Ukrainian Folk winter song for a warrior

So, I have a tradition here in this blog, once a year in the winter to record and post a folk song my grandma used to sing. This one is number three, and might be the last one. While I do know a few more dozen of Ukrainian carols and other winter songs, these three are the only ones that were quite different from the “common” ones. Well, come next winter we’ll see.

Here is the song itself:

I wrote about this particular type of winter songs (non-carol traditional songs) last year, so you might want to read about them here: https://msvarnyk.wordpress.com/2015/01/20/ukrainian-non-carol-winter-song/

So these were the songs that would be sung on the eve before Epiphany for all children and young people, pretty much whoever is not married yet, and for most of them the motive would have something to do with a problem or a situation that is not resolved by the efforts of your mother and father, and the siblings, until your beloved arrives, and then everything will work out. As I mentioned last year, mine was about me sitting in the apple tree and refusing to give an apple to anyone (since apparently I only have one, duh, it’s January), util my beloved comes and I give it to him. Ironically, of all my girl-cousins I’m the only one still “sitting in the tree”, so maybe I can blame the song for that, maybe if I got a better song (there were options of washing handkerchiefs on ice or watching the herd of oxen, instead of sitting in the tree, doing nothing, and being stingy), life would be different? Joking, of course.

This particular song would be sung to a boy, in our extended family it was usually my brother – he was the yongest, perhaps that is why he would get this one (though there might be other reasons also). It follows the same logic of listing the family members, except the boys family is unusual, and his love is unusual also, it is a song about a knight, a warrior . Here it what the song says:

The boy went into the mountains to fight.

(Chorus: )He is young himself, and his horse is black.

He was attacked by three robbers (or bandits).

They ask him: who is your father?

My father is the bright Moon.

They ask him: who is your mother?

My mother is the star in the sky.

They ask him: who is your beloved?

My beloved is the sabre on my side.

The song seems somewhat unfinished, and I remember asking: so what happened next? I got an answer that was overly pacifist and not particularly logical: oh, they let him go. The logical answer, that would follow the epic canons would be: he pulled his sabre out and killed them all, so that they could not trouble anyone any more. I’m not sure whether that particular pacifying answer was tailored to me, since I had periods in my childhood when I would not leave home without carrying all of the toy weapons I had. When I was five and a half in the kindergarten, apparently I tried to strangle a little rascal who stole my markers that were brought the other night by Saint Nicholas, he was lucky that the teacher heard his squeaking  somewhere in the corner where I was finishing him off, and saved him. And there was a period when I was not fond of drawing anything but the tanks on the battle fields. So perhaps that answer was meant to curb my already overly-worrier-like nature.

Or maybe it was the self-preservation on the level of the whole family, and the whole nation also – after two wars, a house burned for political reasons, moving into Soviet territory, the exiles of family members, later participation in underground publishing of censored literature, and the typewriter that had to buried in the ground, being expelled from universities also for political reasons, and being regularly called in for KGB interrogations, that’s just a fraction of what my grandparents and parents had to live through, it would probably make you want to lay low and avoid confrontation. As a nation, we are just now learning, that sometimes you have to stand up and fight, because evil has to be fought and the evil ones have to be killed. We have avoided it for very long, we have repressed it, and indulged in delusions about “brotherly love”, which still surface from time to time. But we are becoming stronger, hopefully we will also remain human through this fight.

What remains is to wish all the warriors on all fronts, that their weapons are reliable, and that they are blessed and protected by the the sun, the mood, and the stars.

Щедрівка для воїна

Це тут третя і мабуть остання пісня різдвяно-йорданного циклу з серії “бабця співала”. Люблю її, бо вона інша ніж решта щедрівок, особлива. Серед всіх тих всіх, що бабця нам, тобто внукам, щедрувала, ця – єдина не тематизує очікування женячки.

Вона, звичайно, якась трохи ніби незакінчена, і я пам’ятаю як в дитинстві питала: і що далі було? Мені відповідали пацифічно і нелогічно: ну, що було, відпустили його певно, не хотіли з ним воювати. Не знаю, чи така відповідь була відображенням тодішнього психологічного стану – родинної історії двох воєн, спаленої хати на Лемківщині, переїзду в союз, вивезень родичів, потім самвидавів і закопаних друкарських машинок, вигнань з університету, постійних викликів в КГБ… Чи може може то була корекційна відповідь для мене особисто – в мене були такі періоди, що я виходила з дому не інакше як обвішана всіма своїми іграшковими зброями одночасно. В п’ять з половиною років мало не задушила якогось малолітнього рагуля, який вкрав в мене фломастери, що їх мені щойно приніс святий Миколай (добре що вихователька в садку почула його млявий писк десь в кутку, де я з ним розправлялася, і врятувала). Ну і малювати не хотіла нічого крім танчиків на полі битви. Крім того я могла легко ляпнути щось таке, що не можна було, і від чого потім могли би бути неприємності.

Очевидно, що набагато логічнішою відповіддю на моє питання про закінчення історії було б: витяг шабельку, і порубав розбійників на смерть, щоб вони більше ні на кого не нападали. Здається, ми нарешті починаємо вчитися жити цією логікою на рівні нації, хоч періодично ще досі проскакують слюні “примирення”, ну але це не дивно, бо це навмисне спродуковані і запущені мислевіруси.

Залишається побажати нашим воїнам на всіх фронтах надійної зброї, і хай їх благословлять своєю світлою увагою сонце, місяць і зорі.

Минулорічну щедрівку можна послухати тут: msvarnyk.wordpress.com/2015/01/20/uk…-winter-song/ або там само, де і цю – на саундклауді.

Кінець елегійності

Кажуть, улюбленим маминим поетом був Антонич. Поки її не вигнали з останнього курсу університету і заодно з роботи, вона працювала у відділі рукописів бібліотеки Стефаника, і там десь переписувала собі його недозволені вірші. Мені Антонич не подобався, поки я його не почула – була в театрі Курбаса вистава з його віршів, і я там в нього закохалася – ходила на ту виставу разів десять мабуть, якщо не п’ятнадцять. Власне в Антонича познайомилася з елегійністю – досі пам’ятаю майже цілу елегію про перстень молодості.

Другий досвід елегійності – Гьольдерлін, з яким познайомилася в Гайдеґера. Може я помиляюся, бо Гьольдерліна знаю лише дуже епізодично, але мені часом здається, що в нього навіть гімни трохи елегійні – така от настроєва парадоксальність. Гьольдерлінова фраза в Істері “Wo aber sind die Freunde?” резонує з найсентиментальнішими і найвразливішими закутками моєї пам’яті. Так сталося, що під знаком тих слів я прожила минулі кілька років. Одним з мабуть найвиразніших моментів цієї моєї елегійності була смерть Сема, а з нею – раптова втрата виразності майбутнього цього дисера, не в останню чергу тому, що стало незрозуміло, для кого, тобто в розмові з ким його писати. Але це був далеко не єдиний аспект моєї елегійності, почався в мене цей період раніше, ще коли Сем був цілком живий і здоровий – він захворів якраз десь підчас моєї останньої Індії, коли я була у Вайтарні, спостерігала там за внутрішніми відномонами смерті іншого свого вчителя, і перетиналася там в снах з мертвими родичами (таки-так, Вайтарна – земля мертвих), про що тут трохи писала.

Перша частина мого дисера – теж про смерть, відповідно вона теж пронизана елегійністю. Якраз дописую її останні підсумкові розділи, скоро вишлю на прочитання новій керівничці, і сподіваюся що цим закінчиться елегійний період в роботі з картиною, в писанні, і може теж в житті, а це значить, що і в цьому блозі теж. (А ще я перестала жити сама, життя з іншою людиною добряче допомагає поборювати елегійність.)

Наступна частина дисера – під знаком спорідненого, але зовсім по-іншому настроєного, теж Гьольдерлінового слова Freudlichkeit. Це слово особливе, бо стосується воно не людських відносин, а тої атмосферної присутності божественного чи священного, яка наповнює наше існування здоров’ям і сенсом, зцілює і живить нас – тому допоки вона, ця “дружність”, чи може краще перекласти її як привітність, чи навіть погідність (такий ніби далекий переклад може бути виправданий через сукупність інших контекстів в яких знаходимо це “священне” в Гьольдерліна) триває “при серці”, чи може “під серцем” (???), то ми, люди, радо “порівнюємо” себе з божественним, тобто перебуваємо з ним у якихось справжніх, добрих відносинах.


Це, між іншим, мій новий Пілот Метрополітан, якого я таки купила замість того, якому погнула перо, впустивши на підлогу. Чорнило – коричневий пілот в картріджах.

Кінець елегійності – початок … чого?

Час покаже…

Три вірші, які я колись в глибокій юності заспівала

Порядку виникнення не пригадую, хоч не виключено, що він був власне таким…

Цікаво що перші два вірші інтернет добре знає і навіть пропонує ютюбівські ролики з авторським прочитанням, а третього не знайшлося навіть тексту, крім як в котромусь із моїх підліткових блокнотів з віршами…

Присвячується тим, хто любить чат :).

Вінграновський:

Я сів не в той літак
Спочатку
Думав я
Що сів у той літак
Але я сів
Не в той літак
Він був
З одним крилом
Другим крилом
Мав стати
Я
Я
Ним не став
І ось вже стільки днів
Ми
Однокриле
Летимо
І кожна мить
Загрожує
Падінням
Добре терпляча дорога моя
Що смерті не боюсь я
І що ти про смерть
Не думаєш
Ми
Летимо.

Жадан:

Будда сидів на високій могилі,
Будда споглядав будяків цвітіння.
Навколо степи і баби похилі,
й країна – спорожнена тиха катівня.

Старий адвентист між мандрованих дяків
або ж дяків, хоч яка в тім різниця?
Чумацькі шляхи, жебраки, повні дяки,
що спустять твої мідяки по пивницях.

Будда відпустив оселедця по плечі,
читав бароккові євангельські мантри,
водив за собою зграї малечі,
в корчмі заливаючи про власні мандри.

Хоробрий Будда зупиняв ординців,
лякаючи пеклом, обіцяючи карму,
і знову з бабами сидів наодинці,
дивився на степ, мов на згублену карту.

Похилий Будда забирався в дзвіниці,
дивився на степ і молився на сонце –
великий і грішний, чистий і ниций,
забувши тенденції, відкинувши соціум.

Померлий Будда лежав на могилі,
розгублено навстіж розкинувши руці.
І баби, мов коні, під спекою в милі
іржали до сонця в журбі та розпуці.

Павлів:

звечорілий день постарів як світ

спопелів як ніч

посивів як біль

хто сказав тобі що мене нема

що дарма це все

що дарма

у потоці стріл з лука пам’яті

силуети лиць

на розкопках міст

все знайдуть мене в лабіринтах днів

серед одиниць

сокровенних місць

звечорілий день почорнів як гріх

схолоднів як сніг

захлеснувсь як сміх

хто сказав тобі що мене нема

не зима це ще

не зима

Феноменологічна вправа

Шукала деякі терміни в старих нотатках з Семових занять, знайшла вправу, 2008 рік.
Це було домашнє завдання в котромусь із Семових курсів, куди я просто приходила послухати – брати їх на оцінку мені вже більше не треба було. Це 24 лютого, я щойно два місяці як повернулася з Вайтарни, мабуть все ще по-індійському загоріла серед блідої канадської зими, і чомусь навіть досі пам’ятаю, як виглядала аудиторія, в якій був цей курс.

Так от вправа була на феноменолонічне прописування ситуації за Семовим методом. Сем такі нотатки мало не щодня писав, а влітку, коли не працював – так взагалі мало не цілоденно цим ділом займався – в мене є його записник з липня – він їх перед смертю деяким друзям, учням і родичам пороздаровував. Якщо цим займатися регулярно і на одну приблизно тему, то вони помітно розвиваються, і часом серйозні такі інсайти трапляються. Якщо так, одноразово писати – то й інсайти теж одноразового значення, або їх може взагалі не бути. Це як на одноразове нічого так пішло, часом буває набагато гірше.

Структура вправи така:
1 – спочатку описується ситуація – ситуація має бути така, щоб вона тебе тримала – тобто не просто жива в той момент, а сильна сама по собі і важлива для тебе, щоб вона в процесі описування не розсмокталася. Можна “схитрувати” і вибрати self-generating ситуацію, тобто таку, яка тільки посилюватиметься самим процесом писання. Особливо якщо йдеться не про одноразову вправу, а про цільове феноменологічне дослідження якоїсь теми.
2 – потім записуються теоретичні питання – в першу чергу породжені ситуацією, або ті які потенційно її стосуються, але також можна занотувати інші важливі або постійні запитання
3 – бажано зробити невелику перерву, щоб абстрагуватися від питань і повернутися власне до ситуації. Наприклад, коли я ходила працювати в галерею, то ситуацію можна було пропускати, бо її твір мистецтва сам задає, питання в транспорті по дорозі писала чи в кав’ярні десь поки чекала відкриття галереї, а потім поки заходила, проходилася подивитися, що новенького, то питання вже якраз були забуті, що в принципі краще, нід коли вони над головою висять.
4 – усний діалог – це коли без записування пробуєш провідчувати і намацати, як ця ситуація відчувається – бажано пройти по різних “аспектах” тілесного сприйняття – сенсорика, рух-практика, почуття-емоції-настрої і соціальний аспект, когнітивний і мова. Спроба описати в цих аспектах, як ситуація настроює нас, як ми її відчуваємо. Описати, не проаналізувати.
5 – ті прориви, які намітилися в попередньому кроці розписуються письмово і детально.

В цій вправі і трохи схитрувала, бо ситуація була мені добре знайома, я подібну детально пропрацьовувала, і тому я трохи перескочила, щоб не застрягнути там, де можна було надовго зависнути і безрезультатно. Не пригадую вже як так сталося – чи Сем попросив мене її в класі презентувати, чи наперед мене заволонтерив – я її показувала іншим студентам. Того і паперова копія теж збереглася, ще й з коментами на полях – з поясненнями.

Сама вправа під катом (англійською, звичайно):

Continue reading

Львівський ангел

З трубою – то може й Гавриїл? 

  

  
В новій квартирі повісила його на вікно, нагадує мені про дім і людей які його мені подарували… Хай в них все буде гаразд…

Egg myths

Let’s see how this blogging in English works…

When I was small, apparently, I loved eggs so much that would only want to eat eggs and nothing else. My mother was concerned (it was believed that excessive egg consumption is not good for children). So she told me that if you eat more than two eggs a day, you become a chicken. This story somehow surfaced in my memory about ten or fifteen years ago, I don’t think anybody knew it besides the two of us, she died 27 years ago. I don’t think it made me scared or even concerned about eggs, maybe at that age a perspective of becoming a chicken was perceived as humorous rather than dangerous.
When I was telling this story few years ago to my “brother” Andrei in Calgary, I finished it by saying that I still do love eggs in most possible forms, which made him very concerned, and, being a doctor, he suggested that I don’t eat more than a couple eggs per week. That was sad…
If you are an egg lover like me, there is a good news for you. Andrei’s wife, also a doctor and studying naturopathic medicine, just told me that the eggs have recently made it from the no-no into a yes-yes list regarding cholesterol. Apparently, the bad cholesterol, which they do contain, is not absorbed by us from the food we eat (so they are not considered harmful any more), and they contain other useful stuff besides cholesterol.
So, don’t stop yourself any longer if you feel like having eggs, unless, of course, you are concerned about becoming a chicken…

Марсіанське

Першою книжкою, яку я прочитала англійською були Марсіанські Хроніки. На третьому курсі я була один семестр в американському коледжі, взагалі-то в Айові, але на річці Місісіпі, на кордоні з Вісконсіном і Іліноєм – всього дві чи три години їзди від Чікаґо. З першого походу в бібліотеку повернулася в свою гуртожитську кімнату з Марсіанськими Хроніками. Взяла їх, бо треба було щось читати, щоб пришвидшити занурення в англійську. Зі всього написаного Бредбері (що було доступне в перекладах), мені найбільше подобалася ця епізодична книжка оповідань, просякнута єдиним трохи меланхолійним, трохи апокаліптичним, настроєм, але також із ненав’язливим духом міфічної циклічності історії, і визнання м’якої влади над нами землі і неба, і завдяки цьому – надії на те, що вони, з часом, виправлять нас, і наші помилки теж. Така от Гайдеґеріанська екологічність, виявляється, імпонувала мені задовго до справжнього знайомства з Гайдеґером.

Іншою причиною, чого я взяла саме їх, буде те, що я знала, що в принципі зможу їх осилити. Кілька років перед тим, похід в  новостворену австрійську бібліотеку у Львові і принесення звідти Гессе надовго відбили мені бажання (чи позбавили мене самовпевненості) читати літературу в оригіналі. Але англійську в університеті в нас викладала Олена Фешовець (та сама, яка перекладала одну з версій володаря перстенів), ми якимось чином добилися розділення на дві групи англійської, щоб відділитися від тих, хто дуже прагнув нічого не робити, і, як наслідок, в нашій “просунутій” групі, завдяки Олені, потрошки читали справжні, а не підручникові тексти, в тому числі, і одне з оповідань з Марсіанських хронік. Тобто приїхавши в Америку я знала, що Бредбері на моєму тодішньому рівні був більш-менш досяжний.

В нас нарешті здається закінчилася зима, цього року вона таки була, як оскліла вулиця, і десь власне посеред тої осклілості мені раптом вперше за роки згадалося те оповідання з хронік, яке ми читали на університетській англійській. Воно було про марсіанина, який відчуваючи тоскну любов землян до людей, яких вони втратили, не міг нічого зробити, крім як набрати подоби тої померлої дитини, чи когось іншого, кого людина все ще потребувала бачити і “мати”, всупереч реальності тої втрати. Оця ось зрештою смертельна залежність від любові і потреб інших людей пригадалася мені цієї зими.

Нарешті вчора видобула те оповідання з інтернетних нетрів і сьогодні зранку прочитала в автобусі. Що я вам скажу… Старий вмів так делікатно писати про смерть, і про життя теж – зовсім не дивно навіть тепер, що я ті марсіанські хроніки колись так любила…

Король Мацюсь Перший – 3 – розчарування і зради

MACUS_1
(Ілюстрація з абабагаламагівського видання, купуйте його тут: http://ababahalamaha.com.ua/uk/Пригоди_короля_Мацюся)

Продовження. Попередні два пости – тут:
https://msvarnyk.wordpress.com/2014/10/21/король-мацюсь-перший-1/
https://msvarnyk.wordpress.com/2015/01/06/король-мацюсь-перший-2/

Короткий підсумок двох попередніх серій :).
Мацюсь починає своє самостійне життя з того, що намагається стати якнайкращим королем, його країна – це його спадок, він любить її і чується відповідальним за неї, це його дім врешті решт. Мацюсь є ентузіастом від природи, він любить випробування, і має талант до знаходження оригінальних, нетипових способів виходу із складних ситуацій. Йому подобається розв’язувати завдання і проблеми, як зовнішні, так і внутрішні. Найскладнішим, мабуть, випробуванням його життя стає втрата ентузіазму, екзистенційна криза, яка застає його набагато раніше в житті, ніж звичайних людей, і яка спричинена цілою низкою розчарувань (і зрад). Про це і поговоримо сьогодні.

Першим сильним ударом по Мацюсеві є неадекватність дитячого парламенту. Це його проект, хоч і підшептаний ворожим агентом, і в цьому проекті Мацюся ображає не так те, що на нього нападають особисто, як те, що самі парламентарі (чи та їх частина, яку більше видно і чути) не варті тої влади, яку вони отримують через дитячий парламент – вони поводяться безвідповідально, егоїстично і негідно. Взагалі, це не дивно – дітям потрібний досвід, вони би мабуть з часом навчилися на своїх помилках, однак Мацюсеві, якому невідомі егоїзм чи злий намір, і який від природи (і через взяту на себе роль монарха) в першу чергу дбає про інших, а не про себе, провал перших засідань добряче відбиває охоту мати до діла з таким парламентом.

Зрада Фелька, як не дивно, ніби-то не вражає Мацюся, принаймні автор не дає підстав робити про це висновки. Можливо справа в тому, що коли Фелєк приходить до Мацюся і розповідає йому всю правду, ситуація стає настільки екстремальною, треба рятувати країну і не час ображатися, Мацюсь відкладає “розборки” на пізніше, і так ніколи до них не повертається. А може справа в тому, що Фелькова “деградація” поступова, Мацюсь бачить її знаки, і не схвалює їх, але не хоче вступати в конфлікт, а тому воліє уникати Фелька. Взагалі, Мацюсеві відносини з Фельком особливі, може Мацюсь вибачає Фелькові, тому що той є Мацюсевим першим в житті другом, і Мацюсь вдячний йому за це. Саме завдяки Фелькові і їхній спільній втечі на війну, Мацюсь став справжнім дієвим королем, а не маскотом і лялькою для публічного огляду без жодної реальної участі в державних справах. Фелєк був першим, хто трактував Мацюся як короля, хай навіть лише позірно, і хто відкрив для Мацюся перспективу, тобто точку зору на справжній світ, а не той, який був обмежений палацом і королівським садом. А може Мацюсь поблажливіше ставиться до Фелька, ніж би ставився до себе, бо знає про Фельків травматичний дитячий досвід, про батька-пияка, який б’є своїх дітей, і від якого Фелєк власне і втікає на війну. В Мацюся нема батьків, але є тепла і світла пам’ять про них, у Фелька ж є батьки, але такі, що може краще б їх не було.

Зрада міської шляхти, яка передчасно здає столицю ворогові, коли битва за неї, завдяки стратегічним хитрощам Мацюся і Клю-Клю, якраз могла би бути виграна, теж здається не надто зачіпає Мацюся. Мабуть ще у першій своїй виграній війні Мацюсь бачить, що воєнний успіх до великої міри є справою випадку та індивідуального героїзму, і тому він в першу чергу робить те, що залежить від нього, і не особливо розраховує на надійність інших. Він, мабуть, розчарований тим, що сумний король, не зрозумів чи не впізнав Мацюся до кінця, якщо повірив сфальшованому зверненню буцім-то Мацюся до дітей світу, і демонструє це сумному королеві при зустрічі, хоч пізніше певно все-таки вибачає йому. Взагалі в цих двох цікаві відносини – Мацюсь багато чого вчиться в сумного короля, і дійсно симпатизує йому, але протилежний до сумного короля за духом. Сумний король того і сумний, що він в принципі не хоче бути королем, він депресивний, і в нього нема харизми. Він віддає владу своїм громадянам, є лише номінальним конституційним монархом, і, так виглядає, не має реального впливу на державні рішення, хоч не до кінця зрозуміло, чи в такій ситуації він опинився, бо не хоче бути “лідером”, чи тому, що не може. Мацюсь навпаки має харизму і запал, його важко знеохотити, і навіть найглибші його розчарування і кризи не тривають довго. Він натхненно і послідовно працює над досягненням своїх цілей, вкінці йому майже завжди вдається те, що він задумав. Але під кінець своєї королівської пригоди, описаної нижче, перед остаточним виїздом на острів, Мацюсь перетворюється на депресивного сумного короля, а сумний король навпаки, намагається переконати Мацюся не здаватися і зраджувати собі, своєму ентузіазму і своїй реформаторській природі.

Перша книжка закінчується тим, що Мацюсь, після того як міська бізнес-верхівка столиці вивісила білий прапор і таким чином битву за столицю було програно, забарикадовується в якомусь будинку разом з Фельком і Клю-Клю, збирається відстрілюватися до смерті, але король-герой ворогам не потрібний, вони використовують якісь хімічні транквілізатори, і захоплюють їх в полон. Засуджують Мацюся до страти, але в останній момент, вже на площі, оголошують помилування і змінюють вирок на заслання на безлюдний острів. Друга книжка починається тим, як погано і нудно було Мацюсеві в тюрмі, де він мусів чекати, поки королі вирішать, на який безлюдний острів його відправити. Тут спочатку Мацюсь поводиться як ув’язнений король, практикує свою королівську гідність (відмовляється відповідати, якщо до нього звертаються не за протоколом, і таким чином мабуть випробовує на собі самому, і на своєму оточенні усвідомлення того, яку силу і владу, володіння собою може мати той, хто позбавлений зовнішніх способів самоствердження, самостійності і свободи. Разом з тим практикується в галантності з (італійською?) королевою Кампанельою, яка приходить його відвідувати і має надію врятувати Мацюся, всиновивши його, але Мацюсь відмовляється від такої пропозиції. Разом з тим, можливо власне завдяки візитам Кампанелі, Мацюсь досить швидко відходить від удару програшу, і, самоствердившись внутрішньо за перший період ув’язнення, раптом вирішує втікати, міняє свій прикид короля на прикид дитини, і під цим прикидом починає готувати класичний jail-break. Як то водиться в класиці жанру, в останню ніч перед запланованою Мацюсем втечею, його таки забирають з тюрми і відправляють на безлюдний острів, але в дорозі, завдяки тому, що (румунський?) полковник, який має його доправити страшно не любить дітей, але дуже любить поспати, Мацюсь таки втікає.

Одною з тем, до якої постійно повертається Корчак є те, що майже ніхто насправді не знає Мацюсевого обличчя. Хоч воно було всюди і весь час, але без королівських регалій і в некоролівському прикиді Мацюся майже ніхто ніколи не впізнає – не лише звичайні громадяни, але й міністри і посадовці, які Мацюся знали особисто. Це завжди на руку Мацюсеві в його переховуваннях, але додає сумної іронії його ролі як короля і ситуації суспільства (чи людства загалом?): правда і справжність насправді майже нікого це цікавить, і не обходить, здебільшого люди задовільняються видимістю, навіть якщо та видимість абсурдна: я сказав, що ти дівчинка, значить ти дівчинка, і не смій мені перечити! (І тисяча видимих тигрів нас менше лякає ніж одна невидима зоря, хоча саме її…)

Після втечі Мацюсь повертається в столицю, де після короткочасної служби в м’ясника опиняється в дитячому будинку. Ми дізнаємося згодом, з розмови із сумним королем, що саме там Мацюсь остаточно втратив бажання боротися за свою “ідею” – діти злі, підлі, брехливі, невдячні і зрадливі, як і дорослі, боротися за їх права – дурного робота. Мацюсь, якого на той час розшукувала поліція, знову втік, цього разу запакований в коробці замість здохлого псом Клю-Клю. Вона доправила його на острів, на якому королі власне мали свої наради про те, що робити далі, із страшно нудним медіатором, якого всі боялися, а сама повеслувала далі. Медіатор лорд Пукс мав хороший метод – своїх клієнтів він брав ізмором. Очевидно розрахунок був такий, що коли вони по десять разів кожен виговоряться, то всім все вже настільки осточортіє, що вони погодяться на компроміс, щоб тільки все скорше закінчилося… Хоч може була ще думка, що проговорюючи і прослуховуючи проблему, поступово учасники самі будуть наближатися до якихось компромісних позицій, не лише тому, що набридло, а й тому що всі всіх нарешті дійсно почують, хто зна – лорд Пукс говорив мало, тільки мовчки курив свою люльку. Мацюсь виліз з-під стола в залі нарад в той момент, коли всі королі були вже неабияк зморені, і вийшло так, що може з несподіванки, а може через природну харизму, заволодів ситуацією – принаймні це визнав навіть страшлий лорд Пукс, і піддався на всі пропозиції Мацюся.

Наступного дня, в момент коли коли слово мала взяти Кампанеля, яка приїхала того дня на острів почувши новину про те, що там об’явився Мацюсь, нарада була перервана нападом дикунів, яких привела Клю-Клю, щоб “звільнити” Мацюся. Взагалі незрозуміло, яким був їхній план, і чи він в них взагалі був. Мацюсь не сказав був Клю-Клю, що вирішив таки їхати на безлюдний острів – не хотів її розчаровувати, та й вона однаково його б не зрозуміла, або не повірила б йому. Неясно, чи Бум-Друм був в курсі плану, чи зорієнтувався на місці, факт того, що Клю-Клю привела найдикіших дикунів, вони в процесі нападу з’їли королеву Кампанелю і ще жінку якогось рибака, і щоб не поїли всіх решту королів, Мацюсеві довелося пройти не надто приємний ритуал їх порятунку. Загибель Кампанелі остаточно добила рішення Мацюся – він винив себе в її смерті, а також в смерті і стражданнях багатьох інших людей, тому коли врешті королі почали вимагати, хай він скаже, чого хоче, Мацюсь (все-таки переконаним сумним королем не зрікатися корони остаточно) сказав що вимагає повернення всіх захоплених ворогами територій, збереження свого королівського стану, і в той час як він таки поїде на острів, хай його люди виберуть собі президента.

Наступний етап Мацюсевого життя – на безлюдному острові, задля якого я власне і почала це все писати, почитається з того що Мацюсь таки здобув всі зовнішні атрибути короля – відновив свою державу, встановив позицію, з якої він диктував умови і мав контроль над ситуацією, як своєю, так і міжнародною. Його головний ворог, молодий король, теж був тимчасово усунутий від влади – громадяни його королівства домоглися, щоб його батько, старий король, повернувся до правління. Трохи незрозуміла ситуація вийшла з “дикунами” – вони, “рятуючи” Мацюся, втратили свою міжнародну вагу, здобуту за роки Мацюсевого правління. Але загалом можна би було сказати, що Мацюсь виграв, переміг. Однак Мацюсь втратив те, що його спонукало до боротьби – він хотів бути королем-реформатором, він ним став. В нього були зрадники, але були і друзі, і загалом він дуже рано побачив мінливість і ненадійність популярності. Але Мацюсеві довелося заплатити ціну за своє реформаторство, і ця ціна була надто висока для такого морального перфекціоніста. Він знайшов себе-короля, але мусів відмовитися від цього здобутку, щоб знайти себе глибшого і справжнішого. На безлюдному острові.

Про одну невидиму зорю буде в четвертій і останній серії, коли (якщо) вона напишеться. Чекайте. Або не чекайте :).

Про моїх братів і індійську музику – 2 – Шанкар

Давно не розказувала про своїх “братів”, попередній пост читайте тут:
https://msvarnyk.wordpress.com/2013/06/06/про-братів-і-онлайн-радіо-індійської-м/

Взагалі, Шанкар ще поки що не офіційно мій “брат” – позаминулого року в Канаджохарі в мене було для нього ракі, але в нього мала дитина і не завжди передбачуваний графік, то він на ракі-церемонії не був – вона була пізніше, і він до того часу вже поїхав був додому, довелося йому імейлом передавати віртуальне ракі :). Нічого, цього літа точно зав’яжу.

Шанкар з тих людей, хто першим не заговорюватиме до людей, яких не знає, я в принципі теж. Ми колись давно-давно (років сім тому) обмінялися кількома листами в одній справі, потім він трохи світився в деяких напів-публічних перепалках і концептуально-стратегічних дискусіях, і я в принципі знала хто він, хоч на вигляд не дуже ідентифікувала. Він мене – ні на вигляд, ні на ім’я. Познайомилися нарешті два літа тому на кухні в Канаджохарі, коли готувалися до великого міжнародного медитаційного семінару. Я туди приїхала помагати десь за тиждень до початку, відповідно чулася вдома. Приїхали були якісь свіжі люди, була спека, і я частувала їх морозивом (бо знала, де морозилка), а він сидів там за своїм компом – бо тінь, і одним вухом слухав розмови, а потім питає: “А шо ти робиш на семінарі?” “Та, – кажу, – що треба, то й робитиму.” “Шо, ти ніде ще не задіяна? Малюєш тут лавки і підливаєш клумби – ти ж overqualified!” “А шо треба?” “Ну, тут ваші торонтонці обіцяли взяти на себе транспорт з албанського аеропорта, але шось їх не видно і не чути…” “Так я ж не вмію на машині!” “Нє, ти не їздити будеш, я тобі дам список прильотів-відльотів в Албані, це тут близько, година, ти будеш знаходити серед ваших хто поїде і слідкувати щоб все було гаразд. Я займатимуся трьома Нью-Йоркськими аеропортами, якшо шось не складатиметься, дзвонитимеш, ми підстрахуємо.” “Ну добре, як треба – то треба.”

Взагалі в нас вважається, що транспорт – це найстрашніше волонтерське завдання, але я люблю challenge, ну і залежить, хто ще в команді – є такі люди, що відмовлятися від того щоб бути в їх команді – глупо. Так Шанкар мене завербував і став моїм волонтерським босом :). Тепер мене ідентифікуюють повно людей, яких не ідентифікую я (переконалася в цьому коли їздила цього різдва на флоридський семінар “звичайно, ми тебе заберемо з аеропорта, ти ж транспоптний гуру, для нас це велика честь! – так мене по-доброму підколювали хлопці, яких я взагалі не пам’ятала навіть приблизно”) – транспорт, це найстрашніше завдання, але зато з найбільшою віддачею – я люблю бути на транспорті, і це був не перший раз на транспорті загалом, але перший на такій серйозній ланці.

З Шанкаром офігєнно класно працювати – він дуже ефективно і вчасно відповідає, без проблем переграє в голові складні розв’язки, що куди перекинути, де знайти які додаткові ресурси, ведучи при тому мікроавтобус в Нью-Йоркському трафіку, і ще паралельно встигаючи по телефону вирішувати свої справи в основній роботі, за яку платять. При тому має феноменальну здатність красиво, приємно і спокійно комунікувати бездоганною англійською, тим заспокоюючи people in distress, завжди пам’ятає, для чого ми тут і не втрачає рівноваги навіть з найбезнадійнішими персонажами – в нього дійсно є чого повчитися. Але при тому він не нудний і не святоша – має прекрасне почуття гумору і гострий іронічний розум, який демонструє серед своїх – ми дійсно за час нашого спільного волонтерства багато насміялися, і про серйозні і важливі речі говорили теж – люблю таких людей, і дуже ціню можливість проводити з ними час. По закінченню нашої транспортної пригоди я написала була йому, що він може сміло вербувати мене на яку-будь іншу волонтерську роботу, якщо буде в ній моїй босом, і він підступно цим скористався минулого літа – мене записав начальником реєстрації на одному типу загально-національному семінарі, при тому сам втік на високоінтелектуальну працю зі сміттям і кинув мене на призволяще з тою реєстрацією :), ну то таке – йому можна. Як це по-англійськи називається, he’s got clout.

Але є однин аспект, в якому я Шанкара знаю нестерпно мало, і регулярно, хоч зазвичай безрезультатно пиляю його, щоб знати більше. В нього є “професійне” хоббі – він співає класичну південно-індійську музику. Я так ні разу не чула його сольного класичного виступу вживу, хоч кілька разів чула співи “зі всіма” – один раз мені навіть вдалося переконати його, коли він не збирався брати участі, і я досі пам’ятаю одну з пісень, яку він тоді співав – згодом викладу її в іншому виконанні – вона сьогодні спливла у ФБ стрічці, і власне через неї я згадала про Шанкара і нагуглила те, що покажу вам.

Він щороку в грудні їде на місяць додому в Ченнай і там дає півтора десятка концертів, ото гуголь мені запропонував півторагодинний кліп з його минулого виїзду. Я дуже мало що знаю про південно-індійську музику, і ще менше маю досвіду – все-таки більше і грунтовніше стикалася з північно-індійською традицією, відповідно знаю в основному загальновідомі речі про те, чим вони подібні, і чим відрізняються. Якщо раптом комусь цікаво – кажіть, питайте – може якраз я випадково знатиму те, що вам цікаво. Тут на в цьому кліпі, я би сказала, найцікавіше починається десь після першої пів години. В другій половині є довжелезна композиція в ритмі семи ударів (це легко можна виявити, бо в південно-індійській вокаліст рукою відбиває ритм, в північно-індійській це не прийнято, якщо забудешся і стукатимеш – то можна навіть від вчителя заробити). Вона починається десь близько п’ятдесятої хвилини довгим вокальним вступом без ритму, потім скрипкове соло, потім власне основна пісня, і закінчується офігєнним ритмічним соло – воно починається десь на годині-24хв. Одним словом – дивіться самі: