Protected: Beaver Swamp intro

This content is password protected. To view it please enter your password below:

Advertisements

Про Гайдеґера, стародавніх греків і китайців, і сучасних японців

Питання зв’язків між Гайдеґером і стародавніми греками, а також всякими різними азіатами регулярно випливає в моїх розмовах з різними людьми, в тому числі і тут десь в цьому блозі спливало вже, переважно в розмовах з Костем. Ну то ось моя недо-експертна опінія про такі зв’язки. Недо-експертна, бо я цих питань спеціально не відслідковувала, тим більше в повному обсязі, крім, частково, Гайдеґера про Анаксімандра.

Гайдеґер прославився своїм питанням буття і значення буття. Десь мабуть від середини життя і до кінця, він виразно сприймає це питання не як абсолютне, а як епохальне. Епоха визначається тим, яким чином буття себе проявляє чи приховує, в яких формах і констеляціях. Гайдеґер бачить що епоха теперішня довершується, і водночас вироджується, відповідно є сенс якось спробувати вслухатися чи принаймні якось готуватися до епохальних змін, щоб коли вони настануть, не прогавити їх, а почути і відповісти (це складна тема, має до діла з богами і смертними, і їх роллю, я зараз не буду розписувати, але якщо раптом комусь цікаво – питайте). Він багато працює над тим щоб відслідковувати зміни всередині цієї епохи, вона для нього починається з Платона, Платон перший в “західному” світі починає мислити метафізично, фактично історія західної філософії є історією метафізики (що саме це значить – то теж інше питання). Він намагається якось продумати, спробувати, чи можливо, і якщо так, тоді як саме, мислити не-метафізично. Він навіть з часом відмовляється називати свою філософію філософією, бо для нього саме поняття філософії є терміном західної метафізики, натомість він говорить про “мислення” – Denken.

Так от, для того, щоб якось почати відчувати це не-метафізичне мислення, можна спробувати пошукати підказок в до-метафізичному. Тому Гайдеґер дуже серйозно займається греками – він прекрасно знає ранніх поетів, і вони йому допомагають мабуть відчути контекст того, як тогочасна мова працює в поетичному прояві (на відміну від, скажімо до-метафізичного мислення, а це в свою чергу на відміну від метафізичної філософії). З ранніх поетів в нього є Гомер з Гесіодом, це 8-7ст., з пізніх він любить Софокла, а з “мислення” – дуже мало фрагментів Анаксімандра (7-6ст), досить багато фрагментів Геракліта (6-5ст), і великий суцільний фрагмент Парменіда (6-5ст). Традиційно Сократа записують в наступний період з Платоном і Арістотелем, але наскільки я розумію, Гайдеґер про Сократа трохи іншої думки, втім, про нього Гайдеґер тільки між іншим говорить в тому, що я бачила, а не так як про інших – де він по цілому окремому лекційному курсу прочитав про Геракліта і Перменіда, а до Анаксімендра по кілька разів повертався в різних форматах. Він багато від них бере, часом в речах, які може неочевидні, бо настільки грунтовні, що їх легше не помітити, ніж помітити (одна з ознак метафізики – власне непомічання і ігнорування “грунту”), ми тут про це трохи розмовляли, не погоджуючись з Ґадамером.

Ну то ті ранні до-Платонівські греки-мислителі якраз по часу накладаються більш-менш один з Лао-цзи, і два – з Конфуцієм. Не дивно, що є спокуса їх порівнювати. Якщо глянути поверхово, складається враження, що вони ці греки з китайцями можуть тематично, символічно, і навіть за “стилем” перегукуватися. Але, і це “але” тут дуже важливе, Гайдеґер надає величезної ваги мові, і живому, справжньому, відчуттю мови, власне тому, я думаю, Гайдеґер, на відміну від сучасних Гайдеґеріанців, дуже мало і дуже обережно висловлювався про східних мислителів – я буквально може раз десь бачила щось про Лао-дзи здається, але і то дуже і дуже побіжно. Якщо він навіть не міг користуватися перекладами стародавніх греків, і власноручно їх переробляв, то як би він взагалі міг довіряти перекладам китайців, японців чи індійців, не знаючи мови? Тим більше в той час, коли переклади робилися західними людьми з західної точки зору, без належного відчуття культури, традиції, і самої мови теж.

Тому я часто не вірю ні Гайдеґеріанцям, які пробують притягнути Гайдеґера за вуха до сходу, не відчуваючи при цьому сходу, ні сходознавцям, які роблять те саме, мабуть не відчуваючи Гайдеґера, і не бачачи, наскільки обережно він ставився до міжкультурних відмінностей, і наскільки вперто не робив жодних виразних міжкультурних тверджень, принаймні в стосунку до Азії. Ото я відвідала була один курс у фрайбурзькому університеті (це типу сам центр Гайдеґеріанства) поважної пані професорки, експерта з пізнього Гайдеґера, курс називався “Речі” – “Die Dinge”, дуже доречно в контексті пізнього Гайдеґера. І казав мені Сем, як я туди їхала, не сильно від них чогось чекати, а я йому не повірила була, думала, все-таки ж Фрайбург (!). То я там мало не впала на лекції (добре що сиділа), коли пані професорка на повному серйозі почала розказувати, що вона зараз працює над традиційними японськими віршами, в перекладі (!), не знаючи японської мови взагалі (!!!).

Може це ще якось би можна було напів-виправдати, якби Гайдеґер про це нічого не казав, але ж він казав, в збірнику пізніших текстів про мову і поезію “Unterwegs zur Sprache”, який пані професорка просто не могла не знати – це один з двох мабуть найважливіших збірників про мову і вірші, всього лиш 12й том, в першій і основній частині загального зібрання творів. Ця книжка ще за життя Гайдеґера була видана. Так от, там є один текст, у формі діалогу (таких лише кілька Гайдеґер написав, в цьому випадку важливо, що це саме діалог), називається ” З розмови про мову. Між японцем і тим, хто питає.” (Якось так, англійський перекладач чомусь трохи спростив назву.) Так от, якщо раптом комусь цікаво, наскільки простим чи складним з точки зору Гайдеґера, може бути взаєморозуміння в сенсі мови і культури (грубо кажучи) між західною людиною і східною – прочитайте перші п’ять сторінок, якщо хочете почати розуміти, чому саме така в Гайдеґера позиція – прочитайте перші двадцять. Можна і цілий текст теж прочитати, я сама його повністю вже давно не читала – останній раз мабуть якраз коли у Фрайбурзі була. Ось тут можна скачати або прямо он-лайн почитати англійський переклад https://www.uploady.com/#!/download/10OLJqC~6P_/Bbezx2QIZd2g9m1w,
або якщо так не підходить, чи треба німецький оригінал – свистіть, я поштою вишлю файл.

Сем мій, між іншим, спробував провідчувати те до-метафізичне світосприйняття і світо-ставлення через мистецтво і тіло, а не через текст. Це з одного боку має свої обмеження, але з іншого відкриває інші можливості, і дало Семові дуже частковий, а все ж доступ до тих “культур”, від яких ми не маємо текстів взагалі, але маємо твори мистецтва. Тому власне і Мерло-Понті – ключовий для Сема, і метод його – не просто герменевтика, а герменевтика тіла. Сем любив казати “artworks are made by bodies for bodies”, і тому власне “body understands artwork”, своїм тілесним спосібом, точніше, величезною кількістю своїх тілесних способів. Тому Сема читати офігєнно цікаво, і хоч в людини яка не працювала таким чином часто може виникати скептичне ставлення до того, наскільки взагалі можливо щось справжнє провідчувати, артикулювати і зрозуміти своїм вла ним тілом (ну бо ми діти метафізики, один з результатів якої – тотальний суб’єктивізм і соліпсизм), але якщо самому спробувати, через якийсь час починаєш дуже чітко відчувати, як саме воно працює.

Had a guest again

Red-tailed hawk. I saw a couple of hawks (or so I thought) circling around here a few days ago, and today came back home and saw one perching on my balcony railing just like that time in spring (though this time the bird was facing the lake, not my apartment). This time I was more careful, so took a good look at him/her and the red tail, so no googling was necessary to identify. Unfortunately, he/she still doesn’t like photo-shoots, and did not let me take a picture through the open door. So here is what I got.

IMG_1967.JPG

IMG_1969.JPG

Про “ельфів”, або “people like you”. Ванкувер – 2 чи ліцей – 5. 

Про сам досвід цьогорічного “ванкувера” я писала недавно тут: https://msvarnyk.wordpress.com/2014/07/30/мій-ванкувер/. Цей пост – в якомусь сенсі продовження останньої фрази того поста, хоч в якомусь іншому сенсі – зовсім інша тема, і вертається вона якраз до того, що я збиралася описати в наступному пості із серії про ліцей (попередні пости про ліцей за тегом lyceum). Хоч з іншого боку, воно теж і не про ліцей, а радше про моє особисте. Хай буде три теми в одному пості.

Як я вже писала раніше, в ліцеї я була монстром з діставання вчителів. Це був якраз такий вік, коли вже вчителів не боїшся, бо вже знаєш, що вони – люди. З великим здивуванням прочитала недавно признання якихось колишніх ліцеїстів, що вони все ще боялися. Мені ж дух ліцейської свободи (порівняно зі школою) вдалося розсмакувати в перші кілька тижнів, і відтоді ставлення до вчителів визначалося в системі координат, в якій жодного місця страхові не було і бути не могло. Це було розрізнення “поважаю”(значить люблю) або “не поважаю”(значить не люблю), ну і ще була окрема категорія “байдуже”. Любила за професіоналізм, справжність і повагу до нас. І за гумор теж! Не любила в першу чергу за спроби маніпулювати нами – як агресивні, так і пасивні, і особливо за всякі прояви совкового шкільництва (ну, це я тепер розумію, що це було воно, тоді просто інтуїтивно відкидала без рефлектування). Ще за незнання матеріалу могла діставати (гуманітарії часом палилися) – я вважала, що вчитель, який мене вчить, має краще за мене знати свій матеріал – це ж логічно, правда? В ситуаціях, коли хтось намагався тиснути чи залякувати, чи особливо агресивно маніпулювати, замість боятися я починала зневажати. Ну, таких вчителів (плюс ще в нас були “куратори”) було небагато в ліцеї, на пальцях одної руки можна було порахувати тих, з ким доводилося перетинатися мені, і кого я досі воліла би обминати.

Такий підхід до “старших” для мене був цілком природним станом, “старших” в лапках, бо, як виявилося відносно недавно, в мене дуже слабо розвинуте розуміння і відчуття віку, як свого, так і інших людей. В той час як шкільна ієрархія, шкільне життя і його правила були десь на три чверті штучністю, ліцей на тих три чверті, якщо не більше, був для мене природністю і справжністю. Я просто була собою, і хоч час від часу діставала по носі за надмірне буття собою (що мене сильно засмучувало, між іншим), все ж продовжувала залишатися собою. Тому мене дуже здивували були дві теми, які випливли мабуть найвиразніше в записах “на пам’ять” у випускному альбомі.

Перша тема стосувалася власне мого “ставлення до вчителів” – його згадували і однокласники, переважно в позитивному контексті, але не артикулюючи, і вчителі також – вчителька фізики написала про моє “неучнівське ставлення”. Для мене довго було загадкою, та й досі залишається досить невиразним, чим саме це моє ставлення було нетиповим – мені воно здавалося цілком нормальним, цілком звичайним. Друга тема, яка мене неабияк здивувала стосувалася тверджень про якийсь мій ніби-то особливий і незвичайний внутрішній світ. Тут теж я була неабияк здивована, і не тільки тому, що мій внутрішній світ для мене був цілком звичним, а ще й тому, що в мене трохи викривлене в негативно-критичний бік очікування того, як мене сприймають інші. Моя гіперболізована само-критичність, яку я старанно приховую, особливо від не дуже близьких мені людей, створює в мене таку ілюзію, що мені здається, що люди бачать в основному похмуру, колючу і нарвану сторону моєї персони, і тому мене завжди щиро дивує, коли виявляється, що якраз ту сторону бачать мало, або не сприймають аж так серйозно, а натомість бачать інші сторони, які, як мені здається, не надто проявляються назовні.

Тепер про Ванкувер. Я вже писала, що вперше відвіданий цього року Ванкувер став для мене ельфійським Лорієном. Наші господарі здавалися ельфами (не плутати з “агро-ельфами”), бо з ними було просто і комфортно, але більше того, з ними було виразно відчутно: “they like you”. Вони були дзеркалом, але не таким кривим карикатурним дзеркалом, яке показує збільшено твої недоліки і викликає захисну реакцію заперечення, а таким, в якому найкраще видно якраз твої таланти і достоїнства, і не просто як потенційні, а видно їх в дії. Недоліки теж видно, але може тому, що на них не акцентується, відповідно їх не сприймаєш в штики, а береш до уваги, і намагаєшся сам відслідковувати і коригувати.

Ось приклад: я вже писала про той наш ванкуверський ашрам, що там тобі ніхто не каже що тобі робити, і навіть не дає ніяких рекомендацій, повна і абсолютна свобода – ти сам собі ґуру – роби як вважаєш і як відчуваєш. Я помітила цю їхню якість не відразу, а вже через кілька днів занурення в ту їхню атмосферу, коли приїхала чергова “свіжа порція” наших торонтонців, і почалося: “ми тут зробили те і те, може давай ти зроби це”, або “давайте сьогодні всі разом будемо медитувати так і так, а не так як було вчора, коли кожен медитував чи не медитував так як собі сам хотів”. Власне тоді я усвідомила, що навіть сама не знаю, скільки подібного стилю “нав’язливих рекомендацій” теж мабуть висловила за свої перші дні перебування там, відповідно зробила собі закладку, вже вкотре: намагатися слідкувати за своїм бажанням когось повчати і давати рекомендації (особливо якщо мене не питають), і зупиняти такі прояви, наскільки це можливо. Ось тут, між іншим, я вже робила собі таку закладку якраз рік тому, перетравлюючи останні уроки Калґарі – мого іншого “ельфійського” дому: https://msvarnyk.wordpress.com/2013/09/23/про-суперництво-комплекс-ґуру-і-серце/.

У листі до наших ванкуверських “ельфів” я порівняла цю їхню якість із образом богині Лакшмі – вона стоїть (або сидить) на рожевому лотосі, одною лівою рукою щедро дає, правою – благословляє, чи захищає, і ще в інших двох руках тримає по квітці лотоса, що можна інтерпретувати як те, що вона настільки врівноважена в собі, що не перевертає квітку, на якій стоїть, не чинить на неї жодного тиску. Більше того, лотос є її символом, бо квітка ця приємно-заспокійлива на колір, і ніжно-пахуча, і має м’яку корону, яку гостинно відкриває для всяких різних відвідувачів, і навіть тверді і гостроногі чорні жуки яким ніби зовсім не треба ні м’якого, ні прекрасного, знаходять собі там прихисток на ніч, квітка приймає їх, і навіть накриває вночі своїми пелюстками, щоб комаха могла добре відпочити, і щоб її ніщо не турбувало.

http://www.iriscroll.com/indian.html
Graham Brown. Shri Gajalakshmi, Gouache, 300mm x 200mm http://www.iriscroll.com/indian.html
Я вже раніше писала про дуже схожу якість короля Рами ось тут https://msvarnyk.wordpress.com/2014/04/07/санкоч-про-мертві-і-живі-і-ненароджен/, ну і це мабуть не дивно, бо його дружина Сіта якраз була черговим втіленням принципу Лакшмі (або Магалакшмі). Тоді якраз були закінчилися весняні наваратрі (дев’ять ночей), а зараз якраз скоро почнуться осінні, буде жарко! (В сенсі внутрішньої погоди, не обов’язково зовнішньої.)

Plants and their moods

So, my small hibiscus was apparently unhappy with other plants, and kept having “flower miscarriages” for moths. So, I moved it onto the window seal, even though there’s much less space there, and, I though, less light also, but here we go, the first flower carried to maturity in a long time:

image

The flower is still relatively small and rather shy, but, no complaints from me. Maybe I’ll even move it to the bedroom window, if it’s so anti-social in it’s own floral way…

Aphorismatic Heidegger – 2

When the creators have disappeared from the people, when they are barely tolerated as irrelevant curiosities, as ornaments, as eccentrics alien to life, when authentic struggle ceases and shifts into the merely polemical, into the intrigues and machinations of human beings within the present-at-hand, then the decline has already begun. For even when an age still makes an effort just to uphold the inherited level and dignity of its Dasein, the level already sinks. It can be upheld only insofar as at all times it is creatively transcended. (Intro to Metaphysics, 67)

Aphorismatic Heidegger

It is entirely correct and completely in order to say, “You can’t do anything with philosophy.” The only mistake is to believe that with this, the judgment concerning philosophy is at an end. For a little epilogue arises in the form of a counterquestion: even if we  can’t do anything with it, may not philosophy in the end do something with us, provided that we engage ourselves with it? Let that suffice for us as an explication of what philosophy is not. (Intro to Metaphysics, 13)