Goddess Saraswati, phenomenology, and the Greeks

Let’s start with the Greeks. A few years ago I had to read with my students a number of Ancient Greek texts, and I found one of the tragedies quite interesting, because it was rather different from the others. Here goes the story: Hippolytus was a boy, or a young man, who did not want to fall in love and get married. He liked hunting with his buddies, spending time in the forest, riding chariots, exercising, and doing all the stuff noble boys did in those times, and he was worshipping the goddess Artemis. Now, Artemis was quite special among the Olympian gods, being the daughter of Zeus, the twin sister of Apollo, the story has it, when she was young, she asked of her father, among other things, to never be married, to remain a virgin goddess (one of the few virgin goddesses in Greek mythology, Athena is another one). So she is the one, who is forever young, who hunts and spends time with animals and plants, she protects the virgins, she is also said to be the patron of midwives, aiding women in childbirth.

Hippolytus is such an ardent follower of the virgin goddess Artemis that he ends up offending the goddess of love Aphrodite, who becomes quite upset, and then the tragedy unfolds from her wrath. Now, some of the traditional and boring interpretations of that myth would say, that like in every other Greek tragedy, Hippolytus commits “hubris” – arrogance against gods (or a god), and is punished for that, yet, it is much more interesting to see, that unlike the other human characters in most Greek tragedies, Hippolytus maintains his moral standing, he remains true to the principles he is following, and so even though he dies young, in some versions of the myth he is rewarded in afterlife.

The reason I remembered this story, however, is that it brings attention, in a very dramatic way, to the reality, that some of the principles, ways or aspects of life might seem to contradict each other, or at least compete with each other, especially if they are taken up and followed through in a radical way. Lucky us, that we do not have the human-like in their imperfections and whimsical in their decisions Greek gods of questionable moral character breathing down our necks, still the moment of reflection to bring from this story is about the multi-faced-ness (is there such a word?) of being and of our being, and about balance between the different aspects of the whole.

Shri Saraswati is the Goddess of learning, both arts on one hand, and science and scholarship on the other, She is the one that gives us the sense of beauty as well as true knowledge. (See, the Greeks were right, when they felt that beauty and truth are the same, or that beauty is the shining of the truth of things). On a larger scale, Shri Saraswati is the Goddess of creativity, and perhaps even any sort of physical and mental activity.

Ranjan, our music teacher at Canajoharie Nirmal Arts Academy, said on several occasions: “when you sit to practice, ask Her that whatever you do pleases Her, and, you will see, you will learn very fast.” For a while I conveniently assumed, that by “Her” he meant the Primordial Mother, the Adi Shakti, this is ultimately Whom we worship when our meditation evolves from the level of “self-help” and “stress management” to the level of spiritual practice. And, of course, to some extent that was correct, for Adi Shakti contains within Herself all other aspects and Deities that come from Her. But no, Ranjan meant, Goddes Saraswati, the aspect of the Divine that inspires and nourishes all learning, and the art in particular, and makes things beautiful. When I realized that, I also had to admit that I have little if any sense of this aspect of the divine. Of course, I know some things about it mentally, but have very little experience of it, or, at least, am not well aware of it.

You see, I never cared much about the looks of things, about how to make things pretty (Easter eggs being the only exception 🙂 ), about design, clothes, make-up, I considered all of that superficial, so ultimately not important, and also boring :). Even when it came to the natural beauty, I always liked mountains and the sea, and loved feeling them, but somehow failed to see visually the beauty of nature as “extraordinary”. Instead, I always valued the “inner”, the deep, the “invisible” qualities. You know, Shiva, the Spirit, does not care about appearances, neither his own, nor of others, but only cares about the quality of the heart.

When I came to Canada to do my MA, I took Sam’s course, and ten minutes into the first class I knew that he was my teacher. He had this amazing capacity to get to the very heart of things so naturally and with so much grace, and yet also with such an insight. I guess, things liked him and were willing or maybe even eager to open up to him. So I wanted to learn that. It took a few years to convince him that I was his student. He later denied that at first he doubted whether I had what it takes, that was Sam :). So, this philosophical method he developed is very interesting, you really have to take your time to explore all these different bodily ways that the things show themselves to us and that we respond to them, and yes, for him “bodily” included cognition and emotion. Once you spend enough time circling around on the surface, with a little luck you might find, quite suddenly, that the surface has opened out, and the deeper truths of things have become visible to you. It’s like this: things might seem a certain way on the surface, but if you care to take your time and give your attention, and reach a little deeper, you might see, that actually things are different than what they seemed, and if you care to go even deeper, you might find them different again. So there is this play between the surface (or layers of surfaces) and the depth, and while they might offer us different “truths”, they are not the enemies of each other, rather they just trace out two different directions of truth showing or hiding itself.

Perhaps I had to do this hard core philosophy stuff to better understand something about Goddess Saraswati. Namely, even if we accept an oversimplified view that Shri Saraswati is responsible for the “outward” aspect while Shri Shiva – for the very heart, they are sister and brother, and so they do not compete, but work together. In fact, in Sahaja yoga we learn that if you over-work and drive out of balance your right channel, the sphere of Shri Saraswati, and especially right Swadishthan chakra, then your heart will suffer, first in subtle ways, and eventually also on a physical level, because in the microcosm of our individual being Shri Shiva will not be getting enough support from His over-worked and exhausted sister.

Shiva, the spirit, is life itself, and when He abandons you, you die, but what that also means is that Shiva is the one who is the life in everything that is alive. It is the fullness of life, that capacity of things to shine, to show themselves, to be beautiful, from within and also outwardly. Here I do not mean “life” in the typical Western sense of “organic”, rather, I mean also the life of lakes and rivers, minerals, mountains – the way that they can shine forth, or, on the contrary, look dull and dead. Compare how the same fiber looks when it is dyed with natural vs. artificial pigment, and you will see what I mean. You will also see how that real and genuine essence in the very heart of everything, which is Shri Shiva, shines forth from “alive” natural things with the beauty of Shri Saraswati, especially when it has been tended to by careful hands, attentive eyes and ears, and pure intentions.

Since this is turning out to be a New Year post (it’s been slow-cooking for a couple months), let me wish that all of us in the next year are blessed abundantly by Shri Shiva, as well as Shri Saraswati, and all other Deities, but most of all, by their and our Primordial Mother.

On gurus and shishyas, teachers and disciples…

We watched a Marathi film Katyar Kalijat Ghusali about music, musical traditions and the learning or grooming of the artist. The film is excellent, and no wonder, it is based on the old Marathi play, the music for which was written by Pt. Jitendra Abhisheki, who was the guru of my first Indian music teacher, Arun Apte. In the film, they have retained a number of songs from the original play, and, of course, it had to remind me about my four months of learning music in Vaitarna, and also about some of the stories Arun Apte was telling about his guru and their relationship.
It is really amazing, how the story in the film touches on the subtleties of the guru-disciple relationship. I will probably need to watch it again, and perhaps more than once, to understand more of it – if you only have a hint of this experience in your own life, and especially if you are not really a part of that tradition, it’s not easy to understand it beyond the superficial level of the apparent.
The film is about the stages of the maturing of an artist, and the challenge in maturing without a guru who can instruct you, or without one who is willing to do so. Yes, of course, it is also about going beyond the ego – that most difficult arrogance one acquires, when one begins to master some, even tiny aspects of the art, and this is the message the film claims to deliver, from the very beginning till the end. But I don’t think this is the most valuable message of this story, at least for me that was not what felt most important, inspiring and meaningful. It was interesting to see struggles the hero has to go through to connect gradually to deeper and deeper sense of music – through learning the knowledge, then imitation to the point of identification with the guru, then to mastering a different style, and perhaps eventually finding one’s own style, though this film finishes at the point when that stage would have probably just start.
What moved me the most, was the importance of being “recognized” and blessed by your guru to go on being an artist. It is not just about the learning and the instruction, and not about the ego-oriented achievement or pride, but about that special love and care that flows between the guru and the disciple, both ways, that ties them together, for that special kind of relationship that exists between the two, part friendship and part parent-child relationship, both of them together, and yet neither of them, but something else, the relationship that becomes even more beautiful because of the difference and uniqueness inherent in it. So when the guru witnesses the disciple who has mastered the art, not only the technical proficiency, but also the respect for the art and for other artists, and has met the essence of the art, that is the greatest and the only gift that disciple can offer back to the guru, as gratitude for all the lessons, for the generosity and the dedication that the guru has given while teaching. That is why it is so important for the hero in the film to have a chance to sing for both his gurus.
Maybe I’m wrong in saying that one has to be Indian to really get to the heart of what it means to be a disciple and to have a guru. Maybe it is so difficult for me to find the inspiration to finish this dissertation, because Sam has died – it has been written for Sam, working with his art, having made mistakes that disappointed him and having tried to correct them, having worked though the difficult challenges and found the treasures of understanding that he praised and admired. Now this last stage of putting the parts together, adding the final decorations and polishing the work, seems meaningless, when he is not going to be there to witness his disciple “perform on stage”. Yes, yes, I know it has to be done, but it’s hard to find that drive, that creative call and commitment, that flows from the bountiful expressions of the art practiced by a live guru.
Of course, it’s a different story, when the guru-disciple relationship is happening in the field (kshetra?) of spirituality, rather than a more “human” art. It is said (if I understood it somewhat correctly), that when a disciple has reached the state of mastery, then there is the recognition of God being the Guru. The one who has achieved that state, is learning from God directly, and is performing for God, to please that Divine Guru and to give thanks for the teaching, the love, and the care. Maybe I’m wrong again, and that’s also the case with music as well as philosophy and any other “art”?
Here is the recording of my first music teacher performing for his (our) spiritual Guru, and singing to please God. This is my favorite of all his recordings that I have seen, though I probably never heard him singing this song live… Enjoy…

By the way, that Marathi film with English subtitles is here: http://www.einthusan.com/movies/watch.php?marathimoviesonline=Katyar+Kalijat+Ghusali&lang=marathi&id=2783

India and auspiciousness

Facebook has this new feature now, reminding us what we posted a year, or two, or five ago on that particular day. So it is reminding me today, that three years ago I was getting ready for my third India trip, after a five year break. It was a good post, I thought, so why not translate it into English? The post was titled something like “India begins… for the third time”, and I was alluding to a poem of one of contemporary Ukrainian writers, the first line was “India begins with the dreams about the voyage eastward”. The poem was a sort of fantasy – a look at India from a perspective of a medieval European – part merchant, part knight, part adventurer, or maybe just a full-on knight :). It was beautifully charming, somewhat mystical, and of course, somewhat contradictory, it had as little to do with the real India, as the stories of Alexander the Great, so it was about the India-myth, but I really liked it, even though I did not agree (that is, if one can disagree with a poem). There was no point keeping that title in the English version of the post, so I ended up doing what philosophers do, rather than poets, – giving a title that is boring but to the point. 🙂 Here goes the old post, enjoy.

Actually, India “began” long ago, or, rather, the inner India never ended. I was there five years ago, and it’s hard to believe it was that long, especially now, when she is again so close. (Yes, India is feminine in Ukrainian, India is “she”.)

I though that I would come back there much sooner, to continue learning to sing, but my teacher died suddenly, so my “formal” musical education got postponed indefinitely. At that time the teacher said: when you go back home, one Sa (that’s the first note) will give you much more than it is giving you here. Unfortunately, that is not so. Here, to even get that one Sa out of oneself is not that easy. Perhaps, if one really commits to it, works on it and treats it in all possible ways, that Sa would give more, but how much work, discipline and humility that would require! Vaitarna was a place where the music seemed to be flowing freely on its own, and anyone who so desired could just drink it. Of course, the teacher also knew that about Vaitarna, and also spoke about it in his own way. Who knows, why he said that it would be easier to practice “in your own country”.

India, both actual and inner, is defined for me with a word, which I have never encountered in over ten years of me being in the English-speaking philosophical environment. The word is “auspiciousness”, it is crudely translated as “favorableness”, and is generally associated with old-fashioned superstition or with a notion of luck or good fortune (also old-fashioned). Perhaps that is why it is not respected much by “professional” philosophers, especially here in Canada with its ultra-liberal and anti-traditional tendencies and views. But this is an over-simplified understanding of this phenomenon, and yes, for me auspiciousness is indeed a phenomenon in the original sense of the word, that which shows itself, that which shines. My inner India says, that in truth the word auspiciousness is related to sanctity or holiness, though not in a formally-religious church sense, but rather in a live and real sense, as what we mean when we talk about the sanctity of life or the sacredness of mother’s love.

One of the seven hundred verses of Devi Mahatmyam, which glorifies the Mother-Goddess, begins with a description if the Devi as “sarva mangala mangalye” – “the auspiciousness of all that is auspicious”, that is, the holiness of everything that is holy, or, as philosophers would say, the essence of the holiness. Further the Goddess is revered as the One who takes care of Her children – fulfills their desires and grants the highest joy, takes care of their well-being and spiritual growth, protects and shelters, destroys all their sorrows and sufferings. So this auspiciousness has to do with a state which reflects our relationship with the motherly aspect of the Divine. It’s a state of being simple, confident and safe, or protected and peaceful. It’s not about being infantile, irresponsible or cowardly, rather, the opposite, it’s about that directness, generosity and ability to bring joy which we treasure in children, and that is why we enjoy their company.

I interpret this auspiciousness as holiness also because it reminds me of the German root “heil-“, the holiness that manifests as well-being or good health in full sense of all its dimensions, before we split our life into physical, mental, emotional, spiritual, professional, familial, material, social… That German “heilige und heile” conveys the wholesomeness that is protected from cracks and breaks, that belongs to itself confidently and securely, that originates and develops within itself and according to its own true essence. This kind of protectedness echoes for me the Sanskrit root “sharan-“, which appears at least twice in the description of the Goddess that I just mentioned. The first time it refers to the Goddess Herself “sharanye tryambake gauri” – the protectress, the three-eyed Gauri, and the other time as “sharanagata” – I guess, the ability of those She protects, that is, our ability to trust and fully surrender to Her sheltering protection.

So, these were the thoughts that were surfacing during my repeated attempts to acquire the Indian visa. At first I had a hint of a doubt about the “auspicesness” or “correctness” of the whole situation, when some small clerk in the visa centre decided that I should not get a visa. But then I though that maybe these “obstacles” were there so that I do not take India for granted, and instead attune myself to the wavelength of that holiness, which very soon will become tangible, when I will sit on the red earth of Maharashtra, and which could be totally missed if one stays in the rational-business-touristy mode, that does not go with auspiciousness at all.

What does all of that have to do with music? Well, that very description of the Goddess was perhaps the most inspiring thing that I was learning to sing five years ago in India, and the singing of it attunes you so well to the tonality of holiness, which is not surprising at all, for She is “sarva mangala mangalye”…

PS. The reference is to Devi Mahatmyam, ch.11, verse 8 and 10.

That time three years ago when I initially wrote this post, I did not get my visa until the morning of my flight when had to show up to the consulate with my ticket and demand my passport back. Turned out it was just lying around on a desk of some other clerk, with a visa being issued long ago. But it the end, all that “maya” was well worth it, for I just had to “surrender”, and get over the uncertainties and doubts, and it turned out to be an amazing India trip, full of special moments, special people, and very inspiring experiences of the Divine.

If you want to hear what “sarva mangala mangalye”sounds like, here it is in the last concert of this summer’s music tour that I already started telling you about (you can fast-forward to 1:22:14-ish if does not open there on it’s own):

 

Кінець елегійності

Кажуть, улюбленим маминим поетом був Антонич. Поки її не вигнали з останнього курсу університету і заодно з роботи, вона працювала у відділі рукописів бібліотеки Стефаника, і там десь переписувала собі його недозволені вірші. Мені Антонич не подобався, поки я його не почула – була в театрі Курбаса вистава з його віршів, і я там в нього закохалася – ходила на ту виставу разів десять мабуть, якщо не п’ятнадцять. Власне в Антонича познайомилася з елегійністю – досі пам’ятаю майже цілу елегію про перстень молодості.

Другий досвід елегійності – Гьольдерлін, з яким познайомилася в Гайдеґера. Може я помиляюся, бо Гьольдерліна знаю лише дуже епізодично, але мені часом здається, що в нього навіть гімни трохи елегійні – така от настроєва парадоксальність. Гьольдерлінова фраза в Істері “Wo aber sind die Freunde?” резонує з найсентиментальнішими і найвразливішими закутками моєї пам’яті. Так сталося, що під знаком тих слів я прожила минулі кілька років. Одним з мабуть найвиразніших моментів цієї моєї елегійності була смерть Сема, а з нею – раптова втрата виразності майбутнього цього дисера, не в останню чергу тому, що стало незрозуміло, для кого, тобто в розмові з ким його писати. Але це був далеко не єдиний аспект моєї елегійності, почався в мене цей період раніше, ще коли Сем був цілком живий і здоровий – він захворів якраз десь підчас моєї останньої Індії, коли я була у Вайтарні, спостерігала там за внутрішніми відномонами смерті іншого свого вчителя, і перетиналася там в снах з мертвими родичами (таки-так, Вайтарна – земля мертвих), про що тут трохи писала.

Перша частина мого дисера – теж про смерть, відповідно вона теж пронизана елегійністю. Якраз дописую її останні підсумкові розділи, скоро вишлю на прочитання новій керівничці, і сподіваюся що цим закінчиться елегійний період в роботі з картиною, в писанні, і може теж в житті, а це значить, що і в цьому блозі теж. (А ще я перестала жити сама, життя з іншою людиною добряче допомагає поборювати елегійність.)

Наступна частина дисера – під знаком спорідненого, але зовсім по-іншому настроєного, теж Гьольдерлінового слова Freudlichkeit. Це слово особливе, бо стосується воно не людських відносин, а тої атмосферної присутності божественного чи священного, яка наповнює наше існування здоров’ям і сенсом, зцілює і живить нас – тому допоки вона, ця “дружність”, чи може краще перекласти її як привітність, чи навіть погідність (такий ніби далекий переклад може бути виправданий через сукупність інших контекстів в яких знаходимо це “священне” в Гьольдерліна) триває “при серці”, чи може “під серцем” (???), то ми, люди, радо “порівнюємо” себе з божественним, тобто перебуваємо з ним у якихось справжніх, добрих відносинах.


Це, між іншим, мій новий Пілот Метрополітан, якого я таки купила замість того, якому погнула перо, впустивши на підлогу. Чорнило – коричневий пілот в картріджах.

Кінець елегійності – початок … чого?

Час покаже…

Феноменологічна вправа

Шукала деякі терміни в старих нотатках з Семових занять, знайшла вправу, 2008 рік.
Це було домашнє завдання в котромусь із Семових курсів, куди я просто приходила послухати – брати їх на оцінку мені вже більше не треба було. Це 24 лютого, я щойно два місяці як повернулася з Вайтарни, мабуть все ще по-індійському загоріла серед блідої канадської зими, і чомусь навіть досі пам’ятаю, як виглядала аудиторія, в якій був цей курс.

Так от вправа була на феноменолонічне прописування ситуації за Семовим методом. Сем такі нотатки мало не щодня писав, а влітку, коли не працював – так взагалі мало не цілоденно цим ділом займався – в мене є його записник з липня – він їх перед смертю деяким друзям, учням і родичам пороздаровував. Якщо цим займатися регулярно і на одну приблизно тему, то вони помітно розвиваються, і часом серйозні такі інсайти трапляються. Якщо так, одноразово писати – то й інсайти теж одноразового значення, або їх може взагалі не бути. Це як на одноразове нічого так пішло, часом буває набагато гірше.

Структура вправи така:
1 – спочатку описується ситуація – ситуація має бути така, щоб вона тебе тримала – тобто не просто жива в той момент, а сильна сама по собі і важлива для тебе, щоб вона в процесі описування не розсмокталася. Можна “схитрувати” і вибрати self-generating ситуацію, тобто таку, яка тільки посилюватиметься самим процесом писання. Особливо якщо йдеться не про одноразову вправу, а про цільове феноменологічне дослідження якоїсь теми.
2 – потім записуються теоретичні питання – в першу чергу породжені ситуацією, або ті які потенційно її стосуються, але також можна занотувати інші важливі або постійні запитання
3 – бажано зробити невелику перерву, щоб абстрагуватися від питань і повернутися власне до ситуації. Наприклад, коли я ходила працювати в галерею, то ситуацію можна було пропускати, бо її твір мистецтва сам задає, питання в транспорті по дорозі писала чи в кав’ярні десь поки чекала відкриття галереї, а потім поки заходила, проходилася подивитися, що новенького, то питання вже якраз були забуті, що в принципі краще, нід коли вони над головою висять.
4 – усний діалог – це коли без записування пробуєш провідчувати і намацати, як ця ситуація відчувається – бажано пройти по різних “аспектах” тілесного сприйняття – сенсорика, рух-практика, почуття-емоції-настрої і соціальний аспект, когнітивний і мова. Спроба описати в цих аспектах, як ситуація настроює нас, як ми її відчуваємо. Описати, не проаналізувати.
5 – ті прориви, які намітилися в попередньому кроці розписуються письмово і детально.

В цій вправі і трохи схитрувала, бо ситуація була мені добре знайома, я подібну детально пропрацьовувала, і тому я трохи перескочила, щоб не застрягнути там, де можна було надовго зависнути і безрезультатно. Не пригадую вже як так сталося – чи Сем попросив мене її в класі презентувати, чи наперед мене заволонтерив – я її показувала іншим студентам. Того і паперова копія теж збереглася, ще й з коментами на полях – з поясненнями.

Сама вправа під катом (англійською, звичайно):

Continue reading

Постмодернізм – зло

Останнім часом часто повторюють таку (слушну!) думку, що інформаційна політика Раші грунтується на постмодернізні з його запереченням істини (правди). Майже так само часто в коментах починають захищати постмодернізм, що, мовляв, ті хто кажуть про постмодернізм в стосунку до Раші та інформаційної війни просто неправильно розуміють, що таке постмодернізм. Що постмодернізм – то толерантність, плюралізм і свобода, що це цукерка, а не кака.

Ну то з точки зору майже професійного філософа приналежного до певної не надто популярної філософської “школи”, скажу, що постмодернізм – був, є, і буде злом, і саме тому йому так гарно по дорозі з Рашею. Спробуйте попрацювати із студентами, які народилися і виросли в епоху розвинутого постмодернізму, і ви відразу зрозумієте, про що я кажу. А якщо не маєте доступу до студентів – читайте джерела, і думайте – думайте про передумови і наслідки того, що стверджується в текстах постмодерністів, і не ведіться на хвацьку манеру розмови. Розібрати все на частини і ржати з того, що воно не працює – дуже просто насправді, для цього треба освоїти раптом один чи два рухи і стільки ж інструментів. Це все, що робить постмодернізм. Страшна шкода від постмодернізму полягає в тому, що те, що так прикольно, і навіть корисно робити як перший крок, в постмодернізмі стає першим і останнім, той сам крок невротично повторюється ad nauseam. Другий крок – створити, збудувати щось так, щоб воно працювало – не просто не робиться постмодернізмом, а ще й постулюється абсурдність і неможливість щось вартісне зробити, і обстьобуються спроби це робити і люди, які це роблять. Звичайно, в природі можуть існувати рожеві пухнасті адепти постмодернізму, які цього не роблять, але я тут кажу про ідейних натхненників, щоб не сказати засновників.

Те, що нормальної України нема з точки Росії, і в принципі бути не може, в сучасному світі – це постмодернізм чистої води, подякуйте Дерріді!

Про мого кума, очі Модільяні, Мерло-Понті, і здатність бачити

Мій кум влаштував був мені день відкритих дверей, прорекламувавши в себе на ФБ мій провокативний пост про коментування, і коли я ходила до нього подивитися, шо там люде кажуть, то побачила цей ось дуже цікавий лінк: http://whattheysee.tumblr.com Дійсно шкода, що це не регулярний блог, а, так виглядає, одноразова серія, було б цікаво побачити більше таких картинок на темц “що “бачать” твори мистецтва”, а разом з тим прослідкувати, чи розвивалась би якимось чином концепція їх подання. Мені ця серія нагадала була кілька моїх дуже старих постів і галерейних досвідів, кілька ще старших спогадів, і разом з тим спровокувала кілька новіших думок і спостережень.

Перше спостереження, що в той час як американці схильні називати заклади, в яких тримають і виставляють твори мистецтва, музеями, тут в Канаді власне мистецькі заклади називають галереями. В музеях теж часом трапляються твори мистецтва і виставки їм присвячені, однак вони там фігурують як культурні артефакти радше ніж власне мистецькі. Тому тег тут в моєму блозі називається gallery (можна клікати), а не museum. Давно, між іншим, не ходила нікуди – треба мабуть заплатити десь мембершіп і відновити цю практику.

Відразу кинулося в очі, як друга зверху картинка (з дівчинкою в сірому шалику), та й загалом ціла задумка проекту резонує з цим ось давнім постом про тяжке життя музейних наглядачів: https://msvarnyk.wordpress.com/2007/03/05/наглядачі/ Ці люди – водночас і жерці і жертви страшної і нелюдської інституції під назвою “галерея мистецтва”. 🙂 Я так ніколи і не написала, чим атмосфера та інфраструктура школярської гарелеї в Кляйнбурзі відрізняються від елітної галереї в Торонто, столичної галереї в Отаві, чи швейцарської “галереї для снобів” на околиці Базеля… Про останню вже мабуть мало що напишу, бо була вона давно, і пам’ятаю я її епізодично, хоч і яскраво. А ще була якась велика Берлінська галерея, куди Андрухович завів мене, щоб подивитися, серед інших, Бройґеля, і невелика Берлінська галерея, на три поверхи, з Матісом, Пікасом і Клеєм; Амстердамський музей Вангога, Мюнхенські і Копенгагенські галереї, але то все було життя до жж, враження від цих галерей записувалися в листи і листівки, і були втрачені автором, себто мною. Я б з величезним задоволенням підписалася на якийсь хоч би мінімально вдумливий але не надто постмодернізований блог чи колонку з оглядами/враженнями галерей і виставок (англійською або українською), якби мені хтось їх порадив, – радьте!

Тепер про Модільяні, він там під кінець стрічки, і з ним в мене пов’язані такі ж яскраві спогади, як ота його картина, хоч давно вже я його не бачила. 2004-2005 навчальний рік, зима, помрев, Сем викладає свій останній ціло-річний (тобто на два семестри, а не на один) аспірантський курс, де вперше дає нам читати цілими розділами свій свіжодописаний (так ніколи і не опублікований) манускрипт про метод. Паралельно ми читаємо уривками Ніцше, Гайдеґера і Мерло-Понті, там де Сем про них пише, але наголос в першу чергу і в основному на сам метод. Десь мабуть після першого місяця, чи може навіть раніше, ми починаємо кожен другий тиждень замість в уні ходити в картинну галерею, і там це вже переважно навіть не семінар, а hands-on воркшоп – зрідка Сем нам там ще щось дорозказує, що не встиг сказати минулого тижня, якщо воно нам на сьогодні вже треба, а так загалом Сем пояснює що будемо сьогодні пробувати, розділяємося на групи, або й навіть кожен сам по собі, і йдемо “на завдання”, а потім збираємося разом і обговорюємо, як пішло, що не виходить, і т.д. Ми часто ходили в галерею і в попередніх Семових курсах про Мерло-Понті, але все одно то було радше епізодично, в цьому курсі ми працюємо з мистецтвом, і, власне, з методом теж, систематично і грунтовно.

І тут до нас привозять цілу виставку Модільяні, уявіть собі! (Ось її опис – нічого не викидають 🙂 http://www.ago.net/modigliani ) Ходити туди групою ми не можемо, там постійно вечорами товкотня, ми і так неабияк дратуємо наглядачів тим що стовбичимо біля тої самої картини довше двох хвилин, якщо ми ще станемо групою і будемо щось обговорювати, то зробимо там корок і нас взагалі з галереї забанять. Але четверо наших вирішують писати свої пейпери власне по котрійсь із картин Модільяні. Брейді писав може навіть про цю даму на червоному, яка на лінку, Дієґо і Нік про ковбасяну дівчику (була там така страшненька трохи картина), а Керолайн – про якусь іншу, вже не пригадаю. Я свій пейпер писала про болото свого Гарріса, ну і добре що так, бо сам Модільяні мене не пер особливо, а потім з тими їхніми пейперами і заключним етапом їх обговорення в барі в нас вийшов серйозний такий інцидент з обрáзами, сльозами, вірменським питанням, зрадою (!), і потім ще кількамісячним вияснянням відносин, я була замішана лише в останні два аспекти скандалу, а якби писала про Модільяні, то може би була замішаною у всі, що було б набагато гірше.

Тепер, вертаючись до цього проекту – побачити галерею очима твору мистецтва – я звернула увагу на Модільяні, бо пригадую, що одною з його портретних особливостей було те, що очі переважно були якісь несиметрично криві – принаймні одне з них (очей), переважно було якесь перекошене, і дивилося кудись не зовсім туди, чи не так. Я не пригадую, чи ця натурниця в нього теж була зі скривленими очима (вона взагалі не до кінця типова – може якась рання, чи навпаки, пізня?), репродукція маленька, на ній теж не дуже видно, але мені подумалося, що якщо в Модільянівських портретів зазвичай щось не те з очима, то чи не мало би воно впливати на те, як той портрет би бачив галерею і нас з вами, коли ми на нього дивимося, чи проходимо поруч? Це, в свою чергу породило масу інших зауважень: а Марсіас і маленька танцівниця, в них взагалі очі розплющені, чи заплющені? А автопортрети старших дядьків без окулярів – вони не далекозорі часом вже в такому віці? Тобто мерло-понтіанець в мені починає пірхатися з приводу абстрактно-об’єктивного фотографування і питати: а як же тіло, як же ж око, як же здатність бачити?

Там в принципі є остання катринка внизу з чорним квадратом замість того, що “бачить” мрійлива дівчинка, але якщо поміркувати, то з феноменологічної точки зору і цей квадрат мене теж не влаштовує. По-перше, незрозуміло, чому саме там чорний квадрат – чи тому, що в неї заплющені очі, і вона ніби “нічого не бачить”? Але спробуйте самі заплющити очі, особливо серед білого дня в сонячній кімнаті, і самі переконаєтеся, що те “ніщо”, яке ви побачите із заплющеними очима, зовсім не схоже на той чорний квадрат, для цього вам навіть не доведеться особливо замріюватися. Якщо ж абстрагуватися від того, який в тих портретів стан очей, і від їхньої “тілесності” загалом, і спримати проект не як те, що вони “бачать”, а як те, що видно з їхньої точки зору (хоч така інтерпретація назви проекту не виправдовує себе), і тоді проінтерпретувати “чорний квадрат” як вид “збоку” (бо ж дівчинка в нас там в профіль намальована) внутрішньої сторони рамки, чи вид “зсередини” самої канви, такий підхід теж мене не цілком влаштовує. Справа в тому, що точка зору, навіть якщо би вона дійсно була точкою, відкриває перед собою якийсь горизонт, з точки зору виходить кут зору, і відповідно, навіть з точки зору тої дівчинки в профіль мабуть було б видно ще щось крім рамки в профіль.

На цьому етапі міркувань я перериваюся, і йду подивитися, хто недодумав проект :). Виявляється, що то якась американо-японська зірка дизайну. Ну, добре, хай буде, бо якби то якийсь митець чи мисткиня 🙂 так підхалтурили, було би трохи сумно. Чого сумно, та ж того, що митці – це власне ті люди, які вміють бачити, і вчать бачити решту нас. Це митці навчили нас бачити геометричну перспективу, ідеально і абстрактно розміряний архітектурний простір з точки зору такого ж абстрактного глядача, і ті ж митці кількасот років по тому навчили нас, що жива людина насправді бачить не мертву перспективу, а дивні речі, як то тарілку на столі трохи збоку, а трохи зверху, одночасно. Тут я передаю привіт Раїсі Григорівні, бо завжди дивувала Сема розповідями про те, як не по-Декартівському, а правильно нас вчили фізики, як завжди нагадували, що формули наші спрощені, бо ми нехтуєм і тим, і цим, беручи за модель зазвичай ідеальну точку у вакуумі, тобто, фактично, нехтуючи тілесністю і речей, і нас самих, і нашого простору теж. Сфотографувати одним механічним, чи, тим більше, цифровим оком камери “об’єктивний” простір “з точки зору” твору мистецтва – це знехтувати власне тим, над чим весь час працюють митці – над містикою і таємницею дару бачити. Я ще можу довго розводитися про те, як ми бачимо насправді, і я не бачимо, і про Мерло-Понті, і про його феноменологію, яка активно і послідовно заперечує як ідеалістичний, так і емпіричний підходи до пояснення нашого сприйняття, в тому числі зорового, але може краще колись іншим разом, а може ви і самі щось прочитаєте…

Мерло-Понті ходив в галерею не насолоджуватися, а працювати. Він ходив туди вчитися бачити, в Сезана, Моне, і компанії. Не виключено, що саме звідти взялися його геніальні розділи про apparent size (навіть не знаю, як це по-українськи сказати), про впізнавання, про тяглість сприйняття простору у “Феноменології сприйняття”, ну і вже точно звідти відносно раннє ессе “Сумнів Сезана” і відносно пізнє “Око і дух”.

Так до чого тут мій кум? – спитаєте ви, ну і в першу чергу сам кум теж. Кум мій до того, що він має (серед інших) дві дуже цінні якості. Перша – це здатність бачити, (в тому числі, бачити оком камери простір який не механічно-мертвий, а справжній, живий), і вона розвинута в нього набагато краще, ніж в мене. Друга – це те, що йому все цікаво, і тому якщо хтось і дочитав цей пост до кінця, та ще й з задоволенням, і якщо хтось міркуватиме про те, що тут написано, а може навіть і піде колись читати follow-up, то це буде мій кум.