Про Стуса, Андруховича, і вірш, або “Як понічна вишня, тужавіє світ”.

Останні кілька днів згадався мені цей рядок і раз по раз випливає на поверхню свідомості. Це фраза Стуса, але подарував мені її Андрухович. От слухайте, я вам розкажу, як це сталося.

З Андруховичем я познайомилася на майдані взимку 2006. Не на реальному Майдані Незалежності, а на сайті Майдан, який, втім, від самого початку свого існування (зникнення Гонгадзе і початок акцій УБК), намагався бути дзеркалом реального Майдану – задовго до того як слово “майдан” увійшло в загальний вжиток як місце і явище протестних акцій загалом. Андрухович приходив до нас на інтернет-конференцію (оцю ось: http://maidanua.org/arch/culture/1138091459.html), я йому потім висилала була лінк на її компіляцію (оцю ось: http://maidanua.org/wiki/index.php/Інтернет-конференція_Андруховича_на_Майдані), відповідь на відповідь, якось розговорилися, і потім ще досить довго листувалися, відмерло наше віртуальне листування майже через два роки, коли я чотири місяці була в Індії, половину цього часу – взагалі без інтернету. На початку цього нашого листування я була в Німеччині, Андрухович теж був в Німеччині, ми навіть один раз перетнулися в Берліні, але поза тим в нас ніби не було нічого особливо спільного, я досі не дуже розумію, що він знаходив для себе в цих розмовах, я ж знаходила багато підтримки – листи його були теплі і легкі, з гумором і приязню, нормальні, людські листи. Може для нього це було таке-собі листування з читачем (точніше, читачкою) – я досить багато коментували про те, що він тоді писав, включно з регулярними колонками здається в ДТ, хоч часом коментарі мої перетворювалися на friendly fire – я не дуже вмію фільтрувати сказане, ну але може приватний friendly fire не такий страшний як публічний.

Ну так от, в той час я вже написала була свій перший пейпер про один Стусів вірш, і він ніби-то відносно непогано пішов (ось тут деякі його уривки: https://msvarnyk.wordpress.com/2013/01/18/про-стусову-свічечку-уривки-англійсь/). В мене була думка спробувати написати частину дисера, працюючи над віршами Стуса. Я якраз добила і вислала Семові свій останній в житті перйпер на оцінку, можна було поступово братися за дисер. Крім того влітку мала бути в Мескірху щодворічна Гайдеґеріанська конференція, і вона якраз була на тему “Гайдеґер і поезія”, тобто була прекрасна нагода спробувати знову Стуса. В мене було два варіанти вірша, здається “Розпросторся душе моя” і “Горить сосна” – очевидно що східно-фольклорні (а разом з тим “мученицькі”) мотиви тоді приваблювали, ну і теж внаслідок роботи над тим першим віршем, був потяг до простоти і мінімалізму. Ну то я вирішила порадитися з поетом, і запитала його, який би він вибрав з тих двох, чи може якийсь інший. Андрухович перепитав, для чого саме, і тоді відписав, що вибрав би якийсь інший, наприклад оцей:

Поранок був схожий на вишню досвітню –
так кругло чорніла запечена кров
цих сполохів довгих, чекань многолітніх,
котрі гострожало вражали покров
тутешнього пекла, тамтешнього раю.
Як понічна вишня, тужавіє світ.
Ти знаєш – не знаєш, коли накликаю,
коли забуваю, бо грубшає лід
мовчання і втрати, розлуки і долі,
надії і горя, печалі і сліз.
Простерла долоні – з дитячої льолі –
аж ген, де Чумацький поскрипує віз.

Хто мене трохи знає, той зразу вгадає, що було далі: якщо послати мені такий curve-ball, то абсолютно очевидно, що я кинуся його ловити. З одного боку було трохи, як би це сказати, не зовсім лячно, але сторожко (є таке слово?). Я цього вірша ніколи доти не бачила (чи може просто не звертала уваги), ну і небезпечно братися за вірш (чи інший твір мистецтва) з чиєїсь легкої або не дуже руки, а не з власного поклику – може виявитися, що ця річ просто не твоя, і тоді вгробиш на неї море часу, а все одно нічого путнього з того не вийде, бо щоб дійсно річ розкрилася тобі, її слід полюбити. З іншого боку, коли берешся за свіжу річ, ще необдуману, це добре, бо тоді починаєш з чистого аркуша, і нема загрози, як з тими двома віршами, про які я думала, що раніше сформовані і закостенілі враження та інтерпретації, тобто звички у сприйнятті тої речі, переважать і притлумлять інші аспекти твору і не дадуть їм проявитися. І хоч Андрухович любив від філософії відмежовуватися, але вибрав мені набагато філософськіший вірш ніж я би вибрала собі сама – ті два вірші, на які я мітила, були емоційно-експресивні, закорінені в стількох больових точках, і оголювали такі традіційні “нерви”, що треба би було дуже обережно з ними поводитися, щоб не переступати якоїсь розмитої і слабо-відчутної межі, весь час була би загроза скотитися в дещо істеричний стан сприйняття та інтерпретації тих віршів, від чого насправді жодної користі ні собі, ні “справі” – одна лише шкода. Як казав мені раз один італієць: “Ви, українці, вже так дістали з тим своїм голодомором – не можливо з вами розмовляти ні про минуле, ні про теперішнє, бо ви постійно всюди той голодомор тулите – get over it, seriously.” Той вірш, запропонований Андруховичем, був набагато спокійніший, щемкість його була герметичніша і глибиніша, хоч разом з тим її було набагато складніше провідчувати бо непросто було в неї зануритися.

Не можу сказати, щоб він мені легко пішов, я нашкребла на конференційну презентацію (ось воно: https://msvarnyk.wordpress.com/2013/03/12/heidegger-and-the-poetic-body-stus-2/), але загалом визнала свою поразку з тим віршем, і закинула його, навіть не показувала Семові (хоч може й даремно), а разом з тим також і саму ідею писати про вірші Стуса в дисері. Давно вже не перечитувала цю свою недокінчену роботу, аж коли почала спливати знову ця фраза про понічну вишню, а заодно і інші якісь натяки на Стуса, я прочитала її знову, і, звичайно, знову затерпла мені її незакінченість. Щойно недавно перегортавши Гайдеґерове Wozu Dichter (“Навіщо поети”), де Гайдеґер пише про сферичність світу в розумінні Рільке, я міркувала собі, що якби Гайдеґер працював з цим віршем, він ніяк не зміг би пройти повз називання світу в цьому вірші (“Як понічна вишня, тужавіє світ”), тим більше, що воно тут не випадкове (ну так, в добрій поезії ніщо не випадкове), і не буденне.

Я ще в тому першому вірші про свічечку помітила, що в поезії Стуса відбувається щось особливе, коли наратив минулого чи доконаного часу раптом переходить у теперішній “продовжений”, те що в англійській називається “present continuous” – в тому вірші це перехід від “купив свічечку за копієчку, понюхав” до “а вона медом пахне”. Тоді, за браком кращих слів я назвала це “ever-present” або “ever-presencing”, це не те, що “зараз є, а потім вже нема”, це те, що було, є, і буде, воно і в часі, і разом з тим поза часом, бо воно лягає в основу часу, воно є грунтом для тих речей, які існують в часових межах, воно несе в собі їх сутності. Аж тепер я бачу, що теплий медовий дух в цьому вірші дуже схожий на сонячне тепло в жовтому листі картини, про яку буде другий розділ дисера. А світ, що тужавіє як понічна вишня, і може вибухнути і пролитися червоним, якщо його ще трохи стиснути (бо ж він вже і так тужавіє), і розірвати ту межу, ту шкірку, яка обмежує і разом з тим утримує, визначає і разом з тим зберігає його сутність, чимось дуже перегукується з червоними деревами на картині з мого першого розділу.

Ця вишня світу, вона тут невипадкова ще й тому, що згадується двічі – на самому початку, і потім посередині – під кінець першої “частини” вірша. Я не пригадую, чи я взагалі навіть бралася за світ в цьому вірші – чи пробувала якось давати з ним раду, але ці спроби залишилися в нотатках, бо не були завершені, чи навіть не починала. Можна би було, звичайно, піти і подивитися, що там було в тих нотатках. А можна би було просто почати спочатку – все важливе нікуди не подінеться, навіть якщо воно вже прозвучало було раніше, воно звучатиме знову і знову, це якщо мати відвагу відчиняти важкі двері і заходити до складних кімнат (і комірок, і пивниць) вірша.

Навряд чи в мене зараз набереться досить відваги, щоб таки знову ризикнути і зважитися на роботу над Стусом. Погодьтеся, набагато простіше в Канаді працювати над канадським художником, на якому мені в принципі не залежиться аж так сильно, аніж над українським поетом, на якому багато в чому світ зійшовся клином (а тужавіюча вишня замерзла льодом). Але хто зна, може колись прийде час, і я ще повернуся до Стуса, і може теж до цього власне вірша, бо світ, що тужавіє як понічна вишня, – це так просто і так складно, красиво і страшно водночас. За одно варто би було запитати когось, хто краще відчуває мову, ніж я, чи понічна вишня – це та сама досвітня вишня першого рядка (тобто чи “по ночі” тут “після ночі”), чи це зовсім інша нічна вишня (“поночі” тобто “вночі”). Ну або якщо нема кого питати, довелося би шукати підказок у внутрішній логіці вірша. Ну і з двома останніми рядками (в обох їх варіантах), теж довелося би щось робити, бо за них я теж здається навіть не бралася, а якщо і бралася, то безрезультатно – вони ж навіть складніші, ніж світ…
Advertisements

8 thoughts on “Про Стуса, Андруховича, і вірш, або “Як понічна вишня, тужавіє світ”.

  1. Ось тут копія твітерних коментарів, бо ж твітеру ми ніяк не довіряємо:

    Kost Moskalets ‏@moskalets_ 21h21 hours ago
    @msvarnyk думаю, “понічна” – це та, що після ночі, може, неологізм, бо я такого слова не зустрічав

    Mar’yana Svarnyk ‏@msvarnyk 21h21 hours ago
    @moskalets_ в нас є прислівник “поночі”=”вночі”, але тут мені тяжко визначитися, в Стуса ж взагалі складна мова

    Kost Moskalets ‏@moskalets_ 21h21 hours ago
    @msvarnyk Ну, “поночі” я знаю, очевидно, на цій основі і був сконструйований неологізм,не дуже вдалий,як на мене,через наголос насамперед…

    Mar’yana Svarnyk ‏@msvarnyk 20h20 hours ago
    @moskalets_ а що не так з наголосом?

    Kost Moskalets ‏@moskalets_ 20h20 hours ago
    @msvarnyk “пОнічна” суперечить фонетичній логіці мови, слово не виглядає і не сприймається цілісно,саме тому починаєш думати,що воно означає

    Mar’yana Svarnyk ‏@msvarnyk 20h20 hours ago
    @moskalets_ і що, “пОночі” теж тобі нелогічно звучить? бо для мене воно цілком природне – в нас воно часто в буденній мові вживалося

    Kost Moskalets ‏@moskalets_ 18h18 hours ago
    @msvarnyk Ні, ти що, пОночі якраз природно звучить,у нас теж так говорять,тут нема варіантів з іншими наголосами

    Kost Moskalets ‏@moskalets_ 18h18 hours ago
    @msvarnyk Я поґуґлив “понічний”,зустрічається в перекладі вояка Швейка і в Ю.Покальчука,в перекладі як каламбур радше,а в Покаля як синонім

    Kost Moskalets ‏@moskalets_ 18h18 hours ago
    @msvarnyk ..як синонім до “нічний”;не здивуюся,якщо Покаль запозичив його від Стуса;більше не знайшов,схоже,таки неологізм

    Mar’yana Svarnyk ‏@msvarnyk 18h18 hours ago
    @moskalets_ я теж гуглила :). Так що, ти далі думаєш, що тут понічна=ранкова? Тут поранок і поніч грають, а друга пара гри- світанок і світ.

    Kost Moskalets ‏@moskalets_ 18h18 hours ago
    @msvarnyk Я вже тепер не знаю!!! Мене це незрозуміле слово вкрай заплутало у бутті 😉

    Mar’yana Svarnyk ‏@msvarnyk 12h12 hours ago
    @moskalets_ я трохи схибила, ось як, дивися:
    поранок – вишня досвітня
    понічна вишня – світ
    і тоді можна їх ще вертикально і навхрест звести.

    Kost Moskalets ‏@moskalets_ 30m30 minutes ago
    @msvarnyk так краще і правдоподібніше

    Like

    1. От лихо з такими читачами Стуса, понічні ж є в його перекладах Лорки!
      Ним віддано nocturnos із Romance de la Guardia Civil

      Like

      1. Бгггг, ну а навіщо тоді ти? Бо навіщо поети ми вже трохи знаємо 🙂
        Я взагалі не читала жодних стусових перекладів…
        Тобто таки нічна?
        А досвітня – то все ще понічна чи вже не понічна? Чи досвітня була спочатку, а потім весь день, а тоді вже понічна?

        Like

        1. Еге ж, нічна. Йому просто треба було добрати одну силлабу, щоб як у Лорки, ото він і зробив понічну в перекладі. А тут вже просто скористався, на те скидається.
          Досвітня – це вже і гугл і академсловник знають: “Який буває перед сходом сонця, світанком”. Тобто бравши строго, таки так. Але при цьому (досвітня=понічна) ¬ Р(поранок=після світанку). Тобто бінарна опозиція у вірші насправді знімається через спільний предикат круглого чорніння. Принаймні я так то розумію.

          Like

          1. Так навіть цікавіше, бо поранок, а з ним і світ, мали би бути світлими, а таки виходить, що вони обидва чорно-червоні, тому й пéкло… Тут вже дійсно і до Рільке (принаймні в Г.-вій інтерпретації) недалеко… Ми ще колись з Костем пробували виясняти, чи він таки читав Гольцвеґе, але вже забула, чи щось вияснили, чи ні… В мене на відміну від тебе не феноменальна пам’ять ;).

            Like

            1. таки так – розсвіло, але світло показало, що світ сам чорний, нема зміни.
              А що там у Рільке з пеклом в Г-ровій інтерпретації?

              Like

              1. Ну, пекло – не пекло, але щось таке, ось в самому кінці Wozu Dichter:

                Das Wesen der Technik kommt nur langsam an den Tag. Dieser Tag ist die zum bloß technischen Tag umgefertigte Weltnacht. Dieser Tag ist der kürzeste Tag. Mit ihm droht ein einziger endloser Winter. Jetzt versagt sich dem Menschen nicht nur der Schutz, sondern das Unversehrte des ganzen Seienden bleibt im Finstern. Das Heile entzieht sich. Die Welt wird heil-los. Dadurch bleibt nicht nur das Heilige als die Spur zur Gottheit verborgen, sondern sogar die Spur zum Heiligen, das Heile, scheint ausgelöscht zu sein. Es sei denn, daß noch einige Sterbliche vermögen, das Heillose als Heillose drohen zu sehen. Sie müßten ersehen, welche Gefahr den Menschen anfällt. Die Gefahr besteht in der Bedrohung, die das Wesen des Menschen in seinem Verhältnis zum Sein selbst angeht, nicht aber in zufälligen Fährnissen. Diese Gefahr ist die Gefahr. Sie verbirgt sich im Abgrund zu Seienden. Um die Gefahr zu sehen und zu zeigen, müssen solche Sterbliche sein, die eher in den Abgrund reichen. (WD295, WPF115)

                Dichter vor der Art jener Wagenderen sind, weil sie das Heillose als ein solches erfahren, unterwegs auf der Spur des Heiligen. Ihr Lied überm Land heiligt. Ihr Gesang feiert das Unversehrte der Kugel des Seins.
                Unheil als Unheil spurt uns das Heile. Heiles erwinkt rufend das Heilige. Heilige bindet das Göttliche. Göttliches nähert den Gott.
                Die Wagenderen erfahren im Heil-losen das Schutzlossein. Sie bringen den Sterblichen die Spur der entflohenen Götter in das Finstere der Weltnacht. Die Wagenderen sind als die Sänger des Heilen „Dichter in dürfiger Zeit“. (WD319, WPF138-9)

                Like

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s