Марсіанське

Першою книжкою, яку я прочитала англійською були Марсіанські Хроніки. На третьому курсі я була один семестр в американському коледжі, взагалі-то в Айові, але на річці Місісіпі, на кордоні з Вісконсіном і Іліноєм – всього дві чи три години їзди від Чікаґо. З першого походу в бібліотеку повернулася в свою гуртожитську кімнату з Марсіанськими Хроніками. Взяла їх, бо треба було щось читати, щоб пришвидшити занурення в англійську. Зі всього написаного Бредбері (що було доступне в перекладах), мені найбільше подобалася ця епізодична книжка оповідань, просякнута єдиним трохи меланхолійним, трохи апокаліптичним, настроєм, але також із ненав’язливим духом міфічної циклічності історії, і визнання м’якої влади над нами землі і неба, і завдяки цьому – надії на те, що вони, з часом, виправлять нас, і наші помилки теж. Така от Гайдеґеріанська екологічність, виявляється, імпонувала мені задовго до справжнього знайомства з Гайдеґером.

Іншою причиною, чого я взяла саме їх, буде те, що я знала, що в принципі зможу їх осилити. Кілька років перед тим, похід в  новостворену австрійську бібліотеку у Львові і принесення звідти Гессе надовго відбили мені бажання (чи позбавили мене самовпевненості) читати літературу в оригіналі. Але англійську в університеті в нас викладала Олена Фешовець (та сама, яка перекладала одну з версій володаря перстенів), ми якимось чином добилися розділення на дві групи англійської, щоб відділитися від тих, хто дуже прагнув нічого не робити, і, як наслідок, в нашій “просунутій” групі, завдяки Олені, потрошки читали справжні, а не підручникові тексти, в тому числі, і одне з оповідань з Марсіанських хронік. Тобто приїхавши в Америку я знала, що Бредбері на моєму тодішньому рівні був більш-менш досяжний.

В нас нарешті здається закінчилася зима, цього року вона таки була, як оскліла вулиця, і десь власне посеред тої осклілості мені раптом вперше за роки згадалося те оповідання з хронік, яке ми читали на університетській англійській. Воно було про марсіанина, який відчуваючи тоскну любов землян до людей, яких вони втратили, не міг нічого зробити, крім як набрати подоби тої померлої дитини, чи когось іншого, кого людина все ще потребувала бачити і “мати”, всупереч реальності тої втрати. Оця ось зрештою смертельна залежність від любові і потреб інших людей пригадалася мені цієї зими.

Нарешті вчора видобула те оповідання з інтернетних нетрів і сьогодні зранку прочитала в автобусі. Що я вам скажу… Старий вмів так делікатно писати про смерть, і про життя теж – зовсім не дивно навіть тепер, що я ті марсіанські хроніки колись так любила…

Король Мацюсь Перший – 3 – розчарування і зради

MACUS_1
(Ілюстрація з абабагаламагівського видання, купуйте його тут: http://ababahalamaha.com.ua/uk/Пригоди_короля_Мацюся)

Продовження. Попередні два пости – тут:
https://msvarnyk.wordpress.com/2014/10/21/король-мацюсь-перший-1/
https://msvarnyk.wordpress.com/2015/01/06/король-мацюсь-перший-2/

Короткий підсумок двох попередніх серій :).
Мацюсь починає своє самостійне життя з того, що намагається стати якнайкращим королем, його країна – це його спадок, він любить її і чується відповідальним за неї, це його дім врешті решт. Мацюсь є ентузіастом від природи, він любить випробування, і має талант до знаходження оригінальних, нетипових способів виходу із складних ситуацій. Йому подобається розв’язувати завдання і проблеми, як зовнішні, так і внутрішні. Найскладнішим, мабуть, випробуванням його життя стає втрата ентузіазму, екзистенційна криза, яка застає його набагато раніше в житті, ніж звичайних людей, і яка спричинена цілою низкою розчарувань (і зрад). Про це і поговоримо сьогодні.

Першим сильним ударом по Мацюсеві є неадекватність дитячого парламенту. Це його проект, хоч і підшептаний ворожим агентом, і в цьому проекті Мацюся ображає не так те, що на нього нападають особисто, як те, що самі парламентарі (чи та їх частина, яку більше видно і чути) не варті тої влади, яку вони отримують через дитячий парламент – вони поводяться безвідповідально, егоїстично і негідно. Взагалі, це не дивно – дітям потрібний досвід, вони би мабуть з часом навчилися на своїх помилках, однак Мацюсеві, якому невідомі егоїзм чи злий намір, і який від природи (і через взяту на себе роль монарха) в першу чергу дбає про інших, а не про себе, провал перших засідань добряче відбиває охоту мати до діла з таким парламентом.

Зрада Фелька, як не дивно, ніби-то не вражає Мацюся, принаймні автор не дає підстав робити про це висновки. Можливо справа в тому, що коли Фелєк приходить до Мацюся і розповідає йому всю правду, ситуація стає настільки екстремальною, треба рятувати країну і не час ображатися, Мацюсь відкладає “розборки” на пізніше, і так ніколи до них не повертається. А може справа в тому, що Фелькова “деградація” поступова, Мацюсь бачить її знаки, і не схвалює їх, але не хоче вступати в конфлікт, а тому воліє уникати Фелька. Взагалі, Мацюсеві відносини з Фельком особливі, може Мацюсь вибачає Фелькові, тому що той є Мацюсевим першим в житті другом, і Мацюсь вдячний йому за це. Саме завдяки Фелькові і їхній спільній втечі на війну, Мацюсь став справжнім дієвим королем, а не маскотом і лялькою для публічного огляду без жодної реальної участі в державних справах. Фелєк був першим, хто трактував Мацюся як короля, хай навіть лише позірно, і хто відкрив для Мацюся перспективу, тобто точку зору на справжній світ, а не той, який був обмежений палацом і королівським садом. А може Мацюсь поблажливіше ставиться до Фелька, ніж би ставився до себе, бо знає про Фельків травматичний дитячий досвід, про батька-пияка, який б’є своїх дітей, і від якого Фелєк власне і втікає на війну. В Мацюся нема батьків, але є тепла і світла пам’ять про них, у Фелька ж є батьки, але такі, що може краще б їх не було.

Зрада міської шляхти, яка передчасно здає столицю ворогові, коли битва за неї, завдяки стратегічним хитрощам Мацюся і Клю-Клю, якраз могла би бути виграна, теж здається не надто зачіпає Мацюся. Мабуть ще у першій своїй виграній війні Мацюсь бачить, що воєнний успіх до великої міри є справою випадку та індивідуального героїзму, і тому він в першу чергу робить те, що залежить від нього, і не особливо розраховує на надійність інших. Він, мабуть, розчарований тим, що сумний король, не зрозумів чи не впізнав Мацюся до кінця, якщо повірив сфальшованому зверненню буцім-то Мацюся до дітей світу, і демонструє це сумному королеві при зустрічі, хоч пізніше певно все-таки вибачає йому. Взагалі в цих двох цікаві відносини – Мацюсь багато чого вчиться в сумного короля, і дійсно симпатизує йому, але протилежний до сумного короля за духом. Сумний король того і сумний, що він в принципі не хоче бути королем, він депресивний, і в нього нема харизми. Він віддає владу своїм громадянам, є лише номінальним конституційним монархом, і, так виглядає, не має реального впливу на державні рішення, хоч не до кінця зрозуміло, чи в такій ситуації він опинився, бо не хоче бути “лідером”, чи тому, що не може. Мацюсь навпаки має харизму і запал, його важко знеохотити, і навіть найглибші його розчарування і кризи не тривають довго. Він натхненно і послідовно працює над досягненням своїх цілей, вкінці йому майже завжди вдається те, що він задумав. Але під кінець своєї королівської пригоди, описаної нижче, перед остаточним виїздом на острів, Мацюсь перетворюється на депресивного сумного короля, а сумний король навпаки, намагається переконати Мацюся не здаватися і зраджувати собі, своєму ентузіазму і своїй реформаторській природі.

Перша книжка закінчується тим, що Мацюсь, після того як міська бізнес-верхівка столиці вивісила білий прапор і таким чином битву за столицю було програно, забарикадовується в якомусь будинку разом з Фельком і Клю-Клю, збирається відстрілюватися до смерті, але король-герой ворогам не потрібний, вони використовують якісь хімічні транквілізатори, і захоплюють їх в полон. Засуджують Мацюся до страти, але в останній момент, вже на площі, оголошують помилування і змінюють вирок на заслання на безлюдний острів. Друга книжка починається тим, як погано і нудно було Мацюсеві в тюрмі, де він мусів чекати, поки королі вирішать, на який безлюдний острів його відправити. Тут спочатку Мацюсь поводиться як ув’язнений король, практикує свою королівську гідність (відмовляється відповідати, якщо до нього звертаються не за протоколом, і таким чином мабуть випробовує на собі самому, і на своєму оточенні усвідомлення того, яку силу і владу, володіння собою може мати той, хто позбавлений зовнішніх способів самоствердження, самостійності і свободи. Разом з тим практикується в галантності з (італійською?) королевою Кампанельою, яка приходить його відвідувати і має надію врятувати Мацюся, всиновивши його, але Мацюсь відмовляється від такої пропозиції. Разом з тим, можливо власне завдяки візитам Кампанелі, Мацюсь досить швидко відходить від удару програшу, і, самоствердившись внутрішньо за перший період ув’язнення, раптом вирішує втікати, міняє свій прикид короля на прикид дитини, і під цим прикидом починає готувати класичний jail-break. Як то водиться в класиці жанру, в останню ніч перед запланованою Мацюсем втечею, його таки забирають з тюрми і відправляють на безлюдний острів, але в дорозі, завдяки тому, що (румунський?) полковник, який має його доправити страшно не любить дітей, але дуже любить поспати, Мацюсь таки втікає.

Одною з тем, до якої постійно повертається Корчак є те, що майже ніхто насправді не знає Мацюсевого обличчя. Хоч воно було всюди і весь час, але без королівських регалій і в некоролівському прикиді Мацюся майже ніхто ніколи не впізнає – не лише звичайні громадяни, але й міністри і посадовці, які Мацюся знали особисто. Це завжди на руку Мацюсеві в його переховуваннях, але додає сумної іронії його ролі як короля і ситуації суспільства (чи людства загалом?): правда і справжність насправді майже нікого це цікавить, і не обходить, здебільшого люди задовільняються видимістю, навіть якщо та видимість абсурдна: я сказав, що ти дівчинка, значить ти дівчинка, і не смій мені перечити! (І тисяча видимих тигрів нас менше лякає ніж одна невидима зоря, хоча саме її…)

Після втечі Мацюсь повертається в столицю, де після короткочасної служби в м’ясника опиняється в дитячому будинку. Ми дізнаємося згодом, з розмови із сумним королем, що саме там Мацюсь остаточно втратив бажання боротися за свою “ідею” – діти злі, підлі, брехливі, невдячні і зрадливі, як і дорослі, боротися за їх права – дурного робота. Мацюсь, якого на той час розшукувала поліція, знову втік, цього разу запакований в коробці замість здохлого псом Клю-Клю. Вона доправила його на острів, на якому королі власне мали свої наради про те, що робити далі, із страшно нудним медіатором, якого всі боялися, а сама повеслувала далі. Медіатор лорд Пукс мав хороший метод – своїх клієнтів він брав ізмором. Очевидно розрахунок був такий, що коли вони по десять разів кожен виговоряться, то всім все вже настільки осточортіє, що вони погодяться на компроміс, щоб тільки все скорше закінчилося… Хоч може була ще думка, що проговорюючи і прослуховуючи проблему, поступово учасники самі будуть наближатися до якихось компромісних позицій, не лише тому, що набридло, а й тому що всі всіх нарешті дійсно почують, хто зна – лорд Пукс говорив мало, тільки мовчки курив свою люльку. Мацюсь виліз з-під стола в залі нарад в той момент, коли всі королі були вже неабияк зморені, і вийшло так, що може з несподіванки, а може через природну харизму, заволодів ситуацією – принаймні це визнав навіть страшлий лорд Пукс, і піддався на всі пропозиції Мацюся.

Наступного дня, в момент коли коли слово мала взяти Кампанеля, яка приїхала того дня на острів почувши новину про те, що там об’явився Мацюсь, нарада була перервана нападом дикунів, яких привела Клю-Клю, щоб “звільнити” Мацюся. Взагалі незрозуміло, яким був їхній план, і чи він в них взагалі був. Мацюсь не сказав був Клю-Клю, що вирішив таки їхати на безлюдний острів – не хотів її розчаровувати, та й вона однаково його б не зрозуміла, або не повірила б йому. Неясно, чи Бум-Друм був в курсі плану, чи зорієнтувався на місці, факт того, що Клю-Клю привела найдикіших дикунів, вони в процесі нападу з’їли королеву Кампанелю і ще жінку якогось рибака, і щоб не поїли всіх решту королів, Мацюсеві довелося пройти не надто приємний ритуал їх порятунку. Загибель Кампанелі остаточно добила рішення Мацюся – він винив себе в її смерті, а також в смерті і стражданнях багатьох інших людей, тому коли врешті королі почали вимагати, хай він скаже, чого хоче, Мацюсь (все-таки переконаним сумним королем не зрікатися корони остаточно) сказав що вимагає повернення всіх захоплених ворогами територій, збереження свого королівського стану, і в той час як він таки поїде на острів, хай його люди виберуть собі президента.

Наступний етап Мацюсевого життя – на безлюдному острові, задля якого я власне і почала це все писати, почитається з того що Мацюсь таки здобув всі зовнішні атрибути короля – відновив свою державу, встановив позицію, з якої він диктував умови і мав контроль над ситуацією, як своєю, так і міжнародною. Його головний ворог, молодий король, теж був тимчасово усунутий від влади – громадяни його королівства домоглися, щоб його батько, старий король, повернувся до правління. Трохи незрозуміла ситуація вийшла з “дикунами” – вони, “рятуючи” Мацюся, втратили свою міжнародну вагу, здобуту за роки Мацюсевого правління. Але загалом можна би було сказати, що Мацюсь виграв, переміг. Однак Мацюсь втратив те, що його спонукало до боротьби – він хотів бути королем-реформатором, він ним став. В нього були зрадники, але були і друзі, і загалом він дуже рано побачив мінливість і ненадійність популярності. Але Мацюсеві довелося заплатити ціну за своє реформаторство, і ця ціна була надто висока для такого морального перфекціоніста. Він знайшов себе-короля, але мусів відмовитися від цього здобутку, щоб знайти себе глибшого і справжнішого. На безлюдному острові.

Про одну невидиму зорю буде в четвертій і останній серії, коли (якщо) вона напишеться. Чекайте. Або не чекайте :).

Король Мацюсь Перший – 2

Продовження, попередній пост тут: https://msvarnyk.wordpress.com/2014/10/21/король-мацюсь-перший-1/

Друга книжка, король Мацюсь на безлюдному острові, – про Мацюся-філософа, чи може навіть більше, Мацюся-святого. Цей пост ніяк не хоче писатися, хоч я вже давно знаю, що саме тут має бути, і навіть давно маю скеч в нотатках. Може тому що я ніяк не знайду, кому його писати (а отже все ще не навчилася писати “нікому”?). Я була вражена після першого поста про Мацюся, коли виявилося, що його фактично ніхто не читав з тих людей хто тут часом щось коментує. Тоді виходить, що мої роздуми навіяні дорослим прочитанням дитячої книжки і розкопуванням тих значень і символів, які не зовсім очевидні в книжці, хоч і визначальні, є в кращому випадку низкою спойлерів (не лише сюжетних, а й інтерпретаційних) для того, хто би все-таки взявся її прочитати, а в гіршому випадку – абстрактні ідеї відірвані від реальності (від оригіналу, від самої книжки) для тих, хто не читав, і не читатиме. Гаразд, спробую все-таки написати його собі.

На мене колись в студентські рокі справила велике враження книжка Джозефа Кемпбела “Герой з тисячею облич” – в цій книжці все було прекрасне – вміст, обкладинка, дизайн і папір, і красива українська мова (правда потім виявилося, що той перекладач був відомий своїми “перекладами” з російських перекладів, ну але то потім було). Так от, книжка була про архетип героя, що, фактично є мабуть одним з найрозповсюдженіших архетипів – кожен з нас, хто намагається чогось досягнути, знайти себе чи пізнати себе, вийти за межі даності, подолати якісь перешкоди, внутрішні чи зовнішні, проживає власне цей архетип. Так от, там в тій книжці було написано щось типу того, що покидання дому, подорож в чужі краї – будь то квест, чи вигнання, чи усамітнення, – обов’язковий крок в життєвому шляху героя. Герой мусить піти геть, щоб потім повернутися додому іншим. Втім не іншим, бо собою, більше собою ніж досі – в своїх мандрах герой має знайти себе. Тут напрошується висновок, що спочатку герой собою не є, але це не зовсім так – герой вже є собою, йому не потрібні ніякі зовнішні здобутки, але завдяки зовнішнім (чи внутрішнім) викликам і перешкодам, герой має нагоду провідчувати і випробувати себе, а також відшліфувати свій характер, відфільтрувати свої цінності і переконання. Ну, як там Сковорода казав – відрізати зайві гілки, забрати свиню, яка риє землю і сечу(?) яка тече на коріння яблуні, якось так… А всього решта вже сама природа її навчила. ***тут передаю привіт театрові Курбаса у Львові 🙂

У Мацюсевому житті є різні мандрівки і пригоди, в тому числі, три чи чотири втечі, переховування і життя incognito – як через необхідність, так і з власного бажання. Перша втеча на війну робить з Мацюся воїна і частково послаблює його залежність від міністрів – не можна сказати, що він стає повністю самостійним політиком, але вони змушені стають з ним рахуватися. Та й той факт, що Мацюсь є справедливим і відносно відповідальним королем, особливо якщо взяти до уваги його вік і брак досвіду, а також reasonable – він керується здоровим глуздом, а не власною впертістю, і дослухається до слушних порад, робить співпрацю міністрів з ним не такою аж страшною як вони боялися. Коли виявляється, що на Мацюсеві реформи нема грошей в державній скарбниці, Мацюсь не скандалить і не домагається, а натомість зав’язує оригінальні, відважні і радикальні зовнішньо-політичні партнерства (з королем чорних дикунів), таким чином досягаючи потрібної підтримки – як матеріальної, так і дружньої, стає прогресивним діячем на міжнародній арені, знову ж таки, не зважаючи на свій вік і відсутність досвіду, а може власне завдяки їм.

Оцінка Мацюсевих реформ – це власне ще одна річ, яка цілком по-іншому сприймалася в дитинстві, ніж сприймається зараз – не виключено, що це тому, що в дитинстві це сприймалося з точки зору самого Мацюся, гіпер-відповідального перфекціоніста, який не по дитячому категоричний із собою щодо власних помилок і промахів, настільки, наскільки ж і поблажливий до помилок і промахів інших людей. Тобто тоді було таке сприйняття, що Мацюсеві реформи провалилися, і не просто провалилися, а призвели до програної війни, втрати трону і фактично втраченої незалежності власної держави. Як не дивно, така оцінка повторюється теж в кількох різних анотаціях (так це називається?) до книжки, написаних ніби-то дорослими людьми.

Звідки беруться реформи Мацюся? В першу чергу з його власного досвіду і з досвіду інших його знайомих дітей. Він дуже рано починає розуміти те, чого досі не розуміє значна частина моїх знайомих дорослих, а саме, що різні люди перебуваючи в різних обставинах мають різні потреби, і що часто ми не можемо адекватно зрозуміти цих потреб, особливо якщо їхні обставини дуже сильно відрізняються від наших. Після першої виграної війни Мацюсь починає розуміти, що його роль – дбати про дітей, і намагатися покращити їхнє життя, бо саме їх потреби Мацюсь може зрозуміти набагато краще, аніж потреби дорослих. Друге джерело і натхнення Мацюсевих реформ – сумний король. Коли після виграної війни Мацюсь їде “в гості” до королів які йому програли, там йому показують все що в них є найцікавіше з точки зору дитячого досвіду, і Мацюсь намагається запозичити там те, що є цікавим і корисним для дітей. В тому числі, від сумного короля він бере ідею літніх дитячих таборів, і цей проект, разом із проектом зоопарку, вдається йому цілком добре.

Реформи, які провалюються, роблять країну вразливою і зрештою спричиняються до програної війни (дитячий парламент), – насправді є наслідком проваленої дорослими міністрами внутрішньої безпеки і слабкої проти-шпигунської служби. Звісно, в них є теж елемент Мацюсевого ідеалізму і деякої мрійливості, але вони швидко вивітрюються з Мацюся, і закінчуються, як і буває з перфекціоністами, серією розчарувань. Власне Мацюсеві розчарування – це найсильніший виклик, який йому доводиться поборювати, і його мандрівка на безлюдний острів – це його подорож для того щоб знайти в собі те, що допоможе йому з одного боку вжитися з його перфекціоністськими розбитими ілюзіями, а з іншого – не втратити тої чистоти, сили і ентузіазму, які визначають його характер.

Про розчарування і зради може наступного разу напишу, якщо він, той наступний раз, буде.

Читайте, хто ще не читав, книжку, вона того варта, лінки на текст:
– першої книжки: http://www.sp3.webfabryka.pl/lektury/macius.pdf
– другої: http://s10249.chomikuj.pl/File.aspx?e=7h5y1tsKajEmPxovfTGzLLWUYiBhrvbuv2DeKywWul-f0IyoRQW68YUfAqUyHRUbjqx6D3jfwvCSV6yEbjPqdohLFnNBHZPRkK_k6BMzrJjhQoKWxIwwYRDnJPkw0_Pi-Gy_CccrrIYEBiOkAv4pSp877GmhSGhT7mXQrqMDQ9qL4tIYk_ghIojwjUqCdSrj8M5qDlsZcOchp5oYrtq0P4Y1_QiGcCerDpNw0lPSWXk&pv=2

Upd.: Продовження тут:
https://msvarnyk.wordpress.com/2015/03/26/король-мацюсь-перший-3-розчарування-і/#comments

Король Мацюсь Перший – 1

DSC_3670 (877x1280)
Кілька тижнів тому провела чергову акцію в рамках програми уникання дисера, і занурилася в дитинство – перечитала обидві книжки про короля Мацюся. Занурилася в дитинство не лише тому, що книжка дитяча, а ще й тому, що ця книжка десь на переході між пізнім дитинством і ранньою підлітковістю справила на мене дуже сильне враження. Причому друга книжка про Мацюся на безлюдному острові появилася в мене раніше ніж перша, відповідно власне її я прочитала більше разів, і власне вона запам’яталася цілісно, бо була густо вималювана мною в уяві, і прожита в деталях не один раз. Тоді я читала її російською, перекладачка з досі незрозумілих мені причин повністю проігнорувала димінютив в імені (точніше спроектувала димінютивне значення на не-димінютивне звучання), вперто називала короля “Матіушем”. (Втім, англійський перекладач теж не надто добре дав собі раду з іменем – переклав його як скорочено-спрощене “Matt”, але випустив власне ніжно-дитячу коннотацію, яка би могла краще відчуватися в чомусь на зразок “Mattу”.) Добре, що я читала в основному другу книжку, де ця доросла інтерпретація імені не так сильно нівелювала контраст між невинною ніжністю в атмосфері Мацюся і дорослими проблемами, які він мусить навчитися вирішувати, що є одною з основних тем власне першої книжки.

Цього разу я вирішила читати в оригіналі, і відповідно це стало першою дочитаною до кінця польською книжкою в моєму житті. Десь в тому ж ранньому підлітковому віці тато порадив мені, для того щоб навчитися читати по-польськи, просто взяти якусь польську книжку і прочитати. І чомусь першою книжкою, яку я спробувала, був польський переклад “Чужого” Камю (!!!). Я осилила парканадцять сторінок спеки і похорону, навчилася читати по-польськи, і плюнула на решту “чужого”. Потім ще пробувала читати Фойхтванґера “Єфте і єґо цурка” (бо того ж таки Фойхтванґера “Бєзобразная ґєрцоґіня Маргаріта Маульташ” теж справила була на мене враження, і теж в схожому, хоч і ще депресивнішому ніж Мацюсь контексті), але теж здається недалеко дочитала. Крім того мама моя кохалася в депресивній скандинавській прозі, і тої лектури по-польськи в нас були десятки томів – мабуть вся серія, але то теж був не надто надихаючий досвід для підлітка, тому нєх жиє нарешті в 35 років по-польськи прочитаний Мацюсь, віват!

В дорослому віці книжка, звичайно, сприймається трохи інакше, ніж в дитинстві, я спробую тут розписати ті аспекти, які, без сумніву, впливали на дитяче емоційне (і цілісне) сприйняття цієї історії, але не були виразно усвідомлені.

Перше, що мене здивувало цього разу, це те, що я пам’ятала зворушливий і серйозний аспект історії про Мацюся, але зовсім забула ненав’язливо-комічний стиль подання серйозних тем, проблем і явищ, який би можна було охарактеризувати як “істина вустами дитини” – коли штучність і напученість дій дорослих і їх сприйняття/викривлення реальності описується комічно-спрощеними, але від того не менш влучними фразами “дитячого” сприйняття/інтерпретації. Втім, цих комічних моментів менше в другій книжці, яку я читала більше, і не виключено, що невимушений специфічно-польський гумор був теж частково втрачений в російському перекладі.

Далі, в дитинстві я так виразно не усвідомлювала, що перша книжка – про Мацюся короля, хоч там він ще і дитина, а друга – про Мацюся філософа, хоч там він вже підліток. Перша якість Мацюся, на яку Корчак наголошує не один раз, – це те, що Мацюсь був “справедливий”. Про це говориться в контексті, коли Мацюсеві доводиться визнавати слушність своїх критиків і опонентів, часто настільки неприємну, що на його місці навіть більшість дорослих не схотіли би дивитися правді в обличчя так відверто і відважно, як це вдається цій дитині. Він в першу чергу король, але не аби-який король, а “добрий” король, кращий за всіх інших королів і королев, він щиро і рішуче працює над собою, щоб ставати щораз кращим королем. Він має всього лиш кілька років королівського виховання, має приклади предків, як сильні, так і сумнівні, має країну під постійною загрозою внутрішніх криз і зовнішніх нападів, має мало добрих порадників, і ще менше добрих друзів, але в нього є вроджене почуття королівської гідності, обов’язку і прагнення до досконалості. І він напрочуд швидко вчиться, що значить бути королем – від принца Мацюся, який, випадково підслухавши, що міністри глумляться з нього, думає “от я вам покажу”, до короля Мацюся, який ставить інтереси своєї країни і своїх підданих понад свої особисті інтереси, образи чи бажання – всього лиш кілька місяців, чи може навіть тижнів. Continue reading