Ukrainian Folk winter song for a warrior

So, I have a tradition here in this blog, once a year in the winter to record and post a folk song my grandma used to sing. This one is number three, and might be the last one. While I do know a few more dozen of Ukrainian carols and other winter songs, these three are the only ones that were quite different from the other ones. Well, come next winter we’ll see.

Here is the song itself:

I wrote about this particular type of winter songs (non-carol traditional songs) last year, so you might want to read about them here: https://msvarnyk.wordpress.com/2015/01/20/ukrainian-non-carol-winter-song/

So these were the songs that would be sung on the eve before Epiphany for all children and young people, pretty much whoever is not married yet, and for most of them the motive would have something to do with a problem or a situation that is not resolved by the efforts of your mother and father, and the siblings, until your beloved arrives, and then everything will work out. As I mentioned last year, mine was about me sitting in the apple tree and refusing to give an apple to anyone (since apparently I only have one, duh, it’s January), util my beloved comes and I give it to him. Ironically, of all my girl-cousins I’m the only one still “sitting in the tree”, so maybe I can blame the song for that, maybe if I got a better song (there were options of washing handkerchiefs on ice or watching the herd of oxen, instead of sitting in the tree, doing nothing, and being stingy), life would be different? Joking, of course.

This particular song would be sung to a boy, in our extended family it was usually my brother – he was the yongest, perhaps that is why he would get this one (though there might be other reasons also). It follows the same logic of listing the family members, except the boys family is unusual, and his love is unusual also, it is a song about a knight, a warrior . Here it what the song says:

The boy went into the mountains to fight.

(Chorus: )He is young himself, and his horse is black.

He was attacked by three robbers (or bandits).

They ask him: who is your father?

My father is the bright Moon.

They ask him: who is your mother?

My mother is the star in the sky.

They ask him: who is your beloved?

My beloved is the sabre on my side.

The song seems somewhat unfinished, and I remember asking: so what happened next? I got an answer that was overly pacifist and not particularly logical: oh, they let him go. The logical answer, that would follow the epic canons would be: he pulled his sabre out and killed them all, so that they could not trouble anyone any more. I’m not sure whether that particular pacifying answer was tailored to me, since I had periods in my childhood when I would not leave home without carrying all of the toy weapons I had, when I was five and a half in the kindergarten, apparently I tried to strangle a little rascal who stole my markers that were brought the other night by Saint Nicholas, he was lucky that the teacher heard his squeaking  somewhere in the corner where I was finishing him off, and I did not want to draw anything besides tanks on the ballet fields. So perhaps that answer was meant to curb my already overly-worrier-like nature.

Or maybe it was the self-preservation on the level of the whole family, and the whole nation also – after two wars, a house burned for political reasons, moving into Soviet territory, the exiles of family members, later participation in underground publishing of censored literature, and the typewriter that had to buried in the ground, being expelled from universities also for political reasons, and being regularly called in for KGB interrogations, that’s just a fraction of what my grandparents and parents had to live through, it would probably make you want to lay low and avoid confrontation. As a nation, we are just now learning, that sometimes you have to stand up and fight, because evil has to be fought and the evil ones have to be killed. We have avoided it for very long, we have repressed it, and indulged in delusions about “brotherly love”, which still surface from time to time. But we are becoming stronger, hopefully we will also remain human.

What remains is to wish all the warriors on all fronts, that their weapons are reliable, and that they are blessed and protected by the the sun, the mood, and the stars.

Advertisements

Щедрівка для воїна

Це тут третя і мабуть остання пісня різдвяно-йорданного циклу з серії “бабця співала”. Люблю її, бо вона інша ніж решта щедрівок, особлива. Серед всіх тих всіх, що бабця нам, тобто внукам, щедрувала, ця – єдина не тематизує очікування женячки.

Вона, звичайно, якась трохи ніби незакінчена, і я пам’ятаю як в дитинстві питала: і що далі було? Мені відповідали пацифічно і нелогічно: ну, що було, відпустили його певно, не хотіли з ним воювати. Не знаю, чи така відповідь була відображенням тодішнього психологічного стану – родинної історії двох воєн, спаленої хати на Лемківщині, переїзду в союз, вивезень родичів, потім самвидавів і закопаних друкарських машинок, вигнань з університету, постійних викликів в КГБ… Чи може може то була корекційна відповідь для мене особисто – в мене були такі періоди, що я виходила з дому не інакше як обвішана всіма своїми іграшковими зброями одночасно. В п’ять з половиною років мало не задушила якогось малолітнього рагуля, який вкрав в мене фломастери, що їх мені щойно приніс святий Миколай (добре що вихователька в садку почула його млявий писк десь в кутку, де я з ним розправлялася, і врятувала). Ну і малювати не хотіла нічого крім танчиків на полі битви. Крім того я могла легко ляпнути щось таке, що не можна було, і від чого потім могли би бути неприємності.

Очевидно, що набагато логічнішою відповіддю на моє питання про закінчення історії було б: витяг шабельку, і порубав розбійників на смерть, щоб вони більше ні на кого не нападали. Здається, ми нарешті починаємо вчитися жити цією логікою на рівні нації, хоч періодично ще досі проскакують слюні “примирення”, ну але це не дивно, бо це навмисне спродуковані і запущені мислевіруси.

Залишається побажати нашим воїнам на всіх фронтах надійної зброї, і хай їх благословлять своєю світлою увагою сонце, місяць і зорі.

Минулорічну щедрівку можна послухати тут: msvarnyk.wordpress.com/2015/01/20/uk…-winter-song/ або там само, де і цю – на саундклауді.

Кінець елегійності

Кажуть, улюбленим маминим поетом був Антонич. Поки її не вигнали з останнього курсу університету і заодно з роботи, вона працювала у відділі рукописів бібліотеки Стефаника, і там десь переписувала собі його недозволені вірші. Мені Антонич не подобався, поки я його не почула – була в театрі Курбаса вистава з його віршів, і я там в нього закохалася – ходила на ту виставу разів десять мабуть, якщо не п’ятнадцять. Власне в Антонича познайомилася з елегійністю – досі пам’ятаю майже цілу елегію про перстень молодості.

Другий досвід елегійності – Гьольдерлін, з яким познайомилася в Гайдеґера. Може я помиляюся, бо Гьольдерліна знаю лише дуже епізодично, але мені часом здається, що в нього навіть гімни трохи елегійні – така от настроєва парадоксальність. Гьольдерлінова фраза в Істері “Wo aber sind die Freunde?” резонує з найсентиментальнішими і найвразливішими закутками моєї пам’яті. Так сталося, що під знаком тих слів я прожила минулі кілька років. Одним з мабуть найвиразніших моментів цієї моєї елегійності була смерть Сема, а з нею – раптова втрата виразності майбутнього цього дисера, не в останню чергу тому, що стало незрозуміло, для кого, тобто в розмові з ким його писати. Але це був далеко не єдиний аспект моєї елегійності, почався в мене цей період раніше, ще коли Сем був цілком живий і здоровий – він захворів якраз десь підчас моєї останньої Індії, коли я була у Вайтарні, спостерігала там за внутрішніми відномонами смерті іншого свого вчителя, і перетиналася там в снах з мертвими родичами (таки-так, Вайтарна – земля мертвих), про що тут трохи писала.

Перша частина мого дисера – теж про смерть, відповідно вона теж пронизана елегійністю. Якраз дописую її останні підсумкові розділи, скоро вишлю на прочитання новій керівничці, і сподіваюся що цим закінчиться елегійний період в роботі з картиною, в писанні, і може теж в житті, а це значить, що і в цьому блозі теж. (А ще я перестала жити сама, життя з іншою людиною добряче допомагає поборювати елегійність.)

Наступна частина дисера – під знаком спорідненого, але зовсім по-іншому настроєного, теж Гьольдерлінового слова Freudlichkeit. Це слово особливе, бо стосується воно не людських відносин, а тої атмосферної присутності божественного чи священного, яка наповнює наше існування здоров’ям і сенсом, зцілює і живить нас – тому допоки вона, ця “дружність”, чи може краще перекласти її як привітність, чи навіть погідність (такий ніби далекий переклад може бути виправданий через сукупність інших контекстів в яких знаходимо це “священне” в Гьольдерліна) триває “при серці”, чи може “під серцем” (???), то ми, люди, радо “порівнюємо” себе з божественним, тобто перебуваємо з ним у якихось справжніх, добрих відносинах.


Це, між іншим, мій новий Пілот Метрополітан, якого я таки купила замість того, якому погнула перо, впустивши на підлогу. Чорнило – коричневий пілот в картріджах.

Кінець елегійності – початок … чого?

Час покаже…

Три вірші, які я колись в глибокій юності заспівала

Порядку виникнення не пригадую, хоч не виключено, що він був власне таким…

Цікаво що перші два вірші інтернет добре знає і навіть пропонує ютюбівські ролики з авторським прочитанням, а третього не знайшлося навіть тексту, крім як в котромусь із моїх підліткових блокнотів з віршами…

Присвячується тим, хто любить чат :).

Вінграновський:

Я сів не в той літак
Спочатку
Думав я
Що сів у той літак
Але я сів
Не в той літак
Він був
З одним крилом
Другим крилом
Мав стати
Я
Я
Ним не став
І ось вже стільки днів
Ми
Однокриле
Летимо
І кожна мить
Загрожує
Падінням
Добре терпляча дорога моя
Що смерті не боюсь я
І що ти про смерть
Не думаєш
Ми
Летимо.

Жадан:

Будда сидів на високій могилі,
Будда споглядав будяків цвітіння.
Навколо степи і баби похилі,
й країна – спорожнена тиха катівня.

Старий адвентист між мандрованих дяків
або ж дяків, хоч яка в тім різниця?
Чумацькі шляхи, жебраки, повні дяки,
що спустять твої мідяки по пивницях.

Будда відпустив оселедця по плечі,
читав бароккові євангельські мантри,
водив за собою зграї малечі,
в корчмі заливаючи про власні мандри.

Хоробрий Будда зупиняв ординців,
лякаючи пеклом, обіцяючи карму,
і знову з бабами сидів наодинці,
дивився на степ, мов на згублену карту.

Похилий Будда забирався в дзвіниці,
дивився на степ і молився на сонце –
великий і грішний, чистий і ниций,
забувши тенденції, відкинувши соціум.

Померлий Будда лежав на могилі,
розгублено навстіж розкинувши руці.
І баби, мов коні, під спекою в милі
іржали до сонця в журбі та розпуці.

Павлів:

звечорілий день постарів як світ

спопелів як ніч

посивів як біль

хто сказав тобі що мене нема

що дарма це все

що дарма

у потоці стріл з лука пам’яті

силуети лиць

на розкопках міст

все знайдуть мене в лабіринтах днів

серед одиниць

сокровенних місць

звечорілий день почорнів як гріх

схолоднів як сніг

захлеснувсь як сміх

хто сказав тобі що мене нема

не зима це ще

не зима

Феноменологічна вправа

Шукала деякі терміни в старих нотатках з Семових занять, знайшла вправу, 2008 рік.
Це було домашнє завдання в котромусь із Семових курсів, куди я просто приходила послухати – брати їх на оцінку мені вже більше не треба було. Це 24 лютого, я щойно два місяці як повернулася з Вайтарни, мабуть все ще по-індійському загоріла серед блідої канадської зими, і чомусь навіть досі пам’ятаю, як виглядала аудиторія, в якій був цей курс.

Так от вправа була на феноменолонічне прописування ситуації за Семовим методом. Сем такі нотатки мало не щодня писав, а влітку, коли не працював – так взагалі мало не цілоденно цим ділом займався – в мене є його записник з липня – він їх перед смертю деяким друзям, учням і родичам пороздаровував. Якщо цим займатися регулярно і на одну приблизно тему, то вони помітно розвиваються, і часом серйозні такі інсайти трапляються. Якщо так, одноразово писати – то й інсайти теж одноразового значення, або їх може взагалі не бути. Це як на одноразове нічого так пішло, часом буває набагато гірше.

Структура вправи така:
1 – спочатку описується ситуація – ситуація має бути така, щоб вона тебе тримала – тобто не просто жива в той момент, а сильна сама по собі і важлива для тебе, щоб вона в процесі описування не розсмокталася. Можна “схитрувати” і вибрати self-generating ситуацію, тобто таку, яка тільки посилюватиметься самим процесом писання. Особливо якщо йдеться не про одноразову вправу, а про цільове феноменологічне дослідження якоїсь теми.
2 – потім записуються теоретичні питання – в першу чергу породжені ситуацією, або ті які потенційно її стосуються, але також можна занотувати інші важливі або постійні запитання
3 – бажано зробити невелику перерву, щоб абстрагуватися від питань і повернутися власне до ситуації. Наприклад, коли я ходила працювати в галерею, то ситуацію можна було пропускати, бо її твір мистецтва сам задає, питання в транспорті по дорозі писала чи в кав’ярні десь поки чекала відкриття галереї, а потім поки заходила, проходилася подивитися, що новенького, то питання вже якраз були забуті, що в принципі краще, нід коли вони над головою висять.
4 – усний діалог – це коли без записування пробуєш провідчувати і намацати, як ця ситуація відчувається – бажано пройти по різних “аспектах” тілесного сприйняття – сенсорика, рух-практика, почуття-емоції-настрої і соціальний аспект, когнітивний і мова. Спроба описати в цих аспектах, як ситуація настроює нас, як ми її відчуваємо. Описати, не проаналізувати.
5 – ті прориви, які намітилися в попередньому кроці розписуються письмово і детально.

В цій вправі і трохи схитрувала, бо ситуація була мені добре знайома, я подібну детально пропрацьовувала, і тому я трохи перескочила, щоб не застрягнути там, де можна було надовго зависнути і безрезультатно. Не пригадую вже як так сталося – чи Сем попросив мене її в класі презентувати, чи наперед мене заволонтерив – я її показувала іншим студентам. Того і паперова копія теж збереглася, ще й з коментами на полях – з поясненнями.

Сама вправа під катом (англійською, звичайно):

Continue reading

Львівський ангел

З трубою – то може й Гавриїл? 

  

  
В новій квартирі повісила його на вікно, нагадує мені про дім і людей які його мені подарували… Хай в них все буде гаразд…

Egg myths

Let’s see how this blogging in English works…

When I was small, apparently, I loved eggs so much that would only want to eat eggs and nothing else. My mother was concerned (it was believed that excessive egg consumption is not good for children). So she told me that if you eat more than two eggs a day, you become a chicken. This story somehow surfaced in my memory about ten or fifteen years ago, I don’t think anybody knew it besides the two of us, she died 27 years ago. I don’t think it made me scared or even concerned about eggs, maybe at that age a perspective of becoming a chicken was perceived as humorous rather than dangerous.
When I was telling this story few years ago to my “brother” Andrei in Calgary, I finished it by saying that I still do love eggs in most possible forms, which made him very concerned, and, being a doctor, he suggested that I don’t eat more than a couple eggs per week. That was sad…
If you are an egg lover like me, there is a good news for you. Andrei’s wife, also a doctor and studying naturopathic medicine, just told me that the eggs have recently made it from the no-no into a yes-yes list regarding cholesterol. Apparently, the bad cholesterol, which they do contain, is not absorbed by us from the food we eat (so they are not considered harmful any more), and they contain other useful stuff besides cholesterol.
So, don’t stop yourself any longer if you feel like having eggs, unless, of course, you are concerned about becoming a chicken…