Слухала чергову лекцію Снайдера про Україну, і там він сказав дещо цікаве, чого я раніше не чула. Так от, у відповіді на останнє запитання, він каже про різницю між тим як українці і росіяни комунікують в політичній сфері, що в той час як росіяни комунікують в основному вербальними кліше, слоганами (кримнаш, розділена україна), повторюючи їх мільйон разів, так що вони западають в свідомість, українці комунікують здебільшого візуальними образами, картинками (фото з майдану), і це ефективно підчас подій, але програє в довготерміновій перспективі. (Дивіться оце відео https://mediacapture.brown.edu:8443/ess/echo/presentation/92cc495f-2fe9-4db9-ada6-6aa5237bba92 починаючи з 01:38:50)
Я не знаю, наскільки це його спостереження відповідає дійсності, по-перше, я не звертала на це увагу, а по-друге, я не читаю російського дискурсу, може дійсно, людині, яка професійно і систематично слідкує за російськими і українськими новинами, видно щось таке, що не обов’язково видно нам. Я, звичайно, багато чого не знаю, не бачу, і не пам’ятаю, але дійсно, обидва дієві і поширені гасла останнього часу, які першими спадають мені на думку, стосуються путіна і статевого органа, вони мене не влаштовують не лише нецензурщиною, і тим що насправді лише підтримують російський дискурс і російську систему координат, але й тим, що вони “реакційні” (в ніцшівському розумінні), тобто вони не є само-стверджувальними, натомість, вони спрямовані на заперечення того, що нам не подобається, і таким чином є залежними від того, що вони заперечують. Мислевірус про колорадів злегка турбуватиме кожного, хто щось знає про геноцид в Руанді, і теж є реактивним, а не активним, в тому ж філософському значенні. Велика частина мислевірусів, символів і гасел, замість того, щоб бути згенерованими нами з нуля, є всього лиш семантичною дзеркальною заміною негативного їхнього значення на наше позитивне (укропи, бендеровци, і тд), чи навпаки з їхнього нейтрального/позитивного на наше негативне. Вся фофудєйщина грішить цим ділом, а також велика частина ще в радянські часи спродукованих їхньою кагебістською машиною формул і анекдотів для дискредитації УПА і галичан/гуцулів та інших західняків, і активно підхоплених нашими проплаченими правими і непроплаченими всякими теж (“на гіляку”, оливою город поливати, “смерть ворогам” і тд). Ну і ще є окрема категорія питомо наших “плаксивих” мемів, з якими теж треба якось боротися – я завжди була в шоці від мега-популярного колись сайту і спільноти “сумно.ком” – складалося враження, що навіть вороги гіршої назви для ресурса нам би не придумали, ну і таких депресивних мемів в нас валом. “Герої не вмирають” – дуже неоднозначний мем. “Небесна сотня” – кращий, але мабуть малозрозумілий для заходу, ну і він про втрати, тобто спрямований на покращення негативу, а не на продукування позитиву…
Якщо хтось звернув увагу на корисні і оригінально-наші гасла, меми, вербалізовані символи, рівня, наприклад, “треба встати і вийти!”, які виникли за останній рік з гаком – поділіться, цікаво. Ну і теж якщо хтось обгрунтовано не погоджується із Снайдеровим спостереженням про візуальних українців vs. вербальних росіян – кажіть! 🙂
Зрозуміло, що коли йому йдеться про росіян, мається на увазі не “російський народ”, і навіть не його “активна” частина, а радше професійна державна пропагандистська служба з багаторічним досвідом, яка продукує ці меми, плюс інструкції до їх використання, і займається імплементацією через офіційні засоби масового психозу і неофіційні мережі бійців. Не зрозуміло, про кого йдеться, коли він каже про візуальних українців – чи про офіційну державну позицію, чи про пресу, чи про “громадянське суспільство” – тобто інформацію спродуковану непрофесійними особами, чи всіх їх разом. Мені здається, що мінстець мав би займатися з одного боку знешкодженням російських мемів, через нейтралізацію їх контенту і мереж поширення, а з іншого боку – продукуванням корисних українських мемів і україноцентричного дискурсу загалом, для поширення в першу чергу через офіційні державні канали (співпрацювати з спічрайтерами і прес-центрами офіційних установ і осіб). Поки що не дуже зрозуміло, чи мінстець вже зробив щось особливо корисне, чи не дуже, і що буде далі.
Ну і раз вже я про Снайдера пишу, то ще одне цікаве, що він сказав – це про історично-світоглядну відмінність між тим, в якій системі координат Росія сприймає цю війну, а в якій – Україна. В той час як Росія дивиться на цей конфлікт через призму другої світової (тобто по-їхньому вєлікай атєчєственнай), тобто в системі координати дідів (дєди ваєвалі, ага), в Україні справжній власний досвід війни “tramps grandma and grandpa”, відповідно (це вже моє розширення), ідеологія конфлікту в нас сучасна, нова, нові вороги, нові герої, нові свята і нові дні пам’яті, і це дуже добре.
Попередній мій пост про проблеми з вербалізацією в українців тут: https://msvarnyk.wordpress.com/2015/01/30/провела-соціальний-експеримент/
Одна з попередніх лекцій Снайдера (грудень 2014) тут: https://msvarnyk.wordpress.com/2014/12/09/ukraine-from-propaganda-to-reality/
Пам’яті Лесі Захарків (7.10.1937-10.01.2015)
Про пані Захарків (здається, саме так ми її називали) в мене є дві згадки. Перша – спогад про першу зустріч з нею. Контекст був такий: фіз-мат ліцей, на українську мову клас буде поділений на дві групи, і от зараз одна з наших двох майбутніх вчительок проведе з нами свій перший урок. Я не дуже пригадую, що саме було на тому уроці, але вже з перших кількох хвилин я точно знала: це моя вчителька, і мені кров з носа треба бути в її групі. І хоч були якісь мляві спроби після уроку переконати мене подивитися ще на іншу вчительку, мовляв, може вона мені ще більше сподобається, але я вперлася, що мені досить того, що я вже побачила, і більше нічого мені не треба. Це був перший (чи може просто найяскравіший?) досвід в моєму житті, коли я з перших сказаних фраз впізнала свою людину.
Про мого кума, очі Модільяні, Мерло-Понті, і здатність бачити
Мій кум влаштував був мені день відкритих дверей, прорекламувавши в себе на ФБ мій провокативний пост про коментування, і коли я ходила до нього подивитися, шо там люде кажуть, то побачила цей ось дуже цікавий лінк: http://whattheysee.tumblr.com Дійсно шкода, що це не регулярний блог, а, так виглядає, одноразова серія, було б цікаво побачити більше таких картинок на темц “що “бачать” твори мистецтва”, а разом з тим прослідкувати, чи розвивалась би якимось чином концепція їх подання. Мені ця серія нагадала була кілька моїх дуже старих постів і галерейних досвідів, кілька ще старших спогадів, і разом з тим спровокувала кілька новіших думок і спостережень.
Перше спостереження, що в той час як американці схильні називати заклади, в яких тримають і виставляють твори мистецтва, музеями, тут в Канаді власне мистецькі заклади називають галереями. В музеях теж часом трапляються твори мистецтва і виставки їм присвячені, однак вони там фігурують як культурні артефакти радше ніж власне мистецькі. Тому тег тут в моєму блозі називається gallery (можна клікати), а не museum. Давно, між іншим, не ходила нікуди – треба мабуть заплатити десь мембершіп і відновити цю практику.
Відразу кинулося в очі, як друга зверху картинка (з дівчинкою в сірому шалику), та й загалом ціла задумка проекту резонує з цим ось давнім постом про тяжке життя музейних наглядачів: https://msvarnyk.wordpress.com/2007/03/05/наглядачі/ Ці люди – водночас і жерці і жертви страшної і нелюдської інституції під назвою “галерея мистецтва”. 🙂 Я так ніколи і не написала, чим атмосфера та інфраструктура школярської гарелеї в Кляйнбурзі відрізняються від елітної галереї в Торонто, столичної галереї в Отаві, чи швейцарської “галереї для снобів” на околиці Базеля… Про останню вже мабуть мало що напишу, бо була вона давно, і пам’ятаю я її епізодично, хоч і яскраво. А ще була якась велика Берлінська галерея, куди Андрухович завів мене, щоб подивитися, серед інших, Бройґеля, і невелика Берлінська галерея, на три поверхи, з Матісом, Пікасом і Клеєм; Амстердамський музей Вангога, Мюнхенські і Копенгагенські галереї, але то все було життя до жж, враження від цих галерей записувалися в листи і листівки, і були втрачені автором, себто мною. Я б з величезним задоволенням підписалася на якийсь хоч би мінімально вдумливий але не надто постмодернізований блог чи колонку з оглядами/враженнями галерей і виставок (англійською або українською), якби мені хтось їх порадив, – радьте!
Тепер про Модільяні, він там під кінець стрічки, і з ним в мене пов’язані такі ж яскраві спогади, як ота його картина, хоч давно вже я його не бачила. 2004-2005 навчальний рік, зима, помрев, Сем викладає свій останній ціло-річний (тобто на два семестри, а не на один) аспірантський курс, де вперше дає нам читати цілими розділами свій свіжодописаний (так ніколи і не опублікований) манускрипт про метод. Паралельно ми читаємо уривками Ніцше, Гайдеґера і Мерло-Понті, там де Сем про них пише, але наголос в першу чергу і в основному на сам метод. Десь мабуть після першого місяця, чи може навіть раніше, ми починаємо кожен другий тиждень замість в уні ходити в картинну галерею, і там це вже переважно навіть не семінар, а hands-on воркшоп – зрідка Сем нам там ще щось дорозказує, що не встиг сказати минулого тижня, якщо воно нам на сьогодні вже треба, а так загалом Сем пояснює що будемо сьогодні пробувати, розділяємося на групи, або й навіть кожен сам по собі, і йдемо “на завдання”, а потім збираємося разом і обговорюємо, як пішло, що не виходить, і т.д. Ми часто ходили в галерею і в попередніх Семових курсах про Мерло-Понті, але все одно то було радше епізодично, в цьому курсі ми працюємо з мистецтвом, і, власне, з методом теж, систематично і грунтовно.
І тут до нас привозять цілу виставку Модільяні, уявіть собі! (Ось її опис – нічого не викидають 🙂 http://www.ago.net/modigliani ) Ходити туди групою ми не можемо, там постійно вечорами товкотня, ми і так неабияк дратуємо наглядачів тим що стовбичимо біля тої самої картини довше двох хвилин, якщо ми ще станемо групою і будемо щось обговорювати, то зробимо там корок і нас взагалі з галереї забанять. Але четверо наших вирішують писати свої пейпери власне по котрійсь із картин Модільяні. Брейді писав може навіть про цю даму на червоному, яка на лінку, Дієґо і Нік про ковбасяну дівчику (була там така страшненька трохи картина), а Керолайн – про якусь іншу, вже не пригадаю. Я свій пейпер писала про болото свого Гарріса, ну і добре що так, бо сам Модільяні мене не пер особливо, а потім з тими їхніми пейперами і заключним етапом їх обговорення в барі в нас вийшов серйозний такий інцидент з обрáзами, сльозами, вірменським питанням, зрадою (!), і потім ще кількамісячним вияснянням відносин, я була замішана лише в останні два аспекти скандалу, а якби писала про Модільяні, то може би була замішаною у всі, що було б набагато гірше.
Тепер, вертаючись до цього проекту – побачити галерею очима твору мистецтва – я звернула увагу на Модільяні, бо пригадую, що одною з його портретних особливостей було те, що очі переважно були якісь несиметрично криві – принаймні одне з них (очей), переважно було якесь перекошене, і дивилося кудись не зовсім туди, чи не так. Я не пригадую, чи ця натурниця в нього теж була зі скривленими очима (вона взагалі не до кінця типова – може якась рання, чи навпаки, пізня?), репродукція маленька, на ній теж не дуже видно, але мені подумалося, що якщо в Модільянівських портретів зазвичай щось не те з очима, то чи не мало би воно впливати на те, як той портрет би бачив галерею і нас з вами, коли ми на нього дивимося, чи проходимо поруч? Це, в свою чергу породило масу інших зауважень: а Марсіас і маленька танцівниця, в них взагалі очі розплющені, чи заплющені? А автопортрети старших дядьків без окулярів – вони не далекозорі часом вже в такому віці? Тобто мерло-понтіанець в мені починає пірхатися з приводу абстрактно-об’єктивного фотографування і питати: а як же тіло, як же ж око, як же здатність бачити?
Там в принципі є остання катринка внизу з чорним квадратом замість того, що “бачить” мрійлива дівчинка, але якщо поміркувати, то з феноменологічної точки зору і цей квадрат мене теж не влаштовує. По-перше, незрозуміло, чому саме там чорний квадрат – чи тому, що в неї заплющені очі, і вона ніби “нічого не бачить”? Але спробуйте самі заплющити очі, особливо серед білого дня в сонячній кімнаті, і самі переконаєтеся, що те “ніщо”, яке ви побачите із заплющеними очима, зовсім не схоже на той чорний квадрат, для цього вам навіть не доведеться особливо замріюватися. Якщо ж абстрагуватися від того, який в тих портретів стан очей, і від їхньої “тілесності” загалом, і спримати проект не як те, що вони “бачать”, а як те, що видно з їхньої точки зору (хоч така інтерпретація назви проекту не виправдовує себе), і тоді проінтерпретувати “чорний квадрат” як вид “збоку” (бо ж дівчинка в нас там в профіль намальована) внутрішньої сторони рамки, чи вид “зсередини” самої канви, такий підхід теж мене не цілком влаштовує. Справа в тому, що точка зору, навіть якщо би вона дійсно була точкою, відкриває перед собою якийсь горизонт, з точки зору виходить кут зору, і відповідно, навіть з точки зору тої дівчинки в профіль мабуть було б видно ще щось крім рамки в профіль.
На цьому етапі міркувань я перериваюся, і йду подивитися, хто недодумав проект :). Виявляється, що то якась американо-японська зірка дизайну. Ну, добре, хай буде, бо якби то якийсь митець чи мисткиня 🙂 так підхалтурили, було би трохи сумно. Чого сумно, та ж того, що митці – це власне ті люди, які вміють бачити, і вчать бачити решту нас. Це митці навчили нас бачити геометричну перспективу, ідеально і абстрактно розміряний архітектурний простір з точки зору такого ж абстрактного глядача, і ті ж митці кількасот років по тому навчили нас, що жива людина насправді бачить не мертву перспективу, а дивні речі, як то тарілку на столі трохи збоку, а трохи зверху, одночасно. Тут я передаю привіт Раїсі Григорівні, бо завжди дивувала Сема розповідями про те, як не по-Декартівському, а правильно нас вчили фізики, як завжди нагадували, що формули наші спрощені, бо ми нехтуєм і тим, і цим, беручи за модель зазвичай ідеальну точку у вакуумі, тобто, фактично, нехтуючи тілесністю і речей, і нас самих, і нашого простору теж. Сфотографувати одним механічним, чи, тим більше, цифровим оком камери “об’єктивний” простір “з точки зору” твору мистецтва – це знехтувати власне тим, над чим весь час працюють митці – над містикою і таємницею дару бачити. Я ще можу довго розводитися про те, як ми бачимо насправді, і я не бачимо, і про Мерло-Понті, і про його феноменологію, яка активно і послідовно заперечує як ідеалістичний, так і емпіричний підходи до пояснення нашого сприйняття, в тому числі зорового, але може краще колись іншим разом, а може ви і самі щось прочитаєте…
Мерло-Понті ходив в галерею не насолоджуватися, а працювати. Він ходив туди вчитися бачити, в Сезана, Моне, і компанії. Не виключено, що саме звідти взялися його геніальні розділи про apparent size (навіть не знаю, як це по-українськи сказати), про впізнавання, про тяглість сприйняття простору у “Феноменології сприйняття”, ну і вже точно звідти відносно раннє ессе “Сумнів Сезана” і відносно пізнє “Око і дух”.
Так до чого тут мій кум? – спитаєте ви, ну і в першу чергу сам кум теж. Кум мій до того, що він має (серед інших) дві дуже цінні якості. Перша – це здатність бачити, (в тому числі, бачити оком камери простір який не механічно-мертвий, а справжній, живий), і вона розвинута в нього набагато краще, ніж в мене. Друга – це те, що йому все цікаво, і тому якщо хтось і дочитав цей пост до кінця, та ще й з задоволенням, і якщо хтось міркуватиме про те, що тут написано, а може навіть і піде колись читати follow-up, то це буде мій кум.
Morgen morgen nur nicht heute
лаллабай
насправді це так фігово, коли лайк – це єдина можливість відповісти на вірш, а там, в ньому – смерть. хай краще без лайку перепост…
Любі мертві
залишаються у зимі.
Насінини
в глинянім карфагені,
в креогеннім сні.
Нам співають кулі.
Нас зігріває лед.
Сійся, смерте,
в наш шкіряний намет,
під епідерміс льолі.
Люлі люлі, милі мої.
Повипадали гулі
з маминого гнізда.
Зметені із лиця землі,
залишаймося у зимі.
В серці муляє:
Втримати не змогла.
Бережися, любий.
Розчленований на два,
Слава твоя єдина.
Last two months of this view
виправляти поетів
Часом так буває, що запам’ятаєш якусь фразу з вірша неправильно, і хоч ти трісни не можеш навернутися до того, як воно в оригіналі було. І думаєш собі, що це, мабуть, погано, але нічого не можеш з тим вдіяти, часом навіть здається, що свій варіант кращий, правильніший, ніж авторський.
От в мене таке є з одною фразою із Стусового вірша, про який я писала тут: https://msvarnyk.wordpress.com/2014/11/22/про-стуса-андруховича-і-вірш-або-як-по/
В Стуса там:
“Ти знаєш – не знаєш, коли накликаю,
коли забуваю, бо грубшає лід…”
А мені зараз дуже часто крутиться в голові “ти знаєш, не знаю, …” і чомусь здається, що саме така розмовна, буденно, але діалогічно, особисто висловлена непевність і неоднозначність свого відчуття і свого сприйняття, є правильною і природною в цьому вірші, в той час як авторський варіант взагалі не хоче звучати, і не звучить, і не піддається ні інтуїтивному спонтанному розумінню, ні активній інтерпретації.
Може я просто чогось не розумію, чи не відчуваю, а може просто маю слабість до розмовних фраз у віршах, люблю цю ілюзію, що поет, чи поетка, звертається до мене, а не бубонить щось собі під ніс, і що розмова ця нормальна, людська, хай навіть про біль, чи про страх, чи про відчай, але розмова, спільність, співжиття.