Слухала чергову лекцію Снайдера про Україну, і там він сказав дещо цікаве, чого я раніше не чула. Так от, у відповіді на останнє запитання, він каже про різницю між тим як українці і росіяни комунікують в політичній сфері, що в той час як росіяни комунікують в основному вербальними кліше, слоганами (кримнаш, розділена україна), повторюючи їх мільйон разів, так що вони западають в свідомість, українці комунікують здебільшого візуальними образами, картинками (фото з майдану), і це ефективно підчас подій, але програє в довготерміновій перспективі. (Дивіться оце відео https://mediacapture.brown.edu:8443/ess/echo/presentation/92cc495f-2fe9-4db9-ada6-6aa5237bba92 починаючи з 01:38:50)
Я не знаю, наскільки це його спостереження відповідає дійсності, по-перше, я не звертала на це увагу, а по-друге, я не читаю російського дискурсу, може дійсно, людині, яка професійно і систематично слідкує за російськими і українськими новинами, видно щось таке, що не обов’язково видно нам. Я, звичайно, багато чого не знаю, не бачу, і не пам’ятаю, але дійсно, обидва дієві і поширені гасла останнього часу, які першими спадають мені на думку, стосуються путіна і статевого органа, вони мене не влаштовують не лише нецензурщиною, і тим що насправді лише підтримують російський дискурс і російську систему координат, але й тим, що вони “реакційні” (в ніцшівському розумінні), тобто вони не є само-стверджувальними, натомість, вони спрямовані на заперечення того, що нам не подобається, і таким чином є залежними від того, що вони заперечують. Мислевірус про колорадів злегка турбуватиме кожного, хто щось знає про геноцид в Руанді, і теж є реактивним, а не активним, в тому ж філософському значенні. Велика частина мислевірусів, символів і гасел, замість того, щоб бути згенерованими нами з нуля, є всього лиш семантичною дзеркальною заміною негативного їхнього значення на наше позитивне (укропи, бендеровци, і тд), чи навпаки з їхнього нейтрального/позитивного на наше негативне. Вся фофудєйщина грішить цим ділом, а також велика частина ще в радянські часи спродукованих їхньою кагебістською машиною формул і анекдотів для дискредитації УПА і галичан/гуцулів та інших західняків, і активно підхоплених нашими проплаченими правими і непроплаченими всякими теж (“на гіляку”, оливою город поливати, “смерть ворогам” і тд). Ну і ще є окрема категорія питомо наших “плаксивих” мемів, з якими теж треба якось боротися – я завжди була в шоці від мега-популярного колись сайту і спільноти “сумно.ком” – складалося враження, що навіть вороги гіршої назви для ресурса нам би не придумали, ну і таких депресивних мемів в нас валом. “Герої не вмирають” – дуже неоднозначний мем. “Небесна сотня” – кращий, але мабуть малозрозумілий для заходу, ну і він про втрати, тобто спрямований на покращення негативу, а не на продукування позитиву…
Якщо хтось звернув увагу на корисні і оригінально-наші гасла, меми, вербалізовані символи, рівня, наприклад, “треба встати і вийти!”, які виникли за останній рік з гаком – поділіться, цікаво. Ну і теж якщо хтось обгрунтовано не погоджується із Снайдеровим спостереженням про візуальних українців vs. вербальних росіян – кажіть! 🙂
Зрозуміло, що коли йому йдеться про росіян, мається на увазі не “російський народ”, і навіть не його “активна” частина, а радше професійна державна пропагандистська служба з багаторічним досвідом, яка продукує ці меми, плюс інструкції до їх використання, і займається імплементацією через офіційні засоби масового психозу і неофіційні мережі бійців. Не зрозуміло, про кого йдеться, коли він каже про візуальних українців – чи про офіційну державну позицію, чи про пресу, чи про “громадянське суспільство” – тобто інформацію спродуковану непрофесійними особами, чи всіх їх разом. Мені здається, що мінстець мав би займатися з одного боку знешкодженням російських мемів, через нейтралізацію їх контенту і мереж поширення, а з іншого боку – продукуванням корисних українських мемів і україноцентричного дискурсу загалом, для поширення в першу чергу через офіційні державні канали (співпрацювати з спічрайтерами і прес-центрами офіційних установ і осіб). Поки що не дуже зрозуміло, чи мінстець вже зробив щось особливо корисне, чи не дуже, і що буде далі.
Ну і раз вже я про Снайдера пишу, то ще одне цікаве, що він сказав – це про історично-світоглядну відмінність між тим, в якій системі координат Росія сприймає цю війну, а в якій – Україна. В той час як Росія дивиться на цей конфлікт через призму другої світової (тобто по-їхньому вєлікай атєчєственнай), тобто в системі координати дідів (дєди ваєвалі, ага), в Україні справжній власний досвід війни “tramps grandma and grandpa”, відповідно (це вже моє розширення), ідеологія конфлікту в нас сучасна, нова, нові вороги, нові герої, нові свята і нові дні пам’яті, і це дуже добре.
Попередній мій пост про проблеми з вербалізацією в українців тут: https://msvarnyk.wordpress.com/2015/01/30/провела-соціальний-експеримент/
Одна з попередніх лекцій Снайдера (грудень 2014) тут: https://msvarnyk.wordpress.com/2014/12/09/ukraine-from-propaganda-to-reality/
Пам’яті Лесі Захарків (7.10.1937-10.01.2015)
Про пані Захарків (здається, саме так ми її називали) в мене є дві згадки. Перша – спогад про першу зустріч з нею. Контекст був такий: фіз-мат ліцей, на українську мову клас буде поділений на дві групи, і от зараз одна з наших двох майбутніх вчительок проведе з нами свій перший урок. Я не дуже пригадую, що саме було на тому уроці, але вже з перших кількох хвилин я точно знала: це моя вчителька, і мені кров з носа треба бути в її групі. І хоч були якісь мляві спроби після уроку переконати мене подивитися ще на іншу вчительку, мовляв, може вона мені ще більше сподобається, але я вперлася, що мені досить того, що я вже побачила, і більше нічого мені не треба. Це був перший (чи може просто найяскравіший?) досвід в моєму житті, коли я з перших сказаних фраз впізнала свою людину.
Про мого кума, очі Модільяні, Мерло-Понті, і здатність бачити
Мій кум влаштував був мені день відкритих дверей, прорекламувавши в себе на ФБ мій провокативний пост про коментування, і коли я ходила до нього подивитися, шо там люде кажуть, то побачила цей ось дуже цікавий лінк: http://whattheysee.tumblr.com Дійсно шкода, що це не регулярний блог, а, так виглядає, одноразова серія, було б цікаво побачити більше таких картинок на темц “що “бачать” твори мистецтва”, а разом з тим прослідкувати, чи розвивалась би якимось чином концепція їх подання. Мені ця серія нагадала була кілька моїх дуже старих постів і галерейних досвідів, кілька ще старших спогадів, і разом з тим спровокувала кілька новіших думок і спостережень.
Перше спостереження, що в той час як американці схильні називати заклади, в яких тримають і виставляють твори мистецтва, музеями, тут в Канаді власне мистецькі заклади називають галереями. В музеях теж часом трапляються твори мистецтва і виставки їм присвячені, однак вони там фігурують як культурні артефакти радше ніж власне мистецькі. Тому тег тут в моєму блозі називається gallery (можна клікати), а не museum. Давно, між іншим, не ходила нікуди – треба мабуть заплатити десь мембершіп і відновити цю практику.
Відразу кинулося в очі, як друга зверху картинка (з дівчинкою в сірому шалику), та й загалом ціла задумка проекту резонує з цим ось давнім постом про тяжке життя музейних наглядачів: https://msvarnyk.wordpress.com/2007/03/05/наглядачі/ Ці люди – водночас і жерці і жертви страшної і нелюдської інституції під назвою “галерея мистецтва”. 🙂 Я так ніколи і не написала, чим атмосфера та інфраструктура школярської гарелеї в Кляйнбурзі відрізняються від елітної галереї в Торонто, столичної галереї в Отаві, чи швейцарської “галереї для снобів” на околиці Базеля… Про останню вже мабуть мало що напишу, бо була вона давно, і пам’ятаю я її епізодично, хоч і яскраво. А ще була якась велика Берлінська галерея, куди Андрухович завів мене, щоб подивитися, серед інших, Бройґеля, і невелика Берлінська галерея, на три поверхи, з Матісом, Пікасом і Клеєм; Амстердамський музей Вангога, Мюнхенські і Копенгагенські галереї, але то все було життя до жж, враження від цих галерей записувалися в листи і листівки, і були втрачені автором, себто мною. Я б з величезним задоволенням підписалася на якийсь хоч би мінімально вдумливий але не надто постмодернізований блог чи колонку з оглядами/враженнями галерей і виставок (англійською або українською), якби мені хтось їх порадив, – радьте!
Тепер про Модільяні, він там під кінець стрічки, і з ним в мене пов’язані такі ж яскраві спогади, як ота його картина, хоч давно вже я його не бачила. 2004-2005 навчальний рік, зима, помрев, Сем викладає свій останній ціло-річний (тобто на два семестри, а не на один) аспірантський курс, де вперше дає нам читати цілими розділами свій свіжодописаний (так ніколи і не опублікований) манускрипт про метод. Паралельно ми читаємо уривками Ніцше, Гайдеґера і Мерло-Понті, там де Сем про них пише, але наголос в першу чергу і в основному на сам метод. Десь мабуть після першого місяця, чи може навіть раніше, ми починаємо кожен другий тиждень замість в уні ходити в картинну галерею, і там це вже переважно навіть не семінар, а hands-on воркшоп – зрідка Сем нам там ще щось дорозказує, що не встиг сказати минулого тижня, якщо воно нам на сьогодні вже треба, а так загалом Сем пояснює що будемо сьогодні пробувати, розділяємося на групи, або й навіть кожен сам по собі, і йдемо “на завдання”, а потім збираємося разом і обговорюємо, як пішло, що не виходить, і т.д. Ми часто ходили в галерею і в попередніх Семових курсах про Мерло-Понті, але все одно то було радше епізодично, в цьому курсі ми працюємо з мистецтвом, і, власне, з методом теж, систематично і грунтовно.
І тут до нас привозять цілу виставку Модільяні, уявіть собі! (Ось її опис – нічого не викидають 🙂 http://www.ago.net/modigliani ) Ходити туди групою ми не можемо, там постійно вечорами товкотня, ми і так неабияк дратуємо наглядачів тим що стовбичимо біля тої самої картини довше двох хвилин, якщо ми ще станемо групою і будемо щось обговорювати, то зробимо там корок і нас взагалі з галереї забанять. Але четверо наших вирішують писати свої пейпери власне по котрійсь із картин Модільяні. Брейді писав може навіть про цю даму на червоному, яка на лінку, Дієґо і Нік про ковбасяну дівчику (була там така страшненька трохи картина), а Керолайн – про якусь іншу, вже не пригадаю. Я свій пейпер писала про болото свого Гарріса, ну і добре що так, бо сам Модільяні мене не пер особливо, а потім з тими їхніми пейперами і заключним етапом їх обговорення в барі в нас вийшов серйозний такий інцидент з обрáзами, сльозами, вірменським питанням, зрадою (!), і потім ще кількамісячним вияснянням відносин, я була замішана лише в останні два аспекти скандалу, а якби писала про Модільяні, то може би була замішаною у всі, що було б набагато гірше.
Тепер, вертаючись до цього проекту – побачити галерею очима твору мистецтва – я звернула увагу на Модільяні, бо пригадую, що одною з його портретних особливостей було те, що очі переважно були якісь несиметрично криві – принаймні одне з них (очей), переважно було якесь перекошене, і дивилося кудись не зовсім туди, чи не так. Я не пригадую, чи ця натурниця в нього теж була зі скривленими очима (вона взагалі не до кінця типова – може якась рання, чи навпаки, пізня?), репродукція маленька, на ній теж не дуже видно, але мені подумалося, що якщо в Модільянівських портретів зазвичай щось не те з очима, то чи не мало би воно впливати на те, як той портрет би бачив галерею і нас з вами, коли ми на нього дивимося, чи проходимо поруч? Це, в свою чергу породило масу інших зауважень: а Марсіас і маленька танцівниця, в них взагалі очі розплющені, чи заплющені? А автопортрети старших дядьків без окулярів – вони не далекозорі часом вже в такому віці? Тобто мерло-понтіанець в мені починає пірхатися з приводу абстрактно-об’єктивного фотографування і питати: а як же тіло, як же ж око, як же здатність бачити?
Там в принципі є остання катринка внизу з чорним квадратом замість того, що “бачить” мрійлива дівчинка, але якщо поміркувати, то з феноменологічної точки зору і цей квадрат мене теж не влаштовує. По-перше, незрозуміло, чому саме там чорний квадрат – чи тому, що в неї заплющені очі, і вона ніби “нічого не бачить”? Але спробуйте самі заплющити очі, особливо серед білого дня в сонячній кімнаті, і самі переконаєтеся, що те “ніщо”, яке ви побачите із заплющеними очима, зовсім не схоже на той чорний квадрат, для цього вам навіть не доведеться особливо замріюватися. Якщо ж абстрагуватися від того, який в тих портретів стан очей, і від їхньої “тілесності” загалом, і спримати проект не як те, що вони “бачать”, а як те, що видно з їхньої точки зору (хоч така інтерпретація назви проекту не виправдовує себе), і тоді проінтерпретувати “чорний квадрат” як вид “збоку” (бо ж дівчинка в нас там в профіль намальована) внутрішньої сторони рамки, чи вид “зсередини” самої канви, такий підхід теж мене не цілком влаштовує. Справа в тому, що точка зору, навіть якщо би вона дійсно була точкою, відкриває перед собою якийсь горизонт, з точки зору виходить кут зору, і відповідно, навіть з точки зору тої дівчинки в профіль мабуть було б видно ще щось крім рамки в профіль.
На цьому етапі міркувань я перериваюся, і йду подивитися, хто недодумав проект :). Виявляється, що то якась американо-японська зірка дизайну. Ну, добре, хай буде, бо якби то якийсь митець чи мисткиня 🙂 так підхалтурили, було би трохи сумно. Чого сумно, та ж того, що митці – це власне ті люди, які вміють бачити, і вчать бачити решту нас. Це митці навчили нас бачити геометричну перспективу, ідеально і абстрактно розміряний архітектурний простір з точки зору такого ж абстрактного глядача, і ті ж митці кількасот років по тому навчили нас, що жива людина насправді бачить не мертву перспективу, а дивні речі, як то тарілку на столі трохи збоку, а трохи зверху, одночасно. Тут я передаю привіт Раїсі Григорівні, бо завжди дивувала Сема розповідями про те, як не по-Декартівському, а правильно нас вчили фізики, як завжди нагадували, що формули наші спрощені, бо ми нехтуєм і тим, і цим, беручи за модель зазвичай ідеальну точку у вакуумі, тобто, фактично, нехтуючи тілесністю і речей, і нас самих, і нашого простору теж. Сфотографувати одним механічним, чи, тим більше, цифровим оком камери “об’єктивний” простір “з точки зору” твору мистецтва – це знехтувати власне тим, над чим весь час працюють митці – над містикою і таємницею дару бачити. Я ще можу довго розводитися про те, як ми бачимо насправді, і я не бачимо, і про Мерло-Понті, і про його феноменологію, яка активно і послідовно заперечує як ідеалістичний, так і емпіричний підходи до пояснення нашого сприйняття, в тому числі зорового, але може краще колись іншим разом, а може ви і самі щось прочитаєте…
Мерло-Понті ходив в галерею не насолоджуватися, а працювати. Він ходив туди вчитися бачити, в Сезана, Моне, і компанії. Не виключено, що саме звідти взялися його геніальні розділи про apparent size (навіть не знаю, як це по-українськи сказати), про впізнавання, про тяглість сприйняття простору у “Феноменології сприйняття”, ну і вже точно звідти відносно раннє ессе “Сумнів Сезана” і відносно пізнє “Око і дух”.
Так до чого тут мій кум? – спитаєте ви, ну і в першу чергу сам кум теж. Кум мій до того, що він має (серед інших) дві дуже цінні якості. Перша – це здатність бачити, (в тому числі, бачити оком камери простір який не механічно-мертвий, а справжній, живий), і вона розвинута в нього набагато краще, ніж в мене. Друга – це те, що йому все цікаво, і тому якщо хтось і дочитав цей пост до кінця, та ще й з задоволенням, і якщо хтось міркуватиме про те, що тут написано, а може навіть і піде колись читати follow-up, то це буде мій кум.
Morgen morgen nur nicht heute
Це така приказка з першого класу, згадуючи яку я обзиваю себе Faulpelz, хоч воно зовсім не помагає все одно.
А взагалі це мав бути пост з фотками, не про завтра, а про ранок з одноногою гускою 🙂
лаллабай
насправді це так фігово, коли лайк – це єдина можливість відповісти на вірш, а там, в ньому – смерть. хай краще без лайку перепост…
Любі мертві
залишаються у зимі.
Насінини
в глинянім карфагені,
в креогеннім сні.
Нам співають кулі.
Нас зігріває лед.
Сійся, смерте,
в наш шкіряний намет,
під епідерміс льолі.
Люлі люлі, милі мої.
Повипадали гулі
з маминого гнізда.
Зметені із лиця землі,
залишаймося у зимі.
В серці муляє:
Втримати не змогла.
Бережися, любий.
Розчленований на два,
Слава твоя єдина.
Last two months of this view
Dropped off my 2 months notice, in April I’m moving further away from this beautiful lake, will be exploring the shores of Don River though.
The full moon of April during Easter weekend will be greeted over lake Kawartha, which will likely be still icy – just to quench temporarily my withdrawal.
виправляти поетів
Часом так буває, що запам’ятаєш якусь фразу з вірша неправильно, і хоч ти трісни не можеш навернутися до того, як воно в оригіналі було. І думаєш собі, що це, мабуть, погано, але нічого не можеш з тим вдіяти, часом навіть здається, що свій варіант кращий, правильніший, ніж авторський.
От в мене таке є з одною фразою із Стусового вірша, про який я писала тут: https://msvarnyk.wordpress.com/2014/11/22/про-стуса-андруховича-і-вірш-або-як-по/
В Стуса там:
“Ти знаєш – не знаєш, коли накликаю,
коли забуваю, бо грубшає лід…”
А мені зараз дуже часто крутиться в голові “ти знаєш, не знаю, …” і чомусь здається, що саме така розмовна, буденно, але діалогічно, особисто висловлена непевність і неоднозначність свого відчуття і свого сприйняття, є правильною і природною в цьому вірші, в той час як авторський варіант взагалі не хоче звучати, і не звучить, і не піддається ні інтуїтивному спонтанному розумінню, ні активній інтерпретації.
Може я просто чогось не розумію, чи не відчуваю, а може просто маю слабість до розмовних фраз у віршах, люблю цю ілюзію, що поет, чи поетка, звертається до мене, а не бубонить щось собі під ніс, і що розмова ця нормальна, людська, хай навіть про біль, чи про страх, чи про відчай, але розмова, спільність, співжиття.
