Пам’яті Лесі Захарків (7.10.1937-10.01.2015)

Про пані Захарків (здається, саме так ми її називали) в мене є дві згадки. Перша – спогад про першу зустріч з нею. Контекст був такий: фіз-мат ліцей, на українську мову клас буде поділений на дві групи, і от зараз одна з наших двох майбутніх вчительок проведе з нами свій перший урок. Я не дуже пригадую, що саме було на тому уроці, але вже з перших кількох хвилин я точно знала: це моя вчителька, і мені кров з носа треба бути в її групі. І хоч були якісь мляві спроби після уроку переконати мене подивитися ще на іншу вчительку, мовляв, може вона мені ще більше сподобається, але я вперлася, що мені досить того, що я вже побачила, і більше нічого мені не треба. Це був перший (чи може просто найяскравіший?) досвід в моєму житті, коли я з перших сказаних фраз впізнала свою людину.

Я не помилилася, пані Леся була цікавою і погідною особою. В мене слабка хронологічно-фактична пам’ять, тому я мало що пригадую з тих уроків, і навіть не можу сказати, скільки часу вони тривали, але я виразно пам’ятаю її, її голос і тон, вираз обличчя, усмішку, і я дуже добре пригадую настрій тих уроків – на них було весело, цікаво, і легко. Я не пригадую, щоб вона колись сердилася, чи була нами незадоволена, вона ніколи не намагалася маніпулювати нами через почуття вини, жалості, чи обов’язку. Вона не напрягала нас, таке враження, що вона навіть нічого особливо в нас не вимагала, хоч з іншого боку відчуття халяви теж не було. Натомість було відчуття, що вона знає, про що говорить, може нас чогось навчити, і зробить це ненав’язливо і невимушено, якщо нам це буде цікаво. Мені було цікаво, дуже цікаво, українська мова з нудного шароварницького предмета раптом перетворилася на живу науку, замість тупих правил були тонкощі і особливості мови, відтінки і присмаки, і їх хотілося розбирати, смакувати, вчитися розрізняти.

Остання моя згадка про пані Захарків – те, що вона написала в моєму випускному альбомі. Ось він, цей запис, один з найцінніших, світлий і легкий, як і сама пані Леся, він може додати сили, коли тобі погано, натхнення і відваги, коли треба зробити важливий крок, впевненості в собі, коли починають їсти сумніви:
zakharkiv
Я думаю, з нею було так добре і легко, бо вона дійсно не мала потреби в нас щось взяти, ані нам щось насильно втулити, їй не треба було самостверджуватися за наш рахунок. Вона була самодостатньою, і трактувала нас так само, як самодостатніх і особливих, вона не вела нас, не тягнула і не пхала, а просто йшла поруч, і отримувала задоволення від тої подорожньої розмови, ми ж все-таки були розумниками, і з нами теж було цікаво.

Я не вірю в смерть, ні в атеїстичній, ні в християнській інтерпретації, тому хочеться побажати їй світлої дороги, легких переходів між світами, і хочеться вірити, що ми ще десь якось перетнемося. Нам же ж залишається плекати в собі ту легку і ненав’язливу самодостатність, особливо зараз такий час, що мені її дуже бракує.

UPD: Вікіпедійна стаття: http://uk.wikipedia.org/wiki/Захарків_Олександра_Теодорівна

Advertisements

2 thoughts on “Пам’яті Лесі Захарків (7.10.1937-10.01.2015)

  1. Невдовзі після твого посту побачив один звіт презентації, там прекрасна і в цьому контексті доречна ода львівським гімназіям і їхнім викладачам http://zbruc.eu/node/32627, там де мова Грицака. Думаю тобі сподобається.
    Дивно бачити ’96 в альбомі; я тоді був акурат в першому класі гімназії і навряд чи в нас би знайшлася тема для розмови:)

    Liked by 1 person

    1. Дякую дуже, дійсно, дуже цікаво :).

      Ремарка про 28 школу – я, власне кажучи, з тої школи потрапила в ліцей. На той час школа була сильно поруйнована жахливо бездарним директором (не виключено, що його власне навмисно туди призначили коли помер попередній, про якого довго-довго ще згадували), і єдине, що там залишилося з того, на що посилається Грицак – то власне були вишивані комірці і когорта старих вчителів німецької, ні з ким з яких мені, на жаль, не вдалося перетнутися ближче. Пам’ятаю лише один раз довелося іти до завуча з німецької, якого всі страшно боялися. Я остаточно дістала була свою тодішню комсюківську вчительку (яка була завідувачкою ленінської кімнати, а потім за незалежності стала великою патріоткою і депутаткою локального значення), так що вона мене вигнала, і значить мені треба було йти до завуча, щоб перевестися в іншу групу з німецької. І той завуч, Атанас Васильович, якого всі називали не інакше ніж “сатана”, виявився в приватній розмові зовсім не таким, яким його малювала моя дитяча уява. Він якраз був мабуть з тих довоєнних львівських гімназистів, – він не лякав мене, і не сварив, а просто пояснив мені, як розрулити ситуацію, фактично, дав мені перший в моєму житті урок з conflict resolution. А так загалом – славна 28ма на той час вже була жахливо нудною і сірою – може не настільки, як інші школи, я не маю з чим порівнювати, але в порівнянні з ліцеєм то була угрюма тюрма…

      10 років різниці – це багато, коли тобі сім, але чим далі, тим та різниця меншає і меншає, чи не так? 🙂

      Like

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s