Про мого кума, очі Модільяні, Мерло-Понті, і здатність бачити

Мій кум влаштував був мені день відкритих дверей, прорекламувавши в себе на ФБ мій провокативний пост про коментування, і коли я ходила до нього подивитися, шо там люде кажуть, то побачила цей ось дуже цікавий лінк: http://whattheysee.tumblr.com Дійсно шкода, що це не регулярний блог, а, так виглядає, одноразова серія, було б цікаво побачити більше таких картинок на темц “що “бачать” твори мистецтва”, а разом з тим прослідкувати, чи розвивалась би якимось чином концепція їх подання. Мені ця серія нагадала була кілька моїх дуже старих постів і галерейних досвідів, кілька ще старших спогадів, і разом з тим спровокувала кілька новіших думок і спостережень.

Перше спостереження, що в той час як американці схильні називати заклади, в яких тримають і виставляють твори мистецтва, музеями, тут в Канаді власне мистецькі заклади називають галереями. В музеях теж часом трапляються твори мистецтва і виставки їм присвячені, однак вони там фігурують як культурні артефакти радше ніж власне мистецькі. Тому тег тут в моєму блозі називається gallery (можна клікати), а не museum. Давно, між іншим, не ходила нікуди – треба мабуть заплатити десь мембершіп і відновити цю практику.

Відразу кинулося в очі, як друга зверху картинка (з дівчинкою в сірому шалику), та й загалом ціла задумка проекту резонує з цим ось давнім постом про тяжке життя музейних наглядачів: https://msvarnyk.wordpress.com/2007/03/05/наглядачі/ Ці люди – водночас і жерці і жертви страшної і нелюдської інституції під назвою “галерея мистецтва”. 🙂 Я так ніколи і не написала, чим атмосфера та інфраструктура школярської гарелеї в Кляйнбурзі відрізняються від елітної галереї в Торонто, столичної галереї в Отаві, чи швейцарської “галереї для снобів” на околиці Базеля… Про останню вже мабуть мало що напишу, бо була вона давно, і пам’ятаю я її епізодично, хоч і яскраво. А ще була якась велика Берлінська галерея, куди Андрухович завів мене, щоб подивитися, серед інших, Бройґеля, і невелика Берлінська галерея, на три поверхи, з Матісом, Пікасом і Клеєм; Амстердамський музей Вангога, Мюнхенські і Копенгагенські галереї, але то все було життя до жж, враження від цих галерей записувалися в листи і листівки, і були втрачені автором, себто мною. Я б з величезним задоволенням підписалася на якийсь хоч би мінімально вдумливий але не надто постмодернізований блог чи колонку з оглядами/враженнями галерей і виставок (англійською або українською), якби мені хтось їх порадив, – радьте!

Тепер про Модільяні, він там під кінець стрічки, і з ним в мене пов’язані такі ж яскраві спогади, як ота його картина, хоч давно вже я його не бачила. 2004-2005 навчальний рік, зима, помрев, Сем викладає свій останній ціло-річний (тобто на два семестри, а не на один) аспірантський курс, де вперше дає нам читати цілими розділами свій свіжодописаний (так ніколи і не опублікований) манускрипт про метод. Паралельно ми читаємо уривками Ніцше, Гайдеґера і Мерло-Понті, там де Сем про них пише, але наголос в першу чергу і в основному на сам метод. Десь мабуть після першого місяця, чи може навіть раніше, ми починаємо кожен другий тиждень замість в уні ходити в картинну галерею, і там це вже переважно навіть не семінар, а hands-on воркшоп – зрідка Сем нам там ще щось дорозказує, що не встиг сказати минулого тижня, якщо воно нам на сьогодні вже треба, а так загалом Сем пояснює що будемо сьогодні пробувати, розділяємося на групи, або й навіть кожен сам по собі, і йдемо “на завдання”, а потім збираємося разом і обговорюємо, як пішло, що не виходить, і т.д. Ми часто ходили в галерею і в попередніх Семових курсах про Мерло-Понті, але все одно то було радше епізодично, в цьому курсі ми працюємо з мистецтвом, і, власне, з методом теж, систематично і грунтовно.

І тут до нас привозять цілу виставку Модільяні, уявіть собі! (Ось її опис – нічого не викидають 🙂 http://www.ago.net/modigliani ) Ходити туди групою ми не можемо, там постійно вечорами товкотня, ми і так неабияк дратуємо наглядачів тим що стовбичимо біля тої самої картини довше двох хвилин, якщо ми ще станемо групою і будемо щось обговорювати, то зробимо там корок і нас взагалі з галереї забанять. Але четверо наших вирішують писати свої пейпери власне по котрійсь із картин Модільяні. Брейді писав може навіть про цю даму на червоному, яка на лінку, Дієґо і Нік про ковбасяну дівчику (була там така страшненька трохи картина), а Керолайн – про якусь іншу, вже не пригадаю. Я свій пейпер писала про болото свого Гарріса, ну і добре що так, бо сам Модільяні мене не пер особливо, а потім з тими їхніми пейперами і заключним етапом їх обговорення в барі в нас вийшов серйозний такий інцидент з обрáзами, сльозами, вірменським питанням, зрадою (!), і потім ще кількамісячним вияснянням відносин, я була замішана лише в останні два аспекти скандалу, а якби писала про Модільяні, то може би була замішаною у всі, що було б набагато гірше.

Тепер, вертаючись до цього проекту – побачити галерею очима твору мистецтва – я звернула увагу на Модільяні, бо пригадую, що одною з його портретних особливостей було те, що очі переважно були якісь несиметрично криві – принаймні одне з них (очей), переважно було якесь перекошене, і дивилося кудись не зовсім туди, чи не так. Я не пригадую, чи ця натурниця в нього теж була зі скривленими очима (вона взагалі не до кінця типова – може якась рання, чи навпаки, пізня?), репродукція маленька, на ній теж не дуже видно, але мені подумалося, що якщо в Модільянівських портретів зазвичай щось не те з очима, то чи не мало би воно впливати на те, як той портрет би бачив галерею і нас з вами, коли ми на нього дивимося, чи проходимо поруч? Це, в свою чергу породило масу інших зауважень: а Марсіас і маленька танцівниця, в них взагалі очі розплющені, чи заплющені? А автопортрети старших дядьків без окулярів – вони не далекозорі часом вже в такому віці? Тобто мерло-понтіанець в мені починає пірхатися з приводу абстрактно-об’єктивного фотографування і питати: а як же тіло, як же ж око, як же здатність бачити?

Там в принципі є остання катринка внизу з чорним квадратом замість того, що “бачить” мрійлива дівчинка, але якщо поміркувати, то з феноменологічної точки зору і цей квадрат мене теж не влаштовує. По-перше, незрозуміло, чому саме там чорний квадрат – чи тому, що в неї заплющені очі, і вона ніби “нічого не бачить”? Але спробуйте самі заплющити очі, особливо серед білого дня в сонячній кімнаті, і самі переконаєтеся, що те “ніщо”, яке ви побачите із заплющеними очима, зовсім не схоже на той чорний квадрат, для цього вам навіть не доведеться особливо замріюватися. Якщо ж абстрагуватися від того, який в тих портретів стан очей, і від їхньої “тілесності” загалом, і спримати проект не як те, що вони “бачать”, а як те, що видно з їхньої точки зору (хоч така інтерпретація назви проекту не виправдовує себе), і тоді проінтерпретувати “чорний квадрат” як вид “збоку” (бо ж дівчинка в нас там в профіль намальована) внутрішньої сторони рамки, чи вид “зсередини” самої канви, такий підхід теж мене не цілком влаштовує. Справа в тому, що точка зору, навіть якщо би вона дійсно була точкою, відкриває перед собою якийсь горизонт, з точки зору виходить кут зору, і відповідно, навіть з точки зору тої дівчинки в профіль мабуть було б видно ще щось крім рамки в профіль.

На цьому етапі міркувань я перериваюся, і йду подивитися, хто недодумав проект :). Виявляється, що то якась американо-японська зірка дизайну. Ну, добре, хай буде, бо якби то якийсь митець чи мисткиня 🙂 так підхалтурили, було би трохи сумно. Чого сумно, та ж того, що митці – це власне ті люди, які вміють бачити, і вчать бачити решту нас. Це митці навчили нас бачити геометричну перспективу, ідеально і абстрактно розміряний архітектурний простір з точки зору такого ж абстрактного глядача, і ті ж митці кількасот років по тому навчили нас, що жива людина насправді бачить не мертву перспективу, а дивні речі, як то тарілку на столі трохи збоку, а трохи зверху, одночасно. Тут я передаю привіт Раїсі Григорівні, бо завжди дивувала Сема розповідями про те, як не по-Декартівському, а правильно нас вчили фізики, як завжди нагадували, що формули наші спрощені, бо ми нехтуєм і тим, і цим, беручи за модель зазвичай ідеальну точку у вакуумі, тобто, фактично, нехтуючи тілесністю і речей, і нас самих, і нашого простору теж. Сфотографувати одним механічним, чи, тим більше, цифровим оком камери “об’єктивний” простір “з точки зору” твору мистецтва – це знехтувати власне тим, над чим весь час працюють митці – над містикою і таємницею дару бачити. Я ще можу довго розводитися про те, як ми бачимо насправді, і я не бачимо, і про Мерло-Понті, і про його феноменологію, яка активно і послідовно заперечує як ідеалістичний, так і емпіричний підходи до пояснення нашого сприйняття, в тому числі зорового, але може краще колись іншим разом, а може ви і самі щось прочитаєте…

Мерло-Понті ходив в галерею не насолоджуватися, а працювати. Він ходив туди вчитися бачити, в Сезана, Моне, і компанії. Не виключено, що саме звідти взялися його геніальні розділи про apparent size (навіть не знаю, як це по-українськи сказати), про впізнавання, про тяглість сприйняття простору у “Феноменології сприйняття”, ну і вже точно звідти відносно раннє ессе “Сумнів Сезана” і відносно пізнє “Око і дух”.

Так до чого тут мій кум? – спитаєте ви, ну і в першу чергу сам кум теж. Кум мій до того, що він має (серед інших) дві дуже цінні якості. Перша – це здатність бачити, (в тому числі, бачити оком камери простір який не механічно-мертвий, а справжній, живий), і вона розвинута в нього набагато краще, ніж в мене. Друга – це те, що йому все цікаво, і тому якщо хтось і дочитав цей пост до кінця, та ще й з задоволенням, і якщо хтось міркуватиме про те, що тут написано, а може навіть і піде колись читати follow-up, то це буде мій кум.

Advertisements

слово-текст-книжка, і ще про кров

Я вже раніше казала, що цей пост, що нижче, мене захопив і не відпускає вже кілька днів. Написала була панові , що мені воно нагадало перетин кількох робіт одної канадської мисткині, а коли він запитав, якої, моя відповідь перелилася за межі нормального розміру коментаря, тому пишу її тут, нижче.

Originally posted by at Self-describing

drop

Мисткиню звати Лані Маестро, нажаль, вона не дуже активно присутня в інтернеті… Я хотіла була про неї щось написати десь під кінець літа, але так і не зібралася, от і нагода тепер.

“Нагадування” і “схожість” коли йдеться про мистецтво – штука завжди недо-визначена, і в якомусь сенсі багатозначна, хоч це не значить що вона суб’єктивна і аби-яка, я спробую коротко (наскільки це вдасться – upd.: не вдалося) описати цей перетин, наскільки воно буде зрозуміло – то інше мабуть питання.

Те, що робить , наскільки я розумію – спроби якось випробувати, програти (в сенсі музичному, а не азартному) поняття простору (чи краще було б сказати місця, топосу) мови і тексту – це в ширшому сенсі, але також і топосу книжки, сторінки, паперу – в сенсі локальному і локалізованому. Тобто ця геометрія слів чи навмисно, чи вимушено, рефлектує над, і відбувається в, різниці (проміжку) між “гео” і “метрією” тобто між землею, матеріалом і матерією (книжкою, сторінкою) з одного боку, і “абстрактною”, безтілесною, мовою, словом, текстом, поняттям, (а також ритмом, тобто власне метром) з іншого боку, які на ту сторінку лягають і її таким чином “вимірюють”, визначають, означають, обмежують. (Тут, звичайно, дехто мабуть впізнав Unter-Shied пізнього Гайдеґера, а також його ж “мову”, і Riß також, ну і грецьке перас, звичайно, також.) Це в загальному.

Конкретно ця річ (як її назвати і означити?), ця крапля крові вражає тим, як мінімалізм форми контрастує з густим наповненням змістом, як “форма” твору прекрасно перегукується з контрастом всередині самого поняття – це крапля крові це ніби так мало, але разом з тим безмежно багато. Тобто зовні це всього лиш малесенька червона дірка, один акуратний прокол, але по другий бік цієї поверхні – все тіло, вся його глибина, густа заплутаність, темна наповненість – чим? Життям? Може вона так і вражає, і лякає теж, бо через таку малесеньку дірку, крапля за краплею, навіть такою ніби абстрактною, може витекти вся кров, все життя. (Про абстрактність – площа точки в геометрії ніби-то має бути рівна нулю, тобто ця точка крові теоретично не мала би містити в собі ні краплі субстанції, але ж тоді вона би мала бути невидима, ну чи хоч би чорна, а ця червоність крапки над “і” враз перевертає і руйнує цю абстрактність, її неможливо ігнорувати, трактувати відсторонено як геометричний об’єкт.) Досить мабуть про це – можна би було ще багато про що поміркувати, і це було б дуже цікаво, але загалом мабуть зрозуміло, в якому приблизно напрямку, тому не зараз і не тут…

Про канадську мисткиню. В неї була ціла серія раніших творів мистецтва у вигляді книжок – мені пощастило кілька з них добре порозглядати, бо після закінчення інсталяції вона їх пороздаровувала, в тому числі моєму керівникові, який приносив їх часом на заняття. Книжки були зроблені вручну, в більшості “порожні” – де-не-де в них можна було знайти якесь слово-два написане від руки, але решта були лише “малюнки”, “сліди” зроблені кіптявою від вогню, тобто вона в них “писала” вогнем.
Ось тут є ілюстрація:
http://universes-in-universe.org/eng./bien/sharjah_biennial/2009/tour/museum/lani_maestro

Ну, може власне ці не так виразно перегукуються, але в неї була ще інша книжка, в якій не було ні вогню, ні слів, ні нічого взагалі – але була наскрізь проколота (здається, навіть не проколота, а вручну, тобто нігтем, прошкрябана дірка через всі сторінки). Ото мені та книжка з діркою перегукується з проколом (puncture) цієї краплі крові.

Тема червоного, крові, і абстрактності (в тому числі digital) мови, слова, тексту, перегукується мені з її недавньою інсталяцію her rain – вона про це розповідає трохи і показує на початку цього ось відео (пропускайте вступ):

Якщо в когось не показує – ось прямий лінк.

цікаве в новому йорку

Вчора балакала з Семом, то він мені сказав, що хоче з’їздити в Нью-Йорк на ретроспективу американського скульптора Річарда Серра. В Сема до нього особливе ставлення – він писав про один його твір розділ своєї книжки.

Ми навіть їздили його дивитися цілим класом років 5 чи 6 тому – він стоїть посеред поля на землі, чи то пак в землі. Коли ми там були – то був десь квітень, поле було свіжозоране і свіжозасіяне… І в ньому ці бетонні плити… Я взагалі-то тоді зовсім не зацінила того твору (ну та я відом своєю нехіттю до суперсучасного мистецтва), та й мало хто зацінив – Сем тоді був мабуть засмучений. Чи може не засмучений, але факт, шо після того більше туди студентів не “возив”.

А потім в Базелі я любила ходити до його конічних форм – вони стоять якраз напроти театру, і якшо дибати з вокзалу до центру, чи з центру на вокзал, чи просто по центру – завжди можна якийсь час “потупати” поміж тими кусками заржавілої сталі – потестувати звук і простір.

Ну то я пішла пошукати шось про ту ретроспективу для годиться – і нагуглила лінк .
(Ото би в нас навчилися таку офігєнну рекламу виставкам робити!!!) Там на другому поверсі три нові твори стоять, і чути було по телефону, шо Сем аж пищить, так хоче їх походити – він каже, шось в них мінойське є, а ж мінойське – то ще одна його любов. І дійсно, шось в них є цікаве, і коли сам скульптор каже, шо в них він переплюнув сам себе (чи може вони переплюнули його) – то ймовірно, шо так воно і є…

І ще цікаво – він називає те, що він робить “будуванням”. “Коли я його будував…” і т.д. Цікаво би подумати, які імплікацій цього… Хоча, які там імплікацій – зразу Bauen Wohnen Denken спадає на думку.

то все-таки Весна? (галерейне)

Вона прийшла до нас точнісінько за астрономічним календарем. Ще 18го навалило було повно снігу, а вже 21го ми святкували Її День Народження, і стало цілком зрозуміло що снігу більше не буде. Вона прийшла хвацько, але й ненав’язливо водночас (лише Вона так вміє). Відразу почалися весняні бурі з громами і блискавками. Разом з тим, цього року Вона не поспішає (що в цих краях дивина), на кожному солідному парковиську можна ще знайти згустки недоталого брудного льоду. Вона стала на порозі, і зважує, коли почати свій танець…

А я чекаю тюльпанів – єдиний трофей з минулорічного Амстердаму. Вони відчули Її присутність, і почали активно випорпуватися – найзавзятішим сантиметрів по 10 вже, інші доганяють. Вилазьте, хороші.

З того всього я повідкладала справи, якими була завалена останні два тижні, і вибралася в зоопарк дразнити наглядачів

наглядачі

Уяви собі, яке в них життя. Працювати наглядачем в картинній галереї. Весь день сидіти, стояти чи походжати по залі з картинами, скульптурами, і всяким таким. Нехай тих зал більше ніж дві чи три. Нехай їх двадцять, чи навіть тридцять. Але ж наскільки більше робочих днів в році! А в п’ятьох роках?

Цілий день тиняєшся в замкнутому просторі. Пильнуєш за відвідувачами, шоб не пхали лапи куди не слід, і не порушували стерильності (ага, і в сенсі безплідності також) середовища. Вловлюєш краєм вуха огризки штампів самозакожаних гідів, які старанно напихають ними школярів різного віку з метою навчити їх “правильно” оцінювати мистецтво. Спостерігаєш за дивними парочками, в яких, зазвичай, хтось один випендрюється і компостує мізки другому, а другий ходить за першим розвісивши вуха, або прикидається що цікаво, подумки стогнучи, коли це все закінчиться.

Це все ще можна би було терпіти, якби не ці картини. Вони всюди, розумієш, всюди! Ну картина та й картина – виси собі тихенько, нікому не заваджай. Так ні, вони зі всіх боків оточують тебе і тиснуть, і всі вимагають чогось. А звідки тобі знати, чого їм треба – ти ж не куратор, і не критик, не митець, і навіть не любитель. Ти просто наглядач. Кожна нормальна людина після двох-трьох годин в галереї втомлюється, після чотирьох починає боліти голова, після п’яти гарантована нудота. Втім, нудота може початися ще на першій годині. А тут, уяви собі, цілий робочий день, цілий тиждень, цілий рік, і не один. Тортури мистецтвом, сховатися від якого можна хіба що в туалеті.
про дві категорії картинних наглядачів

от халепа…

Приходжу, значиться, в картинну галерею. А вони зі своїм ремонтом зовсім офігіли.

Зал з цим концептуальним порно на стінах і мармуровими розвалюхами схожими на пародії якихось скіфських баб у всеможливих позах – стоїть неторкнутий ніби й не перестройка зовсім. Зато постійна експозиція – хоч плач. Забрали геть великого курилика, і тамту сербську скорбну селянку з білого каменю нафіг. Інші дрібнички теж позабирали.

Залишилися:
Continue reading