Про мого кума, очі Модільяні, Мерло-Понті, і здатність бачити

Мій кум влаштував був мені день відкритих дверей, прорекламувавши в себе на ФБ мій провокативний пост про коментування, і коли я ходила до нього подивитися, шо там люде кажуть, то побачила цей ось дуже цікавий лінк: http://whattheysee.tumblr.com Дійсно шкода, що це не регулярний блог, а, так виглядає, одноразова серія, було б цікаво побачити більше таких картинок на темц “що “бачать” твори мистецтва”, а разом з тим прослідкувати, чи розвивалась би якимось чином концепція їх подання. Мені ця серія нагадала була кілька моїх дуже старих постів і галерейних досвідів, кілька ще старших спогадів, і разом з тим спровокувала кілька новіших думок і спостережень.

Перше спостереження, що в той час як американці схильні називати заклади, в яких тримають і виставляють твори мистецтва, музеями, тут в Канаді власне мистецькі заклади називають галереями. В музеях теж часом трапляються твори мистецтва і виставки їм присвячені, однак вони там фігурують як культурні артефакти радше ніж власне мистецькі. Тому тег тут в моєму блозі називається gallery (можна клікати), а не museum. Давно, між іншим, не ходила нікуди – треба мабуть заплатити десь мембершіп і відновити цю практику.

Відразу кинулося в очі, як друга зверху картинка (з дівчинкою в сірому шалику), та й загалом ціла задумка проекту резонує з цим ось давнім постом про тяжке життя музейних наглядачів: https://msvarnyk.wordpress.com/2007/03/05/наглядачі/ Ці люди – водночас і жерці і жертви страшної і нелюдської інституції під назвою “галерея мистецтва”. 🙂 Я так ніколи і не написала, чим атмосфера та інфраструктура школярської гарелеї в Кляйнбурзі відрізняються від елітної галереї в Торонто, столичної галереї в Отаві, чи швейцарської “галереї для снобів” на околиці Базеля… Про останню вже мабуть мало що напишу, бо була вона давно, і пам’ятаю я її епізодично, хоч і яскраво. А ще була якась велика Берлінська галерея, куди Андрухович завів мене, щоб подивитися, серед інших, Бройґеля, і невелика Берлінська галерея, на три поверхи, з Матісом, Пікасом і Клеєм; Амстердамський музей Вангога, Мюнхенські і Копенгагенські галереї, але то все було життя до жж, враження від цих галерей записувалися в листи і листівки, і були втрачені автором, себто мною. Я б з величезним задоволенням підписалася на якийсь хоч би мінімально вдумливий але не надто постмодернізований блог чи колонку з оглядами/враженнями галерей і виставок (англійською або українською), якби мені хтось їх порадив, – радьте!

Тепер про Модільяні, він там під кінець стрічки, і з ним в мене пов’язані такі ж яскраві спогади, як ота його картина, хоч давно вже я його не бачила. 2004-2005 навчальний рік, зима, помрев, Сем викладає свій останній ціло-річний (тобто на два семестри, а не на один) аспірантський курс, де вперше дає нам читати цілими розділами свій свіжодописаний (так ніколи і не опублікований) манускрипт про метод. Паралельно ми читаємо уривками Ніцше, Гайдеґера і Мерло-Понті, там де Сем про них пише, але наголос в першу чергу і в основному на сам метод. Десь мабуть після першого місяця, чи може навіть раніше, ми починаємо кожен другий тиждень замість в уні ходити в картинну галерею, і там це вже переважно навіть не семінар, а hands-on воркшоп – зрідка Сем нам там ще щось дорозказує, що не встиг сказати минулого тижня, якщо воно нам на сьогодні вже треба, а так загалом Сем пояснює що будемо сьогодні пробувати, розділяємося на групи, або й навіть кожен сам по собі, і йдемо “на завдання”, а потім збираємося разом і обговорюємо, як пішло, що не виходить, і т.д. Ми часто ходили в галерею і в попередніх Семових курсах про Мерло-Понті, але все одно то було радше епізодично, в цьому курсі ми працюємо з мистецтвом, і, власне, з методом теж, систематично і грунтовно.

І тут до нас привозять цілу виставку Модільяні, уявіть собі! (Ось її опис – нічого не викидають 🙂 http://www.ago.net/modigliani ) Ходити туди групою ми не можемо, там постійно вечорами товкотня, ми і так неабияк дратуємо наглядачів тим що стовбичимо біля тої самої картини довше двох хвилин, якщо ми ще станемо групою і будемо щось обговорювати, то зробимо там корок і нас взагалі з галереї забанять. Але четверо наших вирішують писати свої пейпери власне по котрійсь із картин Модільяні. Брейді писав може навіть про цю даму на червоному, яка на лінку, Дієґо і Нік про ковбасяну дівчику (була там така страшненька трохи картина), а Керолайн – про якусь іншу, вже не пригадаю. Я свій пейпер писала про болото свого Гарріса, ну і добре що так, бо сам Модільяні мене не пер особливо, а потім з тими їхніми пейперами і заключним етапом їх обговорення в барі в нас вийшов серйозний такий інцидент з обрáзами, сльозами, вірменським питанням, зрадою (!), і потім ще кількамісячним вияснянням відносин, я була замішана лише в останні два аспекти скандалу, а якби писала про Модільяні, то може би була замішаною у всі, що було б набагато гірше.

Тепер, вертаючись до цього проекту – побачити галерею очима твору мистецтва – я звернула увагу на Модільяні, бо пригадую, що одною з його портретних особливостей було те, що очі переважно були якісь несиметрично криві – принаймні одне з них (очей), переважно було якесь перекошене, і дивилося кудись не зовсім туди, чи не так. Я не пригадую, чи ця натурниця в нього теж була зі скривленими очима (вона взагалі не до кінця типова – може якась рання, чи навпаки, пізня?), репродукція маленька, на ній теж не дуже видно, але мені подумалося, що якщо в Модільянівських портретів зазвичай щось не те з очима, то чи не мало би воно впливати на те, як той портрет би бачив галерею і нас з вами, коли ми на нього дивимося, чи проходимо поруч? Це, в свою чергу породило масу інших зауважень: а Марсіас і маленька танцівниця, в них взагалі очі розплющені, чи заплющені? А автопортрети старших дядьків без окулярів – вони не далекозорі часом вже в такому віці? Тобто мерло-понтіанець в мені починає пірхатися з приводу абстрактно-об’єктивного фотографування і питати: а як же тіло, як же ж око, як же здатність бачити?

Там в принципі є остання катринка внизу з чорним квадратом замість того, що “бачить” мрійлива дівчинка, але якщо поміркувати, то з феноменологічної точки зору і цей квадрат мене теж не влаштовує. По-перше, незрозуміло, чому саме там чорний квадрат – чи тому, що в неї заплющені очі, і вона ніби “нічого не бачить”? Але спробуйте самі заплющити очі, особливо серед білого дня в сонячній кімнаті, і самі переконаєтеся, що те “ніщо”, яке ви побачите із заплющеними очима, зовсім не схоже на той чорний квадрат, для цього вам навіть не доведеться особливо замріюватися. Якщо ж абстрагуватися від того, який в тих портретів стан очей, і від їхньої “тілесності” загалом, і спримати проект не як те, що вони “бачать”, а як те, що видно з їхньої точки зору (хоч така інтерпретація назви проекту не виправдовує себе), і тоді проінтерпретувати “чорний квадрат” як вид “збоку” (бо ж дівчинка в нас там в профіль намальована) внутрішньої сторони рамки, чи вид “зсередини” самої канви, такий підхід теж мене не цілком влаштовує. Справа в тому, що точка зору, навіть якщо би вона дійсно була точкою, відкриває перед собою якийсь горизонт, з точки зору виходить кут зору, і відповідно, навіть з точки зору тої дівчинки в профіль мабуть було б видно ще щось крім рамки в профіль.

На цьому етапі міркувань я перериваюся, і йду подивитися, хто недодумав проект :). Виявляється, що то якась американо-японська зірка дизайну. Ну, добре, хай буде, бо якби то якийсь митець чи мисткиня 🙂 так підхалтурили, було би трохи сумно. Чого сумно, та ж того, що митці – це власне ті люди, які вміють бачити, і вчать бачити решту нас. Це митці навчили нас бачити геометричну перспективу, ідеально і абстрактно розміряний архітектурний простір з точки зору такого ж абстрактного глядача, і ті ж митці кількасот років по тому навчили нас, що жива людина насправді бачить не мертву перспективу, а дивні речі, як то тарілку на столі трохи збоку, а трохи зверху, одночасно. Тут я передаю привіт Раїсі Григорівні, бо завжди дивувала Сема розповідями про те, як не по-Декартівському, а правильно нас вчили фізики, як завжди нагадували, що формули наші спрощені, бо ми нехтуєм і тим, і цим, беручи за модель зазвичай ідеальну точку у вакуумі, тобто, фактично, нехтуючи тілесністю і речей, і нас самих, і нашого простору теж. Сфотографувати одним механічним, чи, тим більше, цифровим оком камери “об’єктивний” простір “з точки зору” твору мистецтва – це знехтувати власне тим, над чим весь час працюють митці – над містикою і таємницею дару бачити. Я ще можу довго розводитися про те, як ми бачимо насправді, і я не бачимо, і про Мерло-Понті, і про його феноменологію, яка активно і послідовно заперечує як ідеалістичний, так і емпіричний підходи до пояснення нашого сприйняття, в тому числі зорового, але може краще колись іншим разом, а може ви і самі щось прочитаєте…

Мерло-Понті ходив в галерею не насолоджуватися, а працювати. Він ходив туди вчитися бачити, в Сезана, Моне, і компанії. Не виключено, що саме звідти взялися його геніальні розділи про apparent size (навіть не знаю, як це по-українськи сказати), про впізнавання, про тяглість сприйняття простору у “Феноменології сприйняття”, ну і вже точно звідти відносно раннє ессе “Сумнів Сезана” і відносно пізнє “Око і дух”.

Так до чого тут мій кум? – спитаєте ви, ну і в першу чергу сам кум теж. Кум мій до того, що він має (серед інших) дві дуже цінні якості. Перша – це здатність бачити, (в тому числі, бачити оком камери простір який не механічно-мертвий, а справжній, живий), і вона розвинута в нього набагато краще, ніж в мене. Друга – це те, що йому все цікаво, і тому якщо хтось і дочитав цей пост до кінця, та ще й з задоволенням, і якщо хтось міркуватиме про те, що тут написано, а може навіть і піде колись читати follow-up, то це буде мій кум.

Advertisements

14 thoughts on “Про мого кума, очі Модільяні, Мерло-Понті, і здатність бачити

  1. Гарно написала! Восени я над суміжним питанням міркувала, зокрема, про грецьке ілюзіоністичне мистецтво 5 століття до н.е. і в якій мірі воно повпливало на платоновську філософію, зокрема на його концепцію докси і файномена. На жаль, фелоушип, котрий би мені дозволив над цим глибше подумати я не виграла. Тому поки що вдовільнятимусь твоїми дослідженнями!

    Like

    1. Дякую, Оксанко! 🙂 Шкода, що не виграла – то та римська стипендія? В Сема в опублікованій книжці є сотня сторінок (книжкових) про грецьку архаїчну скульптуру на переході до класичної. Хочеш? В сенсі, вислати тобі файл? Там ще крім того сотня є про мінойське мистецтво.

      Like

  2. Так, це було б дуже доречно! Дуже дякую, Мар’янко!
    Шкода, канєшно, але туди Рим на італійську культуру довелось за вуха притягати, я ж не експерт. Та й подається на неї більше тисячі спраглих, на кілька тепленьких місць. То така лотерея. Kоли я щось виграю, знаю, що це не тому що заслужила, а так склалось, мені пощастило. Так само, коли програю. Керівник колишній сказав, що пропоузал брильянт. Ну не пощастило бідному брильянту. В групи ноль є часто цитований мною рядок, неполіткор, тому виправлено: Вєртітса рулєтка, іґраєт джаз, я праіґрал, я під… арешт!

    Like

    1. Я теж якось так сприймаю – написала була раз непоганий пропозал на стипендію в національній галереї в Отаві, але програла якійсь лесбійській мисткині 🙂
      Книжки вислала поштою…

      Like

      1. Ну так. Головне, що і вона скоріше всього заслужила. Більше кваліфікованих людей, ніж злачних місць. Too many cooks, як каже один мій друг, критик неолібералізму.

        Like

        1. так, звісно… я не сильно переймалася – там в Отаві зима на два місяці довша ніж в нас – холодно страшно… То просто мала бути ніша для роботи над дисером. Там в них є одна знакова картина мого художника, ну і кілька менше важливих…

          Like

  3. Тепер ше і Мерло-Понті читати. Той стос книжок до прочитання вже завалиться. Мені треба в якусь структуру то викладати. Фундамент. Арка. До речі прочитав було як технологія будівництва прямо і безпосередньо формувала/є архітектуру. Настільки все просто… Так-от: мені треба книжкового ментора. З лінками на Амазон. Бгг.

    Like

    1. Ну я тут писала вступ про “як читати мерло-понті”, (за тегом мерло-понті знайдеш) але того ніхто не читав особливо, то я збилася з тяги після 5 чи 6 серій… Але то есе про сумнів Сезана нескладне – я його вчора половину одним махом проковтнула, можу вислати піратську електронну копію, якщо дійсно цікаво 🙂
      А так загалом про книжкового ментора – знаю я одного, але він віртуальний відлюдник :))) хіба на твітері його знайдеш 🙂
      Про технології виробництва – дійсно цікаво, і сама би почитала, от тільки я не чітатєль, бо в мене дисер…

      Like

        1. Крім як в метро, в метро мені можна ВСЕ! (я там лише тричі на тиждень буваю, і то коротко) 🙂 Тобі Кость передав у спадок батіг моєї совісті? 😉

          Like

  4. Дуже цікаво! Щодо дівчинки з чорним квадратом, то це справді дуже спірна т.з. у автора проекту. Я б назвав її тривимірно-центрична 🙂 тобто нібито двовимірна істота має бачити щось у тривимірному світі (як деякі ін. намальовані “учасники” проекту), але не ніц не бачить у своєму двовимірному світі. Думаю, що фізики тут могли б сказати, що з т.з. суч. фізики навпаки двовимірна істота наш світ не могла б бачити, – а лише свій двовимірний світ 🙂 Такий підхід мені навіть більше подобається – я б радше замалював чорним усе бачення намальованих персонажів у наш світ, але бачення цієї дівчинки зборазив би умовно білим – ніби ось вона, яка дивиться у свій двовимірний світ, як раз ЩОСЬ бачить 🙂

    Щодо “apparent size”, то я російською (вона в мене перша рідна) переклав би це як “кажущийся размер”, що звучить досить ладно. Чи правильно це передає смисл поняття Мерло-Понті? Як би там не було, як ладно сказати це українською я теж не знаю – звороти це проблема укр. мови.

    Взагалі щодо мови і філософії – це цікава тема. Я притримуюсь т.з., яку почув у Александра Пятігорского, який каже, шо є мови зручні для філософствування (давньогрецька і німецька), а є усі інші 🙂 Звісно, серед усіх інших можна виділяти ще більш чи менш зручні. Наприклад, імхо, російська з її обмеженою здатністю до словотвору, але легкістю творення зворотів, буде більш-менш годяща, а от українська, з її слабкістю у творенні зворотів і аналогічними російській проблемами з творенням нових слів, виглядає ще менш придатною для філософствування (що не заважає їй, звісно, бути повноцінною і ще й особливо мелодійною мовою побуту, науки та пісень).

    Liked by 1 person

    1. Дякую за комент!

      Про дво-три-вимірність і фізику – так, це доречно і цікаво, але явно надто глибоко для тої пані-дизайнерки як зреалізувала той проект 🙂

      Про переклад “apparent size” – це сталий термін, нефілософський. французька версія наголошує “видимість”, англійська – “кут зору” https://fr.wikipedia.org/wiki/Taille_apparente

      Щодо мов і філософії – я б остерігалася робити узагальнення – різні мови мають різні якості, сильні і слабкі сторони, але я б не казала, що якість з них більше придатні до філософії чи абстрактного мислення, а якісь – менше, а сказала би, що різні мови сприяють різним формам філософії, різним типам абстрактного мислення. Ось один з лінків, які недавно Оксана Максимчук на ФБ викладала – там в неї ціла тема була: http://news.sciencemag.org/brain-behavior/2015/03/speaking-second-language-may-change-how-you-see-world?utm_source=facebook&utm_medium=social&utm_campaign=facebook

      Я не бачу, щоб українська була менше придатна, ніж російська, навпаки, в українській краще оголоні корені, вони питоміші, живіші, в той час як російська зашкарубліша мова, консервативніша і тим менш гнучка. Просто історично так склалося, що розвиток наукової і філософської української термінології почався пізно і багато разів систематично винищувався, але я не бачу, щоб потенціал був якийсь менший. Інший – це так.
      Ну, це ІМНО.

      Like

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s