The best of… – Вибране

If you only read English, please click here https://msvarnyk.wordpress.com/category/english/ for my mainly English posts.

Для всіх інших, тобто для тих, хто читає по-українськи, ось підбірка українських постів цього блогу. (Теж можна читати за тегами – тут їх досить розгалужена система.)

Про медитацію:

Медитація в умовах війни:
https://msvarnyk.wordpress.com/2014/04/28/медитація-в-умовах-війни/
Медитація на роботі або lunchtime meditation – 1:
https://msvarnyk.wordpress.com/2014/08/18/медитація-на-роботі-або-lunchtime-meditation-1/
Nayana або ж по-нашому Нейна про практику медитації:
https://msvarnyk.wordpress.com/2013/05/12/nayana-або-ж-по-нашому-нейна-про-практику-мед/
Ранньо-ранкова медитація – 1:
https://msvarnyk.wordpress.com/2013/07/31/ранньо-ранкова-медитація-1/
Ранньо-ранкова медитація – 2:
https://msvarnyk.wordpress.com/2013/09/03/ранньо-ранкова-медитація-2/

Про Індію:

Санкоч – про мертві, і живі (і ненароджені) формальності:
https://msvarnyk.wordpress.com/2014/04/07/санкоч-про-мертві-і-живі-і-ненароджен/
Про суперництво, комплекс ґуру, і серце проти ритуалу:
https://msvarnyk.wordpress.com/2013/09/23/про-суперництво-комплекс-ґуру-і-серце/
Маля мараті шікаіца aге:
https://msvarnyk.wordpress.com/2013/06/11/маля-мараті-шікаіца-aге/
Як я долала інтелігента в собі:
https://msvarnyk.wordpress.com/2013/06/05/як-я-долала-інтелігента-в-собі/
Поле битви і той, хто з нього втікає:
https://msvarnyk.wordpress.com/2013/05/19/поле-битви-і-той-хто-з-нього-втікає/
Вайтарна – земля мертвих:
https://msvarnyk.wordpress.com/2013/04/30/вайтарна-земля-мертвих/

(решта про Індію тут: https://msvarnyk.wordpress.com/2010/01/01/про-індію/)

І про інші “мої” місця:

Мій Ванкувер:
https://msvarnyk.wordpress.com/2014/07/30/мій-ванкувер/
Про “ельфів”, або “people like you”.
Ванкувер – 2 чи ліцей – 5. https://msvarnyk.wordpress.com/2014/09/21/про-ельфів-або-people-like-you-ванкувер-2-чи-ліцей/
Стара Австралія і маорійський новий рік:
https://msvarnyk.wordpress.com/2014/06/25/стара-австралія-і-маорійський-новий-р/
Моя Швейцарія:
https://msvarnyk.wordpress.com/2013/07/15/моя-швейцарія/
Про гори – Кайлаш:
https://msvarnyk.wordpress.com/2013/07/12/про-гори-кайлаш/
Canajoharie:
https://msvarnyk.wordpress.com/2013/06/27/canajoharie/

В категорії “Було колись” – всякі різні спогади:

Пів життя. Віртуально-реальне.
https://msvarnyk.wordpress.com/2014/07/07/пів-життя-віртуально-реальне/
Про Маріуполь і втоплене відро (продовження родинних оповідок):
https://msvarnyk.wordpress.com/2014/07/01/про-маріуполь-і-втоплене-відро-продов/
Уроки історії – день радянського фашиста:
https://msvarnyk.wordpress.com/2014/05/09/уроки-історії-день-радянського-фашис/
Полонина, вона ж Пожижевська.
https://msvarnyk.wordpress.com/2013/07/08/полонина-вона-ж-пожижевська/
Мої 25 – під знаком Майдану:
https://msvarnyk.wordpress.com/2013/10/16/мої-25-під-знаком-майдану/
Про виховання, Фауста і ручку Паркер:
https://msvarnyk.wordpress.com/2013/03/26/про-виховання-фауста-і-ручку-паркер/

І окремо – серія спогадів-рефлексій про Львівський фіз-мат ліцей:

Фіз-мат ліцей, з поглибленим вивченням англійської і фізкультури – частина 1.
https://msvarnyk.wordpress.com/2013/10/24/фіз-мат-ліцей-з-поглибленим-вивченням/
Фіз-мат ліцей – 2:
https://msvarnyk.wordpress.com/2013/11/07/фіз-мат-ліцей-2/
Фіз-мат ліцей – 3, про Царя, тобто про фізкультуру:
https://msvarnyk.wordpress.com/2013/11/17/фіз-мат-ліцей-3-про-царя-тобто-про-фізку/
Фіз-мат ліцей – 4, деталі:
https://msvarnyk.wordpress.com/2014/01/15/фіз-мат-ліцей-4-деталі/

Культурне-light (література-кіно-краса-історія):

Король Мацюсь Перший – 1:
https://msvarnyk.wordpress.com/2014/10/21/король-мацюсь-перший-1/
Пророк Халіля Джібрана:
https://msvarnyk.wordpress.com/2014/10/09/пророк-халіля-джібрана/
Драбина до неба – про майянське письмо:
https://msvarnyk.wordpress.com/2014/08/15/драбина-до-неба-про-майянське-письмо/
William Blake:
https://msvarnyk.wordpress.com/2013/11/28/william-blake/
Австро-угорський вибір: дітей в школу, або сідай в тюрму!
https://msvarnyk.wordpress.com/2013/11/10/австро-угорський-вибір-дітей-в-школу-а/
Марія Антуанетта, гідність і етикет:
https://msvarnyk.wordpress.com/2013/04/18/марія-антуанетта-гідність-і-етикет/
Кіно Rang De Basanti.
https://msvarnyk.wordpress.com/2008/10/24/кіно/
“Whale Rider”, Niki Caro, New Zealand/Germany, 2003
https://msvarnyk.wordpress.com/2007/05/13/whale-rider-niki-caro-new-zealandgermany-2003/
то все-таки Весна? (галерейне):
https://msvarnyk.wordpress.com/2007/03/26/то-все-таки-весна/
наглядачі
https://msvarnyk.wordpress.com/2007/03/05/наглядачі/

І окремо писанкарське:

Екзотичні птахи і писанки…
https://msvarnyk.wordpress.com/2013/04/06/екзотичні-птахи-і-писанки/
Екзотичні птахи і писанки – 2:
https://msvarnyk.wordpress.com/2013/04/12/екзотичні-птахи-і-писанки-2/
Екзотичні птахи і писанки – 3 (травлення покроково):
https://msvarnyk.wordpress.com/2013/04/15/екзотичні-птахи-і-писанки-3-травлення/

Філософське:

Про Стуса, Андруховича, і вірш, або “Як понічна вишня, тужавіє світ”.
https://msvarnyk.wordpress.com/2014/11/22/про-стуса-андруховича-і-вірш-або-як-по/
Про Гайдеґера, стародавніх греків і китайців, і сучасних японців:
https://msvarnyk.wordpress.com/2014/09/23/про-гайдеґера-стародавніх-греків-і-ки/
Як читати Мерло-Понті, рецепти від Сема.
https://msvarnyk.wordpress.com/2014/06/29/як-читати-мерло-понті-рецепти-від-сема-5/

Про Стуса, Андруховича, і вірш, або “Як понічна вишня, тужавіє світ”.

Останні кілька днів згадався мені цей рядок і раз по раз випливає на поверхню свідомості. Це фраза Стуса, але подарував мені її Андрухович. От слухайте, я вам розкажу, як це сталося.

З Андруховичем я познайомилася на майдані взимку 2006. Не на реальному Майдані Незалежності, а на сайті Майдан, який, втім, від самого початку свого існування (зникнення Гонгадзе і початок акцій УБК), намагався бути дзеркалом реального Майдану – задовго до того як слово “майдан” увійшло в загальний вжиток як місце і явище протестних акцій загалом. Андрухович приходив до нас на інтернет-конференцію (оцю ось: http://maidanua.org/arch/culture/1138091459.html), я йому потім висилала була лінк на її компіляцію (оцю ось: http://maidanua.org/wiki/index.php/Інтернет-конференція_Андруховича_на_Майдані), відповідь на відповідь, якось розговорилися, і потім ще досить довго листувалися, відмерло наше віртуальне листування майже через два роки, коли я чотири місяці була в Індії, половину цього часу – взагалі без інтернету. На початку цього нашого листування я була в Німеччині, Андрухович теж був в Німеччині, ми навіть один раз перетнулися в Берліні, але поза тим в нас ніби не було нічого особливо спільного, я досі не дуже розумію, що він знаходив для себе в цих розмовах, я ж знаходила багато підтримки – листи його були теплі і легкі, з гумором і приязню, нормальні, людські листи. Може для нього це було таке-собі листування з читачем (точніше, читачкою) – я досить багато коментували про те, що він тоді писав, включно з регулярними колонками здається в ДТ, хоч часом коментарі мої перетворювалися на friendly fire – я не дуже вмію фільтрувати сказане, ну але може приватний friendly fire не такий страшний як публічний.

Ну так от, в той час я вже написала була свій перший пейпер про один Стусів вірш, і він ніби-то відносно непогано пішов (ось тут деякі його уривки: https://msvarnyk.wordpress.com/2013/01/18/про-стусову-свічечку-уривки-англійсь/). В мене була думка спробувати написати частину дисера, працюючи над віршами Стуса. Я якраз добила і вислала Семові свій останній в житті перйпер на оцінку, можна було поступово братися за дисер. Крім того влітку мала бути в Мескірху щодворічна Гайдеґеріанська конференція, і вона якраз була на тему “Гайдеґер і поезія”, тобто була прекрасна нагода спробувати знову Стуса. В мене було два варіанти вірша, здається “Розпросторся душе моя” і “Горить сосна” – очевидно що східно-фольклорні (а разом з тим “мученицькі”) мотиви тоді приваблювали, ну і теж внаслідок роботи над тим першим віршем, був потяг до простоти і мінімалізму. Ну то я вирішила порадитися з поетом, і запитала його, який би він вибрав з тих двох, чи може якийсь інший. Андрухович перепитав, для чого саме, і тоді відписав, що вибрав би якийсь інший, наприклад оцей:

Поранок був схожий на вишню досвітню –
так кругло чорніла запечена кров
цих сполохів довгих, чекань многолітніх,
котрі гострожало вражали покров
тутешнього пекла, тамтешнього раю.
Як понічна вишня, тужавіє світ.
Ти знаєш – не знаєш, коли накликаю,
коли забуваю, бо грубшає лід
мовчання і втрати, розлуки і долі,
надії і горя, печалі і сліз.
Простерла долоні – з дитячої льолі –
аж ген, де Чумацький поскрипує віз.

Хто мене трохи знає, той зразу вгадає, що було далі: якщо послати мені такий curve-ball, то абсолютно очевидно, що я кинуся його ловити. З одного боку було трохи, як би це сказати, не зовсім лячно, але сторожко (є таке слово?). Я цього вірша ніколи доти не бачила (чи може просто не звертала уваги), ну і небезпечно братися за вірш (чи інший твір мистецтва) з чиєїсь легкої або не дуже руки, а не з власного поклику – може виявитися, що ця річ просто не твоя, і тоді вгробиш на неї море часу, а все одно нічого путнього з того не вийде, бо щоб дійсно річ розкрилася тобі, її слід полюбити. З іншого боку, коли берешся за свіжу річ, ще необдуману, це добре, бо тоді починаєш з чистого аркуша, і нема загрози, як з тими двома віршами, про які я думала, що раніше сформовані і закостенілі враження та інтерпретації, тобто звички у сприйнятті тої речі, переважать і притлумлять інші аспекти твору і не дадуть їм проявитися. І хоч Андрухович любив від філософії відмежовуватися, але вибрав мені набагато філософськіший вірш ніж я би вибрала собі сама – ті два вірші, на які я мітила, були емоційно-експресивні, закорінені в стількох больових точках, і оголювали такі традіційні “нерви”, що треба би було дуже обережно з ними поводитися, щоб не переступати якоїсь розмитої і слабо-відчутної межі, весь час була би загроза скотитися в дещо істеричний стан сприйняття та інтерпретації тих віршів, від чого насправді жодної користі ні собі, ні “справі” – одна лише шкода. Як казав мені раз один італієць: “Ви, українці, вже так дістали з тим своїм голодомором – не можливо з вами розмовляти ні про минуле, ні про теперішнє, бо ви постійно всюди той голодомор тулите – get over it, seriously.” Той вірш, запропонований Андруховичем, був набагато спокійніший, щемкість його була герметичніша і глибиніша, хоч разом з тим її було набагато складніше провідчувати бо непросто було в неї зануритися.

Не можу сказати, щоб він мені легко пішов, я нашкребла на конференційну презентацію (ось воно: https://msvarnyk.wordpress.com/2013/03/12/heidegger-and-the-poetic-body-stus-2/), але загалом визнала свою поразку з тим віршем, і закинула його, навіть не показувала Семові (хоч може й даремно), а разом з тим також і саму ідею писати про вірші Стуса в дисері. Давно вже не перечитувала цю свою недокінчену роботу, аж коли почала спливати знову ця фраза про понічну вишню, а заодно і інші якісь натяки на Стуса, я прочитала її знову, і, звичайно, знову затерпла мені її незакінченість. Щойно недавно перегортавши Гайдеґерове Wozu Dichter (“Навіщо поети”), де Гайдеґер пише про сферичність світу в розумінні Рільке, я міркувала собі, що якби Гайдеґер працював з цим віршем, він ніяк не зміг би пройти повз називання світу в цьому вірші (“Як понічна вишня, тужавіє світ”), тим більше, що воно тут не випадкове (ну так, в добрій поезії ніщо не випадкове), і не буденне.

Я ще в тому першому вірші про свічечку помітила, що в поезії Стуса відбувається щось особливе, коли наратив минулого чи доконаного часу раптом переходить у теперішній “продовжений”, те що в англійській називається “present continuous” – в тому вірші це перехід від “купив свічечку за копієчку, понюхав” до “а вона медом пахне”. Тоді, за браком кращих слів я назвала це “ever-present” або “ever-presencing”, це не те, що “зараз є, а потім вже нема”, це те, що було, є, і буде, воно і в часі, і разом з тим поза часом, бо воно лягає в основу часу, воно є грунтом для тих речей, які існують в часових межах, воно несе в собі їх сутності. Аж тепер я бачу, що теплий медовий дух в цьому вірші дуже схожий на сонячне тепло в жовтому листі картини, про яку буде другий розділ дисера. А світ, що тужавіє як понічна вишня, і може вибухнути і пролитися червоним, якщо його ще трохи стиснути (бо ж він вже і так тужавіє), і розірвати ту межу, ту шкірку, яка обмежує і разом з тим утримує, визначає і разом з тим зберігає його сутність, чимось дуже перегукується з червоними деревами на картині з мого першого розділу.

Ця вишня світу, вона тут невипадкова ще й тому, що згадується двічі – на самому початку, і потім посередині – під кінець першої “частини” вірша. Я не пригадую, чи я взагалі навіть бралася за світ в цьому вірші – чи пробувала якось давати з ним раду, але ці спроби залишилися в нотатках, бо не були завершені, чи навіть не починала. Можна би було, звичайно, піти і подивитися, що там було в тих нотатках. А можна би було просто почати спочатку – все важливе нікуди не подінеться, навіть якщо воно вже прозвучало було раніше, воно звучатиме знову і знову, це якщо мати відвагу відчиняти важкі двері і заходити до складних кімнат (і комірок, і пивниць) вірша.

Навряд чи в мене зараз набереться досить відваги, щоб таки знову ризикнути і зважитися на роботу над Стусом. Погодьтеся, набагато простіше в Канаді працювати над канадським художником, на якому мені в принципі не залежиться аж так сильно, аніж над українським поетом, на якому багато в чому світ зійшовся клином (а тужавіюча вишня замерзла льодом). Але хто зна, може колись прийде час, і я ще повернуся до Стуса, і може теж до цього власне вірша, бо світ, що тужавіє як понічна вишня, – це так просто і так складно, красиво і страшно водночас. За одно варто би було запитати когось, хто краще відчуває мову, ніж я, чи понічна вишня – це та сама досвітня вишня першого рядка (тобто чи “по ночі” тут “після ночі”), чи це зовсім інша нічна вишня (“поночі” тобто “вночі”). Ну або якщо нема кого питати, довелося би шукати підказок у внутрішній логіці вірша. Ну і з двома останніми рядками (в обох їх варіантах), теж довелося би щось робити, бо за них я теж здається навіть не бралася, а якщо і бралася, то безрезультатно – вони ж навіть складніші, ніж світ…

Допомога залу

дорогі друзі :)))

звертаюся до вас із проханням у формі опитування…

я тут домовилася з одною людиною про обмін гостьовими постами – вона хоче розповсюдити один свій текст, ну і я не проти допомогти. натомість вона пропонує розмістити в себе якийсь мій пост, але оскільки блог в неї англомовний і авдиторія теж, треба було б мабуть шось старе перекласти (або нове по-англійськи написати). блог в неї, між іншим, мандрівно-воєнний :), але то таке…

так от, питання до вас: чи є в мене якийсь такий пост, який на вашу думку варто би було перекласти на англійську? а заодно і побачимо, хто читає, а хто тільки лайкає :)))

сезонне

В нас сьогодні вперше цього року падає сніг. Дрібний і нетривкий, а все ж сніг. І це доречно, бо сьогодні в мене закінчується термін одної внутрішньої слабкості. Відзавтра двері зачиняться, так що сьогодні я символічно прощаюся. Сезонність як епохальність, зміна міні-епох, продиктованих небом (і тут би можна було послатися на поки що останній із запощених мною кавалків дисера, але таке само-цитування було б трохи надто пост-модерним). Я прощаюся, хоч вже не вперше, та й невідомо, чи таки востаннє, здається що все-таки так. Прощання моє німе, якийсь поет міг би сказати, що воно без’язике, але я не поет. Інший поет міг би назвати його полохливим, і таки назвав був, уже тоді, оповесні. Але воно не полохливе – не той стан, чи не той вік, чи не ті часи – перевелися ніжні лані, яких можна було б називати полохливими, так щоб це не прозвучало дрібно. Зазвичай мої слабості тривають десь по два роки, часом не дотягують до двох, якщо інтенсивні, ця якось так приблизно і прожила. Що ж, була якась така фраза в котрійсь гаївці, чи не тій, про “угорськую землю” – коли всі разом відповідали “най іде”, і це звучало, спокійно-рішуче (це я шукала переклад до слова “resolute”). От хотілося би, щоб моє внутрішнє прощання прозвучало якось приблизно так, а все решта хай покриє сніг.

Heidegger about Spengler

Exclusively on the basis of Nietzsche’s metaphysics and without any original metaphysical thought, at the start of twentieth century the author O. Spengler drew up a “balance” of Western history and proclaimed “The decline of the Occident”. Today, as in 1918, when the arrogant book of this title came out, an eager public snaps up only the outcome of the “balance” without ever considering, on which basic ideas this cheap balance of decline is concocted. (Parmenides, E56, D82)

When Spengler, wholly on the heels of Nietzsche’s metaphysics and coarsening it everywhere and levelling it down, speaks of the “decline of the West”, he is not a all speaking of history. For he has already in advance devalued history to a “biological process” and made out of history a greenhouse of “cultures” that grow and fade like away like plants. Spengler thinks history, if he thinks at all, in a history-less way. He understands “decline” in the sense of mere coming to an end, i.e., as biologically represented perishing. Animals “decline”, they perish. History declines insofar it falls back into the connectedness of its beginning – i.e., it does not decline in the sense of perish, because it can never “decline” that way(Parmenides, E113, D168)