Про суперництво, комплекс ґуру, і серце проти ритуалу

Знову навіяне, тепер вже цим ось постом пана .

Останні кілька років найчастіше стаю свідком (чи може воно просто найчастіше впадає в око?) суперництва “зірок” чи “професіоналів” за “впливовість” – серед молоді, чи серед потенційних учнів чи “послідовників”, чи просто серед людей (тобто змагання за “народну” любов). Причому воно все з найкращих міркувань – поширити свій “стиль” чи свої “погляди”, які, звичайно ж правильніші і просто кращі, ніж в суперника – важко в таке не втягнутися, особливо якщо вже щось знаєш, і розумієш, і маєш якийсь досвід. Найсмішніше (чи найсумніше?) коли це все відбувається не серед представників якихось ворогуючих таборів, а в колі ніби-то однодумців.

Пам’ятаю, як тільки я почала медитувати, в одному з медитаційних кіл було дві дорослі пані, одна з них – велика прихильниця телячих ніжностей, інша – стрункого сидіння і холодного аналізу, і ті от дві пані вели повномасштабні операції із залучення молоді кожна до свого “табору”, смішно було. Потім, коли я потрапила на чотири місяці до Вайтарни, була закинула в саму гущі холодної (а часом навіть гарячої) війни між моїм вчителем і другим вчителем співу – тоді вже не було смішно. Але в обох цих випадках побачити і зрозуміти суперництво і різницю в стилі було просто, бо одна сторона була виразним егом (раціональним, агресивним, прямим, організованим), а інша – супер-егом (емоційним, непрямим, піддатливим, хитрим), відповідно, це була боротьба між “правим” і “лівим” каналом в чистому виді.

Набагато складніше стає, коли погляди і цінності не вписуються в таку просту дихотомію, і коли пропагандистом своїх поглядів і цінностей стаєш сам, тим більше коли опиняєшся в позиції авторитету, чи коли хоч не хоч потраплєш в ситуацію непогодження (навіть якщо це не гострий конфлікт, а просто різниця в преференціях, чи в мотивації певних дій), і особливо коли “новачки” (або навіть не новачки, а просто люди без сформованої позиції) починають питатися порад.

Вчуся в свого калґаро-румунського “брата” Андрея.

Андрей такий, що його неможливо не помітити – його дуже багато – не в сенсі об’єму, а в сенсі активності, і з нього аж пашить … здоров’я. Він неонатолог, з божевільним розкладом канадського лікаря, де три основні лікарні, в яких він працює, підтримуються лікарських складом розрахованим на дві. При тому він завжди виглядає виглядає настільки свіжо і просто здорОво, що я б йому без жодного сумніву довірила своє немовля, якби воно в мене було. Крім того він ще встигає тисячу інших справ (може завдяки якості, яку я згадувала в одному з попередніх постів про чай – ніколи не відкладати на пізніше те, що можна зробити вже). Він має таку румунську рису все робити голосно – голосно розмовляти, ще голосніше сперечатися, і ще голосніше співати – мабуть не завжди на роботі, але точно поза роботою. Він має феноменальну здатність висловлюватися чітко, виразно і коротко (якраз мені тої здатності часто бракує). Разом з тим, при потребі він вміє говорити красиво, поетично і делікатно. А коли нема потреби говорити коротко або делікатно, він може просто говорити багато. Він є одним з тих небагатьох людей в моєму житті, кому я можу повністю довірити, що якщо робитиму щось не так, неправильно, коли несвідомо нароблю помилок – він мені скаже, причому знайде спосіб зробити це якомога тактовніше.

Його часто не люблять, і не розуміють (особливо чоловіки, або “активні” жінки), переважно люди які його мало знають, і рідко з ним мають справу (особливо якщо вони з ним мають справу в основному по телефону) – кажуть, що він говорить надто багато, не слухає інших, зверхньо відкидає чужу думку, і взагалі, несе дурниці, (dismissive and full of himself) – ну, чи так говорили раніше, коли його було більше і частіше видно. Так от, Андрей сильно змінився за ті кілька років, що я його знаю. Мабуть не стільки вдома і з близькими людьми, як “на публіці” – його стало набагато менше чути. Може, це якесь таке поступове вростання в якусь ніби-то даоську максиму “хто говорить – той не знає, хто знає – не говорить”, в поєднанні з іншою “суфійською” мудрістю, якою він поділився зі мною підчас моїх останніх відвідин. Він вичитав в котромусь із хадітів, що типу “God is not concerned”, і сказав, що останні кілька тижнів чи навіть місяців “міркує” чи, правильніше мабуть сказати, “медитує” (і він мабуть власне якось так і сказав) над тим, що б це могло значити, що “Бог не дбає” чи “Богові байдуже”. Це було в контексті нашої розмови про те, “як правильно” робити те чи інше, і про те, чи існують насправді взагалі якісь універсальні “приписи” чи “протоколи”. В нас (в нашій медитаційній практиці) часто наголошується на тому, що важливі не ритуали самі по собі (і навіть більше, що ритуал, якщо він всього лиш ритуал – не просто неважливий, а навіть шкідливий), а радше “протокол” чи “правила” серця. Тобто те, що робиться від серця, навіть якщо неправильно, pleases (задовільняє??? – зовсім не те значення) Богів набагато більше, ніж те, що зроблено правильно але механічно, без “серця”. Є навіть такий термін на санскриті – prasanna – коли богам “вгодили” і вони “задоволені”.

В цьому контексті в нас є часто переказувана одна з улюблених історій з Рамаяни, про стару якусь лісову бабку з касти недоторканих (в нас би сказали мабуть “бабу ягу”), яка нічого не мала, але хотіла зробити подарунок Рамі, коли той мандрував у вигнанні. Вона назбирала ягід в лісі, а знала, що Рама не любить кислого. В неї був тільки один зуб, і вона тим своїм одним зубом прокусила кожну ягідку, щоб переконатися, що вони всі солодкі, і тоді принесла їх в подарунок Рамі. Не знаю, чи ви в курсі, які індуси самі по собі гидливі, ніхто нічого ні за ким доїдати не стане – ну і мабуть є в цьому гігієнічний сенс в контексті їхнього клімату. Але принести їджене недоторканою бабою, і давати принцові, навіть якщо він в екзилі – це не просто неправильно, це образа честі і гідності :), і тому здається Лакшмана жахливо обурився, і хотів стару не то побити, не то вигнати, але Рама заступився за неї, взяв ягоди, подякував, почав їсти і нахвалювати, що смачніших ягід він ще ніколи в житті не їв, так що вкінці Сіта і навіть сам Лакшмана просили і собі спробувати. Отака історія про перемогу серця над законом.

Ну то останнім часом, до великої міри завдяки спостереженням за Андреєм, я собі виробила список рекомендацій (чи корекцій поведінки), які намагаюся впроваджувати особливо в контексті нашої медитаційної спільноти, але частково і поза нею теж. Осьо:
– не висловлювати своєї думки взагалі, якщо мене не питають,
– не давати порад і рекомендацій, якщо в цьому нема необхідності (крім випадків коли це мій прямий професійний обов’язок)
– не висловлювати оцінок, особливо якщо в цьому нема потреби
– коли навіть питають, як слід жити 🙂 – не відповідати в категоричній чи універсальній манері, натомість перелічувати можливі варіанти, і аж тоді казати, котрий з варіантів імпонує мені, і не видавати свою преференцію за універсальну істину
– розрізняти між важливим і неважливим, принциповим і непринциповим, і не застрягати на неважливому і непринциповому

Насправді це дуже складно :).

Advertisements

Ту ті ту ту ту – про чаї

Дисклеймер: чаєм я зазвичай називаю будь-які запарені або заварені напої з трави (листя, стебел, цвіту) чи коріння, але зазвичай не з фруктів (тобто не канпот), хоч зрідка якісь плоди в “чай” попадають, але не як основний компонент. Тобто в мене чай – не лише з власне кажучи “чаю”, польське слово гербата мабуть набагато краще б мені підійшло.

Чаєпийна традиція була в нас вдома, хоч ми й не пили якихось особливих чаїв, бо їх тоді і не було, але то все-таки був чай (чорний), а не легко-фарбована гаряча вода яку любили пити деякі наші родичі з вп’яте запареного пакетика (коли ті пакетики з’явилися) під кодовою назвою “сікі свєнтей веронікі” чи “пісі сирітки марисі”. Мама єдина в нас любила каву, і заварювала її в якійсь на вигляд самопальній джезві із зігнутою ручкою, а ми з татом пили чай. Досі пам’ятаю, коли в Україні вперше з’явився ерл ґрей, і його, мені тоді здалося, хімічний присмак – як це взагалі можна пити? – я собі подумала, але потім нічого, звикла, і роки потому ми власне той ерл ґрей тільки й пили. Потім з’явилися були якісь карпатські суміші, в той час в мене вже почала була проявлятися легка форма професійної хвороби всіх філософіф – інсомнії, відповідно трави часом заміняли чай у вечірній потребі гарячого напитку. Воно все так і залишалося на середньо-обивательському рівні – я зазвичай лінива в побутових речах, задовільняюся тим, що є, і не буду нічого особливого вишукувати, якщо не маю для того якоїсь особливої причини (passion – сказав би Сем, але по-англійськи воно мені звучить набагато нейтральніше, ніж традиційний український переклад) і моменту натхнення – поштовху до зміни.

Натхнення почалося з перших моїх відвідин тепер улюбленого Калґарі. В Калґарі майже пустельна сухість, там доводиться заливати в себе великі кількості рідини, на чорному чаї і воді далеко не заїдеш – хочеться чогось теплого, особливо взимку, але ж і спати вночі теж хочеться. Мій “брат” Андреі, про якого я вже раніше згадувала, якраз почав був експерименти з аюрведично-натхненими сумішами (в пакетах) британської одної компанії. Це було просто, відносно дешево, і досить смачно – без попси, якою часто грішать трав’яні суміші, з одного боку, і без медичного присмаку з іншого. Якраз той що треба перехідний варіант, я на ньому просиділа десь мабуть з рік, чи півтора. Але в якийсь момент почала відчувати, що вони мені щось більше не йдуть, ті чаї – щось в них відчувалося не те – моя смакова інтуїція, яка в мене набагато краще розвинута, ніж, власне кажучи, сенсорний смак, почала крутити носом. На щастя, я знову потрапила в Калґарі, і виявилося, що Андреєва інтуїціїя підказувала йому точнісінько те саме, але, на відміну від мене, він нічого не відкладає на потім з того, що можна зробити вже, відповідно він вже знайшов був компанію в Ореґоні, яка робить феноменальні трав’яні суміші, при тому частину трави вирощує локально і самостійно, решту “свідомо” замовляє. Ми перейшли на наступний рівень – без пакетиків, і досі цією фірмою задоволені (що само по собі багато значить – ми з ним обидвоє до примхливості перебірливі, коли йдеться про важливі речі, в той час чай вже впевнено усталився у “важливій” категорії.)

Я досі пам’ятаю перший їхній чай, який мені підсунув Андреі. Зазвичай він уникає давати рекомендації і поради, особливо в питаннях смаку, і особистого або морального вибору :), але часом, коли настрій в нього особливо людинолюбний, піддається і відступає від цього свого правила – особливо коли я тільки-но приїхала і все ще в легкому шоці і ступорі від кількості нових чаїв в його чаєвій комірці. Того разу він витягнув “Суміш Персефони” і сказав: “спробуй цей, він специфічний, може тобі не сподобається, вони його рекомендують для печінки” (Андреі не знав, що Персефона була одним із моїх ніків і віртуальних персонажів). Ми перекинулися якимось жартом на тему смерті, підземного царства, і як воно допомагає печінці “раз і назавжди” (люблю його і за ерудицію теж), і я занурилася в суміш Персефони. Це мабуть був перший мій чай, в основі якого було сушене коріння, а не “трава”, і в нього дійсно є якийсь землянистий присмак і холодний “дотик”, справді як побачення з Персефоною, – не можу сказати, щоб мені цей чай сподобався, але було виразне відчуття, що мені його “треба”. Я його досі час від часу п’ю (особливо коли печінка просить, але часом і без виразного “замовлення”), вже десь мабуть зо три чи чотири пакети випила, але більше “люблю”, особливо взимку, тепліші варіанти кореневих чаїв, наприклад “суміш для 5ї чакри”, або, ще більше, “ехінацею і коріння” (цей на мій смак – щось середнє між зимовими спеціями і сумішшю Персефони).

Може колись іншим разом напишу про інші трав’яні, а також не-трав’яні чаї, які я п’ю, тим більше, що з нагоди переїзду на нову квартиру я купила собі чайник де можна настроїти правильні температури, тобто теоретично мої експерименти з білими і зеленими чаями тепер трохи правильніші, ніж були раніше.

Про братів і онлайн радіо індійської музики – частина 1 – пісні

Я вже колись писала, в мене є “брати”… Одна з найулюбленіших і найпопулярніших в нашому колі індійських традицій – Ракша Бандан – це “вшанування” сестрами своїх братів (їм на зап’ястя пов’язується ракі – нитка, або шнурочок, або що вже хто спромігся сплести – як знак взаємного захисту і підтримки), ну і, наскільки я розумію, навіть в давні часи це традиція розповсюджувалася не лише на кровних братів – брата можна було собі вибрати, і чоловік не міг відмовити, якщо його якась панна чи пані вибирала собі як брата. Є навіть така історія, що ніби-то для того щоб визволити Олександра Македонського з полону, його індійська дружина прислала ракі тому раджі, який захопив його в полон, і той змушений був його відпустити, бо не міг тримати під вартою свого нового шваґра.

[Upd. з коментаря – повніший переказ історії:
В “моїй” історії Олександр був захоплених в полон, і вона тоді прислала тому Пуру ракі через посланців, ну то він з всією помпою його прийняв те ракі, а потім питає, а хто ж моя сестра? Ну і коли йому сказали, що вона дружина Олександра, він схопився за голову – що ж я наробив, у’язнив свого власного шваґра, ну то він спустився до в’язниці, обняв Олександра, привів до палацу і посадив на свій власний трон, а потім ще з почестями і подарунками відправив. Ну, Олександр подумав, точно з глузду з’їхав, але противитися, звичайно, не став. Повернувся до своїх наметів, каже жінці – не знаю, яка муха його вкусила, відпустив мене, а жінка тільки сміється. Ну і потім сказала йому, що то через її ракі. Він каже, шо, через отакий шнурочок найгіршого ворога відпустив? Ага, каже, в нас така традиція і культура. І тоді, історія каже, Олександр зрозумів, що цілої Індії йому не завоювати, припинив свій похід і завернува назад додому.]

Свято випадає десь в серпні – залежно від місяця – в Пурніму (повний місяць) перед народженням Крішни, ну і пов’язується теж із тим, як Крішна виконуючи свій обов’язок названого брата, захищав честь Драупаді.

Так от, найрідніший мабуть з моїх ракі-братів – Андреі – він неонатолог в Калґарі, румун (в мене чомусь аж двоє румунських ракі-братів, про Сьоріна я вже колись давно писала), ну а за сумісництвом, крім всього іншого (можна би було написати довжелезний список того всього іншого), ще й мій найактивніший порадник в сфері як індійської, так і західної класичної музики. Це так в його стилі, мовчки, сидячи за компом на сусідній канапі, подарувати мені через айтюнз, на приклад, нове повне видання Бахового Добре-темперованого Клявіра у виконанні Анджели Г’юіт, або підкинути свіжий альбом якогось сітариста чи флейтиста. Ну то крім того, що мене мій вчитель навчив, і що якось випадково саме запало в душу чи плейлист, – все решта що я слухаю – так чи інакше справа рук Андрея. Я навіть майже нічого сама не шукаю, крім хіба як треба нашукати чогось конкретного, а просто кожного разу коли їжджу до них в гості відводжу кілька годин на дослідження нових поповнень його аудіотеки на компі, і відразу ж і купую, що мені пригледілося (тобто прислухалося).

Ну то поки я мандрувала, Андреі прислав мені лінк інтернетного радіо з величезною колекцією індійської музики: http://mio.to/genre/8-classical/#/
Можна легко додавати все в один плейлист і слухати годинами, причому воно запам’ятовує, що не дограло при закриванні вікна, і можна при бажанні це потім іншим разом дослухати. Я не знаю, які переваги дає реєстрація і логін – може дає можливість скачувати, але я уникаю безплатного скачування платної музики, волію проголосувати гаманцем за те, що дійсно подобається, тому навіть не пробувала реєструватися.

Так от, скину сюди лінки на кілька знакових для мене речей, а решту ви собі самі легко нашукаєте, якщо хтось/щось сподобається.

Лінки під катом