, як це – бути в меншості, а відгрібати за негативні асоціації з поганою більшістю.

              Like

              1. Хм, резонно, не замислювався досі про цей аспект… З урахуванням цього, можна тільки підтримати пана К., який прикрив контроверсійний пост. Справді, в різних свідомостях його слова можуть зрезонувати по-різному… І, враховуючи, досить помітну кількість фактичних ксенофобів (побутових, але часто і ідейних), які наразі виступають проти нашого спільного ворога, можна справді бути дещо обережнішим.

                Я і для себе це врахую, бо особливо ніколи це не брав до уваги, бо звик звертатися навіть у відкритому доступі в Мережі ніби до вузького кола людей (та й фактична аудиторія є вузька: мій більш-менш популярний блог був знищений вже більше 5 р. тому, а тут мене фактично читають чоловік із 10 🙂 Але врахувати треба, мало лі у кого які слова можуть «вистрілити»… Не хочеться забруднювати карму собі навіть неусвідомленим провокуванням ненависті у менш розвинутих свідомостях.

                Like

                1. Можливо я просто надто багато свого часу прочитала “теорії виникнення геноцидів”, і там було багато реальних ілюстрацій. Про які, втім, автор того поста (точніше, тепер вже постів) знає значно більше за мене. Я додала уточнення в кінці свого поста.

                  Like

                  1. З суттю апд. — згоден, сам цього боюся і перестерігаю самого себе і «ловлю себе на думках». Справді, варто бути постійно на гостроті усвідомленості, щоб гнів не туманив тверезу думку. Це дуже важко, бо в голові як вихор всякої х.єти шугає… я оце спасаюсь останніми місяцями тим, що гуляю по району вночі — якби не це… було б зовсім погано, а так хоч трохи думки утрясаєш в голові і спиться краще.

                    Like

              2. Поправка до кінця мого коментаря — я би краще сказав: у ще більш недорозвинутих свідомостях, ніж моя 🙂

                Like

Leave a comment