Король Мацюсь Перший – 2

Продовження, попередній пост тут: https://msvarnyk.wordpress.com/2014/10/21/король-мацюсь-перший-1/

Друга книжка, король Мацюсь на безлюдному острові, – про Мацюся-філософа, чи може навіть більше, Мацюся-святого. Цей пост ніяк не хоче писатися, хоч я вже давно знаю, що саме тут має бути, і навіть давно маю скеч в нотатках. Може тому що я ніяк не знайду, кому його писати (а отже все ще не навчилася писати “нікому”?). Я була вражена після першого поста про Мацюся, коли виявилося, що його фактично ніхто не читав з тих людей хто тут часом щось коментує. Тоді виходить, що мої роздуми навіяні дорослим прочитанням дитячої книжки і розкопуванням тих значень і символів, які не зовсім очевидні в книжці, хоч і визначальні, є в кращому випадку низкою спойлерів (не лише сюжетних, а й інтерпретаційних) для того, хто би все-таки взявся її прочитати, а в гіршому випадку – абстрактні ідеї відірвані від реальності (від оригіналу, від самої книжки) для тих, хто не читав, і не читатиме. Гаразд, спробую все-таки написати його собі.

На мене колись в студентські рокі справила велике враження книжка Джозефа Кемпбела “Герой з тисячею облич” – в цій книжці все було прекрасне – вміст, обкладинка, дизайн і папір, і красива українська мова (правда потім виявилося, що той перекладач був відомий своїми “перекладами” з російських перекладів, ну але то потім було). Так от, книжка була про архетип героя, що, фактично є мабуть одним з найрозповсюдженіших архетипів – кожен з нас, хто намагається чогось досягнути, знайти себе чи пізнати себе, вийти за межі даності, подолати якісь перешкоди, внутрішні чи зовнішні, проживає власне цей архетип. Так от, там в тій книжці було написано щось типу того, що покидання дому, подорож в чужі краї – будь то квест, чи вигнання, чи усамітнення, – обов’язковий крок в життєвому шляху героя. Герой мусить піти геть, щоб потім повернутися додому іншим. Втім не іншим, бо собою, більше собою ніж досі – в своїх мандрах герой має знайти себе. Тут напрошується висновок, що спочатку герой собою не є, але це не зовсім так – герой вже є собою, йому не потрібні ніякі зовнішні здобутки, але завдяки зовнішнім (чи внутрішнім) викликам і перешкодам, герой має нагоду провідчувати і випробувати себе, а також відшліфувати свій характер, відфільтрувати свої цінності і переконання. Ну, як там Сковорода казав – відрізати зайві гілки, забрати свиню, яка риє землю і сечу(?) яка тече на коріння яблуні, якось так… А всього решта вже сама природа її навчила. ***тут передаю привіт театрові Курбаса у Львові 🙂

У Мацюсевому житті є різні мандрівки і пригоди, в тому числі, три чи чотири втечі, переховування і життя incognito – як через необхідність, так і з власного бажання. Перша втеча на війну робить з Мацюся воїна і частково послаблює його залежність від міністрів – не можна сказати, що він стає повністю самостійним політиком, але вони змушені стають з ним рахуватися. Та й той факт, що Мацюсь є справедливим і відносно відповідальним королем, особливо якщо взяти до уваги його вік і брак досвіду, а також reasonable – він керується здоровим глуздом, а не власною впертістю, і дослухається до слушних порад, робить співпрацю міністрів з ним не такою аж страшною як вони боялися. Коли виявляється, що на Мацюсеві реформи нема грошей в державній скарбниці, Мацюсь не скандалить і не домагається, а натомість зав’язує оригінальні, відважні і радикальні зовнішньо-політичні партнерства (з королем чорних дикунів), таким чином досягаючи потрібної підтримки – як матеріальної, так і дружньої, стає прогресивним діячем на міжнародній арені, знову ж таки, не зважаючи на свій вік і відсутність досвіду, а може власне завдяки їм.

Оцінка Мацюсевих реформ – це власне ще одна річ, яка цілком по-іншому сприймалася в дитинстві, ніж сприймається зараз – не виключено, що це тому, що в дитинстві це сприймалося з точки зору самого Мацюся, гіпер-відповідального перфекціоніста, який не по дитячому категоричний із собою щодо власних помилок і промахів, настільки, наскільки ж і поблажливий до помилок і промахів інших людей. Тобто тоді було таке сприйняття, що Мацюсеві реформи провалилися, і не просто провалилися, а призвели до програної війни, втрати трону і фактично втраченої незалежності власної держави. Як не дивно, така оцінка повторюється теж в кількох різних анотаціях (так це називається?) до книжки, написаних ніби-то дорослими людьми.

Звідки беруться реформи Мацюся? В першу чергу з його власного досвіду і з досвіду інших його знайомих дітей. Він дуже рано починає розуміти те, чого досі не розуміє значна частина моїх знайомих дорослих, а саме, що різні люди перебуваючи в різних обставинах мають різні потреби, і що часто ми не можемо адекватно зрозуміти цих потреб, особливо якщо їхні обставини дуже сильно відрізняються від наших. Після першої виграної війни Мацюсь починає розуміти, що його роль – дбати про дітей, і намагатися покращити їхнє життя, бо саме їх потреби Мацюсь може зрозуміти набагато краще, аніж потреби дорослих. Друге джерело і натхнення Мацюсевих реформ – сумний король. Коли після виграної війни Мацюсь їде “в гості” до королів які йому програли, там йому показують все що в них є найцікавіше з точки зору дитячого досвіду, і Мацюсь намагається запозичити там те, що є цікавим і корисним для дітей. В тому числі, від сумного короля він бере ідею літніх дитячих таборів, і цей проект, разом із проектом зоопарку, вдається йому цілком добре.

Реформи, які провалюються, роблять країну вразливою і зрештою спричиняються до програної війни (дитячий парламент), – насправді є наслідком проваленої дорослими міністрами внутрішньої безпеки і слабкої проти-шпигунської служби. Звісно, в них є теж елемент Мацюсевого ідеалізму і деякої мрійливості, але вони швидко вивітрюються з Мацюся, і закінчуються, як і буває з перфекціоністами, серією розчарувань. Власне Мацюсеві розчарування – це найсильніший виклик, який йому доводиться поборювати, і його мандрівка на безлюдний острів – це його подорож для того щоб знайти в собі те, що допоможе йому з одного боку вжитися з його перфекціоністськими розбитими ілюзіями, а з іншого – не втратити тої чистоти, сили і ентузіазму, які визначають його характер.

Про розчарування і зради може наступного разу напишу, якщо він, той наступний раз, буде.

Читайте, хто ще не читав, книжку, вона того варта, лінки на текст:
– першої книжки: http://www.sp3.webfabryka.pl/lektury/macius.pdf
– другої: http://s10249.chomikuj.pl/File.aspx?e=7h5y1tsKajEmPxovfTGzLLWUYiBhrvbuv2DeKywWul-f0IyoRQW68YUfAqUyHRUbjqx6D3jfwvCSV6yEbjPqdohLFnNBHZPRkK_k6BMzrJjhQoKWxIwwYRDnJPkw0_Pi-Gy_CccrrIYEBiOkAv4pSp877GmhSGhT7mXQrqMDQ9qL4tIYk_ghIojwjUqCdSrj8M5qDlsZcOchp5oYrtq0P4Y1_QiGcCerDpNw0lPSWXk&pv=2

Upd.: Продовження тут:
https://msvarnyk.wordpress.com/2015/03/26/король-мацюсь-перший-3-розчарування-і/#comments

Advertisements

Про Стуса, Андруховича, і вірш, або “Як понічна вишня, тужавіє світ”.

Останні кілька днів згадався мені цей рядок і раз по раз випливає на поверхню свідомості. Це фраза Стуса, але подарував мені її Андрухович. От слухайте, я вам розкажу, як це сталося.

З Андруховичем я познайомилася на майдані взимку 2006. Не на реальному Майдані Незалежності, а на сайті Майдан, який, втім, від самого початку свого існування (зникнення Гонгадзе і початок акцій УБК), намагався бути дзеркалом реального Майдану – задовго до того як слово “майдан” увійшло в загальний вжиток як місце і явище протестних акцій загалом. Андрухович приходив до нас на інтернет-конференцію (оцю ось: http://maidanua.org/arch/culture/1138091459.html), я йому потім висилала була лінк на її компіляцію (оцю ось: http://maidanua.org/wiki/index.php/Інтернет-конференція_Андруховича_на_Майдані), відповідь на відповідь, якось розговорилися, і потім ще досить довго листувалися, відмерло наше віртуальне листування майже через два роки, коли я чотири місяці була в Індії, половину цього часу – взагалі без інтернету. На початку цього нашого листування я була в Німеччині, Андрухович теж був в Німеччині, ми навіть один раз перетнулися в Берліні, але поза тим в нас ніби не було нічого особливо спільного, я досі не дуже розумію, що він знаходив для себе в цих розмовах, я ж знаходила багато підтримки – листи його були теплі і легкі, з гумором і приязню, нормальні, людські листи. Може для нього це було таке-собі листування з читачем (точніше, читачкою) – я досить багато коментували про те, що він тоді писав, включно з регулярними колонками здається в ДТ, хоч часом коментарі мої перетворювалися на friendly fire – я не дуже вмію фільтрувати сказане, ну але може приватний friendly fire не такий страшний як публічний.

Ну так от, в той час я вже написала була свій перший пейпер про один Стусів вірш, і він ніби-то відносно непогано пішов (ось тут деякі його уривки: https://msvarnyk.wordpress.com/2013/01/18/про-стусову-свічечку-уривки-англійсь/). В мене була думка спробувати написати частину дисера, працюючи над віршами Стуса. Я якраз добила і вислала Семові свій останній в житті перйпер на оцінку, можна було поступово братися за дисер. Крім того влітку мала бути в Мескірху щодворічна Гайдеґеріанська конференція, і вона якраз була на тему “Гайдеґер і поезія”, тобто була прекрасна нагода спробувати знову Стуса. В мене було два варіанти вірша, здається “Розпросторся душе моя” і “Горить сосна” – очевидно що східно-фольклорні (а разом з тим “мученицькі”) мотиви тоді приваблювали, ну і теж внаслідок роботи над тим першим віршем, був потяг до простоти і мінімалізму. Ну то я вирішила порадитися з поетом, і запитала його, який би він вибрав з тих двох, чи може якийсь інший. Андрухович перепитав, для чого саме, і тоді відписав, що вибрав би якийсь інший, наприклад оцей:

Поранок був схожий на вишню досвітню –
так кругло чорніла запечена кров
цих сполохів довгих, чекань многолітніх,
котрі гострожало вражали покров
тутешнього пекла, тамтешнього раю.
Як понічна вишня, тужавіє світ.
Ти знаєш – не знаєш, коли накликаю,
коли забуваю, бо грубшає лід
мовчання і втрати, розлуки і долі,
надії і горя, печалі і сліз.
Простерла долоні – з дитячої льолі –
аж ген, де Чумацький поскрипує віз.

Хто мене трохи знає, той зразу вгадає, що було далі: якщо послати мені такий curve-ball, то абсолютно очевидно, що я кинуся його ловити. З одного боку було трохи, як би це сказати, не зовсім лячно, але сторожко (є таке слово?). Я цього вірша ніколи доти не бачила (чи може просто не звертала уваги), ну і небезпечно братися за вірш (чи інший твір мистецтва) з чиєїсь легкої або не дуже руки, а не з власного поклику – може виявитися, що ця річ просто не твоя, і тоді вгробиш на неї море часу, а все одно нічого путнього з того не вийде, бо щоб дійсно річ розкрилася тобі, її слід полюбити. З іншого боку, коли берешся за свіжу річ, ще необдуману, це добре, бо тоді починаєш з чистого аркуша, і нема загрози, як з тими двома віршами, про які я думала, що раніше сформовані і закостенілі враження та інтерпретації, тобто звички у сприйнятті тої речі, переважать і притлумлять інші аспекти твору і не дадуть їм проявитися. І хоч Андрухович любив від філософії відмежовуватися, але вибрав мені набагато філософськіший вірш ніж я би вибрала собі сама – ті два вірші, на які я мітила, були емоційно-експресивні, закорінені в стількох больових точках, і оголювали такі традіційні “нерви”, що треба би було дуже обережно з ними поводитися, щоб не переступати якоїсь розмитої і слабо-відчутної межі, весь час була би загроза скотитися в дещо істеричний стан сприйняття та інтерпретації тих віршів, від чого насправді жодної користі ні собі, ні “справі” – одна лише шкода. Як казав мені раз один італієць: “Ви, українці, вже так дістали з тим своїм голодомором – не можливо з вами розмовляти ні про минуле, ні про теперішнє, бо ви постійно всюди той голодомор тулите – get over it, seriously.” Той вірш, запропонований Андруховичем, був набагато спокійніший, щемкість його була герметичніша і глибиніша, хоч разом з тим її було набагато складніше провідчувати бо непросто було в неї зануритися.

Не можу сказати, щоб він мені легко пішов, я нашкребла на конференційну презентацію (ось воно: https://msvarnyk.wordpress.com/2013/03/12/heidegger-and-the-poetic-body-stus-2/), але загалом визнала свою поразку з тим віршем, і закинула його, навіть не показувала Семові (хоч може й даремно), а разом з тим також і саму ідею писати про вірші Стуса в дисері. Давно вже не перечитувала цю свою недокінчену роботу, аж коли почала спливати знову ця фраза про понічну вишню, а заодно і інші якісь натяки на Стуса, я прочитала її знову, і, звичайно, знову затерпла мені її незакінченість. Щойно недавно перегортавши Гайдеґерове Wozu Dichter (“Навіщо поети”), де Гайдеґер пише про сферичність світу в розумінні Рільке, я міркувала собі, що якби Гайдеґер працював з цим віршем, він ніяк не зміг би пройти повз називання світу в цьому вірші (“Як понічна вишня, тужавіє світ”), тим більше, що воно тут не випадкове (ну так, в добрій поезії ніщо не випадкове), і не буденне.

Я ще в тому першому вірші про свічечку помітила, що в поезії Стуса відбувається щось особливе, коли наратив минулого чи доконаного часу раптом переходить у теперішній “продовжений”, те що в англійській називається “present continuous” – в тому вірші це перехід від “купив свічечку за копієчку, понюхав” до “а вона медом пахне”. Тоді, за браком кращих слів я назвала це “ever-present” або “ever-presencing”, це не те, що “зараз є, а потім вже нема”, це те, що було, є, і буде, воно і в часі, і разом з тим поза часом, бо воно лягає в основу часу, воно є грунтом для тих речей, які існують в часових межах, воно несе в собі їх сутності. Аж тепер я бачу, що теплий медовий дух в цьому вірші дуже схожий на сонячне тепло в жовтому листі картини, про яку буде другий розділ дисера. А світ, що тужавіє як понічна вишня, і може вибухнути і пролитися червоним, якщо його ще трохи стиснути (бо ж він вже і так тужавіє), і розірвати ту межу, ту шкірку, яка обмежує і разом з тим утримує, визначає і разом з тим зберігає його сутність, чимось дуже перегукується з червоними деревами на картині з мого першого розділу.

Ця вишня світу, вона тут невипадкова ще й тому, що згадується двічі – на самому початку, і потім посередині – під кінець першої “частини” вірша. Я не пригадую, чи я взагалі навіть бралася за світ в цьому вірші – чи пробувала якось давати з ним раду, але ці спроби залишилися в нотатках, бо не були завершені, чи навіть не починала. Можна би було, звичайно, піти і подивитися, що там було в тих нотатках. А можна би було просто почати спочатку – все важливе нікуди не подінеться, навіть якщо воно вже прозвучало було раніше, воно звучатиме знову і знову, це якщо мати відвагу відчиняти важкі двері і заходити до складних кімнат (і комірок, і пивниць) вірша.

Навряд чи в мене зараз набереться досить відваги, щоб таки знову ризикнути і зважитися на роботу над Стусом. Погодьтеся, набагато простіше в Канаді працювати над канадським художником, на якому мені в принципі не залежиться аж так сильно, аніж над українським поетом, на якому багато в чому світ зійшовся клином (а тужавіюча вишня замерзла льодом). Але хто зна, може колись прийде час, і я ще повернуся до Стуса, і може теж до цього власне вірша, бо світ, що тужавіє як понічна вишня, – це так просто і так складно, красиво і страшно водночас. За одно варто би було запитати когось, хто краще відчуває мову, ніж я, чи понічна вишня – це та сама досвітня вишня першого рядка (тобто чи “по ночі” тут “після ночі”), чи це зовсім інша нічна вишня (“поночі” тобто “вночі”). Ну або якщо нема кого питати, довелося би шукати підказок у внутрішній логіці вірша. Ну і з двома останніми рядками (в обох їх варіантах), теж довелося би щось робити, бо за них я теж здається навіть не бралася, а якщо і бралася, то безрезультатно – вони ж навіть складніші, ніж світ…

Король Мацюсь Перший – 1

DSC_3670 (877x1280)
Кілька тижнів тому провела чергову акцію в рамках програми уникання дисера, і занурилася в дитинство – перечитала обидві книжки про короля Мацюся. Занурилася в дитинство не лише тому, що книжка дитяча, а ще й тому, що ця книжка десь на переході між пізнім дитинством і ранньою підлітковістю справила на мене дуже сильне враження. Причому друга книжка про Мацюся на безлюдному острові появилася в мене раніше ніж перша, відповідно власне її я прочитала більше разів, і власне вона запам’яталася цілісно, бо була густо вималювана мною в уяві, і прожита в деталях не один раз. Тоді я читала її російською, перекладачка з досі незрозумілих мені причин повністю проігнорувала димінютив в імені (точніше спроектувала димінютивне значення на не-димінютивне звучання), вперто називала короля “Матіушем”. (Втім, англійський перекладач теж не надто добре дав собі раду з іменем – переклав його як скорочено-спрощене “Matt”, але випустив власне ніжно-дитячу коннотацію, яка би могла краще відчуватися в чомусь на зразок “Mattу”.) Добре, що я читала в основному другу книжку, де ця доросла інтерпретація імені не так сильно нівелювала контраст між невинною ніжністю в атмосфері Мацюся і дорослими проблемами, які він мусить навчитися вирішувати, що є одною з основних тем власне першої книжки.

Цього разу я вирішила читати в оригіналі, і відповідно це стало першою дочитаною до кінця польською книжкою в моєму житті. Десь в тому ж ранньому підлітковому віці тато порадив мені, для того щоб навчитися читати по-польськи, просто взяти якусь польську книжку і прочитати. І чомусь першою книжкою, яку я спробувала, був польський переклад “Чужого” Камю (!!!). Я осилила парканадцять сторінок спеки і похорону, навчилася читати по-польськи, і плюнула на решту “чужого”. Потім ще пробувала читати Фойхтванґера “Єфте і єґо цурка” (бо того ж таки Фойхтванґера “Бєзобразная ґєрцоґіня Маргаріта Маульташ” теж справила була на мене враження, і теж в схожому, хоч і ще депресивнішому ніж Мацюсь контексті), але теж здається недалеко дочитала. Крім того мама моя кохалася в депресивній скандинавській прозі, і тої лектури по-польськи в нас були десятки томів – мабуть вся серія, але то теж був не надто надихаючий досвід для підлітка, тому нєх жиє нарешті в 35 років по-польськи прочитаний Мацюсь, віват!

В дорослому віці книжка, звичайно, сприймається трохи інакше, ніж в дитинстві, я спробую тут розписати ті аспекти, які, без сумніву, впливали на дитяче емоційне (і цілісне) сприйняття цієї історії, але не були виразно усвідомлені.

Перше, що мене здивувало цього разу, це те, що я пам’ятала зворушливий і серйозний аспект історії про Мацюся, але зовсім забула ненав’язливо-комічний стиль подання серйозних тем, проблем і явищ, який би можна було охарактеризувати як “істина вустами дитини” – коли штучність і напученість дій дорослих і їх сприйняття/викривлення реальності описується комічно-спрощеними, але від того не менш влучними фразами “дитячого” сприйняття/інтерпретації. Втім, цих комічних моментів менше в другій книжці, яку я читала більше, і не виключено, що невимушений специфічно-польський гумор був теж частково втрачений в російському перекладі.

Далі, в дитинстві я так виразно не усвідомлювала, що перша книжка – про Мацюся короля, хоч там він ще і дитина, а друга – про Мацюся філософа, хоч там він вже підліток. Перша якість Мацюся, на яку Корчак наголошує не один раз, – це те, що Мацюсь був “справедливий”. Про це говориться в контексті, коли Мацюсеві доводиться визнавати слушність своїх критиків і опонентів, часто настільки неприємну, що на його місці навіть більшість дорослих не схотіли би дивитися правді в обличчя так відверто і відважно, як це вдається цій дитині. Він в першу чергу король, але не аби-який король, а “добрий” король, кращий за всіх інших королів і королев, він щиро і рішуче працює над собою, щоб ставати щораз кращим королем. Він має всього лиш кілька років королівського виховання, має приклади предків, як сильні, так і сумнівні, має країну під постійною загрозою внутрішніх криз і зовнішніх нападів, має мало добрих порадників, і ще менше добрих друзів, але в нього є вроджене почуття королівської гідності, обов’язку і прагнення до досконалості. І він напрочуд швидко вчиться, що значить бути королем – від принца Мацюся, який, випадково підслухавши, що міністри глумляться з нього, думає “от я вам покажу”, до короля Мацюся, який ставить інтереси своєї країни і своїх підданих понад свої особисті інтереси, образи чи бажання – всього лиш кілька місяців, чи може навіть тижнів. Continue reading

Про Маріуполь і втоплене відро (продовження родинних оповідок)

Коли ото недавно (ніби ж недавно, хоч вже так давно) точилися якісь бої за Маріуполь, я собі згадала одну свою особисту історію, з цим містом пов’язану, і одну родинну. Особисту я вам розказувати не буду, вона нецікава, а родинну розкажу, тим більше що я якраз тато ще дорозказав мені деякі деталі, які я забула була.

Мій прадід з Чернігівщини, Кузьма Скирта був чумак. Про чумака я, звичайно трохи загнула, початок двадцятого століття, чумаків тоді вже не було. Але були “дальнобійники”, там і тоді це називалося “хурщик”. Навантажив хуру, відвіз в Маріуполь, звідти назад привіз щось інше. Не знаю, чи мій прадід їздив туди кілька разів, чи тільки той один раз, і чого він взагалі туди їздив. Вікіпедія каже, що десь приблизно в той час (1918-19) один його односільчанин очолював неслабкий такий собі анти-більшовицький рух, був отаманом п’ятитисячного (!!!) повстанського загону “Червоний курінь смерті”, – хто зна, як така ситуація в регіоні відбивалася на молодих чоловіках, чи був мій прадід якось залучений, чи навпаки, про це родинна історія замовчує. Ніби-то принаймні того разу він додому з Маріуполя не поспішав, натомість найнявся на якийсь час працювати на заводі, і там десь познайомився з моєю прабабою Уляною Юхно, додому в свою Власівку/Качанівку приїхав з дружиною. Ось як вони виглядали:

 

Skyrta001

Свекруха Уляни Петрівни, моя пра-прабаба, яка без сумніву виграла б приз за найоригінальніше ім’я в моєму генеалогічному дереві, якби такий був, бо називалася вона Секлета (!) Яківна, очевидно не надто була захоплена своєю невісткою, особливо її ростом, і ніби-то казала “А воно високе, да дурне, пішла воду брати – відро втопила”. Далі не зрозуміло, чи оповідач в родинній історії міняється, чи таки продовжується від імені баби Секлети, тільки вона міняє тон з іронічного на похвальний, чи навіть може повчальний. Прадід Кузьма багато не говорив, “взяв рачкА, пошолОпав, пошолОпав, і відро витяг”. [Звучить українська народна пісня “Туман яром”…]

Тут би треба було закінчити “і жили вони довго і щасливо”, ну та й факт, що трохи пожили, виростили трьох доньок-вчительок, і ще б певно пожили разом, якби не війна. Прадіда Кузьму мобілізували в 41му в якесь типу ополчення, йому тоді було 48 років, відвезли в якийсь навчальний табір десь між Курськом і Воронежем, там ще не встигли навіть зброю видати, як він загинув підчас бомбардування. Уляна Петрівна згодом переїхала в Обуховичі де вчителювала її старша дочка, татова тьотя Маруся, бо не хотіла взимку сидіти там в у Власівці “як вовк”, померла в той рік, коли я народилася, маючи 86 років.

Тато все пригадує баби Уляни “відчіпну” казку:

“Кажу-кажу казку: лізла гуска через перелазку. Перелазка гнеться, а гуска – сміється”.

Все, кінець.

 

P.S. Родичам-історикам: якщо побачите, що я тут щось перебрехала або недоказала – свистіть! 🙂

Уроки історії – день радянського фашиста

Вчора всі понарозказували про своїх дідів-бабусь і війну, ну а я чим гірша? В мене тим часом знову розцвів гібіскус, хай тут буде для краси, тим більше що він якраз майже ніякого стосунку до війни не має.

image

Урок перший

Моя бабця по мамі часто повторювала, що найкращі свої роки провела з внуками, і в неї був набір улюблених історії про нас, які вона завжди переповідала. Ось одна з її улюблених історій про мене і 9 травня. Я була в дитинстві велика мудрагелька, страшно любила всіх повчати і виправляти (може тут було б доречніше не в минулому часі говорити, а в теперішньому, але нехай, припустимо, що з віком мудрагельство поступово переплавляється на мудрість 🙂 ). Історія така: приходжу я, значить, з садочку, ну і ж мушу похвалитися, чого мене там навчили: “Бабцю, – кажу, – знаєш який завтра день?” “Який?” – питає. Ну і я гордо так, перейнята ідеолонічним запалом: “День радянського фашиста!” Вся родина, звичайно, під столом, історія переповідається з року в рік, ну чи переповідалася, поки бабця була жива. Це було б лише смішно, якби не було ще й повчально – в садок мене вперше відправили були в неповних 3 роки, тобто це 82 рік, і витримала я там ніби-то кілька тижнів. Уявіть собі, трирічним дітям замість зайчиків-ведмедиків вже втирали про “день перемоги доблесних радянських військ над німецько-фашистськими загарбниками” – дітям які від сили з дев’яти слів штампу могли запам’ятати три… Я того власне епізоду зовсім не пам’ятаю, але пам’ятаю інший, може він був першим досвідом насильства і страху в моєму житті, і тому запам’ятався? Пам’ятаю сонний час, і що треба лежати з заплющеними очима і не рухатися, а вона ходить поміж ліжечками і наглядає. І от коли вона відходить в протилежний кінець кімнати, я пробую поворухнути головою, і знаєте ж певно, як голосно шурхіт по подушці звучить у власному вусі – я завмираю – все, кінець, вона точно почула, що я не сплю, і зараз прийде сюди. Ну от і хто мене скаже, що це не фашизм був – той садок? Через кілька тижнів мені пощастило заробити запалення вух, чи що щось таке (привіт, психосоматика) і з того часу було вирішено мене залишити з бабцею, тобто я була врятована від тортурів сонним часом і до п’яти років жила райським життям маленького дикуна, поки ми не переїхали на Кульпарків, де мене чекали ще два роки радянського концтабору для дошкільнят.

Бабця ніколи не говорила нічого особливого про війну, війна почалася, коли їй було 20, вони в той час жили на Лемківщині (хоч родом були з Галичини), бабця моя народилася в с.Липовець, де був священником дід Антонича, народилася його мати, а потім теж був священником його батько, і де ніби-то Антонич провів дитинство. Мій прадід теж був греко-католицьким священником, очевидно отримав ту парафію невдовзі після Антоничевого батька. Прадід видав бабцю за семінариста і коли того висвятили, знайшов йому парафію недалеко від себе, очевидно, це була поширена практика. Нагуглила аж дві згадки про свого діда Підсаднюка, в одній каже, що він викладав катехизм в заснованій в 40 році українській вчительській семінарії в Криниці, яка підчас війни була осередком української культури – бабця згадувала, що через неї переходили, і затримуватися, хто на коротше, хто на довше, багато видатних людей – діячів, митців, вчених – втікаючи по дорозі на захід. Про польські репресії і переслідування бабця згадувала мало, ну, там, що були, ну так, батькам спалили хату польські націоналісти, але ніхто не постраждав (крім худоби і пса). Потім під кінець війни їздили совєти і агітували українців переїжджати в Союз. Було зрозуміло, що кордони скоро можуть закритися, я вже не пригадую точно, що там була за історія, але гуголь знає все, і каже, що весною 45 року бабцині батьки вирішили переїхати в Союз з с.Лабова, де він в той час був парохом, бо в той час радянським КГБ були затримані і вивезені в якийсь фільтраційний табір на Кавказі обидві бабцині молодші сести, і батьки вирішили, що краще з дочками бути в одній країні. Мій дід збирався емігрувати в Америку, навіть вже були куплені квитки, але моя новонароджена (?) тітка захворіла була, і бабця навідріз відмовилася з хворою дитиною їхати, а потім вже той шанс було втрачено. Відповідно вони теж переїхали на Львівщину. Бабця потім казала, що їм ще пощастило, бо переїхали добровільно, з речима і на возі, а не примусово пішки і без нічого, як депортовували потім тих, хто не встиг добровільно переїхати.

Друге, що знаходить про мого діда гуголь – це некролог в якійсь діаспорній американській газеті за 77 рік, написав його якийсь “товариш зі студій Д-р Іляріон Калиневич”, виявляється, а семінарії в мого діда була кличка “Лемко”, хоч власне лемком мій дід ніяк не був. Може хотів бути?

Отак виглядає антирадянський антифашист десь в три чи чотири роки, щоб ви знали:

image

 

Урок другий

Мій дід по татові був з Поділля, і воював в тій війні тричі, отут в вікіпедії про нього написано. Так от, коли закінчилися мої тортури садком, і мене віддали в школу, я здається почала чутися менше пригноблено, по-перше, там не заставляли спати, а по-друге, там був трохи інший контингент – в моєму другому садку, на приклад, кажуть, я мало не задушила (цілком буквально) якогось рагуля, бо він не просто вкрав в мене фломастери, які мені приніс Миколай, а ще й мав наглість принести їх на другий чи третій день в садок як свої. А мама його потім на розборі польотів говорила, що вона йому казала, щоб він ті фломастери в садок не ніс, але він її не послухав. Він мені, між іншим, потім через кілька місяців помстився – поставив підніжку, і я таки досить серйозно розгаратала коліно об асфальт – довелося навіть в поліклініку з тим коліном ходити. Ну то в школі в нас нічого аж такого не було, все-таки, це була одна з кращих шкіл, наскільки це взагалі було можливо в тодішніх умовах.

Так от, в першому, чи може другому класі нас спитали, в кого дід був на війні, я, звичайно, свого заволонтерила, як кожна нормальна радянська дитина (87-88 рік – в нас політ-інформація щотижня, і діти-герої з такої товстої книжки з фотографіями, нашим був Валя Котик, ну і про Саманту Сміт не слід забувати, на кажучи вже про те, що фашисти шили “сумочки” із шкіри євреїв (цікаво, як та шкріра після крематорію зберігалася?), а ще була чорна рука і пиріжки з домашньої фабрики виготовлення фаршу з дітей яких викрали на вулиці, і мама пропалої дівчинки, яка знайшла в тому пиріжку її нігтик, ну це безвідносно до фашистів). Так от, на 9 травня, діда мого викликали в школу розповідати про війну. А може моя перша вчителька спеціально за нього схопилася, вона була цілком нормальна, Говда Марія Дмитрівна називалася, щоб не довелося слухати якісь істерики.

Так от, я ніколи не забуду, яку історію з війни нам вирішив розказати дід. Це була не історія про героїв, не про страшних ворогів-фашистів, не про те, що ми хотіли почути, чи чого очікували. Історія була, умовно кажучи, “про доброго німця”. Дід розказував про полоненого, якого вони спіймали коли партизанили, ну і що дід єдиний сяк-так по-німецьки говорив, то він був перекладачем. І що виявилося, що той німець був цілком нормальною людиною, і що не хотів йти на війну, але мусів, і про жінку-діти, все-таке. Я аж набагато пізніше зрозуміла, що дід йшлося про те, щоб показав людське обличчя “ворога”, він дав нам приклад, що “не всі німці фашисти”. Мені цей приклад потім часто ставав в нагоді, коли десь в дворі треба було пояснювати сусідським дітям, в тому районі, де крадуть фломастери, як це так, що я в школі вчу ворожу німецьку мову, коли у войнушці завжди є “наші”, і є “німці”, і вони ніяк не перетинаються. Дід потім скоро помер, але я пам’ятаю оце відчуття, коли йдеш з дідом по вулиці, і його плащ пам’ятаю, могло навіть таке бути, що мене тоді відправили ночувати до них, і я вранці разом з дідом в школу йшла – школа була 5 хвилин від них пішки, а від нас – 45 транспортом. І пам’ятаю те відчуття: от, який в мене дід!

Пізніше, в дорослішому віці, випливають якісь інші фрагменти, ті, про які в частинах родини просто мовчать, або недоговорюють, а в деяких все-таки говорять, хоч це і неприємно, ті, про які не пишуть у вікіпедії чи в некролозі, і образ досконалого діда трохи надщерблюється. Років 7 чи 8 тому в мене навіть була така ідея фікс, написати пост який би називався “обидва мої діди були зрадниками”, хоч правильніше було в сказати просто “колаборантами”. Але з часом юнацький максималізм м’якне, діди в пам’яті з дитячих героїв, красенів на чорно-білих знимках, перетворюються на нормальних звичайних людей з талантами і хибами, чеснотами і вадами. Може це і є насправді головний урок історії?

Фіз-мат ліцей – 4, деталі

Більша частина цього поста лежала недописаною в нотатках з початку грудня (чекала закінчення революції?), але сьогодні під ранок приснився сон про ліцей, а під вечір ще одна асоціація сплила, тому по дорозі з роботи вирішила все-таки дописати і викласти.

Минулий пост з ліцейської серії був в якомусь сенсі відходом від теми – сентиментально-елегійною поетичною замальовкою – елегія про Тора і баскетбольне кільце, балада про поламаний автобус (і шлюбні черевики). Я обіцяла, що напишу про практичні деталі, тобто цей пост буде продовженням оцього ось. Про дух я вже там написала, тут напишу про літеру, тобто про ті практики, через які проявлявся дух.

Перший момент шоку після школи – звертання на “ви”. Може я б його навіть не згадала, а якщо б згадала, то не в першу чергу, але про це в своїх спогадах згадувала uka_didych, а також це було одним з моментів які згадав maksymus в стосунку до київської школи (тепер ліцею), то мабуть це таки важливо. Насправді важливим було не так саме звертання на “ви”, як ставлення, яке це звертання супроводжувало. В нас про “на ви” є родинна анекдотичного характеру історія – коли один з моїх дідів вчився в семінарії, ректором там був майбутній митрополит Сліпий, ну то він повчав семінаристів, які судячи з інших історій були … гм …, ну, хай буде, “жваві”, такими словами: “Мої дорогі, говоріть один з одним на “ви”, бо легше сказати “ти свиня”, ніж “ви свиня””. Так от, в ліцеї якраз це звертання на “ви” було не запобіжним як в семінарії кінця 1930х, а навпаки цілком природньо виражало те ставлення до нас як до дорослих (хоч ми не дуже поводилися як дорослі) якого не було і не могло бути в тоді ще радянській школі, і ту щиру і граничну повагу якої потім майже не було і в університеті. Треба сказати, що власне в нас в класі “на ви” було менше, бо вчителька фізики не називала нас на “ви” (хіба що може спочатку), Цар, про якого був минулий пост, теж говорив на “ти”. Математик Мар’янчик називав нас на “ви”, хіба зрідка, як дуже захоплювався, міг проговоритися, і випадково сказати “ти”, і це тоді для нас було великим досягненням – знаком якоїсь особливої … довіри, чи що?

Щоденників не було. Про це батькам казав директор після першого дзвоника (є на відео), а ще казав, щоб не сварили, якщо будуть погані оцінки, щоб пильнували, щоб діти висипалися, щоб тих, хто поселився гуртожиток хтось приїхав відвідати в перший тиждень. З відміною щоденників відмінялась і каральна складова радянської системи освіти, символом якої ті щоденники були в школі. Зате в нас з першої зимової сесії (здається, власне таке щось в нас було, хоч може я помиляюся, і сесія була лише влітку?) були університетські заліковки – ах, якими дорослими ми певно чулися з тими заліковками. Журнали були, але використовувалися вони мляво, в основному, здається, не-профільними вчителями. В математика нашого, Мар’янчика, була алергія на паперові формальності і записування в принципі :), зате була велика любов до математичних операцій “в умі” – як протест проти зловживання деяких з нас калькуляторами, він нам посеред котроїсь чверті влаштував вечірній “залік з усного числення” – писав на дошці завдання (наприклад чотиризначне число, з якого треба були добути квадратний корінь, чи якусь довгу формулу – це все з його голови, звичайно), хто перший правильно порахував (без ручки і паперу), отримував бал, хто набрав скількись балів, міг йти додому, всі решта лишалися по наступні бали – азартна була гра у формі страшного заліка :).

Continue reading

Фіз-мат ліцей – 3, про Царя, тобто про фізкультуру

[Попередній і наступні пости про ліцей читати за тегом lyceum]

Ліцей був фізкультурним раєм порівняно з моєю школою щонайменше в двох різних (і до якоїсь міри протилежних) аспектах. Перший стосувався фізкультурних ресурсів. Школа моя була у відносному центрі Львова, в будинку де до совєтів був жіночий монастир, він був притиснутий боком до горба, на верху того горба були якісь тенісні корти, чи щось таке, і туди нас виганяли на бігання і всяку іншу дворову муштру типу кидання гантелі. Спортивний зал був тісний і нічого особливо цінного я там не пам’ятаю, крім, хіба що, козла, через якого я чомусь любила стрибати. Другий стосувався фізкультурного настрою. За стилем уроки фізкультури в школі були власне муштрою і нічим більше, бездумною і близькою до абсурду. В ліцеї все було так само, тільки “з точністю до навпаки”.

Спочатку про Царя. Його звали Володимир Степанович, він був високим і кремезним красенем з вусами як в Довбуша :). Ніколи нікуди не поспішав, не нервувався, був розважливий і спокійний, і була в ньому якась така дійсно лев’яча, царська гідність – не залежно від того, чи він при параді, чи в буденному спортивному одязі. Його спортом було метання молота, і дійсно, щось в ньому було ковальське – поєднання розміру і сили з якоюсь ніби навіть мистецькою майстерністю рук. Якщо комусь раптом цікаво подивитися, наскільки мій опис відповідає дійсності, у відео нашого першого дзвоника в цьому пості камера його показує на 9:32-9:39 (це перше відео з двох) якраз в той момент коли заглючив гімн.

Перший урок фізкультури, запам’яталося мені таке, підходить до Царя один наш однокласник і каже щось типу: “я в школі був звільнений з фізкультури, мені не можна напружуватися, бо в мене вада серця”. Ну, Цар подивився на нього, подумав, і питає: “А якщо ти коло пробіжиш в залі, що тобі буде?” “Нічого.” “А якщо три кола?” “Теж нічого”. “Тоді займайся як всі, а коли тобі буде забагато – скажеш мені”. “Добре.” Ну то цей наш звільнений з шкільної фізкультури однокласник згодом став одним з наших найзатятіших футболістів.

читати далі