Король Мацюсь Перший – 3 – розчарування і зради

MACUS_1
(Ілюстрація з абабагаламагівського видання, купуйте його тут: http://ababahalamaha.com.ua/uk/Пригоди_короля_Мацюся)

Продовження. Попередні два пости – тут:
https://msvarnyk.wordpress.com/2014/10/21/король-мацюсь-перший-1/
https://msvarnyk.wordpress.com/2015/01/06/король-мацюсь-перший-2/

Короткий підсумок двох попередніх серій :).
Мацюсь починає своє самостійне життя з того, що намагається стати якнайкращим королем, його країна – це його спадок, він любить її і чується відповідальним за неї, це його дім врешті решт. Мацюсь є ентузіастом від природи, він любить випробування, і має талант до знаходження оригінальних, нетипових способів виходу із складних ситуацій. Йому подобається розв’язувати завдання і проблеми, як зовнішні, так і внутрішні. Найскладнішим, мабуть, випробуванням його життя стає втрата ентузіазму, екзистенційна криза, яка застає його набагато раніше в житті, ніж звичайних людей, і яка спричинена цілою низкою розчарувань (і зрад). Про це і поговоримо сьогодні.

Першим сильним ударом по Мацюсеві є неадекватність дитячого парламенту. Це його проект, хоч і підшептаний ворожим агентом, і в цьому проекті Мацюся ображає не так те, що на нього нападають особисто, як те, що самі парламентарі (чи та їх частина, яку більше видно і чути) не варті тої влади, яку вони отримують через дитячий парламент – вони поводяться безвідповідально, егоїстично і негідно. Взагалі, це не дивно – дітям потрібний досвід, вони би мабуть з часом навчилися на своїх помилках, однак Мацюсеві, якому невідомі егоїзм чи злий намір, і який від природи (і через взяту на себе роль монарха) в першу чергу дбає про інших, а не про себе, провал перших засідань добряче відбиває охоту мати до діла з таким парламентом.

Зрада Фелька, як не дивно, ніби-то не вражає Мацюся, принаймні автор не дає підстав робити про це висновки. Можливо справа в тому, що коли Фелєк приходить до Мацюся і розповідає йому всю правду, ситуація стає настільки екстремальною, треба рятувати країну і не час ображатися, Мацюсь відкладає “розборки” на пізніше, і так ніколи до них не повертається. А може справа в тому, що Фелькова “деградація” поступова, Мацюсь бачить її знаки, і не схвалює їх, але не хоче вступати в конфлікт, а тому воліє уникати Фелька. Взагалі, Мацюсеві відносини з Фельком особливі, може Мацюсь вибачає Фелькові, тому що той є Мацюсевим першим в житті другом, і Мацюсь вдячний йому за це. Саме завдяки Фелькові і їхній спільній втечі на війну, Мацюсь став справжнім дієвим королем, а не маскотом і лялькою для публічного огляду без жодної реальної участі в державних справах. Фелєк був першим, хто трактував Мацюся як короля, хай навіть лише позірно, і хто відкрив для Мацюся перспективу, тобто точку зору на справжній світ, а не той, який був обмежений палацом і королівським садом. А може Мацюсь поблажливіше ставиться до Фелька, ніж би ставився до себе, бо знає про Фельків травматичний дитячий досвід, про батька-пияка, який б’є своїх дітей, і від якого Фелєк власне і втікає на війну. В Мацюся нема батьків, але є тепла і світла пам’ять про них, у Фелька ж є батьки, але такі, що може краще б їх не було.

Зрада міської шляхти, яка передчасно здає столицю ворогові, коли битва за неї, завдяки стратегічним хитрощам Мацюся і Клю-Клю, якраз могла би бути виграна, теж здається не надто зачіпає Мацюся. Мабуть ще у першій своїй виграній війні Мацюсь бачить, що воєнний успіх до великої міри є справою випадку та індивідуального героїзму, і тому він в першу чергу робить те, що залежить від нього, і не особливо розраховує на надійність інших. Він, мабуть, розчарований тим, що сумний король, не зрозумів чи не впізнав Мацюся до кінця, якщо повірив сфальшованому зверненню буцім-то Мацюся до дітей світу, і демонструє це сумному королеві при зустрічі, хоч пізніше певно все-таки вибачає йому. Взагалі в цих двох цікаві відносини – Мацюсь багато чого вчиться в сумного короля, і дійсно симпатизує йому, але протилежний до сумного короля за духом. Сумний король того і сумний, що він в принципі не хоче бути королем, він депресивний, і в нього нема харизми. Він віддає владу своїм громадянам, є лише номінальним конституційним монархом, і, так виглядає, не має реального впливу на державні рішення, хоч не до кінця зрозуміло, чи в такій ситуації він опинився, бо не хоче бути “лідером”, чи тому, що не може. Мацюсь навпаки має харизму і запал, його важко знеохотити, і навіть найглибші його розчарування і кризи не тривають довго. Він натхненно і послідовно працює над досягненням своїх цілей, вкінці йому майже завжди вдається те, що він задумав. Але під кінець своєї королівської пригоди, описаної нижче, перед остаточним виїздом на острів, Мацюсь перетворюється на депресивного сумного короля, а сумний король навпаки, намагається переконати Мацюся не здаватися і зраджувати собі, своєму ентузіазму і своїй реформаторській природі.

Перша книжка закінчується тим, що Мацюсь, після того як міська бізнес-верхівка столиці вивісила білий прапор і таким чином битву за столицю було програно, забарикадовується в якомусь будинку разом з Фельком і Клю-Клю, збирається відстрілюватися до смерті, але король-герой ворогам не потрібний, вони використовують якісь хімічні транквілізатори, і захоплюють їх в полон. Засуджують Мацюся до страти, але в останній момент, вже на площі, оголошують помилування і змінюють вирок на заслання на безлюдний острів. Друга книжка починається тим, як погано і нудно було Мацюсеві в тюрмі, де він мусів чекати, поки королі вирішать, на який безлюдний острів його відправити. Тут спочатку Мацюсь поводиться як ув’язнений король, практикує свою королівську гідність (відмовляється відповідати, якщо до нього звертаються не за протоколом, і таким чином мабуть випробовує на собі самому, і на своєму оточенні усвідомлення того, яку силу і владу, володіння собою може мати той, хто позбавлений зовнішніх способів самоствердження, самостійності і свободи. Разом з тим практикується в галантності з (італійською?) королевою Кампанельою, яка приходить його відвідувати і має надію врятувати Мацюся, всиновивши його, але Мацюсь відмовляється від такої пропозиції. Разом з тим, можливо власне завдяки візитам Кампанелі, Мацюсь досить швидко відходить від удару програшу, і, самоствердившись внутрішньо за перший період ув’язнення, раптом вирішує втікати, міняє свій прикид короля на прикид дитини, і під цим прикидом починає готувати класичний jail-break. Як то водиться в класиці жанру, в останню ніч перед запланованою Мацюсем втечею, його таки забирають з тюрми і відправляють на безлюдний острів, але в дорозі, завдяки тому, що (румунський?) полковник, який має його доправити страшно не любить дітей, але дуже любить поспати, Мацюсь таки втікає.

Одною з тем, до якої постійно повертається Корчак є те, що майже ніхто насправді не знає Мацюсевого обличчя. Хоч воно було всюди і весь час, але без королівських регалій і в некоролівському прикиді Мацюся майже ніхто ніколи не впізнає – не лише звичайні громадяни, але й міністри і посадовці, які Мацюся знали особисто. Це завжди на руку Мацюсеві в його переховуваннях, але додає сумної іронії його ролі як короля і ситуації суспільства (чи людства загалом?): правда і справжність насправді майже нікого це цікавить, і не обходить, здебільшого люди задовільняються видимістю, навіть якщо та видимість абсурдна: я сказав, що ти дівчинка, значить ти дівчинка, і не смій мені перечити! (І тисяча видимих тигрів нас менше лякає ніж одна невидима зоря, хоча саме її…)

Після втечі Мацюсь повертається в столицю, де після короткочасної служби в м’ясника опиняється в дитячому будинку. Ми дізнаємося згодом, з розмови із сумним королем, що саме там Мацюсь остаточно втратив бажання боротися за свою “ідею” – діти злі, підлі, брехливі, невдячні і зрадливі, як і дорослі, боротися за їх права – дурного робота. Мацюсь, якого на той час розшукувала поліція, знову втік, цього разу запакований в коробці замість здохлого псом Клю-Клю. Вона доправила його на острів, на якому королі власне мали свої наради про те, що робити далі, із страшно нудним медіатором, якого всі боялися, а сама повеслувала далі. Медіатор лорд Пукс мав хороший метод – своїх клієнтів він брав ізмором. Очевидно розрахунок був такий, що коли вони по десять разів кожен виговоряться, то всім все вже настільки осточортіє, що вони погодяться на компроміс, щоб тільки все скорше закінчилося… Хоч може була ще думка, що проговорюючи і прослуховуючи проблему, поступово учасники самі будуть наближатися до якихось компромісних позицій, не лише тому, що набридло, а й тому що всі всіх нарешті дійсно почують, хто зна – лорд Пукс говорив мало, тільки мовчки курив свою люльку. Мацюсь виліз з-під стола в залі нарад в той момент, коли всі королі були вже неабияк зморені, і вийшло так, що може з несподіванки, а може через природну харизму, заволодів ситуацією – принаймні це визнав навіть страшлий лорд Пукс, і піддався на всі пропозиції Мацюся.

Наступного дня, в момент коли коли слово мала взяти Кампанеля, яка приїхала того дня на острів почувши новину про те, що там об’явився Мацюсь, нарада була перервана нападом дикунів, яких привела Клю-Клю, щоб “звільнити” Мацюся. Взагалі незрозуміло, яким був їхній план, і чи він в них взагалі був. Мацюсь не сказав був Клю-Клю, що вирішив таки їхати на безлюдний острів – не хотів її розчаровувати, та й вона однаково його б не зрозуміла, або не повірила б йому. Неясно, чи Бум-Друм був в курсі плану, чи зорієнтувався на місці, факт того, що Клю-Клю привела найдикіших дикунів, вони в процесі нападу з’їли королеву Кампанелю і ще жінку якогось рибака, і щоб не поїли всіх решту королів, Мацюсеві довелося пройти не надто приємний ритуал їх порятунку. Загибель Кампанелі остаточно добила рішення Мацюся – він винив себе в її смерті, а також в смерті і стражданнях багатьох інших людей, тому коли врешті королі почали вимагати, хай він скаже, чого хоче, Мацюсь (все-таки переконаним сумним королем не зрікатися корони остаточно) сказав що вимагає повернення всіх захоплених ворогами територій, збереження свого королівського стану, і в той час як він таки поїде на острів, хай його люди виберуть собі президента.

Наступний етап Мацюсевого життя – на безлюдному острові, задля якого я власне і почала це все писати, почитається з того що Мацюсь таки здобув всі зовнішні атрибути короля – відновив свою державу, встановив позицію, з якої він диктував умови і мав контроль над ситуацією, як своєю, так і міжнародною. Його головний ворог, молодий король, теж був тимчасово усунутий від влади – громадяни його королівства домоглися, щоб його батько, старий король, повернувся до правління. Трохи незрозуміла ситуація вийшла з “дикунами” – вони, “рятуючи” Мацюся, втратили свою міжнародну вагу, здобуту за роки Мацюсевого правління. Але загалом можна би було сказати, що Мацюсь виграв, переміг. Однак Мацюсь втратив те, що його спонукало до боротьби – він хотів бути королем-реформатором, він ним став. В нього були зрадники, але були і друзі, і загалом він дуже рано побачив мінливість і ненадійність популярності. Але Мацюсеві довелося заплатити ціну за своє реформаторство, і ця ціна була надто висока для такого морального перфекціоніста. Він знайшов себе-короля, але мусів відмовитися від цього здобутку, щоб знайти себе глибшого і справжнішого. На безлюдному острові.

Про одну невидиму зорю буде в четвертій і останній серії, коли (якщо) вона напишеться. Чекайте. Або не чекайте :).

Про моїх братів і індійську музику – 2 – Шанкар

Давно не розказувала про своїх “братів”, попередній пост читайте тут:
https://msvarnyk.wordpress.com/2013/06/06/про-братів-і-онлайн-радіо-індійської-м/

Взагалі, Шанкар ще поки що не офіційно мій “брат” – позаминулого року в Канаджохарі в мене було для нього ракі, але в нього мала дитина і не завжди передбачуваний графік, то він на ракі-церемонії не був – вона була пізніше, і він до того часу вже поїхав був додому, довелося йому імейлом передавати віртуальне ракі :). Нічого, цього літа точно зав’яжу.

Шанкар з тих людей, хто першим не заговорюватиме до людей, яких не знає, я в принципі теж. Ми колись давно-давно (років сім тому) обмінялися кількома листами в одній справі, потім він трохи світився в деяких напів-публічних перепалках і концептуально-стратегічних дискусіях, і я в принципі знала хто він, хоч на вигляд не дуже ідентифікувала. Він мене – ні на вигляд, ні на ім’я. Познайомилися нарешті два літа тому на кухні в Канаджохарі, коли готувалися до великого міжнародного медитаційного семінару. Я туди приїхала помагати десь за тиждень до початку, відповідно чулася вдома. Приїхали були якісь свіжі люди, була спека, і я частувала їх морозивом (бо знала, де морозилка), а він сидів там за своїм компом – бо тінь, і одним вухом слухав розмови, а потім питає: “А шо ти робиш на семінарі?” “Та, – кажу, – що треба, то й робитиму.” “Шо, ти ніде ще не задіяна? Малюєш тут лавки і підливаєш клумби – ти ж overqualified!” “А шо треба?” “Ну, тут ваші торонтонці обіцяли взяти на себе транспорт з албанського аеропорта, але шось їх не видно і не чути…” “Так я ж не вмію на машині!” “Нє, ти не їздити будеш, я тобі дам список прильотів-відльотів в Албані, це тут близько, година, ти будеш знаходити серед ваших хто поїде і слідкувати щоб все було гаразд. Я займатимуся трьома Нью-Йоркськими аеропортами, якшо шось не складатиметься, дзвонитимеш, ми підстрахуємо.” “Ну добре, як треба – то треба.”

Взагалі в нас вважається, що транспорт – це найстрашніше волонтерське завдання, але я люблю challenge, ну і залежить, хто ще в команді – є такі люди, що відмовлятися від того щоб бути в їх команді – глупо. Так Шанкар мене завербував і став моїм волонтерським босом :). Тепер мене ідентифікуюють повно людей, яких не ідентифікую я (переконалася в цьому коли їздила цього різдва на флоридський семінар “звичайно, ми тебе заберемо з аеропорта, ти ж транспоптний гуру, для нас це велика честь! – так мене по-доброму підколювали хлопці, яких я взагалі не пам’ятала навіть приблизно”) – транспорт, це найстрашніше завдання, але зато з найбільшою віддачею – я люблю бути на транспорті, і це був не перший раз на транспорті загалом, але перший на такій серйозній ланці.

З Шанкаром офігєнно класно працювати – він дуже ефективно і вчасно відповідає, без проблем переграє в голові складні розв’язки, що куди перекинути, де знайти які додаткові ресурси, ведучи при тому мікроавтобус в Нью-Йоркському трафіку, і ще паралельно встигаючи по телефону вирішувати свої справи в основній роботі, за яку платять. При тому має феноменальну здатність красиво, приємно і спокійно комунікувати бездоганною англійською, тим заспокоюючи people in distress, завжди пам’ятає, для чого ми тут і не втрачає рівноваги навіть з найбезнадійнішими персонажами – в нього дійсно є чого повчитися. Але при тому він не нудний і не святоша – має прекрасне почуття гумору і гострий іронічний розум, який демонструє серед своїх – ми дійсно за час нашого спільного волонтерства багато насміялися, і про серйозні і важливі речі говорили теж – люблю таких людей, і дуже ціню можливість проводити з ними час. По закінченню нашої транспортної пригоди я написала була йому, що він може сміло вербувати мене на яку-будь іншу волонтерську роботу, якщо буде в ній моїй босом, і він підступно цим скористався минулого літа – мене записав начальником реєстрації на одному типу загально-національному семінарі, при тому сам втік на високоінтелектуальну працю зі сміттям і кинув мене на призволяще з тою реєстрацією :), ну то таке – йому можна. Як це по-англійськи називається, he’s got clout.

Але є однин аспект, в якому я Шанкара знаю нестерпно мало, і регулярно, хоч зазвичай безрезультатно пиляю його, щоб знати більше. В нього є “професійне” хоббі – він співає класичну південно-індійську музику. Я так ні разу не чула його сольного класичного виступу вживу, хоч кілька разів чула співи “зі всіма” – один раз мені навіть вдалося переконати його, коли він не збирався брати участі, і я досі пам’ятаю одну з пісень, яку він тоді співав – згодом викладу її в іншому виконанні – вона сьогодні спливла у ФБ стрічці, і власне через неї я згадала про Шанкара і нагуглила те, що покажу вам.

Він щороку в грудні їде на місяць додому в Ченнай і там дає півтора десятка концертів, ото гуголь мені запропонував півторагодинний кліп з його минулого виїзду. Я дуже мало що знаю про південно-індійську музику, і ще менше маю досвіду – все-таки більше і грунтовніше стикалася з північно-індійською традицією, відповідно знаю в основному загальновідомі речі про те, чим вони подібні, і чим відрізняються. Якщо раптом комусь цікаво – кажіть, питайте – може якраз я випадково знатиму те, що вам цікаво. Тут на в цьому кліпі, я би сказала, найцікавіше починається десь після першої пів години. В другій половині є довжелезна композиція в ритмі семи ударів (це легко можна виявити, бо в південно-індійській вокаліст рукою відбиває ритм, в північно-індійській це не прийнято, якщо забудешся і стукатимеш – то можна навіть від вчителя заробити). Вона починається десь близько п’ятдесятої хвилини довгим вокальним вступом без ритму, потім скрипкове соло, потім власне основна пісня, і закінчується офігєнним ритмічним соло – воно починається десь на годині-24хв. Одним словом – дивіться самі:

Постмодернізм – зло

Останнім часом часто повторюють таку (слушну!) думку, що інформаційна політика Раші грунтується на постмодернізні з його запереченням істини (правди). Майже так само часто в коментах починають захищати постмодернізм, що, мовляв, ті хто кажуть про постмодернізм в стосунку до Раші та інформаційної війни просто неправильно розуміють, що таке постмодернізм. Що постмодернізм – то толерантність, плюралізм і свобода, що це цукерка, а не кака.

Ну то з точки зору майже професійного філософа приналежного до певної не надто популярної філософської “школи”, скажу, що постмодернізм – був, є, і буде злом, і саме тому йому так гарно по дорозі з Рашею. Спробуйте попрацювати із студентами, які народилися і виросли в епоху розвинутого постмодернізму, і ви відразу зрозумієте, про що я кажу. А якщо не маєте доступу до студентів – читайте джерела, і думайте – думайте про передумови і наслідки того, що стверджується в текстах постмодерністів, і не ведіться на хвацьку манеру розмови. Розібрати все на частини і ржати з того, що воно не працює – дуже просто насправді, для цього треба освоїти раптом один чи два рухи і стільки ж інструментів. Це все, що робить постмодернізм. Страшна шкода від постмодернізму полягає в тому, що те, що так прикольно, і навіть корисно робити як перший крок, в постмодернізмі стає першим і останнім, той сам крок невротично повторюється ad nauseam. Другий крок – створити, збудувати щось так, щоб воно працювало – не просто не робиться постмодернізмом, а ще й постулюється абсурдність і неможливість щось вартісне зробити, і обстьобуються спроби це робити і люди, які це роблять. Звичайно, в природі можуть існувати рожеві пухнасті адепти постмодернізму, які цього не роблять, але я тут кажу про ідейних натхненників, щоб не сказати засновників.

Те, що нормальної України нема з точки Росії, і в принципі бути не може, в сучасному світі – це постмодернізм чистої води, подякуйте Дерріді!

Helping Hands on the Medieval Page

Awesome post as always

medievalbooks

We are taught not to point. Pointing with your finger is rude, even though it is often extremely convenient and efficient. Medieval readers do not seem to have been hindered by this convention: in the margins of books before print one frequently encounters a manicula or “little hand”. While the purpose of these “helping hands” was the same (they were usually put there to highlight an important passage), their appearance varies considerably. This is due to the fact that there was no standard format for the hand – beyond the point that it had to resemble one (Fig. 1).

Leiden, Universiteitsbibliotheek, VLQ MS 99 (13th century) Fig. 1 – Leiden, Universiteitsbibliotheek, VLQ MS 99 (13th century) – Photo EK

Since the reader was able to shape hand and finger as he or she saw fit, we can sometimes recognise a particular reader within a single manuscript, or even within the books of a library. The charming hands function as a kind of fingerprint of a particular reader, allowing…

View original post 783 more words

Оксані Максимчук – про враження від її віршів

Вірші про які написаний цей непрофесійний, мабуть навіть анти-професійний і дуже особистий коментар – тут:
https://yabloo.wordpress.com

Mature subject matter and graphic content. Viewers’ discretion advised. – це і самих віршів стосується, і коментаря мого теж.

Ну що, Оксанко, ти готова? Стрибаймо!

Почну з найпростішого і банального: твої вірші складно коментувати, бо вони складні. Найскладніші з тих, які я читала (хоч читала я мало), складніші за Стуса. Складні на всіх рівнях, трапляються такі, які я навіть не намагаюся зрозуміти – не тому, що вони того не варті, а тому що бачу, що не потягну, не знайду входу. Знаєш, Сем нас вчив, що вчитуватися у феноменологічний текст слід не намагаючись з наскоку взяти те, чого не розумієш. Навпаки, починати слід з того, що розумієш, що очевидне, як відчинені двері, через які можна в той текст зайти. А те, що цілком незрозуміле, радив пропускати, при першому, другому, п’ятому, навіть десятому прочитанні. Так от, деякі твої вірші на перший погляд здаються мені герметичними і невловимими, як краплини ртуті. Але не всі :). Деякі з них прочиняються, і впускають мене всередину. Часом доводиться трохи посидіти під дверима, а часом і ні…

Твої вірші складні як ерудично (є таке слово?), так і тематично, мені не раз доводиться тихцем заглядати в словник чи енциклопедію, вони як проектор спрямований на мою ignorance, сказати щось про них – це завжди ризик спалитися і виставити себе на посміховисько. Втім, що ми ще любимо більше, аніж добре поглумитися, навіть коли то з себе? Тому хай, я теж готова. Все, що я скажу – грубе спрощення і узагальнення, і за це я наперед прошу вибачення, і знаю, що наперед отримала його, бо кому як не тобі знати, як це…

Навіть якщо продертися через архітектуру твоїх віршів, через надбудови історично-культурних образів, символів, метафор, галерей і балконів, це всього лиш початок, всього лиш вступ, приготування до заглиблення в їх архітектоніку. Архітектоніку не в культурницько-романтичному сенсі, а в іншому, може моєму власному – старому і молодому водночас. Твої вірші затягують читача в дослідження нашарувань грунту, грунтів, і глибше, до самих основ. Саме тому я здається колись казала тобі, що досвід твоїх віршів – своєрідна археологія. Більше того, архітектоніка твоїх віршів – це космогонія, і не проста, а макрокосмогонія яка проявляється через мікрокосмогонію (бггг, в цьому місці я втратила всіх читачів крім двох :))) ). Так, ти стаєш горою, бо ти вже відразу нею і є. І причому це не “мертва матерія”, а така органічність, коли тектонічні зсуви, вулкани і океанські западини проявляються, воюють, народжуються і помирають в твоєму власному тілі. І не лише вони, а й самі небо і земля теж – ти так ніби між іншим проживаєш і проспівуєш той перший міф.

Знаєш, в Гайдеґера в тій лекції про вірш Тракля, де він вкінці говорить про Riß – те, що водночас з’єднує і розділяє, та напруга між річчю і світом, в якому і з якого річ народжується, і в якому утримується, проживає (те, що раніше називалося онтологічною різницею, але перестало так називатися), він бере це поняття з образу порога, який закам’янився болем (ледве стримуюся щоб не вставити цитату – Сем любив її повторювати німецькою із своїм жахливим канадським акцентом). Так от, там йдеться про біль як ту розтягнуто-стягуючуся напругу, і Гайдеґер каже, що це не слід розуміти антропологічно, що я розумію як те, що не треба тут уявляти собі біль сентиментально, психологічно і слізно, а радше сприймати його “органічно”. І я собі завжди уявляла цю ось розтягнуту стягнутіть, це розділено-з’єднувальне, як напружений м’яз, який водночас видовжений і скорочений, мені цей образ завжди дуже допомагав. Власне цієї мало що не анатомічної органічності повні твої вірші, і власне тому вони чуттєві, але не сентиментальні, тим вони сильні і складні водночас (серед іншого, звичайно).

Ця ось напруженість, напнутість, (яку ти проговорюєш так просто і безпосередньо, так природньо, без натуги, ніби вона зовсім не рветься і не вислизає) – вона проявляється не лише в тому, як ти подаєш візуально-вісцеральні образи, а ще й у своєрідній емоційно-світоглядній, і часом навіть моральній двоїстості(?) невизначеності(?). (Можна би було говорити про це в контексті діалектики, але така теоретизація була би надто штучною, хоч в принципі, щось приблизно таке працює і в тебе). Хочеться сказати тобі: чекай, визначся, за кого ти: за Зевса, чи за Данаю? за берег, чи за хвилю? за небо, чи за землю? Пам’ятаєш, як набридливі малознайомі тьотки в дитинстві примахувалися: чия ти доця – татова, чи мамина? Дурацький вибір. Але греки вибирають, і їм простіше. А в тебе у віршах тепла і мокра жива тілесність зустрічається з гострою і холодною мертвістю техніки (от тобі і зовсім інша, супер-сучасна тект-онічність, хоч і йде вона теж звідти, з доісторичного, і доміфологічного), і не чинить їй жодного спротиву. Ніби-то. На перший погляд… Ти легко переступаєш з лівої ноги на праву, при тому стоїш на обох, власне тому діалектика з її послідовністю, з її заперечуванням, і штучним розмежовуванням не підходить для опису твого стилю. Якби мені довелося знайти одне слово, щоб описати твою здатність, ним би стало німецьке “doch” – це коли ти переступаєш від одного до протилежного, але при тому не заперечуючи, не втрачаючи те попереднє. Voll Verdienst, doch dichterisch wohnet der Mensch auf dieser Erde… (ну от, не втрималася 🙂 ).

Власне в тому вірші про ведмедя шокує те, як вперто ти відмовляєшся його ненавидіти, навіть зарізавши, з необхідності (?), все одно дбаєш про його шкурку. Може тому і “звірів арканзасу” я сприйняла як вірші про війну. Розумієш, коли я годую солодким сиропом мурашок в своїй квартирі, я роблю це мало не з науковим інтересом – досліджую, як їм його найкраще підсунути так, шоб вони занести його своїй мамі і молодшим братам хробачкам, і мене цілком не гребе, що той сироп застигне в їхніх нутрощах і вони всі здохнуть від закам’янілості цукру, який так само люблять, як і я. Я, власне кажучи, цього і добиваюся, щоб вони всі здохли, бо вони захоплюють мій простір і ускладнюють моє життя, і навіть вступаю в тимчасовий союз з павуками проти мурашок (тобто не вбиваю павуків, бо вони теж ловлять мурашок), я сприймаю їх як ворогів, і відмовляюся впізнавати в них життя, таке ж я і в мене. Ти ж пишеш про залитого цементом в норі гризуна так ніби це його вбивство – геноцид, при тому пишеш про це не пафосно і не сентиментально, але якось ніби по-материнськи? Чи може просто по-людськи? Власне за те загострене почуття людськості, і за ті перспективи, які воно відкриває мені, я і люблю твої вірші. Перефразовуючи тебе ж, тільки трохи навпаки, філософ – слабкий, бо каже ні і дай, а поет – сильний, бо каже так і на…

Останні вірші про Лишегу турбують більше ніж інші. Не тому, що вони здаються по-бунюелівському-сюрреалістичними, і не тому, що в них привиди мерця, – хай будуть привиди, ми ж не боїмося своїх власних мерців. Вони турбують тому, що здається, що в них ти трохи втрачаєш свою здатність втримувати напругу і піддаєшся – ну, зрозуміла тимчасова слабість, мабуть на те воно й оплакування, щоб можна було відпустити себе і не тримати себе в руках… Я зовсім не знаю Лишегу, Кость казав про нього, що в нього прозоре письмо. В тебе – навпаки (це я кажу, ще не читала, що про тебе казав Кость 🙂 ). Може, тобі потрібен Лишега, як землі потрібне небо? Ні, не так, ти виростаєш з землі руками в небо, а він навпаки, з неба вростав корінням в землю? І ви, рухаючись отак назустріч, мали зустрітися десь посередині, під небом, на землі, власне там, де voll Verdienst, doch dichterisch wohnet der Mensch? Ти desperately вгризаєшся пальцями в землю, тобто в себе, намагаєшся виловити і загнати назад мурашок, які розбігаються геть від зруйнованого вибухом гнізда, і не можеш вибачити землі, що вона з’їла його, і все що залишилося від твого неба і твого сонця – кілька уривків фантазій і снів на плівці ілюзій, і що вони ніколи не стали явою, що траекторії ваші розминалися, і тепер остаточно розминулися. “Я не коханця хочу, я хочу тата” – це резонує дуже щемко, тим більше коли стікає в минулий час, і кам’яніє там болем…

От як Гайдеґер казав, що кожен філософ думає по суті лише одну думку, кожен поет по суті називає і вимальовує лише один образ. Роль поета – називати по-новому і вперше те, що відбувається, проявляється, тим більше те, що ще не проявилося – поети мають чутливість чути те, щого ми, інші, ще не чуємо. Роль філософа (грубо кажучи, бо слово філософ і філософія він вже в той час майже ніколи не каже) – приймати і берегти слова поета, продумувати їх і плекати, готуватися до того часу, коли назване поетами проявиться, і стане зрозумілим, і пильнувати, щоб часом того не прогавити. Я вже здається казала колись, що твої вірші – про зачаття і народження (що, фундаментально кажучи, одне і те ж). Власне тому вони про любов протилежностей, про чоловіче і жіноче, про землю і небо, про природу і техніку. Але, як і всі добрі вірші, вони, згідно Гайдеґера, разом з тим і про те, що значить бути поетом. В твоєму випадку – що значить народжувати вірші, чи, точніше, народжувати те, що назване у віршах. Ще одна із складностей твоїх віршів в тому, що ти – і поет і філософ в одній особі.

Ти сама собі хірург і інквізитор, – скальпель! Впевнено і майстерно, як профі і естет одночасно, розрізаєш живіт. Не поспішаючи, вчиш як студентів, ось це під шкірою жир, його мало, а тут м’язи, дивіться уважно, ось їх волокна. Suction! Ніби і не болить, і ніби не скапує кров. Ніби лід інструментів не вибухає дотиком і не прилипає до мокрого й теплого тіла. Тут читачеві стає млосно і не один виходить з печери (тобто в печеру?), не дочекавшись кінця, чи, точніше, початку. Видобуваєш дитя з масакри крові і м’язів, випускаєш його, і майже що забуваєш себе зашивати – ет, дурниця, саме заросте, вкриється мохом, травою, чи ж я не гора? Зачудовано дивишся на те дитя: αἰὼν παῖς ἐστι παίζων, πεττεύων· παιδὸς ἡ βασιληίη.