Про медитацію, Гайдегера і мій дисер (типу вступне слово)

Мій перший досвід йоги і медитації – я його досі досить добре пам’ятаю – розвивався повільно від “нічого не відчула” десь біля обіду до “відчула все” під вечір того ж дня. Я насправді шукала чогось, навіть не чогось невизначеного і абстрактного, а радше досвіду і відчуття тих богів, які в Гайдегера (вслід за Гьольдерліном) йдуть “кривого танцю” разом із смертними (тобто нами), небом і землею, і фігурами того танцю визначається світ (ну це я тепер так фігурально кажу, тоді я все це розуміла доволі розмито).

Це було літо 2004-го, вже за рік до того я написала перший пейпер про пізнього Гайдегера і Стусову свічечку, і вже там, як не дивно, досить чітко, хоч і без деталей сформулювала одне з головних питань свого дисера. Але не зважаючи на те, що “відчула все”, вирішила, що це все, звичайно круто і цікаво, але не моє – надто воно було індійське, а я шукала свого, українського, ну чи так мені тоді здавалося.

Пізніше, взимку 2006-го у Львові я випила останнього пива (багато), викурила останню пачку цигарок разом з тим пивом, і поверталася до свого улюбленого Фрайбурга знаючи, що допишу свого тодішнього пейпера (про феноменологічний досвід божественного і святого в природі і житті), і тоді знайду заняття з медитації, і почну цим ділом серйозно займатися. Я знала, що мені це треба, але потреба моя була практично-психологічною, якщо можна так сказати, або особистою, і я зовсім не пов’язувала її з темою своїх філософських досліджень. Точніше пов’язувала, але зі знаком мінус – я власне тому мусіла дописати спочатку свій тодішній пейпер, щоб часом не скомпроментувати цими “чужинницькими” впливами чистоту експерименту, який мав покладатися на мій власний і природний досвід божественного, якомога краще відмежований від будь якої формальної релігійної практики чи теорії.

Я, звичайно, зовсім тоді не розуміла, ні того, що ця медитаційна йога – не теорія і не релігія, а досвід, справжній феноменологічний досвід, який можна описати, ані того, що, як і кожен досвід він надається до того, щоб ним ділитися, і таким чином легко переходить границі і обмеження якоїсь одної мови, культури чи землі. Я досить швидко побачила, що цей досвід медитації насправді є досвідом того самого Гайдегерівського святого і божественного, над яким я працюю в дисері, але все одно штучний поділ на особисте і професійне зупиняв мене від того, щоб долити медитаційне у феноменологічне. Не допомагало справі з одного боку те, що мова, якою ми говоримо про медитацію, м’яко кажучи, не прийнятна для моєї філософської школи, а з другого боку те, що медитація сприймається в комплекті з цілою купою нью-ейджівського кітчу або ж всяких підозрілих “духовних” практик, які ніякого стосунку не мають ні до чого справжнього.

Ото я вже кілька років боязко танцюю над тою межею, перестрибуючи від особистого до професійного, і мудруючи, як би то їх поєднати. Я знаю, що як тільки мені це вдасться, мій дисер відразу на- чи до-пишеться, що це власне та боязливість і непевність гальмує потік думки і письма.

Ото назбирала трохи хоробрості за різдвяні канікули, вже знаю де і приблизно чим будувати місток, залишилося тільки закотити рукави…

Далі буде … про матеріл, з якого будуватиму міст (може… – в сенсі, може буде, а може й не буде – може замість розводитися про те, як будувати, піду прямо туди, в дисер, і збудую 🙂

Індія починається… втретє

Властиво, Індія вже давно почалася, а ще властивіше, внутрішня Індія таки не закінчувалася. Востаннє я була там п’ять років тому, неможливо повірити, що це було так давно, особливо тепер, коли вона знову так близько.

Насправді я думала, що повернуся туди набагато швидше, щоб продовжувати вчитися співати. Але вчитель мій несподівано помер, так що моя “формальна” музична освіта відклалася на невизначений термін.

Тоді вчитель казали: коли ти вернешся додому, одне Са (це перша нота) даватиме тобі набагато більше, ніж тут. Так не є. Тут навіть видобути з себе те одне Са – не так просто. Втім, коли за нього взятися, плекати його і всяко йому догоджати, може воно і даватиме більше, але з якою працею, дисципліною і скромністю! Вайтарна ж була місцем, де музика, здавалося, текла сама собою, і кожен, хто хотів, міг напитися її сповна. Вчитель, звичайно, це знав, і про це теж говорив, хоч висловлював це іншою, своєю мовою. Хто зна, навіщо він казав, що буде легше “in your country”, а може просто переповідав, що йому інші колишні учні казали… Continue reading

Індія починається… втретє

Як рекомендує йожиков – повідомляю: написала нове про мою Індію в блозі
https://msvarnyk.wordpress.com/2012/11/18/індія-починається-втретє/

Ну а для тих, кому охота прочитати, а неохота туди ходити (якщо тут раптом є такі) – поклала під кат.

Індія

про березень і ніч

“У березневий час,”
Це перехідний час. Перехід видається лише песередником. Перехідне видається загалом прохідним, всього лиш проминаючим, а не триваючим. Однак березневий час не має нічого спішного і силуваного. У прихованому затамуванні визріває примирення зими з літом. Затамування однак не є завмиранням, натомість це унікальне проростання і проявлення: примирення суворості та заціпеніння зими із розслабленням і силою літа. Примирення звільняє тих що боролися у подібне, тобто кожного у власне право його сутності. Такий перехід є тим видом порівняння, сутність якого відповідає хвилі триваючої долі. Такий перехід не є спішним проминанням, натомість всередину себе спрямованим  перебуванням, з якого одне й інше  отримують спокій своєї сутності. Перехідний час – це приготування свята. Березневий час – це час святкування.

“Коли рівні ніч і день,”
Зазвичай ми вживаємо порядок слів день і ніч. Ми покликаємося спочатку на день, так ніби він є “позитивним”. Слідом за ним ми пускаємо ніч як його зникання. Ніч є браком дня. Для Гьольдерліна, однак, ніч що передує дневі є приховуючим хоч ще і не визначеним переповненням дня. Ніч – це мати дня. Оскільки в дні приходить святе і дарується забезпечення надходу богів, ніч є часопростором без-божності. Це слово означає тут в жодному випадку не просто брак чи всього лиш голу відсутність богів. Час безбожності містить в собі невизначене  того, що ще самовизначиться.  Ніч – це час заховання минуло-божественного та приховання богів що надходять. Оскільки ніч в такому заховано-прихованому ночуванні не є ніщо, вона має також свою власну  широку ясність і спокій тихого приготування того, що надходить. Йому належить особливе чування, яке не потребує сну як безсоння, натомість пильнує і береже ніч. Звичайно, тривалість цієї ночі може часом витіснити людську спроможність до бажання запасти назад у сон. Але ніч, як мати дня, що приносить святе, – це свята ніч.

Heidegger, “Andenken” (1942-43)

згадалося: “так спроквола надходить…”

Das Gedicht (1968)

Остання Гайдегерова лекція, і я від неї просто вмліваю. Осьо кострубаті спроби поділитися вмліванням. ням.

“Довгий/ час”
Наскільки ж довгий, питаємо. Настільки довгий, що простягається геть аж поза наш теперішній безбожний вік. Відповідно до цього довгого часу, мусить також і передчасне слово поета бути довгим – далеко-чекаючим. Воно мусить кликати “велику долю”. Воно мусить віршувати прихід теперішніх богів.
Але ж чи мусить те, що “теперішнє”, спочатку прибути? Тільки от “прибуття” тут не значить “бути вже прибулим”, а означає подію ранішого прибутя.  Ті, що прибувають таким чином,  показують себе у справжньому наближуванні. В цьому приході вони у свій спосіб сучасні з митцем: ті, що прибувають є су-часними богами. …

“Але тому, що так близько сучасні боги,
мушу я бути таким, ніби вони далеко-далеко, і темним у хмарах
мусять мені бути їх імена, лише перед тим як ранок
зажевріє, лише перед тим як життя засвітиться опівдні,
називаю їх тихо собі…”

Ми чуємо двічі “мус-“. Одне стоїть на початку другого, інше на початку третього рядка. Одне “мушу” стосується відношення поета до присутності сучасних богів. Інше “мусять” стосується виду імен, якими поет називає сучасних богів. Наскільки одне й інше “мус-” належать і стосуються того самого, а саме, віршування, до якого Гьольдерлін бачить себе змушеним, проявиться, коли стане виразнішим, якому виду віршування поет мусить віддатися.

“тому, що так близько сучасні боги”
Дивно – хотілобся вважати, що якщо сучасні боги такі близькі поетові, тоді і називання їхніх імен мало би датися само собою, і не вимагало би від поета жодних особливих вказівок (?). Однак “так близько” значить не “достатньо близько”, а “надто близько”. Гімн Патмос починається:
“Близький і важковловимий Бог.” “і” означає “і тому”. Бог надто близько, щоб його було легко вловити.

Місце, з якого поет повинен назвати богів, мусить мути таким, щоб ті, кого слід назвати, у сучасності свого прибування залишалися далекими, і власне так  – прибуваючими. Щоб ця даль відкрилася як даль, поет повинен вийняти себе з тяжіючої близькості богів, і їх “лише тихо називати”.

“Часто мусимо ми мовчати; бракують нам святі імена”
Мовчати – називається лише це: нічого не казати, залишатися німим? Чи лише той може справді мовчати, хто має що сказати? В такому випадку, мовчав би до найвищої міри той, кому б вдалося у своєму казанні і власне таки через нього, дозволити проявитися несказанному, власне як такому.

Поет називає собі “сучасних богів” “тихо”. “Тихий” означає: стишений, заспокоєний, в такому спокої, в якому покоїться поєднання із своїм призначенням, де воно відповідає святій вимозі і задоволене нею.

Сучасні боги, що наближаються здаля, призначені поетові як ті, кого слід назвати в поклику. Їхня надто близька присутність змушує його забрати своє називаюче казання на вже згадуване далеке місце.

Continue reading

Hölderlins Erde und Himmel

Чергова порція виписок – Hölderlins Erde und Himmel (1959) (Erläuterungen, Klostermann, 1971).

Тут цікаво про голоси долі – чотири голоси долі (земля, небо, люди, боги) – Гайдегерівський Geviert (і як воно по-українськи?) власною персоною. Тобто Гайдегер здається вперше (і в останнє?) обгрунтовує його запозичення з Гьольдерліна. Перегукується добре з “Поетично живе людина”, “Питання Техніки”, “Повернення додому (для родичів)”, і взагалі, це один із найпізніших текстів… тим і рулить
під катом по-німецьки