On the red and visual perception

Adding more footnotes to the diss, this time about Merleau-Ponty’s patterns of the gaze in face recognition, but also more generally about different modes of vision.

Here’s the painting I am writing about:

Beaver Swamp Algoma 1920

Too bad you cannot see the red properly in this reproduction (or, for that matter, in any reproduction of this painting that I have seen, no matter how fancy) – it comes out and becomes alive in person only… Here’s what I wrote:

It has been already mentioned before, that the red of the trees flows, and the eyes of the viewer run with the red. It seems, there is nothing special about the eyes running, they do so most of the time in our everyday life, they follow the lines, glide on surfaces, dance around the details, and so on. Rarely do our eyes slow down to the point of almost stopping, rarely do they sink into the depth, rarely do they stay around the same place for a while, yet, his happens in Beaver Swamp when the eyes attune to the light of the bright spot on the horizon, and it is important, because this shift in motility of the visual field opens up for us a shift in the whole bodily attitude from the usual and familiar running around and dealing with entities, to the attitude that becomes sensitive to background and ground, to the generalities of light and color fields, but with that also to the possibility of sensing out Being and the holy. However, before we can shift into that attitude and that sphere, it is important to feel out and describe the “more usual” attitude and motility that is highlighted in this painting by the flow of the red.

I have named it the “focused vision”. It is already there as a pre-given, “default” way of looking when the eyes start examining the painting from a closer distance. It seems, the “focused vision” never stops and never has enough, trying to study and master the painting to the smallest details, trying to become “at home” in the painting and figure it out as much as possible. Similarly to how the eyes create patterns and “routes” when learning a particular face, and then are able to recognize the face through those patterns[1],they also create, or, rather, discover, the patterns of movement within the artwork, the “routes”which highlight the main features of the space of the artwork, its depths and perspectives, its tensions and regions. These patterns when learned, help the viewer regain some of the familiarity within the space of the artwork established during previous encounters and allow one to feel out and study the other or the subtler aspects of the artwork.

Here in Beaver Swamp, the focused visionfollows the artist’s lines in the artwork: the lines of trunks and of branches, the reds, browns and blacks. It follows the ridge of the top of the forest wall on the horizon, it glides on the surface of the lake in the distance, sometimes moves along the lines of clouds in the sky, it follows up-and-down the trunk of the tree on the right which still has some green foliage left on it, and it “checks” the green in passing. The focused vision loves to pass, it loves to follow, to slide, to move, and not just to move, but also to move on, to be always on the move, in motion. It likes details, and readily dances around them for a bit. It likes what is definite, de-fined, particular.[2] The favorite route though is going upwards from the red at the bottom of the trees on the left side of the artwork curving in a half-circle along the longest red branch that is pointing to the white spot in the middle of the horizon, hanging there and back horizontally a bit, but unable to hold on to anything there moving back to the red area where it has started, and doing the movement all over again. This movement draws on the textures and shapes in the painting, on branches and trunks, on browns and blacks. It is, however, the red that really fuels the circular run of the eyes and makes it repeat. It is the red, that attracts the eyes towards those branches again and again as only red could attract, and it is the red that actually “runs” through this movement, taking the viewer along.


[1] Merleau-Ponty in Phenomenology of Perception gives us an amazing phenomenological description of how our gaze recognizes a face, which he concludes: “To see a face is not to conceive the idea of a certain law of constitution to which the object invariably conforms throughout all its possible orientations, it is to take a certain hold upon it, to be able to follow on its surface a certain perceptual route with its ups and downs, and one just as unrecognizable taken in reverse as the mountain up which I was so recently toiling and down which I an now striding my way.” (PhP 253 old)

[2] It is important to stress, that the “focused vision” is indeed geared into “particularities” – the lines, the figures, the “entities”, while the “background vision”, which is created in the painting by the light of the bright spot on the horizon, is attuning the viewer to the color fields and light, so to “generalities” rather than “particularities”. As we will see towards the end of this chapter, the “background vision” has a completely different style and manner of movement, to the point that we could perhaps even call it the vision of stillness, and it is one of the main perceptual entries for us into developing a sense of the different bodily attitude, the one which is sensitive to background and field, rather than figure and line, “generality” as opposed to “particularity”, and so which bring us closer to is feeling out in perceptual and motor ways being rather then only entities.

Про Еродія, вдячність і їжаків

Вдячна театрові Курбаса, що десь під кінець мого школярства своїми виставами відкрили мені Сковороду.

Цілий минулий тиждень пройшов під знаком ліцею (з попереднього поста), за це можна подякувати Фейсбукові – там спочатку виклали відео з нашого найпершого дзвоника, а потім ще й з останнього дзвоника наших прямих попередників, перших випускників ліцею, які були нашими натхненниками, ну і пострахом також – вони приходили до нас на “колоквіуми” і всякі інші усно-письмові здачі, особливо з фізики, але й з математики також, і “мучили” нас – так це в нас називалося – приймали здачі і ставили оцінки :). Я ще може колись про це більше напишу.
Еродій дуже доречний в цьому контексті не в останню чергу тому, що ненасильницька наука старого лелеки співзвучна багато в чому з атмосферою ліцею. Наших вчителів інакше як благодійниками (якраз в Сковородинівському сенсі) не назвеш.

Ну і третє, чим важлива мені ця цитата, яка нижче, і через що я її власне і віднайшла – це мудрість їжака, грецька приказка (чи не Езопівська?), яка для мене є знаком мого підходу до філософії. Я би навіть сказала, що власне такий підхід є підходом герменевтичної феноменології Гайдеґера, на відміну від лисичого пост модерного підходу. Йдеться про протиставлення між глибиною (Гайдеґер часом каже, що важливо не прийти кудись на шляху мислення, а навпаки, важливо залишатися на місці, мислити ту саму одну думку), і поверховою ерудицією. Щось таке.


Пишек. Убо что ли есть благо родитися и благая природа есть что ли?
Еродій. Благая природа и врода есть благое сердце.
Пишек. Что ли есть сердце благое?
Еродій. Сердце благое есть то же, что приснотекущій источник, точащій чистыя вЂчно струи, знай, мысли.
Пишек. Что ли суть мысли?
Еродій СЂмя благих дЂл.
Пишек. ДЂла же благая суть что ли?
Еродій. Добрыи плоды, приносиміи богу, родителям, благодЂтелям в честь, славу и жертву.
Пишек. Зачем же мнЂ сердце твое не видно?
Еродій. ТЂм, что древеснаго корня не видишь.
Пишек. А ведь вся влага от кореня?
Еродій. От сердца же всЂ совЂты.
Пишек. Кая же твоя природа или врода? К чему ты рожден или врожденное тебЂ что ли? Скажи, молю! / 7/632 /
Еродій. Благодарность — вот вам начало и конец моего рожденія!
Пишек. Ах, мой боже! И ты на сем одном храмину щастія основал? Тако ли?
Еродій. Ей-ей! ТритысящолЂтная пещь неопално соблюла притчу сію: «Много хитростей знает лис (Б), а еж одно великое».
Пишек. Но может ли от дождевных безгодій спасти сія, так сказать, куртая и куцая куртинка?
Еродій. ДовлЂет, как ковчег.

(Б) Еллинска пословица есть так: Πολλά μέα οίδεν ‛η ’αλώπηξ αλλ’ ’εχίδνος έν μέγα, римски: Multa novit vulpes, sed echinus unum magnum. Прим. автора. \107\


Про суперництво, комплекс ґуру, і серце проти ритуалу

Знову навіяне, тепер вже цим ось постом пана .

Останні кілька років найчастіше стаю свідком (чи може воно просто найчастіше впадає в око?) суперництва “зірок” чи “професіоналів” за “впливовість” – серед молоді, чи серед потенційних учнів чи “послідовників”, чи просто серед людей (тобто змагання за “народну” любов). Причому воно все з найкращих міркувань – поширити свій “стиль” чи свої “погляди”, які, звичайно ж правильніші і просто кращі, ніж в суперника – важко в таке не втягнутися, особливо якщо вже щось знаєш, і розумієш, і маєш якийсь досвід. Найсмішніше (чи найсумніше?) коли це все відбувається не серед представників якихось ворогуючих таборів, а в колі ніби-то однодумців.

Пам’ятаю, як тільки я почала медитувати, в одному з медитаційних кіл було дві дорослі пані, одна з них – велика прихильниця телячих ніжностей, інша – стрункого сидіння і холодного аналізу, і ті от дві пані вели повномасштабні операції із залучення молоді кожна до свого “табору”, смішно було. Потім, коли я потрапила на чотири місяці до Вайтарни, була закинула в саму гущі холодної (а часом навіть гарячої) війни між моїм вчителем і другим вчителем співу – тоді вже не було смішно. Але в обох цих випадках побачити і зрозуміти суперництво і різницю в стилі було просто, бо одна сторона була виразним егом (раціональним, агресивним, прямим, організованим), а інша – супер-егом (емоційним, непрямим, піддатливим, хитрим), відповідно, це була боротьба між “правим” і “лівим” каналом в чистому виді.

Набагато складніше стає, коли погляди і цінності не вписуються в таку просту дихотомію, і коли пропагандистом своїх поглядів і цінностей стаєш сам, тим більше коли опиняєшся в позиції авторитету, чи коли хоч не хоч потраплєш в ситуацію непогодження (навіть якщо це не гострий конфлікт, а просто різниця в преференціях, чи в мотивації певних дій), і особливо коли “новачки” (або навіть не новачки, а просто люди без сформованої позиції) починають питатися порад.

Вчуся в свого калґаро-румунського “брата” Андрея.

Андрей такий, що його неможливо не помітити – його дуже багато – не в сенсі об’єму, а в сенсі активності, і з нього аж пашить … здоров’я. Він неонатолог, з божевільним розкладом канадського лікаря, де три основні лікарні, в яких він працює, підтримуються лікарських складом розрахованим на дві. При тому він завжди виглядає виглядає настільки свіжо і просто здорОво, що я б йому без жодного сумніву довірила своє немовля, якби воно в мене було. Крім того він ще встигає тисячу інших справ (може завдяки якості, яку я згадувала в одному з попередніх постів про чай – ніколи не відкладати на пізніше те, що можна зробити вже). Він має таку румунську рису все робити голосно – голосно розмовляти, ще голосніше сперечатися, і ще голосніше співати – мабуть не завжди на роботі, але точно поза роботою. Він має феноменальну здатність висловлюватися чітко, виразно і коротко (якраз мені тої здатності часто бракує). Разом з тим, при потребі він вміє говорити красиво, поетично і делікатно. А коли нема потреби говорити коротко або делікатно, він може просто говорити багато. Він є одним з тих небагатьох людей в моєму житті, кому я можу повністю довірити, що якщо робитиму щось не так, неправильно, коли несвідомо нароблю помилок – він мені скаже, причому знайде спосіб зробити це якомога тактовніше.

Його часто не люблять, і не розуміють (особливо чоловіки, або “активні” жінки), переважно люди які його мало знають, і рідко з ним мають справу (особливо якщо вони з ним мають справу в основному по телефону) – кажуть, що він говорить надто багато, не слухає інших, зверхньо відкидає чужу думку, і взагалі, несе дурниці, (dismissive and full of himself) – ну, чи так говорили раніше, коли його було більше і частіше видно. Так от, Андрей сильно змінився за ті кілька років, що я його знаю. Мабуть не стільки вдома і з близькими людьми, як “на публіці” – його стало набагато менше чути. Може, це якесь таке поступове вростання в якусь ніби-то даоську максиму “хто говорить – той не знає, хто знає – не говорить”, в поєднанні з іншою “суфійською” мудрістю, якою він поділився зі мною підчас моїх останніх відвідин. Він вичитав в котромусь із хадітів, що типу “God is not concerned”, і сказав, що останні кілька тижнів чи навіть місяців “міркує” чи, правильніше мабуть сказати, “медитує” (і він мабуть власне якось так і сказав) над тим, що б це могло значити, що “Бог не дбає” чи “Богові байдуже”. Це було в контексті нашої розмови про те, “як правильно” робити те чи інше, і про те, чи існують насправді взагалі якісь універсальні “приписи” чи “протоколи”. В нас (в нашій медитаційній практиці) часто наголошується на тому, що важливі не ритуали самі по собі (і навіть більше, що ритуал, якщо він всього лиш ритуал – не просто неважливий, а навіть шкідливий), а радше “протокол” чи “правила” серця. Тобто те, що робиться від серця, навіть якщо неправильно, pleases (задовільняє??? – зовсім не те значення) Богів набагато більше, ніж те, що зроблено правильно але механічно, без “серця”. Є навіть такий термін на санскриті – prasanna – коли богам “вгодили” і вони “задоволені”.

В цьому контексті в нас є часто переказувана одна з улюблених історій з Рамаяни, про стару якусь лісову бабку з касти недоторканих (в нас би сказали мабуть “бабу ягу”), яка нічого не мала, але хотіла зробити подарунок Рамі, коли той мандрував у вигнанні. Вона назбирала ягід в лісі, а знала, що Рама не любить кислого. В неї був тільки один зуб, і вона тим своїм одним зубом прокусила кожну ягідку, щоб переконатися, що вони всі солодкі, і тоді принесла їх в подарунок Рамі. Не знаю, чи ви в курсі, які індуси самі по собі гидливі, ніхто нічого ні за ким доїдати не стане – ну і мабуть є в цьому гігієнічний сенс в контексті їхнього клімату. Але принести їджене недоторканою бабою, і давати принцові, навіть якщо він в екзилі – це не просто неправильно, це образа честі і гідності :), і тому здається Лакшмана жахливо обурився, і хотів стару не то побити, не то вигнати, але Рама заступився за неї, взяв ягоди, подякував, почав їсти і нахвалювати, що смачніших ягід він ще ніколи в житті не їв, так що вкінці Сіта і навіть сам Лакшмана просили і собі спробувати. Отака історія про перемогу серця над законом.

Ну то останнім часом, до великої міри завдяки спостереженням за Андреєм, я собі виробила список рекомендацій (чи корекцій поведінки), які намагаюся впроваджувати особливо в контексті нашої медитаційної спільноти, але частково і поза нею теж. Осьо:
– не висловлювати своєї думки взагалі, якщо мене не питають,
– не давати порад і рекомендацій, якщо в цьому нема необхідності (крім випадків коли це мій прямий професійний обов’язок)
– не висловлювати оцінок, особливо якщо в цьому нема потреби
– коли навіть питають, як слід жити 🙂 – не відповідати в категоричній чи універсальній манері, натомість перелічувати можливі варіанти, і аж тоді казати, котрий з варіантів імпонує мені, і не видавати свою преференцію за універсальну істину
– розрізняти між важливим і неважливим, принциповим і непринциповим, і не застрягати на неважливому і непринциповому

Насправді це дуже складно :).

Sam’s notes (one day of work)

July 4, 2012, 6:00, Wed LSL

“Contraction” is the antynom of “expansion” indeed!

My rhythms now overall and long term are slanted downward as the technicals would say. My athleticism is such as to prevent me from slipping too fast whereas that kind of health before accentuated my ascent. “This weakness”, he would say hazily, that insists on coming back and making me feel feeble is surely the phen of aging. How can y be so slowly disintegrating? It is even lineate and time-taking/making? A heart attack out of the blue that kills in a minute or two is death writ large but not usually as a part of aging. Aging is only dying in the last few months perhaps, and thus is a mode of living and thence fecundity + geneses even if so degenerate + decadent in so many ways (How about that N? + what would y have said about it? and what afterall did you tell us about your sickness?) David Byrne grey haired singing “Once in a lifetime” … “into the blue again/ water flowing underground”. with all his magic like an evangelist. Frogs loudly [незрозуміле слово] on the opposite sides of the lake. A haze this morning that sits well up into the yet cloudless sky. The mystique of it suddenly begins perhaps as the height of the sun has energized this thick, and the air indeed stirs as it will.

Notebooks full of lasts gasp?

Continue reading

Heidegger про драму в греків і про Антіґону

Знову повертаюся до свого дисера і до Антіґони, бо треба взяти себе в руки (чи навпаки – зважитися, і відпустити себе?) і дописати кілька (а то може значити десяток) сторінок про роль/важливість Антіґони. Тому вкотре знову перечитую той кусень Гайдеґерового Істера, про який я недавно згадувала у пості про Вайтарну і мертвих.

Ось продовження того, що я цитувала там:

παθεῖν τὸ δεινόν. παθεῖν: to suffer, to bear. This first of all entails that the unhomely in nothing that human beings themselves make but rather the converse, something that makes them into what they are and who they can be. Here, however, παθεῖν does not mean the mere “passivity” of accepting and tolerating but rather taking upon oneself – ἀρχὴν δὲ θηρᾶν, making it through to the end, that is, properly experiencing. This παθεῖν – experiencing the δεινόν – this enduring and suffering, is the fundamental trait of that doing and action called τὸ δρᾶμα, which constitutes the “dramatic”, the “action” in Greek tragedy. Yet this παθεῖν is also the proper relation to the δεινόν, taking this word in the entire fullness of its essence and its enigmatic equivocality.

In the Greek tragedy the “heroes” and “heroines,” if we may use these terms at all, are neither “silent sufferers” nor “martyrs” in the Christian sense, nor those “masters” set out amid a great din and extravaganza in the modern dramatic artwork. “The tragic” is not to be measured as modern human beings think, according to the passion of which we can have a psychological “lived experience” and that belongs to the person of genius, but rather according to the truth of being as a whole and in keeping with the simplicity in which it appears. This is why in the Greek tragedy virtually nothing occurs. It commences with the downgoing. What is the “uncanny,” in which Antigone knows she has been ultimately counseled, acquainted as she is with the foreboding, the perilousness, and the gravity of this counsel? The uncanny is nothing other than this: the fact that she takes as her all-determinative point of departure that against which nothing can avail, because it is that appearing that is destined for her (ἐφάνη, l. 457), and of which no one knows whence it has arisen. In fittingly accommodating herself (παθεῖν) to this, Antigone comes to be removed from all human possibilities and placed into direct conflict over the site of all beings and into a sublation of the subsistence of her own life. Antigone is within the unhomely in a way that exceeds every other being unhomely. She looms over the site of all beings not merely like Creon, who in this way also looms high therein. Rather, Antigone even steps out of this site altogether. She is utterly unhomely. (HIE 103)

Оригінал, якщо раптом комусь цікаво.

On the shift of attitude

On the small example from Hölderlin’s Ister.

“The unhomely one is deprived of the homely; deprivations is the way in which the unhomely one possesses the homely, or to put it more precisely, the way in which whatever is homely possesses the unhomely one.”[1] (HIE75)

The reversal, which Heidegger stresses here, is one of the “technical moves” he often makes in his later writings. This reversal often illustrates the difference between his new way of thinking and the “metaphysical” attitude. We will talk about it much more at the end Chapter 1, what is important to point out at this point is that in this move, in the relationship that is talked about, in this case between the human being who is unhomely and the homeliness which has to do with being itself, Heidegger reverses the two sides of relationship, making the one that was assumed to be somehow less important into the one that in truth is more important. Continue reading

Про допоміжні поняття (це я їх так умовно називаю)

Так виходить часто, що коли пишеш щось велике і змістовне про тексти/філософію когось іншого, то інтерпретація твоя – пропускання цих текстів через призму кількох понять, які в твоєму випадку допомагають зрозуміти і може навіть розвинути той первинний текст. Ці поняття зовсім не обов’язково є новими, зазвичай навіть навпаки, вони є в оригінальному тексті, причому достатньо часто, щоб змогти, власне кажучи, сфокусувати той текст для нас, однак зазвичай вони не є центральними в оригінальному тексті, ну або є далеко не такими важливими для автора, як для нас. Ну от, наприклад, в Семовій першій книжці про Мерло-Понті (яка ж і була його дисером), одним з таких центральних понять є поняття ситуації. Воно часто зустрічається в самого Мерло-Понті, але так ніби між іншим, пробіжно, без визначення, без звертався на нього особливої уваги. Сем пише свою книжку про те, яким чином через поняття ситуації можна зібрати до купи і зрозуміти набагато краще всього Мерло-Понті.

В моєму дисері центральними поняттями є святе, божественне і боги в текстах пізнього Гайдегера. Звичайно, є ще купа понять, які їх так чи інакше стосуються. Але внаслідок того, що методом моєї роботи є феноменологія-герменевтика, та ще й не “традиційна” текстова герменевтика, а герменевтика тіла, власне кажучи, цей метод вимагає допоміжних понять, які б допомагали мені “перекласти” те, що ми сприймаємо за абстрактні поняття в Гайдегера (хоч насправді вони абстактними не є), на мову і розмову тіла. Одним з таких понять для мене є Heil, – воно зрідка зустрічається в Гайдегера, в основному коли він говорить про те, що боги приносять людям, але воно так непослідовно і заплутано поперекладане в англійських версіях, ну і про нього ніби ніхто нічого особливо не писав, що мені здається, його просто ніхто толком не зрозумів. Іншим допоміжним поняттям для мене є “bodily attitude”. Воно частково натхненне Гайдегеровими лекціями про Ніцше, точніше, їх перекладами на англійську, частково – перекладами на англійську того ж Мерло-Понті, але здебільшого, власне кажучи, воно просто саме нахабно влізло в мою писанину, і і не дається замінити жодним іншим “справжнім” філософським поняттям.

Bodily attitude в моєму сенсі це щось що би можна було назвати настановою, або краще навіть поставою (але ширше ніж просто фізична постава, хоч вона є серцем, чи то пак хребтом 🙂 цього поняття). Hаголошується тут власне те, як ми (тілом) ставимося до того, куди потрапляємо і що зустрічаємо, тобто наша тілесна наставленість (також настроєність в Гайдегеровову сенсі і можливо ширше) до місць, речей, людей, ситуацій і т.д.

Тому одне з моїх завдань зараз – описати це поняття, чи то пак обгрунтувати його, надати йому філософського статусу, чим я і збираюся зайнятися цього тижня.