Оксані Максимчук – про враження від її віршів

Вірші про які написаний цей непрофесійний, мабуть навіть анти-професійний і дуже особистий коментар – тут:
https://yabloo.wordpress.com

Mature subject matter and graphic content. Viewers’ discretion advised. – це і самих віршів стосується, і коментаря мого теж.

Ну що, Оксанко, ти готова? Стрибаймо!

Почну з найпростішого і банального: твої вірші складно коментувати, бо вони складні. Найскладніші з тих, які я читала (хоч читала я мало), складніші за Стуса. Складні на всіх рівнях, трапляються такі, які я навіть не намагаюся зрозуміти – не тому, що вони того не варті, а тому що бачу, що не потягну, не знайду входу. Знаєш, Сем нас вчив, що вчитуватися у феноменологічний текст слід не намагаючись з наскоку взяти те, чого не розумієш. Навпаки, починати слід з того, що розумієш, що очевидне, як відчинені двері, через які можна в той текст зайти. А те, що цілком незрозуміле, радив пропускати, при першому, другому, п’ятому, навіть десятому прочитанні. Так от, деякі твої вірші на перший погляд здаються мені герметичними і невловимими, як краплини ртуті. Але не всі :). Деякі з них прочиняються, і впускають мене всередину. Часом доводиться трохи посидіти під дверима, а часом і ні…

Твої вірші складні як ерудично (є таке слово?), так і тематично, мені не раз доводиться тихцем заглядати в словник чи енциклопедію, вони як проектор спрямований на мою ignorance, сказати щось про них – це завжди ризик спалитися і виставити себе на посміховисько. Втім, що ми ще любимо більше, аніж добре поглумитися, навіть коли то з себе? Тому хай, я теж готова. Все, що я скажу – грубе спрощення і узагальнення, і за це я наперед прошу вибачення, і знаю, що наперед отримала його, бо кому як не тобі знати, як це…

Навіть якщо продертися через архітектуру твоїх віршів, через надбудови історично-культурних образів, символів, метафор, галерей і балконів, це всього лиш початок, всього лиш вступ, приготування до заглиблення в їх архітектоніку. Архітектоніку не в культурницько-романтичному сенсі, а в іншому, може моєму власному – старому і молодому водночас. Твої вірші затягують читача в дослідження нашарувань грунту, грунтів, і глибше, до самих основ. Саме тому я здається колись казала тобі, що досвід твоїх віршів – своєрідна археологія. Більше того, архітектоніка твоїх віршів – це космогонія, і не проста, а макрокосмогонія яка проявляється через мікрокосмогонію (бггг, в цьому місці я втратила всіх читачів крім двох :))) ). Так, ти стаєш горою, бо ти вже відразу нею і є. І причому це не “мертва матерія”, а така органічність, коли тектонічні зсуви, вулкани і океанські западини проявляються, воюють, народжуються і помирають в твоєму власному тілі. І не лише вони, а й самі небо і земля теж – ти так ніби між іншим проживаєш і проспівуєш той перший міф.

Знаєш, в Гайдеґера в тій лекції про вірш Тракля, де він вкінці говорить про Riß – те, що водночас з’єднує і розділяє, та напруга між річчю і світом, в якому і з якого річ народжується, і в якому утримується, проживає (те, що раніше називалося онтологічною різницею, але перестало так називатися), він бере це поняття з образу порога, який закам’янився болем (ледве стримуюся щоб не вставити цитату – Сем любив її повторювати німецькою із своїм жахливим канадським акцентом). Так от, там йдеться про біль як ту розтягнуто-стягуючуся напругу, і Гайдеґер каже, що це не слід розуміти антропологічно, що я розумію як те, що не треба тут уявляти собі біль сентиментально, психологічно і слізно, а радше сприймати його “органічно”. І я собі завжди уявляла цю ось розтягнуту стягнутіть, це розділено-з’єднувальне, як напружений м’яз, який водночас видовжений і скорочений, мені цей образ завжди дуже допомагав. Власне цієї мало що не анатомічної органічності повні твої вірші, і власне тому вони чуттєві, але не сентиментальні, тим вони сильні і складні водночас (серед іншого, звичайно).

Ця ось напруженість, напнутість, (яку ти проговорюєш так просто і безпосередньо, так природньо, без натуги, ніби вона зовсім не рветься і не вислизає) – вона проявляється не лише в тому, як ти подаєш візуально-вісцеральні образи, а ще й у своєрідній емоційно-світоглядній, і часом навіть моральній двоїстості(?) невизначеності(?). (Можна би було говорити про це в контексті діалектики, але така теоретизація була би надто штучною, хоч в принципі, щось приблизно таке працює і в тебе). Хочеться сказати тобі: чекай, визначся, за кого ти: за Зевса, чи за Данаю? за берег, чи за хвилю? за небо, чи за землю? Пам’ятаєш, як набридливі малознайомі тьотки в дитинстві примахувалися: чия ти доця – татова, чи мамина? Дурацький вибір. Але греки вибирають, і їм простіше. А в тебе у віршах тепла і мокра жива тілесність зустрічається з гострою і холодною мертвістю техніки (от тобі і зовсім інша, супер-сучасна тект-онічність, хоч і йде вона теж звідти, з доісторичного, і доміфологічного), і не чинить їй жодного спротиву. Ніби-то. На перший погляд… Ти легко переступаєш з лівої ноги на праву, при тому стоїш на обох, власне тому діалектика з її послідовністю, з її заперечуванням, і штучним розмежовуванням не підходить для опису твого стилю. Якби мені довелося знайти одне слово, щоб описати твою здатність, ним би стало німецьке “doch” – це коли ти переступаєш від одного до протилежного, але при тому не заперечуючи, не втрачаючи те попереднє. Voll Verdienst, doch dichterisch wohnet der Mensch auf dieser Erde… (ну от, не втрималася 🙂 ).

Власне в тому вірші про ведмедя шокує те, як вперто ти відмовляєшся його ненавидіти, навіть зарізавши, з необхідності (?), все одно дбаєш про його шкурку. Може тому і “звірів арканзасу” я сприйняла як вірші про війну. Розумієш, коли я годую солодким сиропом мурашок в своїй квартирі, я роблю це мало не з науковим інтересом – досліджую, як їм його найкраще підсунути так, шоб вони занести його своїй мамі і молодшим братам хробачкам, і мене цілком не гребе, що той сироп застигне в їхніх нутрощах і вони всі здохнуть від закам’янілості цукру, який так само люблять, як і я. Я, власне кажучи, цього і добиваюся, щоб вони всі здохли, бо вони захоплюють мій простір і ускладнюють моє життя, і навіть вступаю в тимчасовий союз з павуками проти мурашок (тобто не вбиваю павуків, бо вони теж ловлять мурашок), я сприймаю їх як ворогів, і відмовляюся впізнавати в них життя, таке ж я і в мене. Ти ж пишеш про залитого цементом в норі гризуна так ніби це його вбивство – геноцид, при тому пишеш про це не пафосно і не сентиментально, але якось ніби по-материнськи? Чи може просто по-людськи? Власне за те загострене почуття людськості, і за ті перспективи, які воно відкриває мені, я і люблю твої вірші. Перефразовуючи тебе ж, тільки трохи навпаки, філософ – слабкий, бо каже ні і дай, а поет – сильний, бо каже так і на…

Останні вірші про Лишегу турбують більше ніж інші. Не тому, що вони здаються по-бунюелівському-сюрреалістичними, і не тому, що в них привиди мерця, – хай будуть привиди, ми ж не боїмося своїх власних мерців. Вони турбують тому, що здається, що в них ти трохи втрачаєш свою здатність втримувати напругу і піддаєшся – ну, зрозуміла тимчасова слабість, мабуть на те воно й оплакування, щоб можна було відпустити себе і не тримати себе в руках… Я зовсім не знаю Лишегу, Кость казав про нього, що в нього прозоре письмо. В тебе – навпаки (це я кажу, ще не читала, що про тебе казав Кость 🙂 ). Може, тобі потрібен Лишега, як землі потрібне небо? Ні, не так, ти виростаєш з землі руками в небо, а він навпаки, з неба вростав корінням в землю? І ви, рухаючись отак назустріч, мали зустрітися десь посередині, під небом, на землі, власне там, де voll Verdienst, doch dichterisch wohnet der Mensch? Ти desperately вгризаєшся пальцями в землю, тобто в себе, намагаєшся виловити і загнати назад мурашок, які розбігаються геть від зруйнованого вибухом гнізда, і не можеш вибачити землі, що вона з’їла його, і все що залишилося від твого неба і твого сонця – кілька уривків фантазій і снів на плівці ілюзій, і що вони ніколи не стали явою, що траекторії ваші розминалися, і тепер остаточно розминулися. “Я не коханця хочу, я хочу тата” – це резонує дуже щемко, тим більше коли стікає в минулий час, і кам’яніє там болем…

От як Гайдеґер казав, що кожен філософ думає по суті лише одну думку, кожен поет по суті називає і вимальовує лише один образ. Роль поета – називати по-новому і вперше те, що відбувається, проявляється, тим більше те, що ще не проявилося – поети мають чутливість чути те, щого ми, інші, ще не чуємо. Роль філософа (грубо кажучи, бо слово філософ і філософія він вже в той час майже ніколи не каже) – приймати і берегти слова поета, продумувати їх і плекати, готуватися до того часу, коли назване поетами проявиться, і стане зрозумілим, і пильнувати, щоб часом того не прогавити. Я вже здається казала колись, що твої вірші – про зачаття і народження (що, фундаментально кажучи, одне і те ж). Власне тому вони про любов протилежностей, про чоловіче і жіноче, про землю і небо, про природу і техніку. Але, як і всі добрі вірші, вони, згідно Гайдеґера, разом з тим і про те, що значить бути поетом. В твоєму випадку – що значить народжувати вірші, чи, точніше, народжувати те, що назване у віршах. Ще одна із складностей твоїх віршів в тому, що ти – і поет і філософ в одній особі.

Ти сама собі хірург і інквізитор, – скальпель! Впевнено і майстерно, як профі і естет одночасно, розрізаєш живіт. Не поспішаючи, вчиш як студентів, ось це під шкірою жир, його мало, а тут м’язи, дивіться уважно, ось їх волокна. Suction! Ніби і не болить, і ніби не скапує кров. Ніби лід інструментів не вибухає дотиком і не прилипає до мокрого й теплого тіла. Тут читачеві стає млосно і не один виходить з печери (тобто в печеру?), не дочекавшись кінця, чи, точніше, початку. Видобуваєш дитя з масакри крові і м’язів, випускаєш його, і майже що забуваєш себе зашивати – ет, дурниця, саме заросте, вкриється мохом, травою, чи ж я не гора? Зачудовано дивишся на те дитя: αἰὼν παῖς ἐστι παίζων, πεττεύων· παιδὸς ἡ βασιληίη.