Про книжки

Поки друга частина мого поста про єдину художню книжку, яку я прочитала цього року (не вперше в житті, але вперше мовою оригіналу), перебуває в процесі написання, і може ви її побачите наступного року, ось тут книжка про медитаційні досвіди, яку я сама ще не читала, але якою захоплювалися кілька моїх знайомих, з нагоди різдва доступна безкоштовно (кіндл версія):
http://www.amazon.com/Expecting-Fly-Search-Patrick-Sheridan-ebook/dp/B005FHXU8W/ref=sr_1_1?s=books&ie=UTF8&qid=1419462800&sr=1-1&keywords=expecting+to+fly

Якщо цікаво, беріть вже, бо не знаю, скільки часу вона буде доступна – мабуть кілька днів. Лінк який мені прислали були, був на британський амазон, який мені книжки не дав, але я пошукала на міжнародному (тт американському – в мене там кіндл рахунок, коли він настійливо пропонував мені перейти на канадський, я завбачливо відмовилася), і там його знайшла теж за безплатно.

Попереджаю, книжка незвичайна (я колись давно читала уривки), але нормальність і адекватність автора я гарантую – мої одні з найкращих друзів жили з ним кілька років, і кажуть, що він дуже нормальний дядько…

Mary Had a Little Book

medievalbooks

For the book historian Christmas is a great season. It means that a lot of so-called “Annunciation” scenes make their rounds on social media, the biblical story in which the angel Gabriel announces to Mary that she will give birth to God’s son, Christ. There is something very attractive about these scenes for lovers of medieval books. Especially in the later Middle Ages, Mary is shown to be reading when Gabriel breaks the news. The idea was to show her in a holy place engaged in prayer, studies explain (here and here), and to make this connection to the beholder, she was shown with a book.

While this alone tells you a lot about the role of the book in medieval times, the Annunciation scenes have an even more interesting story to tell. They invited medieval decorators to depict a book and a reader engaged with it, life-like and to the best of their abilities. This implies that…

View original post 1,047 more words

Я ніхто для тебе

Я ніхто для тебе, як Улліс —
Пам’ятаєш — в давнім грецькім міті,
Шерхлими вустами непомітно
До її волосся доторкнись.

Я ніхто для тебе. І дарма
До твоїх долоней серце лине.
Всю її — кохану і єдину —
Винести очима крадькома.

Я ніхто для тебе. То моя
Власна доля і нічна скорбота.
І востаннє — пошепки вже — потай
Видихни легке її ім’я.

От, чогось крутиться в голові вже кілька днів, дуже неріздвяно, я знаю, але шо є то є.

Якщо будете чемні (щось Миколай вже прийшов і пішов, а я все ще в системі координат чемні-нечемні), і як руки дойдуть, то може я вам покажу три мої улюблені маратські коляди десь на початку січня. Так-так, маля мараті шікаїца аге: https://msvarnyk.wordpress.com/2013/06/11/маля-мараті-шікаіца-aге/ – це для затравки, ну і якщо раптом хто забув, чи не знав, що таке мараті :).

Тотнауберзька трава

Перевернула коробку зі старим “мотлохом” – ну, мабуть не дуже мотлохом, в мене всього лиш дві коробки старих речей залишилося – фоток, записників, щоденників, листівок, інших пам’яток – це я при останньому переїзді з чотирьох чи п’ятьох до двох звела, тому власне мотлоху там мабуть вже не залишилося. Я хотіла написати пост навіяний Костевою піснею про Святого Франціска, і шукала там одну стару листівку – фактично найдавнішу мою особисту згадку про нього. Ну, не знайшла, – мабуть викинула, але зате знайшла щось набагато цінніше, що марно шукала в пошті минулого року – “публічний” лист який я написала була Семові з нагоди його виходу на пенсію, який йому на тій імпрезі від мого імені зачитали. Написаний в траві  в Тотнауберґу – біля Гайдеґерової хижки. Осьо: First of all, I would like tо thank Claudio for an opportunity to say a few words, even though I am not here… Thank you, Claudio! Hi, Sam! I am sitting in grass here in Todtnauberg, just above Heidegger’s hut – this place is a special place indeed. It is calm, and somehow very humble – I thought it would be a good place to put on paper what I wanted to say. I remember the letter you wrote to Henry, your supervisor, and I remember thinking at that time – I wish I had an opportunity sometime to write a letter to you. I hope I will still have more than one chance to do that – perhaps when I am more mature, when I have more behind my back, more to say and more to give. Still, I would like to take this chance as well… And so I want to thank you First of all to those classes – when the language ceases being ordinary, when the bodies – yes, bodies indeed, are captured out of their habituality into the moment, when the thought dances like Zarathustra descending from the mountains, when after stretching and struggling you are suddenly stroken by the simple beauty of the evident. I want to thank you for teaching the discipline – of thinking, of studying, of writing. For not spoiling us with easy grades, for demanding more. Perhaps it was not fun at the time, but it is only thanks to that, that I have learned to see, how much more can one do in a paper, how much further can one go, and not to be satisfied with the little. They say Heidegger used to bring his students over here, to the hut, and teach them to ski – straight down from the hill. This is the person-Heidegger, that Heidegger, whom we have almost no chance of meeting – he tried so hard to keep this “personal” out of his writings… Perhaps it would be so much easier to understand Heidegger with all his choices and attitudes – were we to have a glimpse of this Heidegger, outside of his “ex cathedra” mood. I want to thank you for chance to know Sam-the-person – for those conversations after AGO until the ferry goes, for the shift, for the “dissertation group” and for the mug of wine with its fourfold right here in Granos… Thank you. Granos – це італійський ресторан, де власне відбувалося все це дійство Семового виходу на пенсію, яке я пропустила, бо була в той час в Німеччині – Сем водив нас туди попереднього року на закінчення курсу про пізнього Гайдеґера – я здається навіть мала там робити презентацію – вже не пригадую, робила чи ні, треба би туди сходити, якщо воно ще існує – може якраз не Семів день народження в квітні… Ха, а от листівку з Granos я якраз не викинула, ось вона (треба було примусити Сема щось на ній написати – як я так протупила, тепер вже точно пізно). image

Невислані листи

Це коли цілий вечір пишеш листа, довгого як пісня про довбуша і чесного, і трохи філософського (від себе ж не втечеш), відкладаєш близько півночі, а за ніч розумієш, що дописувати його нема сенсу, бо все одно його висилати нема кому. Тобто є кому, звичайно, він же ж комусь писався, але краще не треба…
image
image