Провела соціальний експеримент

про особливості коментування в україномовній і англомовній аудиторіях.

Взагалі, звичайно, не навмисно його проводила, а так само по собі вийшло.

Був щедрий вечір, і якось так було несвятково, я про це тут писала, що я вирішила записати улюблену щедрівку. Взагалі це друга і остання пісня з нашого родинного “репертуару”, яка не загальновідома, а дійсно чимось особлива, і тому власне варта записування, навіть коли умови для записування не дуже сприятливі. Тому більше мабуть таких власне екпериментів в моєму виконанні не буде, от хіба що може наступного року ще запишу щедрівку про воїна, якщо буде таке відчуття, що треба.

Фейсбук зараз вимкнутий, тому розіслала пісню поштою серед “своїх”. А оскільки “свої” в мене є як англомовні, так і україномовні, а сама щедрівка монотонна, аж до мелодичної вбогості, то для англомовних зробила переклад і опис контексту англійською. Я ніколи не розсилаю поштою спам, дуже рідко розсилаю якісь загальні меседжі, які не потребують відповіді, і взагалі, акуратно фільтрую, що висилаю кому, щоб не засмічувати людські скриньки тим, що їм нецікаво. Тому, коли я вже щось комусь вислала, тим більше коли це стосується власноручно зробленого, я розраховую на відповідь. Минуло десять днів, думаю що можна вважати експеримент завершеним, хто нє успєл тот апаздал.

Про тих, хто не відповів ніяк – їх було мало, що приємно, і в деяких випадках такий ігнор був передбачуваним, а в інших близьким до шоку. Першими відповіли найближчі і найнадійніші, навіть якщо з деякими з них не спілкуємося регулярно і не бачилися роками. Наприклад, є двоє людей, крім родичів і “йогів”, яким я завжди дзвоню коли приїжджаю до Львова, і намагаюся зустрітися. Експеримент підтвердив, що правильно роблю :). Підказав, кому ще варто буде подзвонити і зустрітися, коли буду в Україні наступного разу. З трьох людей які залишили публічний коментар тут на вордпресі, не було жодної україномовної людини, жодного вордпрес-юзера, і одна людина з них взагалі не належить до моїх “своїх”, я їй цього лінка не висилала, побачила його вона, очевидно, на фейсбуку мого тата.

Тепер найцікавіше: про контент відповідей. Я була вражена тим, скільки англомовних людей не просто послухали монотонну чужинську пісню на чотири ноти, і прочитали довгий нудний текст, а ще й прислали мені (в основному поштою) цілком внятні коментарі про те, чим саме вона їм сподобалася (здебільшого це були коментарі радше феноменологічні, про те “how did it make them feel”, трохи було коментарів про зміст пісні, і кілька про контекст, в т.ч. мій особистий). Ще були висловлені побажання про переклад блогу на англійську :). Зате від україномовних отримати щось змістовніше ніж вербальний еквівалент кнопки лайк виявилося практично неможливим. Крім одного чи двох рідкісних винятків, які прокоментували щось по суті пісні і запису, всі решта спромоглися на максимум щось типу “гарно!” або “дякую!”. Значна частина, хоч мабуть не більшість, взагалі ніяк не прокоментували щедрівку, а просто використали нагоду щоб сказати “Привіт, як справи?” Ну, і на тім спасибі :).

Взагалі, те що я тут пишу – не критика, і не нарікання, а радше спостереження про те, що в україномовному віртуальному (а може і реальному) середовищі практично відсутні культура і досвід коментування по суті. Від сили працює рефлекторне “клас” або “фігня”, але розписати чому саме таке враження і така оцінка – це вже переважно понад силу. Мені на це давніше звернув був увагу мій віртуальний знайомий, який колись писав під ніком kerbasi, але я тоді не мала особливо з чим порівнювати – крім фейсбуку, де поверховість як повідомлення, так і коментарів закладена в саму систему, всі інші платформи віртуального спілкування в мене були виключно україномовними, та й більшість з них були дуже нетиповими. Звичайно, що “моє” коло саме по собі теж є нетиповим, але воно в мене однаково нетипове і приблизно того ж інтелектуально-культурного рівня що в Україні, що тут.

Ця проблема нездатності коментувати по суті, як я її бачу, має щонайменше три аспекти. Перший – це недиференційованість самих відчуттів. Застосовуючи грубу психологічну модель (і, звичайно, трохи спрощуючи та загострюючи заради риторичного ефекту), людина рефлекторно реагує на бінарно протиставлені стимули, pain or pleasure. Звичайно, не в грубому фізіологічному сенсі, а в загальнішому, включно з емоційним, когнітивним і навіть інтуїтивним, але суть в тому що враження і відповідь на нього формулюються в спрощеному так/ні, “хочу”/”не хочу”, “моє”/”не моє”, “клас”/”фігня”. Другий аспект – відсутність звички і досвіду артикулювати свої відчуття вербально. Насправді, ці два аспекти взаємопов’язані – вербальна артикуляція відчуттів сприяє їх диференціації, і навпаки, диференціація на стадії сприйняття полегшує вербальну артикуляцію (інтенціональна арка). Третій аспект стоїть трохи окреміше, це – відсутність (чи слабкість) суспільної відповідальності і суспільної участі. Грубо кажучи, коли хтось інший щось робить в публічній сфері – свідомо і цілеспрямовано висловлювати схвалення чи несхвалення, особливо там, де воно нас стосується. На відміну від поширеного в нас міфу про “тупих американців”, низько-культурність західних суспільств і “фальшиві усмішки”, виходить так, що при порівнянні, люди тут мають ширше коло того, що їх стосується і виразнішу волю послідовно впливати на свій світ, в тому числі вербально.

Звичайно, можна би було сказати, що це емоційно-складна і затягнута ситуація в Україні з цією війною створює додаткове відчуження, депресивність і виснаження, і мабуть до якомусь сенсі так воно і є, але спостереження про цю байдужість і слабку здатність до коментування були висловлені ще до війни, тобто війна могла їх загострити, але не вона їх створила.

Якими будуть конкретні наслідки екперимента для цього блогу, я ще поки що не вирішила. Мене в принципі мало цікавить монологічно-герметична писанина без діалогу. Тому очевидно, що якщо цей блог дійсно продовжуватиме якось існувати, а не піде в гібернацію на невизначений термін, то тенденція буде до збільшення англомовних постів і зменшення україномовних. В мене ще є незакінчена серія про короля Мацюся, закінчу її, а далі буде видно. Не виключено, що дійсно перекладатиму на англійську якісь свої старі пости, які вважатиму потенційно цікавими для англомовних читачів.

Дякую за увагу.

Not gloomy Heidegger

2015/01/img_2086.jpg

The Heidegger I read and love (and read a lot – just look at my worn book), has never seemed gloomy or pessimistic, or fatefully-apocalyptic, the way some other people seem to see him. Quite to the contrary, “my” Heidegger is very sunny and hopeful, a real delight to read at times of challenge and difficulty. Perhaps the reason is that I do not read him from the beginning (and do not like the early Heidegger at all), I read him from the end. Beginning with the last “philosophical” lecture of his, The Poem (1968), and finishing usually more or less with  “Homecoming/ To Kindred Ones” (1943), which, in the middle of war, is the lecture about sunshine and heights of the sky and the holy appearing as most joyful, and attuning the poet to say joyfully what has to be said.

The Poem is, without doubt, my absolutely favourite text of Heidegger’s, it is short and crisp, and deep, and I could read it over and over, spend hours tasting it and whiling with it, like with a piece of art, which, in it’s own way, it comes very close to. Though never quite crosses the line – Heidegger kept poetry and thinking separate, as sort of parallel ways, without collapsing them, though, no doubt, experimenting, how closely they can near each other, while never crossing – well, that’s my calculus metaphor for you.

What really amazes me in this lecture is that the otherwise distant and elusive promise of the arrival of future Gods, here in this lecture is reversed and made into what is already there, already happened, while at the same time happening, and that sort of shifts the otherwise cautious recommendation to “wait” and “hold” into a quite inspiring “permission to dig in”. 🙂 I am joking, of course, but not really joking, here, look at this quotation from Hölderlin he is thinking through:

But because the present gods are so near
I must be as if they were far away, and dark in the clouds
Must their name be for me, only before the morning
Begins to glow, before life glows in its midday
I name them quietly to myself, so that the poet may have
His own, but whenever the heavenly light goes down
I gladly think about what is past, and say—go on blooming! (P212)

And in German for those who are like me and don’t trust translations:

Aber weil so nahe sie sind die gegenwärtigen Götter
Muß ich seyn, als wären sie fern, und dunkel in Wolken
Muß ihr Nahme mir seyn, nur ehe der Morgen
Aufglänzt, ehe das Leben im Mittag glühet
Nenn’ ich stille sie mir, damit der Dichter das seine
Habe, wenn aber hinab das himmliche Licht geht
Denk’ ich des vergangenen gern, und sage – blühet indeß. (G185)

And then look what Heidegger is saying about it:

How strange—one would like to assume that when the present gods are so near to the poet, then the naming of their names would result by itself and require no particular directions to the poet. But this “so near” does not signify “near enough,” but rather “too near.” …

Too near, too near-going in the direction of the poet are the arriving gods who are present to him. Apparently their arrival lasts a long time, and is, therefore, still more pressing, and thus, still more difficult to say, than is their completed presence. For man is also incapable of openly and directly perceiving their perfect presence, and thus of receiving the good bestowed by them. …

Until the words are found and blossom, it is a matter of bearing one’s burden. This burden necessitates the poetic saying. Such necessity com- pels. It comes from the “sphere of the god.” (P213-4)

And in German:

Seltsam – man möchte meinen, wenn die gegenwärtigen Götter dem Dichter so nahe sind, dann ergäbe sich das Nennen ihrer Namen von selbst und bedürfe keiner besonderen Weisungen an den Dichter. Allein das „so nahe“ bedeutet nicht „genügend nahe“, sondern „zu nahe“. … 

Zu nah, zu nahegehend sind die in der Richtung auf den Dichter zu, gegenwärts zu ihm, ankommenden Götter. Offenbar dauert dieses Ankommen lange Zeit, ist darum noch begrängender und deshalb noch schwerer zu sagen als die vollendete Anwesenheit. Denn auch diese vermag der Mensch nicht geradehin unmittelber zu vernehmen und das durch sie gespendete Gut zu empfangen. …

Bis das Wort gefunden ist und erblüht, gilt es, Schwehres auszutragen. Dieses Schwere bringt das dichterisch eSagen in die Not. Sie nötigt. Sie kommt aud der „Sphäre des Gottes“. (G186-7)

Well, difficult or not, but the way I take it, if the arriving and coming-to-present Gods are too near, that would mean that they are not really “outside”, like objects or other entities, rather, they are within. Within what? Perhaps, within everything – within us, within that fabric of being which, when permeated by the holy, like by the rays of light in the Homecoming poem, makes everything joyful and abundant, safe and sound, and secure in its own way of being? This is really what I have been finding working on this diss of mine: when being somehow is the holy, everything becomes right, and the gloom is gone. What I find so inspiring in Heidegger of 1968 is that he, following Hölderlin, could already see it being so near, too near, already here! How is it, that almost 50 years later, what it has opened out so much more, we keep losing sight of it and keep forgetting its warm touch (“the gentle embrace”, he calls it), which it here, everywhere?

So, note to self: do not forget that touch, meditate, melt into it, try every day, and every day anew…

And here are some more quotations from that last lecture of Heidegger’s, in Ukrainian and English, my old post:

https://msvarnyk.wordpress.com/2007/06/01/das-gedicht-1968/

2015/01/img_2087.jpg

Ukrainian non-carol winter song

This is of my favorite traditional “turning of winter towards spring” songs, that my grandma used to sing. Few days late according to the calendar, but hopefully still timely in spirit…

The translation the lyrics:

Is there or is there not the mister at home?

         Glorified are You, in the heaven!

He is not at home, he went to the forrest.

         Glorified are You, in the heaven!

He is cutting the stone and building a church.

         Glorified are You, in the heaven!

In that church, there are three altars.

         Glorified are You, in the heaven!

And at those altars there are three guests.

         Glorified are You, in the heaven!

The first guest in the beautiful Sun.

         Glorified are You, in the heaven!

The second guest is the radiant Moon.

         Glorified are You, in the heaven!

The third guest in the fine Rain.

         Glorified are You, in the heaven!

The Sun says:

When I begin to shine on Sunday morning

When I throw light on churches and [catholic] churches

And all places worship,

         Glorified are You, in the heaven!

The Moon says:

When I rise on Sunday evening

And when I throw light on rivers and bridges

And simple [straight] roads,

On people on the road and bullocks at their carts,

         Glorified are You, in the heaven!

The Rain says:

As I sprinkle three times in May

Then rye and wheat,

And all other crops will rejoice,

         Glorified are You, in the heaven!

Farewell (and be healthy), oh good mister,

And not only you yourself, but with all your people,

and with the whole household,

and with dear God!

         Glorified are You, in the heaven!

Now, for those of you who would like to know a bit more.

Continue reading

Тиждень баранячої ноги

починається з вечора, коли розумієш, що настав її час і витягаєш її з морозилки…

Я не надто люблю куховарити, сприймаю їжу в основному як необхідність, ну і ще часом як засіб регулювання внутрішніх станів. Баранячу ногу закликали (ну як же ж без Гайдеґера) в мене календарні, а не кулінарні реалії. В середу в нас було (чи був?) Макар Санкранті – день коли сонце починає повертатися до нас, на літо, ось я про це колись давно писала: https://msvarnyk.wordpress.com/2009/01/13/sankranti/ У вівторок з’явиться новий місяць, і закінчиться амавасья (про яку я давно обіцяю написати, але все не пишеться), і тоді ще якраз один місячний місяць залишиться до Шіваратрі… Ну то якраз може бараняча нога поможе, дасть якийсь поштовх через ці пороги, бо інакше якось воно дуже зі скрипом сунеться.

Зі всіх наших українських свят мені тут в Канаді найбільше бракує щедрого вечора (чомусь в моїх тутешніх родичів його повністю ігнорують), знову ж таки не з кулінарних причин (і навіть навпаки, “традиційні” українські страви мене давно не приваблюють, крім, хіба що, маринованого оселедця).

Бракує щедрівок – і тої про яблушко, яку переважно співали мені, і тої про “сам молоденький, коник вороненький”, і “бриніла коса, конец покоса бриніла”, яку я тут цілком недавно згадувала, а найбільше цієї:

Ци є ци нема сподарейко вдома?
Славен Єси на небеси
Нема го вдома, поїхав до ліса
Славен…
Камінь лупає, церков ставляє

А в тій церковці аж три престоли

За тими столами аж три гостейки

Перший гостейко краснеє сонейко

Другий гостейко ясен місячейко

Третій гостейко дрібний дощейко

Сонейко мовить
Як я засвічу в неділейку рано
Як я освічу церкви, костьоли і всі престоли

Місячейко мовить
Як я ізійду в неділейку ввечір
Як я освічу ріки і мости і дороги прості
Людей в дорозі і волів при возі

Дощейко мовить
Як я покроплю три рази в маю
То зрадіється жито, пшениця і вся пашниця

Бувай здоровейкий сподарю краснейкий
Та не  сам з собою, но з всьом челідою
І з цілим домом і з милим Богом
Славен Єси на небеси!

UPD: послухати можна тут: https://msvarnyk.wordpress.com/2015/01/20/ukrainian-non-carol-winter-song/

Aphorismatic Heidegger – 4

A couple of passages I was working with today – on what is means to be free and to make free…

Always the destining of revealing holds complete sway over man. But that destining is never a fate that compels. For man becomes truly free only insofar as he belongs to the realm of destining and so becomes one who listens and hears [Hörender], and not one who is simply constrained to obey [Höriger]. (QT 25)[1]

[1] “Immer durchwaltet den Menschen das Geschick der Entbergung. Aber es ist nie das Verhängnis eines Zwanges. Denn der Mensch wird gerade erst frei, insofern er in den Bereich des Geschickes gehört und so ein Hörender wird, nicht aber ein Höriger.”(FT 25-26)

To free really means to spare. The sparing itself consists not only in the fact that we do not harm the one whom we spare. Real sparing is something positive and takes place when we leave something beforehand in its own nature, when we return it specifically to its being, when we “free” it in the real sense of the word into a preserve of peace. (BDT 147)[1]

[1] “Freien bedeutet eigentlich schonen. Das Schonen selbst besteht nicht nur darin, daß wir dem Geschonten nichts antun. Das eigentliche Schonen ist etwas Positives und geschieht dann, wenn wir etwas zum voraus in seinem Wesen belassen, wenn wir etwas eigens in sein Wesens zurückbergen, es entsprechend dem Wort freien: einfrieden.” (BWD 151)