Маратське музичне – 4 – Ґуру Тоца

Неможливо повірити, що вже майже рік минув після мого першого маратсько-музичного поста (оцього: https://msvarnyk.wordpress.com/2014/06/23/маратське-музичне-сат-ґуру-втілення-о/). Омкару сварупу я так тоді і не осилила, щоб самостійно співати, але несподівано у Ванкувері, де ми власне були підчас Ґуру Пурніми, матеріалізувався Анджан з Флоріди, і ото ми вже там наспівалися, в тому числі і Омкару Сварупу – він таке легко може, тим більше що він табліст і ритми для нього взагалі ніяка не проблема.

Цього року Ґуру Пурніма пізніше ніж зазвичай – аж 31 липня, ми будено святкувати в неділю перед тим, і мабуть що в моєму улюбленому Канаджохарі. Наші місцеві музичні індійські пані вирішили серйозноі і з розмахом підійти до справи, і вивчити цілу купу відносно нових пісень, крім Омкари Сварупи там в списку ще одна маратська пісня, яка була на одному з перших подарованих мені “йогівських” музичних дисків. Ну і мій вчитель теж її часом співав. Вона мабуть трохи простіша ніж Омкара Сварупа, може якраз піде (залежить, звичайно, наскільки вони серйозно братимуться і чи не розпорошаться на інші пісні в тому їхньому списку). Але вона теж в специфічному ритмі – 10-ти ударному. Це трохи простіше ніж 7 чи 12, але мені все одно довго звикати (буду тепер в метро його вистукувати на коліні). Ось вона, Ґуру Тоца:

Приблизний переклад перекладу:

Мій справжній Ґуру – це Той хто зробив мене моїм власним ґуру.

Мій багаторічний пошук закінчився

Я тепер досяг знання про суть універсальної релігії

Тепер мої сумніви і гнівливе его зникли

Я тепер вільний від спокус і матеріалізму

Бог – справжній Ґуру (як варіант, справжній Ґуру – Бог), йому нема рівних, і нема порівняння

Знання і мудрість подаровані моїм Ґуру – моє єдине багатство, іншого в мене нема

О Ґуру, ти всюдисущий, ти – Віттала, Гарі і Магадева

Біля твоїх лотосних стоп, о Ґуру, я досяг знання правди

Життя без Ґуру таке ж беззмістовне, як зерня, що лежить на кам’яному неродючому грунті

Хоч воно і лежить на матері-землі, але не може прорости (через поганий грунт)

Але таке зерня і такий грунти зрошуються зливою любові і опіки Ґуру

Сила і здатність тої зливи така велика, що зерня проростає, не зважаючи на поганий грунт

Знання, яке Ґуру виливає на учнів стає плідним і вартим Ґуру

Якось так… Хто зна, може цього року я таки встигну написати пост про принцип Ґуру, і як ми його сприймаємо, і що він для нас значить – я вже кілька років про такий пост міркую, але все руки не доходять – влітку я мало часу проводжу в метро чи автобусах – то й на написання постів його не дуже багато знаходиться. Буде видно, ще є час…

Три вірші, які я колись в глибокій юності заспівала

Порядку виникнення не пригадую, хоч не виключено, що він був власне таким…

Цікаво що перші два вірші інтернет добре знає і навіть пропонує ютюбівські ролики з авторським прочитанням, а третього не знайшлося навіть тексту, крім як в котромусь із моїх підліткових блокнотів з віршами…

Присвячується тим, хто любить чат :).

Вінграновський:

Я сів не в той літак
Спочатку
Думав я
Що сів у той літак
Але я сів
Не в той літак
Він був
З одним крилом
Другим крилом
Мав стати
Я
Я
Ним не став
І ось вже стільки днів
Ми
Однокриле
Летимо
І кожна мить
Загрожує
Падінням
Добре терпляча дорога моя
Що смерті не боюсь я
І що ти про смерть
Не думаєш
Ми
Летимо.

Жадан:

Будда сидів на високій могилі,
Будда споглядав будяків цвітіння.
Навколо степи і баби похилі,
й країна – спорожнена тиха катівня.

Старий адвентист між мандрованих дяків
або ж дяків, хоч яка в тім різниця?
Чумацькі шляхи, жебраки, повні дяки,
що спустять твої мідяки по пивницях.

Будда відпустив оселедця по плечі,
читав бароккові євангельські мантри,
водив за собою зграї малечі,
в корчмі заливаючи про власні мандри.

Хоробрий Будда зупиняв ординців,
лякаючи пеклом, обіцяючи карму,
і знову з бабами сидів наодинці,
дивився на степ, мов на згублену карту.

Похилий Будда забирався в дзвіниці,
дивився на степ і молився на сонце –
великий і грішний, чистий і ниций,
забувши тенденції, відкинувши соціум.

Померлий Будда лежав на могилі,
розгублено навстіж розкинувши руці.
І баби, мов коні, під спекою в милі
іржали до сонця в журбі та розпуці.

Павлів:

звечорілий день постарів як світ

спопелів як ніч

посивів як біль

хто сказав тобі що мене нема

що дарма це все

що дарма

у потоці стріл з лука пам’яті

силуети лиць

на розкопках міст

все знайдуть мене в лабіринтах днів

серед одиниць

сокровенних місць

звечорілий день почорнів як гріх

схолоднів як сніг

захлеснувсь як сміх

хто сказав тобі що мене нема

не зима це ще

не зима

Intentionality of perception: noesis and noema again…

The other day, I was writing some transitions between the sections of the dissertation – those intros, conclusions and summaries (or signposts) that Sam told me are needed every 3-5(!!!) pages. Well, I’m not putting them in that frequently, that would drive me totally nuts, so I’ll wait and see how readable is this monster to my actually current first reader :). But here’s a little piece of theory that made it’s way into one of those summaries.

This section has taken us directly into the light, and has given us, hopefully, a good glimpse of what the light feels like. While trying to stay within the atmosphere of this white light, let us now retrace a bit from these somewhat ephemeral descriptions of feelings, moods and attitudes, from the noetic descriptions of how the white makes us feel, and spend some time in the noematic aspect, looking at how it has been painted, and what in the painting contributes to this particular atmosphere and feeling. In the next section we will start with talking about the white light, the place is it coming from and how it has been painted. This will inevitably keep bringing us back into the noetic descriptions of sense perception (mainly vision) as well as other faculties. Phenomenology in the end is about the chiasm of the seer and the seen through the seeing, of the one who touches and who is touched through the touching, and it is one of the most inspiring and insightful aspects of a bodily phenomenology of Merleau-Ponty’s style, to ponder about and try to understand what it meant that there is no subject-object divide, what it means that we actually see and touch the things themselves, that we see them with our eyes and touch them with our hands, and not have some abstract impressions of abstract qualities somewhere in our brain or mind, of something that might or might not actually exist somewhere out there, and might or might not actually be the way it appears to us. This is why, while describing noetmatically, what it is that we see, we will keep shifting to how we see it, and how it requires us to see it, and back again, to what it is we see and how it looks. The next section will provide the core insights about attuning to the white in spheres other than emotional, temporal and partially social that have been already introduced in this section.

Феноменологічна вправа

Шукала деякі терміни в старих нотатках з Семових занять, знайшла вправу, 2008 рік.
Це було домашнє завдання в котромусь із Семових курсів, куди я просто приходила послухати – брати їх на оцінку мені вже більше не треба було. Це 24 лютого, я щойно два місяці як повернулася з Вайтарни, мабуть все ще по-індійському загоріла серед блідої канадської зими, і чомусь навіть досі пам’ятаю, як виглядала аудиторія, в якій був цей курс.

Так от вправа була на феноменолонічне прописування ситуації за Семовим методом. Сем такі нотатки мало не щодня писав, а влітку, коли не працював – так взагалі мало не цілоденно цим ділом займався – в мене є його записник з липня – він їх перед смертю деяким друзям, учням і родичам пороздаровував. Якщо цим займатися регулярно і на одну приблизно тему, то вони помітно розвиваються, і часом серйозні такі інсайти трапляються. Якщо так, одноразово писати – то й інсайти теж одноразового значення, або їх може взагалі не бути. Це як на одноразове нічого так пішло, часом буває набагато гірше.

Структура вправи така:
1 – спочатку описується ситуація – ситуація має бути така, щоб вона тебе тримала – тобто не просто жива в той момент, а сильна сама по собі і важлива для тебе, щоб вона в процесі описування не розсмокталася. Можна “схитрувати” і вибрати self-generating ситуацію, тобто таку, яка тільки посилюватиметься самим процесом писання. Особливо якщо йдеться не про одноразову вправу, а про цільове феноменологічне дослідження якоїсь теми.
2 – потім записуються теоретичні питання – в першу чергу породжені ситуацією, або ті які потенційно її стосуються, але також можна занотувати інші важливі або постійні запитання
3 – бажано зробити невелику перерву, щоб абстрагуватися від питань і повернутися власне до ситуації. Наприклад, коли я ходила працювати в галерею, то ситуацію можна було пропускати, бо її твір мистецтва сам задає, питання в транспорті по дорозі писала чи в кав’ярні десь поки чекала відкриття галереї, а потім поки заходила, проходилася подивитися, що новенького, то питання вже якраз були забуті, що в принципі краще, нід коли вони над головою висять.
4 – усний діалог – це коли без записування пробуєш провідчувати і намацати, як ця ситуація відчувається – бажано пройти по різних “аспектах” тілесного сприйняття – сенсорика, рух-практика, почуття-емоції-настрої і соціальний аспект, когнітивний і мова. Спроба описати в цих аспектах, як ситуація настроює нас, як ми її відчуваємо. Описати, не проаналізувати.
5 – ті прориви, які намітилися в попередньому кроці розписуються письмово і детально.

В цій вправі і трохи схитрувала, бо ситуація була мені добре знайома, я подібну детально пропрацьовувала, і тому я трохи перескочила, щоб не застрягнути там, де можна було надовго зависнути і безрезультатно. Не пригадую вже як так сталося – чи Сем попросив мене її в класі презентувати, чи наперед мене заволонтерив – я її показувала іншим студентам. Того і паперова копія теж збереглася, ще й з коментами на полях – з поясненнями.

Сама вправа під катом (англійською, звичайно):

Continue reading

Internet security

Ну і заодно, раз тут зі всіх моїх каналів прокрастації цей лише увімкнутий – гуголь плюс приніс вчора лінк на дуже цікаву статтю Соросівської компашки. Стаття про те, хто за нами слідкує коли ми в інтернеті розслабляємося (і не тільки), і колекціонує наші дані. Так от, крім загальновідомого про гуголь-фейсбук-твітер цікавий момент в статті пише про те, що наші заходи на українську правду (якщо такі є) відбуваються через Рашу, відповідно, коли ми заходимо туди, Раша збирає наші дані (очевидно, що не задурно теж). Тобто зовсім не обов’язково мати жж, фкантактє чи лазити на домейн .ру, щоб зебезпечувати роботою бійців невидимого фронту. Взагалі цікаво би було якби хтось надійний промоніторив і опублікував результати того, які ще в нас типу ЗМІ продають наші дані сусідам з якими війна, ну і ще би СБУ вияснила, чи це в них від тупості, чи від хитрості.

Осьо лінк: http://www.opensocietyfoundations.org/voices/tool-lets-you-see-exactly-who-s-tracking-what-you-re-reading-online

Там ще в статті є лінки на всякі тулзи, але з настройками загально-світогого, а не нашого локального значення. Все це англійською, звичайно

Good point but poorly communicated

Витягла з папки десятирічної давності ессе – про ту картину, про яку зараз дописую останню частину великого шматка дисера. Ось вона:

BeaverSwampAlgoma1920

Витягла його з метою подивитися, чи там щось є, що би можна було зараз використати як spring-board і таким чином пришвидшити занурення в процес активного писання. І таки є, як не дивно, – це перше ессе для Сема, за яке я отримала від нього A (він зняв був пів бала і вийшло А-, бо воно було на тиждень запізнене, але по суті це було таки А). Якраз в той сам час воно було написане, що й рекомендація з попереднього поста – вже не пригадую, чи рекомендацію він написав до того як це ессе прочитав, чи після.

Так от, є там такий загадковий для мене Семів коментар на полях: “Good point but poorly communicated”, стосується він цього ось абзацу:

The sky takes hold of what’s departing (into death?), covers it up and shields – us from it, it from us. The sky prepares the future – that future is held in the spot of promise without being revealed yet. (It also shields us from the blackness of the mystery – covering from us that black grain of being(?) itself, that appears through the crack in the sky.) This is how it helps us, mortals, – by covering up, shielding us from our own past, leading us through time, through seasons, so that we could move on, and also, calling us into the future – that bright spot of promise on the horizon. If we do not move on – from all that has died long ago, we will be stuck with all our phantom limbs. In a way, that seasonality of the sky gives us a pace, a rhythm of moving though and beyond, and not being stuck. And yet without rushing us ahead, so that we do not run around (and away) into our work and our daily life when it’s time for us to rest and stay, and, actually to take care, sort out, and so to be able to leave behind our past.

Я тоді ще була не така нахабна дівчинка, як пізніше стала, ще не влаштовувала зустрічі для розбору польотів (чи може тоді ще просто Сем не пропонував мені такі зустрічі), і тому Семові коменти розбирала самотужки, часто ще з одним знайомим, який був в категорії Семового студента багато років, і часом міг мені краще пояснити, що саме Сем мав на увазі. Втім, невдовзі цей контакт теж обірвався (я про це писала недавно в пості про Модільяні – от як все чомусь нагадує зараз про рік 2005), і я залишилася сам на сам і Семовими коментами :).

Ото я досі не можу зрозуміти, що саме він мав на увазі – що саме було там в тому параграфі good point, і чому poorly communicated. Хоч, мушу признатися, що я цю фразу взяла на озброєння (мабуть несвідомо), трохи пом’якшила, і теж використовувала в коментах до ессе своїх студентів. 🙂 Академічна спадковість – велика сила…