Not gloomy Heidegger

2015/01/img_2086.jpg

The Heidegger I read and love (and read a lot – just look at my worn book), has never seemed gloomy or pessimistic, or fatefully-apocalyptic, the way some other people seem to see him. Quite to the contrary, “my” Heidegger is very sunny and hopeful, a real delight to read at times of challenge and difficulty. Perhaps the reason is that I do not read him from the beginning (and do not like the early Heidegger at all), I read him from the end. Beginning with the last “philosophical” lecture of his, The Poem (1968), and finishing usually more or less with  “Homecoming/ To Kindred Ones” (1943), which, in the middle of war, is the lecture about sunshine and heights of the sky and the holy appearing as most joyful, and attuning the poet to say joyfully what has to be said.

The Poem is, without doubt, my absolutely favourite text of Heidegger’s, it is short and crisp, and deep, and I could read it over and over, spend hours tasting it and whiling with it, like with a piece of art, which, in it’s own way, it comes very close to. Though never quite crosses the line – Heidegger kept poetry and thinking separate, as sort of parallel ways, without collapsing them, though, no doubt, experimenting, how closely they can near each other, while never crossing – well, that’s my calculus metaphor for you.

What really amazes me in this lecture is that the otherwise distant and elusive promise of the arrival of future Gods, here in this lecture is reversed and made into what is already there, already happened, while at the same time happening, and that sort of shifts the otherwise cautious recommendation to “wait” and “hold” into a quite inspiring “permission to dig in”. 🙂 I am joking, of course, but not really joking, here, look at this quotation from Hölderlin he is thinking through:

But because the present gods are so near
I must be as if they were far away, and dark in the clouds
Must their name be for me, only before the morning
Begins to glow, before life glows in its midday
I name them quietly to myself, so that the poet may have
His own, but whenever the heavenly light goes down
I gladly think about what is past, and say—go on blooming! (P212)

And in German for those who are like me and don’t trust translations:

Aber weil so nahe sie sind die gegenwärtigen Götter
Muß ich seyn, als wären sie fern, und dunkel in Wolken
Muß ihr Nahme mir seyn, nur ehe der Morgen
Aufglänzt, ehe das Leben im Mittag glühet
Nenn’ ich stille sie mir, damit der Dichter das seine
Habe, wenn aber hinab das himmliche Licht geht
Denk’ ich des vergangenen gern, und sage – blühet indeß. (G185)

And then look what Heidegger is saying about it:

How strange—one would like to assume that when the present gods are so near to the poet, then the naming of their names would result by itself and require no particular directions to the poet. But this “so near” does not signify “near enough,” but rather “too near.” …

Too near, too near-going in the direction of the poet are the arriving gods who are present to him. Apparently their arrival lasts a long time, and is, therefore, still more pressing, and thus, still more difficult to say, than is their completed presence. For man is also incapable of openly and directly perceiving their perfect presence, and thus of receiving the good bestowed by them. …

Until the words are found and blossom, it is a matter of bearing one’s burden. This burden necessitates the poetic saying. Such necessity com- pels. It comes from the “sphere of the god.” (P213-4)

And in German:

Seltsam – man möchte meinen, wenn die gegenwärtigen Götter dem Dichter so nahe sind, dann ergäbe sich das Nennen ihrer Namen von selbst und bedürfe keiner besonderen Weisungen an den Dichter. Allein das „so nahe“ bedeutet nicht „genügend nahe“, sondern „zu nahe“. … 

Zu nah, zu nahegehend sind die in der Richtung auf den Dichter zu, gegenwärts zu ihm, ankommenden Götter. Offenbar dauert dieses Ankommen lange Zeit, ist darum noch begrängender und deshalb noch schwerer zu sagen als die vollendete Anwesenheit. Denn auch diese vermag der Mensch nicht geradehin unmittelber zu vernehmen und das durch sie gespendete Gut zu empfangen. …

Bis das Wort gefunden ist und erblüht, gilt es, Schwehres auszutragen. Dieses Schwere bringt das dichterisch eSagen in die Not. Sie nötigt. Sie kommt aud der „Sphäre des Gottes“. (G186-7)

Well, difficult or not, but the way I take it, if the arriving and coming-to-present Gods are too near, that would mean that they are not really “outside”, like objects or other entities, rather, they are within. Within what? Perhaps, within everything – within us, within that fabric of being which, when permeated by the holy, like by the rays of light in the Homecoming poem, makes everything joyful and abundant, safe and sound, and secure in its own way of being? This is really what I have been finding working on this diss of mine: when being somehow is the holy, everything becomes right, and the gloom is gone. What I find so inspiring in Heidegger of 1968 is that he, following Hölderlin, could already see it being so near, too near, already here! How is it, that almost 50 years later, what it has opened out so much more, we keep losing sight of it and keep forgetting its warm touch (“the gentle embrace”, he calls it), which it here, everywhere?

So, note to self: do not forget that touch, meditate, melt into it, try every day, and every day anew…

And here are some more quotations from that last lecture of Heidegger’s, in Ukrainian and English, my old post:

https://msvarnyk.wordpress.com/2007/06/01/das-gedicht-1968/

2015/01/img_2087.jpg

Advertisements

On the shift of attitude

On the small example from Hölderlin’s Ister.

“The unhomely one is deprived of the homely; deprivations is the way in which the unhomely one possesses the homely, or to put it more precisely, the way in which whatever is homely possesses the unhomely one.”[1] (HIE75)

The reversal, which Heidegger stresses here, is one of the “technical moves” he often makes in his later writings. This reversal often illustrates the difference between his new way of thinking and the “metaphysical” attitude. We will talk about it much more at the end Chapter 1, what is important to point out at this point is that in this move, in the relationship that is talked about, in this case between the human being who is unhomely and the homeliness which has to do with being itself, Heidegger reverses the two sides of relationship, making the one that was assumed to be somehow less important into the one that in truth is more important. Continue reading

Hölderlin “Der Archipelagus”

Last few lines of this elegy as quoted by Heidegger in Hölderlins Hymne Der Ister (D88, E72)

Aber du, unsterblich, wenn auch der Griechengesang schon

Dich nicht feiert, wie sonst, aus deinen Woogen, o Meergott!

Töne mir in die Seele noch oft, dass über den Wassern

Furchtlosrege der Geist, dem Schwimmer gleich, in der Starken

Frischem Glüke sich üb’, und die Göttersprache, das Wechseln

Und das Werden versteh’, und wenn die reissende Zeit mir

Zu gewaltig das Haupt ergreifft und die Noth und das Irrsaal

Unter Sterblichen mir mein sterblich Leben erschüttert,

Lass der Stille mich dann in deiner Tiefe gedenken. 

Про медитацію, Гайдегера і мій дисер (типу вступне слово)

Мій перший досвід йоги і медитації – я його досі досить добре пам’ятаю – розвивався повільно від “нічого не відчула” десь біля обіду до “відчула все” під вечір того ж дня. Я насправді шукала чогось, навіть не чогось невизначеного і абстрактного, а радше досвіду і відчуття тих богів, які в Гайдегера (вслід за Гьольдерліном) йдуть “кривого танцю” разом із смертними (тобто нами), небом і землею, і фігурами того танцю визначається світ (ну це я тепер так фігурально кажу, тоді я все це розуміла доволі розмито).

Це було літо 2004-го, вже за рік до того я написала перший пейпер про пізнього Гайдегера і Стусову свічечку, і вже там, як не дивно, досить чітко, хоч і без деталей сформулювала одне з головних питань свого дисера. Але не зважаючи на те, що “відчула все”, вирішила, що це все, звичайно круто і цікаво, але не моє – надто воно було індійське, а я шукала свого, українського, ну чи так мені тоді здавалося.

Пізніше, взимку 2006-го у Львові я випила останнього пива (багато), викурила останню пачку цигарок разом з тим пивом, і поверталася до свого улюбленого Фрайбурга знаючи, що допишу свого тодішнього пейпера (про феноменологічний досвід божественного і святого в природі і житті), і тоді знайду заняття з медитації, і почну цим ділом серйозно займатися. Я знала, що мені це треба, але потреба моя була практично-психологічною, якщо можна так сказати, або особистою, і я зовсім не пов’язувала її з темою своїх філософських досліджень. Точніше пов’язувала, але зі знаком мінус – я власне тому мусіла дописати спочатку свій тодішній пейпер, щоб часом не скомпроментувати цими “чужинницькими” впливами чистоту експерименту, який мав покладатися на мій власний і природний досвід божественного, якомога краще відмежований від будь якої формальної релігійної практики чи теорії.

Я, звичайно, зовсім тоді не розуміла, ні того, що ця медитаційна йога – не теорія і не релігія, а досвід, справжній феноменологічний досвід, який можна описати, ані того, що, як і кожен досвід він надається до того, щоб ним ділитися, і таким чином легко переходить границі і обмеження якоїсь одної мови, культури чи землі. Я досить швидко побачила, що цей досвід медитації насправді є досвідом того самого Гайдегерівського святого і божественного, над яким я працюю в дисері, але все одно штучний поділ на особисте і професійне зупиняв мене від того, щоб долити медитаційне у феноменологічне. Не допомагало справі з одного боку те, що мова, якою ми говоримо про медитацію, м’яко кажучи, не прийнятна для моєї філософської школи, а з другого боку те, що медитація сприймається в комплекті з цілою купою нью-ейджівського кітчу або ж всяких підозрілих “духовних” практик, які ніякого стосунку не мають ні до чого справжнього.

Ото я вже кілька років боязко танцюю над тою межею, перестрибуючи від особистого до професійного, і мудруючи, як би то їх поєднати. Я знаю, що як тільки мені це вдасться, мій дисер відразу на- чи до-пишеться, що це власне та боязливість і непевність гальмує потік думки і письма.

Ото назбирала трохи хоробрості за різдвяні канікули, вже знаю де і приблизно чим будувати місток, залишилося тільки закотити рукави…

Далі буде … про матеріл, з якого будуватиму міст (може… – в сенсі, може буде, а може й не буде – може замість розводитися про те, як будувати, піду прямо туди, в дисер, і збудую 🙂

не стріляйте в танцюриста

… jeglichem auch ist eignes beschieden,
Dahin gehet und kommt jeder, wohin er es kann.

(…кожному наділено свого,
туди кожен іде й того досягає, на що здатен.)

Гайдеґґер цитує цю фразу Гьольдерліна у “Вірші” 1968 (може й десь інде також, але де я не знайшла), і хоч це остання його “філософська” лекція, але дух цієї фрази в якомусь сенсі визначає настрій і “наставлення” (чи як перекласти “attitude”) всього пізнього (а може й раннього також) Гайдеґґера.

Це мабуть якась із форм “Gelassenheit”, грубо кажучи, коли замість того, щоб завжди вважати що знаєш, як правильно, і як все має бути, і нервуватися чи обурюватися (одним словом, реагувати), коли хтось щось робить не так, чи не досить добре, чи тупо, – розумієш і миришся з тим, що кожен старається, досягає того, чого здатен досягти, згідно з тим, чим його наділено… А чого не здатен, того не здатен…

Мушу визнати, що одна із найбільших слабкостей мого вродженого характеру – непоблажливість до дурості і слабкості, що сильно ускладнює втілення в житті такого примирливого ставлення до інших… Але ж кожен мусить хоч би спробувати дойти туди, куди здатен, пройти ті слабкості, які побачив.

Тобто ця фраза з одного боку звільняє всіх від відповідальності перед тобою, але з іншого наділяє тебе відповідальністю перед тим, що наділило (і наділяє) тебе здатністю досягати наділеного…

І хоч головою я розумію, що так воно і є, що сильний і мудрий – не той, хто принижує слабшого чи дурнішого, а той, хто допомагає кожному досягнути, чого той здатен, але втілювати такий принцип в дії – ой як нелегко.

Може тому, те що наділяє, завжди посилає мені приклади для наслідування, як нагадування, куди мені йти і чого досягати… Мабуть це і називається – бути Вчителем.

Ну і раз вже заговорила про досягання досконалості (кожному своєї), кажуть, Крішна давав таку рекомендацію:

satyam vadet, priyam vadet, hittam vadet

тобто, кажи правду, але так щоб вона була приємною, так щоб вона була на користь.

Ото такий передріздвяний і передноворічний настрій – можна зарахувати це до новорічних резолюцій 🙂

Вибачайте за кострубату українську – давно нічого не писала.

про березень і ніч

“У березневий час,”
Це перехідний час. Перехід видається лише песередником. Перехідне видається загалом прохідним, всього лиш проминаючим, а не триваючим. Однак березневий час не має нічого спішного і силуваного. У прихованому затамуванні визріває примирення зими з літом. Затамування однак не є завмиранням, натомість це унікальне проростання і проявлення: примирення суворості та заціпеніння зими із розслабленням і силою літа. Примирення звільняє тих що боролися у подібне, тобто кожного у власне право його сутності. Такий перехід є тим видом порівняння, сутність якого відповідає хвилі триваючої долі. Такий перехід не є спішним проминанням, натомість всередину себе спрямованим  перебуванням, з якого одне й інше  отримують спокій своєї сутності. Перехідний час – це приготування свята. Березневий час – це час святкування.

“Коли рівні ніч і день,”
Зазвичай ми вживаємо порядок слів день і ніч. Ми покликаємося спочатку на день, так ніби він є “позитивним”. Слідом за ним ми пускаємо ніч як його зникання. Ніч є браком дня. Для Гьольдерліна, однак, ніч що передує дневі є приховуючим хоч ще і не визначеним переповненням дня. Ніч – це мати дня. Оскільки в дні приходить святе і дарується забезпечення надходу богів, ніч є часопростором без-божності. Це слово означає тут в жодному випадку не просто брак чи всього лиш голу відсутність богів. Час безбожності містить в собі невизначене  того, що ще самовизначиться.  Ніч – це час заховання минуло-божественного та приховання богів що надходять. Оскільки ніч в такому заховано-прихованому ночуванні не є ніщо, вона має також свою власну  широку ясність і спокій тихого приготування того, що надходить. Йому належить особливе чування, яке не потребує сну як безсоння, натомість пильнує і береже ніч. Звичайно, тривалість цієї ночі може часом витіснити людську спроможність до бажання запасти назад у сон. Але ніч, як мати дня, що приносить святе, – це свята ніч.

Heidegger, “Andenken” (1942-43)

згадалося: “так спроквола надходить…”

Das Gedicht (1968)

Остання Гайдегерова лекція, і я від неї просто вмліваю. Осьо кострубаті спроби поділитися вмліванням. ням.

“Довгий/ час”
Наскільки ж довгий, питаємо. Настільки довгий, що простягається геть аж поза наш теперішній безбожний вік. Відповідно до цього довгого часу, мусить також і передчасне слово поета бути довгим – далеко-чекаючим. Воно мусить кликати “велику долю”. Воно мусить віршувати прихід теперішніх богів.
Але ж чи мусить те, що “теперішнє”, спочатку прибути? Тільки от “прибуття” тут не значить “бути вже прибулим”, а означає подію ранішого прибутя.  Ті, що прибувають таким чином,  показують себе у справжньому наближуванні. В цьому приході вони у свій спосіб сучасні з митцем: ті, що прибувають є су-часними богами. …

“Але тому, що так близько сучасні боги,
мушу я бути таким, ніби вони далеко-далеко, і темним у хмарах
мусять мені бути їх імена, лише перед тим як ранок
зажевріє, лише перед тим як життя засвітиться опівдні,
називаю їх тихо собі…”

Ми чуємо двічі “мус-“. Одне стоїть на початку другого, інше на початку третього рядка. Одне “мушу” стосується відношення поета до присутності сучасних богів. Інше “мусять” стосується виду імен, якими поет називає сучасних богів. Наскільки одне й інше “мус-” належать і стосуються того самого, а саме, віршування, до якого Гьольдерлін бачить себе змушеним, проявиться, коли стане виразнішим, якому виду віршування поет мусить віддатися.

“тому, що так близько сучасні боги”
Дивно – хотілобся вважати, що якщо сучасні боги такі близькі поетові, тоді і називання їхніх імен мало би датися само собою, і не вимагало би від поета жодних особливих вказівок (?). Однак “так близько” значить не “достатньо близько”, а “надто близько”. Гімн Патмос починається:
“Близький і важковловимий Бог.” “і” означає “і тому”. Бог надто близько, щоб його було легко вловити.

Місце, з якого поет повинен назвати богів, мусить мути таким, щоб ті, кого слід назвати, у сучасності свого прибування залишалися далекими, і власне так  – прибуваючими. Щоб ця даль відкрилася як даль, поет повинен вийняти себе з тяжіючої близькості богів, і їх “лише тихо називати”.

“Часто мусимо ми мовчати; бракують нам святі імена”
Мовчати – називається лише це: нічого не казати, залишатися німим? Чи лише той може справді мовчати, хто має що сказати? В такому випадку, мовчав би до найвищої міри той, кому б вдалося у своєму казанні і власне таки через нього, дозволити проявитися несказанному, власне як такому.

Поет називає собі “сучасних богів” “тихо”. “Тихий” означає: стишений, заспокоєний, в такому спокої, в якому покоїться поєднання із своїм призначенням, де воно відповідає святій вимозі і задоволене нею.

Сучасні боги, що наближаються здаля, призначені поетові як ті, кого слід назвати в поклику. Їхня надто близька присутність змушує його забрати своє називаюче казання на вже згадуване далеке місце.

Continue reading