Кінець елегійності

Кажуть, улюбленим маминим поетом був Антонич. Поки її не вигнали з останнього курсу університету і заодно з роботи, вона працювала у відділі рукописів бібліотеки Стефаника, і там десь переписувала собі його недозволені вірші. Мені Антонич не подобався, поки я його не почула – була в театрі Курбаса вистава з його віршів, і я там в нього закохалася – ходила на ту виставу разів десять мабуть, якщо не п’ятнадцять. Власне в Антонича познайомилася з елегійністю – досі пам’ятаю майже цілу елегію про перстень молодості.

Другий досвід елегійності – Гьольдерлін, з яким познайомилася в Гайдеґера. Може я помиляюся, бо Гьольдерліна знаю лише дуже епізодично, але мені часом здається, що в нього навіть гімни трохи елегійні – така от настроєва парадоксальність. Гьольдерлінова фраза в Істері “Wo aber sind die Freunde?” резонує з найсентиментальнішими і найвразливішими закутками моєї пам’яті. Так сталося, що під знаком тих слів я прожила минулі кілька років. Одним з мабуть найвиразніших моментів цієї моєї елегійності була смерть Сема, а з нею – раптова втрата виразності майбутнього цього дисера, не в останню чергу тому, що стало незрозуміло, для кого, тобто в розмові з ким його писати. Але це був далеко не єдиний аспект моєї елегійності, почався в мене цей період раніше, ще коли Сем був цілком живий і здоровий – він захворів якраз десь підчас моєї останньої Індії, коли я була у Вайтарні, спостерігала там за внутрішніми відномонами смерті іншого свого вчителя, і перетиналася там в снах з мертвими родичами (таки-так, Вайтарна – земля мертвих), про що тут трохи писала.

Перша частина мого дисера – теж про смерть, відповідно вона теж пронизана елегійністю. Якраз дописую її останні підсумкові розділи, скоро вишлю на прочитання новій керівничці, і сподіваюся що цим закінчиться елегійний період в роботі з картиною, в писанні, і може теж в житті, а це значить, що і в цьому блозі теж. (А ще я перестала жити сама, життя з іншою людиною добряче допомагає поборювати елегійність.)

Наступна частина дисера – під знаком спорідненого, але зовсім по-іншому настроєного, теж Гьольдерлінового слова Freudlichkeit. Це слово особливе, бо стосується воно не людських відносин, а тої атмосферної присутності божественного чи священного, яка наповнює наше існування здоров’ям і сенсом, зцілює і живить нас – тому допоки вона, ця “дружність”, чи може краще перекласти її як привітність, чи навіть погідність (такий ніби далекий переклад може бути виправданий через сукупність інших контекстів в яких знаходимо це “священне” в Гьольдерліна) триває “при серці”, чи може “під серцем” (???), то ми, люди, радо “порівнюємо” себе з божественним, тобто перебуваємо з ним у якихось справжніх, добрих відносинах.


Це, між іншим, мій новий Пілот Метрополітан, якого я таки купила замість того, якому погнула перо, впустивши на підлогу. Чорнило – коричневий пілот в картріджах.

Кінець елегійності – початок … чого?

Час покаже…

Advertisements

Not gloomy Heidegger

2015/01/img_2086.jpg

The Heidegger I read and love (and read a lot – just look at my worn book), has never seemed gloomy or pessimistic, or fatefully-apocalyptic, the way some other people seem to see him. Quite to the contrary, “my” Heidegger is very sunny and hopeful, a real delight to read at times of challenge and difficulty. Perhaps the reason is that I do not read him from the beginning (and do not like the early Heidegger at all), I read him from the end. Beginning with the last “philosophical” lecture of his, The Poem (1968), and finishing usually more or less with  “Homecoming/ To Kindred Ones” (1943), which, in the middle of war, is the lecture about sunshine and heights of the sky and the holy appearing as most joyful, and attuning the poet to say joyfully what has to be said.

The Poem is, without doubt, my absolutely favourite text of Heidegger’s, it is short and crisp, and deep, and I could read it over and over, spend hours tasting it and whiling with it, like with a piece of art, which, in it’s own way, it comes very close to. Though never quite crosses the line – Heidegger kept poetry and thinking separate, as sort of parallel ways, without collapsing them, though, no doubt, experimenting, how closely they can near each other, while never crossing – well, that’s my calculus metaphor for you.

What really amazes me in this lecture is that the otherwise distant and elusive promise of the arrival of future Gods, here in this lecture is reversed and made into what is already there, already happened, while at the same time happening, and that sort of shifts the otherwise cautious recommendation to “wait” and “hold” into a quite inspiring “permission to dig in”. 🙂 I am joking, of course, but not really joking, here, look at this quotation from Hölderlin he is thinking through:

But because the present gods are so near
I must be as if they were far away, and dark in the clouds
Must their name be for me, only before the morning
Begins to glow, before life glows in its midday
I name them quietly to myself, so that the poet may have
His own, but whenever the heavenly light goes down
I gladly think about what is past, and say—go on blooming! (P212)

And in German for those who are like me and don’t trust translations:

Aber weil so nahe sie sind die gegenwärtigen Götter
Muß ich seyn, als wären sie fern, und dunkel in Wolken
Muß ihr Nahme mir seyn, nur ehe der Morgen
Aufglänzt, ehe das Leben im Mittag glühet
Nenn’ ich stille sie mir, damit der Dichter das seine
Habe, wenn aber hinab das himmliche Licht geht
Denk’ ich des vergangenen gern, und sage – blühet indeß. (G185)

And then look what Heidegger is saying about it:

How strange—one would like to assume that when the present gods are so near to the poet, then the naming of their names would result by itself and require no particular directions to the poet. But this “so near” does not signify “near enough,” but rather “too near.” …

Too near, too near-going in the direction of the poet are the arriving gods who are present to him. Apparently their arrival lasts a long time, and is, therefore, still more pressing, and thus, still more difficult to say, than is their completed presence. For man is also incapable of openly and directly perceiving their perfect presence, and thus of receiving the good bestowed by them. …

Until the words are found and blossom, it is a matter of bearing one’s burden. This burden necessitates the poetic saying. Such necessity com- pels. It comes from the “sphere of the god.” (P213-4)

And in German:

Seltsam – man möchte meinen, wenn die gegenwärtigen Götter dem Dichter so nahe sind, dann ergäbe sich das Nennen ihrer Namen von selbst und bedürfe keiner besonderen Weisungen an den Dichter. Allein das „so nahe“ bedeutet nicht „genügend nahe“, sondern „zu nahe“. … 

Zu nah, zu nahegehend sind die in der Richtung auf den Dichter zu, gegenwärts zu ihm, ankommenden Götter. Offenbar dauert dieses Ankommen lange Zeit, ist darum noch begrängender und deshalb noch schwerer zu sagen als die vollendete Anwesenheit. Denn auch diese vermag der Mensch nicht geradehin unmittelber zu vernehmen und das durch sie gespendete Gut zu empfangen. …

Bis das Wort gefunden ist und erblüht, gilt es, Schwehres auszutragen. Dieses Schwere bringt das dichterisch eSagen in die Not. Sie nötigt. Sie kommt aud der „Sphäre des Gottes“. (G186-7)

Well, difficult or not, but the way I take it, if the arriving and coming-to-present Gods are too near, that would mean that they are not really “outside”, like objects or other entities, rather, they are within. Within what? Perhaps, within everything – within us, within that fabric of being which, when permeated by the holy, like by the rays of light in the Homecoming poem, makes everything joyful and abundant, safe and sound, and secure in its own way of being? This is really what I have been finding working on this diss of mine: when being somehow is the holy, everything becomes right, and the gloom is gone. What I find so inspiring in Heidegger of 1968 is that he, following Hölderlin, could already see it being so near, too near, already here! How is it, that almost 50 years later, what it has opened out so much more, we keep losing sight of it and keep forgetting its warm touch (“the gentle embrace”, he calls it), which it here, everywhere?

So, note to self: do not forget that touch, meditate, melt into it, try every day, and every day anew…

And here are some more quotations from that last lecture of Heidegger’s, in Ukrainian and English, my old post:

https://msvarnyk.wordpress.com/2007/06/01/das-gedicht-1968/

2015/01/img_2087.jpg

Aphorismatic Heidegger – 4

A couple of passages I was working with today – on what is means to be free and to make free…

Always the destining of revealing holds complete sway over man. But that destining is never a fate that compels. For man becomes truly free only insofar as he belongs to the realm of destining and so becomes one who listens and hears [Hörender], and not one who is simply constrained to obey [Höriger]. (QT 25)[1]

[1] “Immer durchwaltet den Menschen das Geschick der Entbergung. Aber es ist nie das Verhängnis eines Zwanges. Denn der Mensch wird gerade erst frei, insofern er in den Bereich des Geschickes gehört und so ein Hörender wird, nicht aber ein Höriger.”(FT 25-26)

To free really means to spare. The sparing itself consists not only in the fact that we do not harm the one whom we spare. Real sparing is something positive and takes place when we leave something beforehand in its own nature, when we return it specifically to its being, when we “free” it in the real sense of the word into a preserve of peace. (BDT 147)[1]

[1] “Freien bedeutet eigentlich schonen. Das Schonen selbst besteht nicht nur darin, daß wir dem Geschonten nichts antun. Das eigentliche Schonen ist etwas Positives und geschieht dann, wenn wir etwas zum voraus in seinem Wesen belassen, wenn wir etwas eigens in sein Wesens zurückbergen, es entsprechend dem Wort freien: einfrieden.” (BWD 151)

Тотнауберзька трава

Перевернула коробку зі старим “мотлохом” – ну, мабуть не дуже мотлохом, в мене всього лиш дві коробки старих речей залишилося – фоток, записників, щоденників, листівок, інших пам’яток – це я при останньому переїзді з чотирьох чи п’ятьох до двох звела, тому власне мотлоху там мабуть вже не залишилося. Я хотіла написати пост навіяний Костевою піснею про Святого Франціска, і шукала там одну стару листівку – фактично найдавнішу мою особисту згадку про нього. Ну, не знайшла, – мабуть викинула, але зате знайшла щось набагато цінніше, що марно шукала в пошті минулого року – “публічний” лист який я написала була Семові з нагоди його виходу на пенсію, який йому на тій імпрезі від мого імені зачитали. Написаний в траві  в Тотнауберґу – біля Гайдеґерової хижки. Осьо: First of all, I would like tо thank Claudio for an opportunity to say a few words, even though I am not here… Thank you, Claudio! Hi, Sam! I am sitting in grass here in Todtnauberg, just above Heidegger’s hut – this place is a special place indeed. It is calm, and somehow very humble – I thought it would be a good place to put on paper what I wanted to say. I remember the letter you wrote to Henry, your supervisor, and I remember thinking at that time – I wish I had an opportunity sometime to write a letter to you. I hope I will still have more than one chance to do that – perhaps when I am more mature, when I have more behind my back, more to say and more to give. Still, I would like to take this chance as well… And so I want to thank you First of all to those classes – when the language ceases being ordinary, when the bodies – yes, bodies indeed, are captured out of their habituality into the moment, when the thought dances like Zarathustra descending from the mountains, when after stretching and struggling you are suddenly stroken by the simple beauty of the evident. I want to thank you for teaching the discipline – of thinking, of studying, of writing. For not spoiling us with easy grades, for demanding more. Perhaps it was not fun at the time, but it is only thanks to that, that I have learned to see, how much more can one do in a paper, how much further can one go, and not to be satisfied with the little. They say Heidegger used to bring his students over here, to the hut, and teach them to ski – straight down from the hill. This is the person-Heidegger, that Heidegger, whom we have almost no chance of meeting – he tried so hard to keep this “personal” out of his writings… Perhaps it would be so much easier to understand Heidegger with all his choices and attitudes – were we to have a glimpse of this Heidegger, outside of his “ex cathedra” mood. I want to thank you for chance to know Sam-the-person – for those conversations after AGO until the ferry goes, for the shift, for the “dissertation group” and for the mug of wine with its fourfold right here in Granos… Thank you. Granos – це італійський ресторан, де власне відбувалося все це дійство Семового виходу на пенсію, яке я пропустила, бо була в той час в Німеччині – Сем водив нас туди попереднього року на закінчення курсу про пізнього Гайдеґера – я здається навіть мала там робити презентацію – вже не пригадую, робила чи ні, треба би туди сходити, якщо воно ще існує – може якраз не Семів день народження в квітні… Ха, а от листівку з Granos я якраз не викинула, ось вона (треба було примусити Сема щось на ній написати – як я так протупила, тепер вже точно пізно). image

Про Стуса, Андруховича, і вірш, або “Як понічна вишня, тужавіє світ”.

Останні кілька днів згадався мені цей рядок і раз по раз випливає на поверхню свідомості. Це фраза Стуса, але подарував мені її Андрухович. От слухайте, я вам розкажу, як це сталося.

З Андруховичем я познайомилася на майдані взимку 2006. Не на реальному Майдані Незалежності, а на сайті Майдан, який, втім, від самого початку свого існування (зникнення Гонгадзе і початок акцій УБК), намагався бути дзеркалом реального Майдану – задовго до того як слово “майдан” увійшло в загальний вжиток як місце і явище протестних акцій загалом. Андрухович приходив до нас на інтернет-конференцію (оцю ось: http://maidanua.org/arch/culture/1138091459.html), я йому потім висилала була лінк на її компіляцію (оцю ось: http://maidanua.org/wiki/index.php/Інтернет-конференція_Андруховича_на_Майдані), відповідь на відповідь, якось розговорилися, і потім ще досить довго листувалися, відмерло наше віртуальне листування майже через два роки, коли я чотири місяці була в Індії, половину цього часу – взагалі без інтернету. На початку цього нашого листування я була в Німеччині, Андрухович теж був в Німеччині, ми навіть один раз перетнулися в Берліні, але поза тим в нас ніби не було нічого особливо спільного, я досі не дуже розумію, що він знаходив для себе в цих розмовах, я ж знаходила багато підтримки – листи його були теплі і легкі, з гумором і приязню, нормальні, людські листи. Може для нього це було таке-собі листування з читачем (точніше, читачкою) – я досить багато коментували про те, що він тоді писав, включно з регулярними колонками здається в ДТ, хоч часом коментарі мої перетворювалися на friendly fire – я не дуже вмію фільтрувати сказане, ну але може приватний friendly fire не такий страшний як публічний.

Ну так от, в той час я вже написала була свій перший пейпер про один Стусів вірш, і він ніби-то відносно непогано пішов (ось тут деякі його уривки: https://msvarnyk.wordpress.com/2013/01/18/про-стусову-свічечку-уривки-англійсь/). В мене була думка спробувати написати частину дисера, працюючи над віршами Стуса. Я якраз добила і вислала Семові свій останній в житті перйпер на оцінку, можна було поступово братися за дисер. Крім того влітку мала бути в Мескірху щодворічна Гайдеґеріанська конференція, і вона якраз була на тему “Гайдеґер і поезія”, тобто була прекрасна нагода спробувати знову Стуса. В мене було два варіанти вірша, здається “Розпросторся душе моя” і “Горить сосна” – очевидно що східно-фольклорні (а разом з тим “мученицькі”) мотиви тоді приваблювали, ну і теж внаслідок роботи над тим першим віршем, був потяг до простоти і мінімалізму. Ну то я вирішила порадитися з поетом, і запитала його, який би він вибрав з тих двох, чи може якийсь інший. Андрухович перепитав, для чого саме, і тоді відписав, що вибрав би якийсь інший, наприклад оцей:

Поранок був схожий на вишню досвітню –
так кругло чорніла запечена кров
цих сполохів довгих, чекань многолітніх,
котрі гострожало вражали покров
тутешнього пекла, тамтешнього раю.
Як понічна вишня, тужавіє світ.
Ти знаєш – не знаєш, коли накликаю,
коли забуваю, бо грубшає лід
мовчання і втрати, розлуки і долі,
надії і горя, печалі і сліз.
Простерла долоні – з дитячої льолі –
аж ген, де Чумацький поскрипує віз.

Хто мене трохи знає, той зразу вгадає, що було далі: якщо послати мені такий curve-ball, то абсолютно очевидно, що я кинуся його ловити. З одного боку було трохи, як би це сказати, не зовсім лячно, але сторожко (є таке слово?). Я цього вірша ніколи доти не бачила (чи може просто не звертала уваги), ну і небезпечно братися за вірш (чи інший твір мистецтва) з чиєїсь легкої або не дуже руки, а не з власного поклику – може виявитися, що ця річ просто не твоя, і тоді вгробиш на неї море часу, а все одно нічого путнього з того не вийде, бо щоб дійсно річ розкрилася тобі, її слід полюбити. З іншого боку, коли берешся за свіжу річ, ще необдуману, це добре, бо тоді починаєш з чистого аркуша, і нема загрози, як з тими двома віршами, про які я думала, що раніше сформовані і закостенілі враження та інтерпретації, тобто звички у сприйнятті тої речі, переважать і притлумлять інші аспекти твору і не дадуть їм проявитися. І хоч Андрухович любив від філософії відмежовуватися, але вибрав мені набагато філософськіший вірш ніж я би вибрала собі сама – ті два вірші, на які я мітила, були емоційно-експресивні, закорінені в стількох больових точках, і оголювали такі традіційні “нерви”, що треба би було дуже обережно з ними поводитися, щоб не переступати якоїсь розмитої і слабо-відчутної межі, весь час була би загроза скотитися в дещо істеричний стан сприйняття та інтерпретації тих віршів, від чого насправді жодної користі ні собі, ні “справі” – одна лише шкода. Як казав мені раз один італієць: “Ви, українці, вже так дістали з тим своїм голодомором – не можливо з вами розмовляти ні про минуле, ні про теперішнє, бо ви постійно всюди той голодомор тулите – get over it, seriously.” Той вірш, запропонований Андруховичем, був набагато спокійніший, щемкість його була герметичніша і глибиніша, хоч разом з тим її було набагато складніше провідчувати бо непросто було в неї зануритися.

Не можу сказати, щоб він мені легко пішов, я нашкребла на конференційну презентацію (ось воно: https://msvarnyk.wordpress.com/2013/03/12/heidegger-and-the-poetic-body-stus-2/), але загалом визнала свою поразку з тим віршем, і закинула його, навіть не показувала Семові (хоч може й даремно), а разом з тим також і саму ідею писати про вірші Стуса в дисері. Давно вже не перечитувала цю свою недокінчену роботу, аж коли почала спливати знову ця фраза про понічну вишню, а заодно і інші якісь натяки на Стуса, я прочитала її знову, і, звичайно, знову затерпла мені її незакінченість. Щойно недавно перегортавши Гайдеґерове Wozu Dichter (“Навіщо поети”), де Гайдеґер пише про сферичність світу в розумінні Рільке, я міркувала собі, що якби Гайдеґер працював з цим віршем, він ніяк не зміг би пройти повз називання світу в цьому вірші (“Як понічна вишня, тужавіє світ”), тим більше, що воно тут не випадкове (ну так, в добрій поезії ніщо не випадкове), і не буденне.

Я ще в тому першому вірші про свічечку помітила, що в поезії Стуса відбувається щось особливе, коли наратив минулого чи доконаного часу раптом переходить у теперішній “продовжений”, те що в англійській називається “present continuous” – в тому вірші це перехід від “купив свічечку за копієчку, понюхав” до “а вона медом пахне”. Тоді, за браком кращих слів я назвала це “ever-present” або “ever-presencing”, це не те, що “зараз є, а потім вже нема”, це те, що було, є, і буде, воно і в часі, і разом з тим поза часом, бо воно лягає в основу часу, воно є грунтом для тих речей, які існують в часових межах, воно несе в собі їх сутності. Аж тепер я бачу, що теплий медовий дух в цьому вірші дуже схожий на сонячне тепло в жовтому листі картини, про яку буде другий розділ дисера. А світ, що тужавіє як понічна вишня, і може вибухнути і пролитися червоним, якщо його ще трохи стиснути (бо ж він вже і так тужавіє), і розірвати ту межу, ту шкірку, яка обмежує і разом з тим утримує, визначає і разом з тим зберігає його сутність, чимось дуже перегукується з червоними деревами на картині з мого першого розділу.

Ця вишня світу, вона тут невипадкова ще й тому, що згадується двічі – на самому початку, і потім посередині – під кінець першої “частини” вірша. Я не пригадую, чи я взагалі навіть бралася за світ в цьому вірші – чи пробувала якось давати з ним раду, але ці спроби залишилися в нотатках, бо не були завершені, чи навіть не починала. Можна би було, звичайно, піти і подивитися, що там було в тих нотатках. А можна би було просто почати спочатку – все важливе нікуди не подінеться, навіть якщо воно вже прозвучало було раніше, воно звучатиме знову і знову, це якщо мати відвагу відчиняти важкі двері і заходити до складних кімнат (і комірок, і пивниць) вірша.

Навряд чи в мене зараз набереться досить відваги, щоб таки знову ризикнути і зважитися на роботу над Стусом. Погодьтеся, набагато простіше в Канаді працювати над канадським художником, на якому мені в принципі не залежиться аж так сильно, аніж над українським поетом, на якому багато в чому світ зійшовся клином (а тужавіюча вишня замерзла льодом). Але хто зна, може колись прийде час, і я ще повернуся до Стуса, і може теж до цього власне вірша, бо світ, що тужавіє як понічна вишня, – це так просто і так складно, красиво і страшно водночас. За одно варто би було запитати когось, хто краще відчуває мову, ніж я, чи понічна вишня – це та сама досвітня вишня першого рядка (тобто чи “по ночі” тут “після ночі”), чи це зовсім інша нічна вишня (“поночі” тобто “вночі”). Ну або якщо нема кого питати, довелося би шукати підказок у внутрішній логіці вірша. Ну і з двома останніми рядками (в обох їх варіантах), теж довелося би щось робити, бо за них я теж здається навіть не бралася, а якщо і бралася, то безрезультатно – вони ж навіть складніші, ніж світ…

Heidegger about Spengler

Exclusively on the basis of Nietzsche’s metaphysics and without any original metaphysical thought, at the start of twentieth century the author O. Spengler drew up a “balance” of Western history and proclaimed “The decline of the Occident”. Today, as in 1918, when the arrogant book of this title came out, an eager public snaps up only the outcome of the “balance” without ever considering, on which basic ideas this cheap balance of decline is concocted. (Parmenides, E56, D82)

When Spengler, wholly on the heels of Nietzsche’s metaphysics and coarsening it everywhere and levelling it down, speaks of the “decline of the West”, he is not a all speaking of history. For he has already in advance devalued history to a “biological process” and made out of history a greenhouse of “cultures” that grow and fade like away like plants. Spengler thinks history, if he thinks at all, in a history-less way. He understands “decline” in the sense of mere coming to an end, i.e., as biologically represented perishing. Animals “decline”, they perish. History declines insofar it falls back into the connectedness of its beginning – i.e., it does not decline in the sense of perish, because it can never “decline” that way(Parmenides, E113, D168)

Aphorismatic Heidegger – 3

To think Being does not require a solemn approach and the pretension or arcane erudition, nor the display of rare and exceptional states as in mystical raptures, reveries, and swoonings. All that is needed is simple wakefulness in the proximity of any random unobtrusive being, an awakening that all of the sudden sees that the being “is”. (Parmenides, E149, D223)

To think Being requires in each instance a leap, a leap into the groundless from the habitual ground upon which for us beings always rest. It is a groundless that free comes to light, and that is how we name it, provided we think nothing more of a being than its “it is”. (Parmenides, E150, D223)

This genuine thinking occurs “by leaps,” for it ignores the bridges and railings and ladders of explanation, which always only derives beings from beings, since it remains in the “soil” of “facts”. This ground as full of cracks. It never bears. For every being to which we adhere to the exclusion of all else bears only as a consequence of an oblivion of Being, wherein nevertheless the being is present. Being, however, is not a ground but is the groundless. (Parmenides, E150, D223)

Наскільки я не люблю Гайдеґерові лекційні курси, настільки мушу визнати, що цей курс про Парменіда 42-43 рр. не просто сам по собі цікавий, але і дає хороші вступи до всяких інших тем, як от тут вище до Der Satz vom Grund, а також коротше і в якомусь сенсі прозоріше (чи можк то тепер так здається) трактування метафізичності Рільке, про яке пізніше є лекція Wozu Dichter. А ще там є дуже багато гарних референсів до ранньо-грецьких поетів і філософів, це типу для тих хто закидає Гайдеґерові насильство над грецькими поняттями. Такі посилання в нього і в інших місцях трапляються, але зазвичай їх далеко не так багато як тут. Найдетальніше він тут розписує понятт “алетеї” і всякі різні аспекти її контексту.

Якщо раптом комусь треба електронну копію оригіналу або англійського перекладу, свистіть куди вислати.