Intentionality of perception: noesis and noema again…

The other day, I was writing some transitions between the sections of the dissertation – those intros, conclusions and summaries (or signposts) that Sam told me are needed every 3-5(!!!) pages. Well, I’m not putting them in that frequently, that would drive me totally nuts, so I’ll wait and see how readable is this monster to my actually current first reader :). But here’s a little piece of theory that made it’s way into one of those summaries.

This section has taken us directly into the light, and has given us, hopefully, a good glimpse of what the light feels like. While trying to stay within the atmosphere of this white light, let us now retrace a bit from these somewhat ephemeral descriptions of feelings, moods and attitudes, from the noetic descriptions of how the white makes us feel, and spend some time in the noematic aspect, looking at how it has been painted, and what in the painting contributes to this particular atmosphere and feeling. In the next section we will start with talking about the white light, the place is it coming from and how it has been painted. This will inevitably keep bringing us back into the noetic descriptions of sense perception (mainly vision) as well as other faculties. Phenomenology in the end is about the chiasm of the seer and the seen through the seeing, of the one who touches and who is touched through the touching, and it is one of the most inspiring and insightful aspects of a bodily phenomenology of Merleau-Ponty’s style, to ponder about and try to understand what it meant that there is no subject-object divide, what it means that we actually see and touch the things themselves, that we see them with our eyes and touch them with our hands, and not have some abstract impressions of abstract qualities somewhere in our brain or mind, of something that might or might not actually exist somewhere out there, and might or might not actually be the way it appears to us. This is why, while describing noetmatically, what it is that we see, we will keep shifting to how we see it, and how it requires us to see it, and back again, to what it is we see and how it looks. The next section will provide the core insights about attuning to the white in spheres other than emotional, temporal and partially social that have been already introduced in this section.

Невислані листи

Це коли цілий вечір пишеш листа, довгого як пісня про довбуша і чесного, і трохи філософського (від себе ж не втечеш), відкладаєш близько півночі, а за ніч розумієш, що дописувати його нема сенсу, бо все одно його висилати нема кому. Тобто є кому, звичайно, він же ж комусь писався, але краще не треба…
image
image

Про Стуса, Андруховича, і вірш, або “Як понічна вишня, тужавіє світ”.

Останні кілька днів згадався мені цей рядок і раз по раз випливає на поверхню свідомості. Це фраза Стуса, але подарував мені її Андрухович. От слухайте, я вам розкажу, як це сталося.

З Андруховичем я познайомилася на майдані взимку 2006. Не на реальному Майдані Незалежності, а на сайті Майдан, який, втім, від самого початку свого існування (зникнення Гонгадзе і початок акцій УБК), намагався бути дзеркалом реального Майдану – задовго до того як слово “майдан” увійшло в загальний вжиток як місце і явище протестних акцій загалом. Андрухович приходив до нас на інтернет-конференцію (оцю ось: http://maidanua.org/arch/culture/1138091459.html), я йому потім висилала була лінк на її компіляцію (оцю ось: http://maidanua.org/wiki/index.php/Інтернет-конференція_Андруховича_на_Майдані), відповідь на відповідь, якось розговорилися, і потім ще досить довго листувалися, відмерло наше віртуальне листування майже через два роки, коли я чотири місяці була в Індії, половину цього часу – взагалі без інтернету. На початку цього нашого листування я була в Німеччині, Андрухович теж був в Німеччині, ми навіть один раз перетнулися в Берліні, але поза тим в нас ніби не було нічого особливо спільного, я досі не дуже розумію, що він знаходив для себе в цих розмовах, я ж знаходила багато підтримки – листи його були теплі і легкі, з гумором і приязню, нормальні, людські листи. Може для нього це було таке-собі листування з читачем (точніше, читачкою) – я досить багато коментували про те, що він тоді писав, включно з регулярними колонками здається в ДТ, хоч часом коментарі мої перетворювалися на friendly fire – я не дуже вмію фільтрувати сказане, ну але може приватний friendly fire не такий страшний як публічний.

Ну так от, в той час я вже написала була свій перший пейпер про один Стусів вірш, і він ніби-то відносно непогано пішов (ось тут деякі його уривки: https://msvarnyk.wordpress.com/2013/01/18/про-стусову-свічечку-уривки-англійсь/). В мене була думка спробувати написати частину дисера, працюючи над віршами Стуса. Я якраз добила і вислала Семові свій останній в житті перйпер на оцінку, можна було поступово братися за дисер. Крім того влітку мала бути в Мескірху щодворічна Гайдеґеріанська конференція, і вона якраз була на тему “Гайдеґер і поезія”, тобто була прекрасна нагода спробувати знову Стуса. В мене було два варіанти вірша, здається “Розпросторся душе моя” і “Горить сосна” – очевидно що східно-фольклорні (а разом з тим “мученицькі”) мотиви тоді приваблювали, ну і теж внаслідок роботи над тим першим віршем, був потяг до простоти і мінімалізму. Ну то я вирішила порадитися з поетом, і запитала його, який би він вибрав з тих двох, чи може якийсь інший. Андрухович перепитав, для чого саме, і тоді відписав, що вибрав би якийсь інший, наприклад оцей:

Поранок був схожий на вишню досвітню –
так кругло чорніла запечена кров
цих сполохів довгих, чекань многолітніх,
котрі гострожало вражали покров
тутешнього пекла, тамтешнього раю.
Як понічна вишня, тужавіє світ.
Ти знаєш – не знаєш, коли накликаю,
коли забуваю, бо грубшає лід
мовчання і втрати, розлуки і долі,
надії і горя, печалі і сліз.
Простерла долоні – з дитячої льолі –
аж ген, де Чумацький поскрипує віз.

Хто мене трохи знає, той зразу вгадає, що було далі: якщо послати мені такий curve-ball, то абсолютно очевидно, що я кинуся його ловити. З одного боку було трохи, як би це сказати, не зовсім лячно, але сторожко (є таке слово?). Я цього вірша ніколи доти не бачила (чи може просто не звертала уваги), ну і небезпечно братися за вірш (чи інший твір мистецтва) з чиєїсь легкої або не дуже руки, а не з власного поклику – може виявитися, що ця річ просто не твоя, і тоді вгробиш на неї море часу, а все одно нічого путнього з того не вийде, бо щоб дійсно річ розкрилася тобі, її слід полюбити. З іншого боку, коли берешся за свіжу річ, ще необдуману, це добре, бо тоді починаєш з чистого аркуша, і нема загрози, як з тими двома віршами, про які я думала, що раніше сформовані і закостенілі враження та інтерпретації, тобто звички у сприйнятті тої речі, переважать і притлумлять інші аспекти твору і не дадуть їм проявитися. І хоч Андрухович любив від філософії відмежовуватися, але вибрав мені набагато філософськіший вірш ніж я би вибрала собі сама – ті два вірші, на які я мітила, були емоційно-експресивні, закорінені в стількох больових точках, і оголювали такі традіційні “нерви”, що треба би було дуже обережно з ними поводитися, щоб не переступати якоїсь розмитої і слабо-відчутної межі, весь час була би загроза скотитися в дещо істеричний стан сприйняття та інтерпретації тих віршів, від чого насправді жодної користі ні собі, ні “справі” – одна лише шкода. Як казав мені раз один італієць: “Ви, українці, вже так дістали з тим своїм голодомором – не можливо з вами розмовляти ні про минуле, ні про теперішнє, бо ви постійно всюди той голодомор тулите – get over it, seriously.” Той вірш, запропонований Андруховичем, був набагато спокійніший, щемкість його була герметичніша і глибиніша, хоч разом з тим її було набагато складніше провідчувати бо непросто було в неї зануритися.

Не можу сказати, щоб він мені легко пішов, я нашкребла на конференційну презентацію (ось воно: https://msvarnyk.wordpress.com/2013/03/12/heidegger-and-the-poetic-body-stus-2/), але загалом визнала свою поразку з тим віршем, і закинула його, навіть не показувала Семові (хоч може й даремно), а разом з тим також і саму ідею писати про вірші Стуса в дисері. Давно вже не перечитувала цю свою недокінчену роботу, аж коли почала спливати знову ця фраза про понічну вишню, а заодно і інші якісь натяки на Стуса, я прочитала її знову, і, звичайно, знову затерпла мені її незакінченість. Щойно недавно перегортавши Гайдеґерове Wozu Dichter (“Навіщо поети”), де Гайдеґер пише про сферичність світу в розумінні Рільке, я міркувала собі, що якби Гайдеґер працював з цим віршем, він ніяк не зміг би пройти повз називання світу в цьому вірші (“Як понічна вишня, тужавіє світ”), тим більше, що воно тут не випадкове (ну так, в добрій поезії ніщо не випадкове), і не буденне.

Я ще в тому першому вірші про свічечку помітила, що в поезії Стуса відбувається щось особливе, коли наратив минулого чи доконаного часу раптом переходить у теперішній “продовжений”, те що в англійській називається “present continuous” – в тому вірші це перехід від “купив свічечку за копієчку, понюхав” до “а вона медом пахне”. Тоді, за браком кращих слів я назвала це “ever-present” або “ever-presencing”, це не те, що “зараз є, а потім вже нема”, це те, що було, є, і буде, воно і в часі, і разом з тим поза часом, бо воно лягає в основу часу, воно є грунтом для тих речей, які існують в часових межах, воно несе в собі їх сутності. Аж тепер я бачу, що теплий медовий дух в цьому вірші дуже схожий на сонячне тепло в жовтому листі картини, про яку буде другий розділ дисера. А світ, що тужавіє як понічна вишня, і може вибухнути і пролитися червоним, якщо його ще трохи стиснути (бо ж він вже і так тужавіє), і розірвати ту межу, ту шкірку, яка обмежує і разом з тим утримує, визначає і разом з тим зберігає його сутність, чимось дуже перегукується з червоними деревами на картині з мого першого розділу.

Ця вишня світу, вона тут невипадкова ще й тому, що згадується двічі – на самому початку, і потім посередині – під кінець першої “частини” вірша. Я не пригадую, чи я взагалі навіть бралася за світ в цьому вірші – чи пробувала якось давати з ним раду, але ці спроби залишилися в нотатках, бо не були завершені, чи навіть не починала. Можна би було, звичайно, піти і подивитися, що там було в тих нотатках. А можна би було просто почати спочатку – все важливе нікуди не подінеться, навіть якщо воно вже прозвучало було раніше, воно звучатиме знову і знову, це якщо мати відвагу відчиняти важкі двері і заходити до складних кімнат (і комірок, і пивниць) вірша.

Навряд чи в мене зараз набереться досить відваги, щоб таки знову ризикнути і зважитися на роботу над Стусом. Погодьтеся, набагато простіше в Канаді працювати над канадським художником, на якому мені в принципі не залежиться аж так сильно, аніж над українським поетом, на якому багато в чому світ зійшовся клином (а тужавіюча вишня замерзла льодом). Але хто зна, може колись прийде час, і я ще повернуся до Стуса, і може теж до цього власне вірша, бо світ, що тужавіє як понічна вишня, – це так просто і так складно, красиво і страшно водночас. За одно варто би було запитати когось, хто краще відчуває мову, ніж я, чи понічна вишня – це та сама досвітня вишня першого рядка (тобто чи “по ночі” тут “після ночі”), чи це зовсім інша нічна вишня (“поночі” тобто “вночі”). Ну або якщо нема кого питати, довелося би шукати підказок у внутрішній логіці вірша. Ну і з двома останніми рядками (в обох їх варіантах), теж довелося би щось робити, бо за них я теж здається навіть не бралася, а якщо і бралася, то безрезультатно – вони ж навіть складніші, ніж світ…

Про тріумфальність феноменології

Читаю Семові, і свої власні теж, коментарі до наступної частини розділу, який зараз дописую і доредаговую, і от дочитала до місця, де Сем каже: “Trumpet the importance of being able to make sense of these themes of Hd’s and to be able to phen articulate them concretely via an artwork” – це при тому, що він не погодився з моєю інтерпретацією одної із тих тем. Ех, бракує мені старого…