Not gloomy Heidegger

2015/01/img_2086.jpg

The Heidegger I read and love (and read a lot – just look at my worn book), has never seemed gloomy or pessimistic, or fatefully-apocalyptic, the way some other people seem to see him. Quite to the contrary, “my” Heidegger is very sunny and hopeful, a real delight to read at times of challenge and difficulty. Perhaps the reason is that I do not read him from the beginning (and do not like the early Heidegger at all), I read him from the end. Beginning with the last “philosophical” lecture of his, The Poem (1968), and finishing usually more or less with  “Homecoming/ To Kindred Ones” (1943), which, in the middle of war, is the lecture about sunshine and heights of the sky and the holy appearing as most joyful, and attuning the poet to say joyfully what has to be said.

The Poem is, without doubt, my absolutely favourite text of Heidegger’s, it is short and crisp, and deep, and I could read it over and over, spend hours tasting it and whiling with it, like with a piece of art, which, in it’s own way, it comes very close to. Though never quite crosses the line – Heidegger kept poetry and thinking separate, as sort of parallel ways, without collapsing them, though, no doubt, experimenting, how closely they can near each other, while never crossing – well, that’s my calculus metaphor for you.

What really amazes me in this lecture is that the otherwise distant and elusive promise of the arrival of future Gods, here in this lecture is reversed and made into what is already there, already happened, while at the same time happening, and that sort of shifts the otherwise cautious recommendation to “wait” and “hold” into a quite inspiring “permission to dig in”. 🙂 I am joking, of course, but not really joking, here, look at this quotation from Hölderlin he is thinking through:

But because the present gods are so near
I must be as if they were far away, and dark in the clouds
Must their name be for me, only before the morning
Begins to glow, before life glows in its midday
I name them quietly to myself, so that the poet may have
His own, but whenever the heavenly light goes down
I gladly think about what is past, and say—go on blooming! (P212)

And in German for those who are like me and don’t trust translations:

Aber weil so nahe sie sind die gegenwärtigen Götter
Muß ich seyn, als wären sie fern, und dunkel in Wolken
Muß ihr Nahme mir seyn, nur ehe der Morgen
Aufglänzt, ehe das Leben im Mittag glühet
Nenn’ ich stille sie mir, damit der Dichter das seine
Habe, wenn aber hinab das himmliche Licht geht
Denk’ ich des vergangenen gern, und sage – blühet indeß. (G185)

And then look what Heidegger is saying about it:

How strange—one would like to assume that when the present gods are so near to the poet, then the naming of their names would result by itself and require no particular directions to the poet. But this “so near” does not signify “near enough,” but rather “too near.” …

Too near, too near-going in the direction of the poet are the arriving gods who are present to him. Apparently their arrival lasts a long time, and is, therefore, still more pressing, and thus, still more difficult to say, than is their completed presence. For man is also incapable of openly and directly perceiving their perfect presence, and thus of receiving the good bestowed by them. …

Until the words are found and blossom, it is a matter of bearing one’s burden. This burden necessitates the poetic saying. Such necessity com- pels. It comes from the “sphere of the god.” (P213-4)

And in German:

Seltsam – man möchte meinen, wenn die gegenwärtigen Götter dem Dichter so nahe sind, dann ergäbe sich das Nennen ihrer Namen von selbst und bedürfe keiner besonderen Weisungen an den Dichter. Allein das „so nahe“ bedeutet nicht „genügend nahe“, sondern „zu nahe“. … 

Zu nah, zu nahegehend sind die in der Richtung auf den Dichter zu, gegenwärts zu ihm, ankommenden Götter. Offenbar dauert dieses Ankommen lange Zeit, ist darum noch begrängender und deshalb noch schwerer zu sagen als die vollendete Anwesenheit. Denn auch diese vermag der Mensch nicht geradehin unmittelber zu vernehmen und das durch sie gespendete Gut zu empfangen. …

Bis das Wort gefunden ist und erblüht, gilt es, Schwehres auszutragen. Dieses Schwere bringt das dichterisch eSagen in die Not. Sie nötigt. Sie kommt aud der „Sphäre des Gottes“. (G186-7)

Well, difficult or not, but the way I take it, if the arriving and coming-to-present Gods are too near, that would mean that they are not really “outside”, like objects or other entities, rather, they are within. Within what? Perhaps, within everything – within us, within that fabric of being which, when permeated by the holy, like by the rays of light in the Homecoming poem, makes everything joyful and abundant, safe and sound, and secure in its own way of being? This is really what I have been finding working on this diss of mine: when being somehow is the holy, everything becomes right, and the gloom is gone. What I find so inspiring in Heidegger of 1968 is that he, following Hölderlin, could already see it being so near, too near, already here! How is it, that almost 50 years later, what it has opened out so much more, we keep losing sight of it and keep forgetting its warm touch (“the gentle embrace”, he calls it), which it here, everywhere?

So, note to self: do not forget that touch, meditate, melt into it, try every day, and every day anew…

And here are some more quotations from that last lecture of Heidegger’s, in Ukrainian and English, my old post:

https://msvarnyk.wordpress.com/2007/06/01/das-gedicht-1968/

2015/01/img_2087.jpg

Aphorismatic Heidegger – 2

When the creators have disappeared from the people, when they are barely tolerated as irrelevant curiosities, as ornaments, as eccentrics alien to life, when authentic struggle ceases and shifts into the merely polemical, into the intrigues and machinations of human beings within the present-at-hand, then the decline has already begun. For even when an age still makes an effort just to uphold the inherited level and dignity of its Dasein, the level already sinks. It can be upheld only insofar as at all times it is creatively transcended. (Intro to Metaphysics, 67)

Стара Австралія і маорійський новий рік

Хотіла назвати цей пост “Моя Нова Зеландія”, чи може “Моя Австралія” але подумала, що це все-таки було б трохи оманливо, зважаючи на те, що в тій частині світу я ще не була – поки що недомандрувала. Для мене Австралія, або Нова Зеландія, або обидві (я розумію, що вони дуже різні, і не так щоб зовсім близько, але на моїй мапі вони зовсім поруч, і якось взаємодоповнюються) – на першій позиції серед тих місць, які я б хотіла не просто відвідати, а пожити там, ну хоч би з рік, а краще – кілька років, а там далі – хто зна…

Це якесь таке місце, яке видається з одного боку цілком чужим, врослим корінням в якусь таку міфічну культуру, в якій те, що в нас давно минуле, і давно забуте, якимось чином цілком близько, і ще майже можна торкнутися, якщо не його самого, тоді принаймні його безпосередніх слідів. А разом з тим, це старе місце таке ще молоде, непереобтяжене історією, ні західною, ні східною, видається місцем, жити в якому було б цілком комфортно, і, в якомусь сенсі, знайомо. Я часто чую порівняння, що австралійці схожі на канадців, минулого року в Індії зустріла була румунку, яка живе в Новій Зеландії і казала, що тамтешні університети люблять наймати на роботу канадських колег. Ну, то таке, вступ :).

Вперше я торкнулася старої Австралії влітку після закінчення університету. Я кілька тижнів волонтерила в Швейцарії в одній організації, яка проводила міжнародні типу конференції з conflict resolution, чи радше reconcilliation. (Ось я про це писала в пості “Моя Швейцарія”). Мене призначили волонтерити в “офісі” в невелику але різношерсту компанію всяких приблизно студентів – крім мене там ще був один американець, одна полька, одна сербка, одна ліванка, один трінідадець і одна новозеландка, одним з наших завдань було транскрибувати аудіо записи доповідей попередньої конференції. Перша доповідь, яку я транскрибувала, була від якоїсь тітки з австралійських аборигенів, з ґенарації вкрадених поколінь, яка втекла з інтернату і сама повернулася додому (майже як в тому фільмі про кролячий паркан, чи якомусь подібному). На той час вона була одним з лідерів аборигенської спільноти в Австралії, і переговорів примирення, і її історія справила на мене неабияке враження. Після того першого разу, мене ще багато разів торкалося Австралія, хоч може не так виразно, а радше на рівні нагадування. Я дуже люблю австралійців, і маю про них багато хороших спогадів. Дійсно не можу дочекатися тої часу, коли зможу доторкнутися Австралії в реальному часі і просторі.

В нашій медитаційній практиці вважається, що система тонкого тіла людини (енергетичні центри і канали) є віддзеркаленням, чи мікрокосмічним втіленням такої ж системи в макрокосмічному вимірі. Цей макрокосмічний божественний прояв системи енергетичних центрів і каналів називається Вірата, всесвіт є тілом Вірати. Але так само ця система проектується на нашу Землю, різні частини Землі, материки, країни, окремі природні феномени є проекціями різних енергетичних центрів, або принципів, і несуть в собі енергію тих принципів. Якщо говорити в сенсі практичної релігійності, можна сказати, що божества, як є персоніфікаціями цих різних принципів, живуть і проявляються в тих місцях (виразніше ніж в інших). Так от, в цій системі Австралія – земля Ґанеші, а Нова Зеландія – його брата Картікеї. (Я згадувала в цьому пості про Улуру – він є мабуть найбільшою в світі сваямбгою Ґанеші.)

Про двох божественних братів є така ось історія, яка трохи світла проливає на різницю їх “характерів”. Їм влаштували конкурс :), сказали, хто швидше зробить коло (чи три?) навколо Матері-Землі, отримає приз. Ну, Картікея довго не думав, осідали свого павича і полетів. А Ґанеша подумав: куди мені з ним тягатися, в мене транспорт – сіра миша (або щур), я Картікею ніяк не пережену. Але тоді він подумав: але ось тут моя мати (Парваті, або Шакті), хто може бути більший і важливіший за мою матір? Ну то він просто обійшов раз (чи три?) навколо своєї матері і отримав приз, поки Картікея прилетів назад, конкурс давно закінчився. Вони обидвоє “воюють” проти зла, тільки роблять свою роботу по-різному. В той час як Ґанеші не треба нікуди “йти”, він робить свою роботу перебуваючи на місці, і те, чи той, що перебуває під його захистом в цілковитій безпеці просто тому, що жодне зло не може навіть підступитися до Ґанеші, Картікея завжди готовий вирушити в далеку дорогу і виконати свою роботу таким чином. Він дуже ефективно поборює всяке відьмацтво, і інші нечисті (яке доречне українське слово!) практики, тому ми говоримо мантру Картікеї, якщо відчуваємо якісь негативні впливи в цій сфері. Оця ось готовність до мандрів, до подорожі  якось інтуїтивно вчувається мені в маорійському дусі.

Маорійці зі своєю легендою про походження з океану, в якомусь сенсі протилежні до пустельних австралійських аборигенів, хоч, може вони власне тому і є взаємодоповнюючими протилежностями. Їх новий рік (у багатьох, хоч не у всіх племенах), припадає на перший день нового місяця, в період коли сузір’я Плеяд видно в небі перед самим світанком. Плеяди перед світанком в них там якраз вже видно, а новий місяць буде якраз за кілька днів, що власне і спонукало мене написати цей пост. В моїй картині світу вони присутні завдяки одному з моїх най-най улюбленіших фільмів всіх часів і народів, про який я вже писала колись давно – ось тут копія старого допису в жж, це в свою чергу копія ще на кілька років старішого мого поста на форумі “Культура” сайту Майдан.

Якщо ви не бачили, і зможете його знайти – подивіться обов’язково, ось кусень саундртрека з кадрами з фільму:

Оскільки мені самій захотілося його знову подивитися (давно не дивилася), а шукати диск десь в котрійсь коробці ще не розпакованій після переїзду було ліньки, я погуглила, і подивилася його в онлайні ось тут:

http://putlocker.is/watch-whale-rider-online-free-putlocker.html

Санкоч – про мертві, і живі (і ненароджені) формальності

Цей пост вже давно сидів недописаний в моїх нотатках, очевидно чекав нагоди, і от нагода прийшла. Кілька годин тому почався дев’ятий день місячного календаря цього місяця, цей день в році називається Шрі Рама Навамі, бо це – день народження короля Рами. Цей день завершує цикл весняних Наваратрі (дев’яти ночей), починається цикл після амавасьї, (безмісячного дня, я вже давно грожуся щось про амавасью написати, але все ніяк руки не доходять), а перший день цього ж місяця, і початок цих весняних Наваратрі називається Ґуді Падва, і святкується особливо в Магараштрі. Один з древніх королів, Шалівагана, сучасник Христа, встановив цей день як перший день року. Може я про нього вам теж ще колись розповім. Але я відволікаюся від основної теми – народження Шрі Рами, і його якості, яка називається санкоч.

Зразу додам ще дисклеймер, що Рамаяни я не читала (вона в мене в списку літератури на життя після дисера – навіть мені друзі книжку подарували), тому як мінімум десь 90% всього, що я знаю про Раму – з розповідей моєї Ґуру – засновниці нашої медитаційної практики, а решта процентів 10, чи й менше – з інших джерел, теж в основному усних. Бонус такого засвоєння історій в тому, що до них відразу ще й додається інтерпретація, причому не яка-будь, а інтерпретація для західної людини. Навряд чи “санкоч” як поняття, зустрівся б мені в англійському перекладі Рамаяни.

Санкоч – це якість людини, яка вміє так делікатно сказати і зробити, щоб нікого при тому не образити, не принизити, нікому нічого не нав’язувати. Це шляхетність, але така шляхетність, від зустрічі з якою шляхетніє все навколо, це така гідність, яка примножує своєю гідністю гідність інших людей, підносить їх, допомагає їм знайти себе і розвинути, щось таке. Тобто зрозуміло тепер, чому формальність тут дуже погано перекладає це поняття, бо санкоч – це не мертва формальність, і не зовнішня, не звичка, чи ритуал, чи результат самообмеження, чи нав’язана ззовні дисципліна чи відповідальність. Санкоч це така шляхетна доброзичливість, яка сама, природно і невимушено тече з відкритого і щедрого, бо повного серця.

Один з прикладів цієї якості – епізод з перевізником десь, я так розумію, на початку екзилю. Рама з Сітою в своїх мандрах прибули на берег річки, і їм треба було дістатися на другий берег. Перевізник був переживав, що ось, перед ним сам Шрі Рама, а він не одягнений достойно (чи щось таке), як мав би бути одягнений в присутності принца, майбутнього короля. На що Шрі Рама йому відповів: дивись, я у вигнанні, і я сам не одягнений як принц, і я зовсім не вмію керувати човном. А ти – майстер навігації, і робиш таку важливу роботу – не варто тобі засмучуватися через таку несуттєву річ як вбрання.

Інша історія, одна з моїх улюблених (не виключено, що вона одна з улюблених власне тому, що мені з неї треба ще багато і довго вчитися) – історія однозубої бабки, яка подарувала Шрі Рамі жменю власнозубно перепробуваних ягід (я про це вже писала під кінець ось цього поста: http://wp.me/p2MLMI-as ), і мораль історії в тому, щоб дивитися в серце, в суть, а не реагувати на зовнішні ознаки, правила і приписи.

Колись пізніше я вам ще розповім про ті аспекти Санкоча Шрі Рами, які стосувалися його дружини, і живої формальності його почуттів до неї. А зараз на закінчення – ще розкажу про одну народну традицію, сама її не бачила, бо ніколи не була в Індії в це свято, але чула від товаришка, яка виросла в Делі. Так от, чи то в котрийсь переддень цього свята, чи може власне в той день, малі дівчатка (8-12 років) ходять “від хати до хати” типу як в нас “щедрували”, тільки їм нічого не треба на казати, ні робити, вони просто заходять в ті хати, де відчинені спеціально для них двері, їх там вітають, вшановують (роблять аарті), пригощають солодким, дають їм гроші – це все, щоб вшанувати богиню Лакшмі, яка, в подобі цих дівчаток приходить до людей в гості. Це особливий день, бо взагалі, як ми знаємо, в Індії до дівчаток, м’яко кажучи, на надто захоплене ставлення, але хоч би раз в році…

Про імена і ніки, про богинь

Розмова про імена і ніки на ФБ з Mink Slaughter:

Mink Slaughter
Stealing Milady DeWinter’s question. Are you comfortable with your given name? Would you change it if it was easy and free to do so? What name would you pick?
I’d pick Natasha.. Margaret Ann Resin wanted to call me Natasha, but my dad obstinately fought her on the choice.

Mar’yana Svarnyk Yea, never liked my name… Wouldn’t like “Natasha” for obvious (for any Ukrainian-speaking Ukrainian) reasons. Іut i could pick out a nice “ukrainian” name for you :))). By the way, the Ukrainian colloquial version of that N-name is “Natalka”. It doesn’t particularly suit you though…

Mink Slaughter What name would you pick for yourself Mar’yana Svarnyk?

Mar’yana Svarnyk I have an indian nick-name I’ve used for years now for blogging – candrika (phonetically speaking in English chandrika would make more sense but i refuse to anglify sanskrit transliteration). I’ve also used Persephone for a while, but that’s a character, rather than just a name. What normal name would you call me, since you are dishing out?

Mink Slaughter Minerva.

Mar’yana Svarnyk No, really? How do you even pronounce that in English? :)))

Mink Slaughter I don’t know enough Indian names, but that was the first place my mind went. Then it settled on Minerva. I thought of Athena first, but settled on the former. But that’s only because I confused it with the Greek over the Roman, so I’m actually going to have to go with Athena, my first choice.

Mar’yana Svarnyk I could easily live with Athena, but, you are right, Minerva in the original Latin pronunciation sounds better. Still having trouble with the English version though… :)))

Mink Slaughter Actually, no, I got confused and second-guessed myself. I thought Athena first, but picked Minerva because I decided that was the Greek. But my first choice, Athena, is what I want to go with. It sounds more kick ass anyway.

Mar’yana Svarnyk It’s the other side of Persephone, you know?

Mink Slaughter Demeter is the other side of Persephone … at least in my mind.

Mar’yana Svarnyk no, Demeter is the mother-character. Both Persephone and Athena are “daughter” characters, both were sort of separated from their mother, same father. Athena is light, Persephone is darkness, at least symbolically, for a third of the year. Both extremely dignified and powerful. Both childless.

Цікаво, що на одному феміністському сайті http://earlywomenmasters.net/demeter/ який знайшов Кербасі, де є гімн до Деметри в оригіналі і з англійський перекладом, і багато всяких картинок, улюблена Семова Пеплофорос проінтерпретована як Персефона. Вона стоїть на Акрополі, в храмі Афіни, але, в якомусь сенсі, (так вважав Сем), хоч і приносить Афіні жертву, чи дар, чи данину, але робить це субверсивно, на відміну від інших скульптур, лівою рукою, а не правою – вказуючи таким чином на землю, архаїку, темряву, і т.д., тобто нагадуючи про до-класичні, до-Афінівські “цінності”. Може згодом запощу уривок з Семової книжки.

William Blake

Сьогодні день народження Блейка, мене надихає ця постать, хоч насправді про нього я знаю мало… Поет, художник, містик, чи, може, навпаки, в першу чергу містик? Кілька років тому, коли вперше звернула увагу на Блейка і переглядала якийсь альбом з репродукціями, звернула увагу на подібність до фреск Мікелянджело, в тому як скульптурно в обох виглядає людське тіло… Бачила захопливу британську виставу про Блейка кілька років тому… Якщо мене колись знову занесе в Англію, одним із обов’язкових моментів “програми” буде якийсь елемент відвідин якихось блейківських місць, включно з галереями, де можна подивитися на оригінали його творів. Ну а поки що – гуголь в поміч…

Ми любимо співати цей ось гімн Блейка, як в традиційному типу-хоровому, так і в сучаснішому варіанті:

Ось тут картина його, мабуть з менш відомих (зазвичай тиражуються його зображення Бога-творця), яка мені сьогодні запала в око, коли я переглядала, з думкою що б запостити.

З днем народження!

Про суперництво, комплекс ґуру, і серце проти ритуалу

Знову навіяне, тепер вже цим ось постом пана .

Останні кілька років найчастіше стаю свідком (чи може воно просто найчастіше впадає в око?) суперництва “зірок” чи “професіоналів” за “впливовість” – серед молоді, чи серед потенційних учнів чи “послідовників”, чи просто серед людей (тобто змагання за “народну” любов). Причому воно все з найкращих міркувань – поширити свій “стиль” чи свої “погляди”, які, звичайно ж правильніші і просто кращі, ніж в суперника – важко в таке не втягнутися, особливо якщо вже щось знаєш, і розумієш, і маєш якийсь досвід. Найсмішніше (чи найсумніше?) коли це все відбувається не серед представників якихось ворогуючих таборів, а в колі ніби-то однодумців.

Пам’ятаю, як тільки я почала медитувати, в одному з медитаційних кіл було дві дорослі пані, одна з них – велика прихильниця телячих ніжностей, інша – стрункого сидіння і холодного аналізу, і ті от дві пані вели повномасштабні операції із залучення молоді кожна до свого “табору”, смішно було. Потім, коли я потрапила на чотири місяці до Вайтарни, була закинула в саму гущі холодної (а часом навіть гарячої) війни між моїм вчителем і другим вчителем співу – тоді вже не було смішно. Але в обох цих випадках побачити і зрозуміти суперництво і різницю в стилі було просто, бо одна сторона була виразним егом (раціональним, агресивним, прямим, організованим), а інша – супер-егом (емоційним, непрямим, піддатливим, хитрим), відповідно, це була боротьба між “правим” і “лівим” каналом в чистому виді.

Набагато складніше стає, коли погляди і цінності не вписуються в таку просту дихотомію, і коли пропагандистом своїх поглядів і цінностей стаєш сам, тим більше коли опиняєшся в позиції авторитету, чи коли хоч не хоч потраплєш в ситуацію непогодження (навіть якщо це не гострий конфлікт, а просто різниця в преференціях, чи в мотивації певних дій), і особливо коли “новачки” (або навіть не новачки, а просто люди без сформованої позиції) починають питатися порад.

Вчуся в свого калґаро-румунського “брата” Андрея.

Андрей такий, що його неможливо не помітити – його дуже багато – не в сенсі об’єму, а в сенсі активності, і з нього аж пашить … здоров’я. Він неонатолог, з божевільним розкладом канадського лікаря, де три основні лікарні, в яких він працює, підтримуються лікарських складом розрахованим на дві. При тому він завжди виглядає виглядає настільки свіжо і просто здорОво, що я б йому без жодного сумніву довірила своє немовля, якби воно в мене було. Крім того він ще встигає тисячу інших справ (може завдяки якості, яку я згадувала в одному з попередніх постів про чай – ніколи не відкладати на пізніше те, що можна зробити вже). Він має таку румунську рису все робити голосно – голосно розмовляти, ще голосніше сперечатися, і ще голосніше співати – мабуть не завжди на роботі, але точно поза роботою. Він має феноменальну здатність висловлюватися чітко, виразно і коротко (якраз мені тої здатності часто бракує). Разом з тим, при потребі він вміє говорити красиво, поетично і делікатно. А коли нема потреби говорити коротко або делікатно, він може просто говорити багато. Він є одним з тих небагатьох людей в моєму житті, кому я можу повністю довірити, що якщо робитиму щось не так, неправильно, коли несвідомо нароблю помилок – він мені скаже, причому знайде спосіб зробити це якомога тактовніше.

Його часто не люблять, і не розуміють (особливо чоловіки, або “активні” жінки), переважно люди які його мало знають, і рідко з ним мають справу (особливо якщо вони з ним мають справу в основному по телефону) – кажуть, що він говорить надто багато, не слухає інших, зверхньо відкидає чужу думку, і взагалі, несе дурниці, (dismissive and full of himself) – ну, чи так говорили раніше, коли його було більше і частіше видно. Так от, Андрей сильно змінився за ті кілька років, що я його знаю. Мабуть не стільки вдома і з близькими людьми, як “на публіці” – його стало набагато менше чути. Може, це якесь таке поступове вростання в якусь ніби-то даоську максиму “хто говорить – той не знає, хто знає – не говорить”, в поєднанні з іншою “суфійською” мудрістю, якою він поділився зі мною підчас моїх останніх відвідин. Він вичитав в котромусь із хадітів, що типу “God is not concerned”, і сказав, що останні кілька тижнів чи навіть місяців “міркує” чи, правильніше мабуть сказати, “медитує” (і він мабуть власне якось так і сказав) над тим, що б це могло значити, що “Бог не дбає” чи “Богові байдуже”. Це було в контексті нашої розмови про те, “як правильно” робити те чи інше, і про те, чи існують насправді взагалі якісь універсальні “приписи” чи “протоколи”. В нас (в нашій медитаційній практиці) часто наголошується на тому, що важливі не ритуали самі по собі (і навіть більше, що ритуал, якщо він всього лиш ритуал – не просто неважливий, а навіть шкідливий), а радше “протокол” чи “правила” серця. Тобто те, що робиться від серця, навіть якщо неправильно, pleases (задовільняє??? – зовсім не те значення) Богів набагато більше, ніж те, що зроблено правильно але механічно, без “серця”. Є навіть такий термін на санскриті – prasanna – коли богам “вгодили” і вони “задоволені”.

В цьому контексті в нас є часто переказувана одна з улюблених історій з Рамаяни, про стару якусь лісову бабку з касти недоторканих (в нас би сказали мабуть “бабу ягу”), яка нічого не мала, але хотіла зробити подарунок Рамі, коли той мандрував у вигнанні. Вона назбирала ягід в лісі, а знала, що Рама не любить кислого. В неї був тільки один зуб, і вона тим своїм одним зубом прокусила кожну ягідку, щоб переконатися, що вони всі солодкі, і тоді принесла їх в подарунок Рамі. Не знаю, чи ви в курсі, які індуси самі по собі гидливі, ніхто нічого ні за ким доїдати не стане – ну і мабуть є в цьому гігієнічний сенс в контексті їхнього клімату. Але принести їджене недоторканою бабою, і давати принцові, навіть якщо він в екзилі – це не просто неправильно, це образа честі і гідності :), і тому здається Лакшмана жахливо обурився, і хотів стару не то побити, не то вигнати, але Рама заступився за неї, взяв ягоди, подякував, почав їсти і нахвалювати, що смачніших ягід він ще ніколи в житті не їв, так що вкінці Сіта і навіть сам Лакшмана просили і собі спробувати. Отака історія про перемогу серця над законом.

Ну то останнім часом, до великої міри завдяки спостереженням за Андреєм, я собі виробила список рекомендацій (чи корекцій поведінки), які намагаюся впроваджувати особливо в контексті нашої медитаційної спільноти, але частково і поза нею теж. Осьо:
– не висловлювати своєї думки взагалі, якщо мене не питають,
– не давати порад і рекомендацій, якщо в цьому нема необхідності (крім випадків коли це мій прямий професійний обов’язок)
– не висловлювати оцінок, особливо якщо в цьому нема потреби
– коли навіть питають, як слід жити 🙂 – не відповідати в категоричній чи універсальній манері, натомість перелічувати можливі варіанти, і аж тоді казати, котрий з варіантів імпонує мені, і не видавати свою преференцію за універсальну істину
– розрізняти між важливим і неважливим, принциповим і непринциповим, і не застрягати на неважливому і непринциповому

Насправді це дуже складно :).