I sing, you meditate

Запросили мене поспівати на медитаційній програмі в одному сусідньому селі (ну чи містечку), ну то раз вже таке діло, то я вирішила телефоном на коліні записати, в першу чергу з метою виправлення помилок і подальшого покращення якості, а заодно тому, що вже кільком людям давно обіцяла показати (точніше, дати послухати).

Я, звичайно, не професіонал, та й ніколи професіоналом в музиці не стану, але насправді не в тому суть. Суть в тому, що ці коротенькі санскритські шльоки, привезені колись давно з Вайтарни, мають настільки сильну і добру енергію, що зіпсувати їх складно навіть такому непрофесіоналу як я. Саме тому я не віднєкуюся, коли запрошують, навіть коли знаю, що горло добряче заржавіле, бо зовсім нетреноване, тим більше зараз, і що звук буде далеким від досконалого, і артикуляції будуть зовсім не такими виразними, як би хотілося, і що належного рівня імпровізації не буде, бо ж звідки йому взятися. Але енергія все одно буде нічого така, і тим, хто готовий медитувати це допоможе, і стан буде класний вкінці.

Про кілька з цих шльок я вже колись давно згадувала тут, ось наприклад в цих двох постах було:

https://msvarnyk.wordpress.com/2009/02/18/білим-я-буду-білим-як-сніг/

https://msvarnyk.wordpress.com/2012/11/18/індія-починається-втретє/

З добрих музичних новин в мене те, що за тиждень я їду в Канаджохарі,  там протягом двох тижнів перед великим медитаційним семінаром триватиме наша йогівська “мистецька академія”. Я записалася на два класи співу і один гармоніки, аж самій цікаво, що з того всього вийде. Взагалі їх мав проводити Ґуруджі, якого я вам показувала два роки тому, і мені було трохи лячно, але тепер все помінялося, приїде хтось зовсім інший (я його особисто ніколи не бачила, але чула про нього багато цікавого), і я тим дуже втішена.

Advertisements

Canada, her natives, and their revolutions – a film

Just watched this film for the course I’m TAing right now – my students are supposed to have a debate on the topic of Aboriginal land claims, and in particular about the Oka crisis in 1990. In case one of the assigned groups does not show up, I have to be ready to play devil’s advocate, in this case, argue against the Mohawk land claims or the methods they have used do defend them.

The film was quite disturbing, as it should have been, not only because the issue itself is disturbing, but also because I had to face yet again, how much the revolution and war in Ukraine in the past almost two years has changed my views on violence and violent (or potentially violent) civil resistance. It was interesting to see, that even the Canadian army guys and some officials, when commenting on camera, were calling the mohawks who were defending the land “warriors” – that is something that really kept them humanized in spice of some serious racial tensions and nastiness doing from some quebecois, and, I wondered, whether it was this humanization, that did keep all of them alive at the time, and eventually free, and relatively few of them seriously injured. Yes, they themselves mentioned a few times in the film, that it was war,- how different from, and at the same time, how similar to the meaning that “war” has for me now. I remember distinctly my post on Facebook when I said “this is war”, when the first lethal bullets were fired on the day when the first three protesters were killed in Ukraine. That time also, the meaning of “war” was still very different from what it became a few months later.

The yellow bulldozer at the very beginning of the film, of course had to remind me of one in Kyiv on Bankova. Acquired in a similar way, and used in a similar was as well.

Anyway, watch it yourself if you want. It’s been 25 years exactly.