India and auspiciousness

Facebook has this new feature now, reminding us what we posted a year, or two, or five ago on that particular day. So it is reminding me today, that three years ago I was getting ready for my third India trip, after a five year break. It was a good post, I thought, so why not translate it into English? The post was titled something like “India begins… for the third time”, and I was alluding to a poem of one of contemporary Ukrainian writers, the first line was “India begins with the dreams about the voyage eastward”. The poem was a sort of fantasy – a look at India from a perspective of a medieval European – part merchant, part knight, part adventurer, or maybe just a full-on knight :). It was beautifully charming, somewhat mystical, and of course, somewhat contradictory, it had as little to do with the real India, as the stories of Alexander the Great, so it was about the India-myth, but I really liked it, even though I did not agree (that is, if one can disagree with a poem). There was no point keeping that title in the English version of the post, so I ended up doing what philosophers do, rather than poets, – giving a title that is boring but to the point. 🙂 Here goes the old post, enjoy.

Actually, India “began” long ago, or, rather, the inner India never ended. I was there five years ago, and it’s hard to believe it was that long, especially now, when she is again so close. (Yes, India is feminine in Ukrainian, India is “she”.)

I though that I would come back there much sooner, to continue learning to sing, but my teacher died suddenly, so my “formal” musical education got postponed indefinitely. At that time the teacher said: when you go back home, one Sa (that’s the first note) will give you much more than it is giving you here. Unfortunately, that is not so. Here, to even get that one Sa out of oneself is not that easy. Perhaps, if one really commits to it, works on it and treats it in all possible ways, that Sa would give more, but how much work, discipline and humility that would require! Vaitarna was a place where the music seemed to be flowing freely on its own, and anyone who so desired could just drink it. Of course, the teacher also knew that about Vaitarna, and also spoke about it in his own way. Who knows, why he said that it would be easier to practice “in your own country”.

India, both actual and inner, is defined for me with a word, which I have never encountered in over ten years of me being in the English-speaking philosophical environment. The word is “auspiciousness”, it is crudely translated as “favorableness”, and is generally associated with old-fashioned superstition or with a notion of luck or good fortune (also old-fashioned). Perhaps that is why it is not respected much by “professional” philosophers, especially here in Canada with its ultra-liberal and anti-traditional tendencies and views. But this is an over-simplified understanding of this phenomenon, and yes, for me auspiciousness is indeed a phenomenon in the original sense of the word, that which shows itself, that which shines. My inner India says, that in truth the word auspiciousness is related to sanctity or holiness, though not in a formally-religious church sense, but rather in a live and real sense, as what we mean when we talk about the sanctity of life or the sacredness of mother’s love.

One of the seven hundred verses of Devi Mahatmyam, which glorifies the Mother-Goddess, begins with a description if the Devi as “sarva mangala mangalye” – “the auspiciousness of all that is auspicious”, that is, the holiness of everything that is holy, or, as philosophers would say, the essence of the holiness. Further the Goddess is revered as the One who takes care of Her children – fulfills their desires and grants the highest joy, takes care of their well-being and spiritual growth, protects and shelters, destroys all their sorrows and sufferings. So this auspiciousness has to do with a state which reflects our relationship with the motherly aspect of the Divine. It’s a state of being simple, confident and safe, or protected and peaceful. It’s not about being infantile, irresponsible or cowardly, rather, the opposite, it’s about that directness, generosity and ability to bring joy which we treasure in children, and that is why we enjoy their company.

I interpret this auspiciousness as holiness also because it reminds me of the German root “heil-“, the holiness that manifests as well-being or good health in full sense of all its dimensions, before we split our life into physical, mental, emotional, spiritual, professional, familial, material, social… That German “heilige und heile” conveys the wholesomeness that is protected from cracks and breaks, that belongs to itself confidently and securely, that originates and develops within itself and according to its own true essence. This kind of protectedness echoes for me the Sanskrit root “sharan-“, which appears at least twice in the description of the Goddess that I just mentioned. The first time it refers to the Goddess Herself “sharanye tryambake gauri” – the protectress, the three-eyed Gauri, and the other time as “sharanagata” – I guess, the ability of those She protects, that is, our ability to trust and fully surrender to Her sheltering protection.

So, these were the thoughts that were surfacing during my repeated attempts to acquire the Indian visa. At first I had a hint of a doubt about the “auspicesness” or “correctness” of the whole situation, when some small clerk in the visa centre decided that I should not get a visa. But then I though that maybe these “obstacles” were there so that I do not take India for granted, and instead attune myself to the wavelength of that holiness, which very soon will become tangible, when I will sit on the red earth of Maharashtra, and which could be totally missed if one stays in the rational-business-touristy mode, that does not go with auspiciousness at all.

What does all of that have to do with music? Well, that very description of the Goddess was perhaps the most inspiring thing that I was learning to sing five years ago in India, and the singing of it attunes you so well to the tonality of holiness, which is not surprising at all, for She is “sarva mangala mangalye”…

PS. The reference is to Devi Mahatmyam, ch.11, verse 8 and 10.

That time three years ago when I initially wrote this post, I did not get my visa until the morning of my flight when had to show up to the consulate with my ticket and demand my passport back. Turned out it was just lying around on a desk of some other clerk, with a visa being issued long ago. But it the end, all that “maya” was well worth it, for I just had to “surrender”, and get over the uncertainties and doubts, and it turned out to be an amazing India trip, full of special moments, special people, and very inspiring experiences of the Divine.

If you want to hear what “sarva mangala mangalye”sounds like, here it is in the last concert of this summer’s music tour that I already started telling you about (you can fast-forward to 1:22:14-ish if does not open there on it’s own):


Сім разів відмір – індійське музичне

Останнім часом в моїх навушниках на повторі грає ця ось пісня – з метою потенційного вивчення, звичайно, – 90% того, що я слухаю, власне з такою метою, навіть якщо річ настільки складна, що потенційне вивчення світить хіба що в далекій перспективі. Я її вперше почула (чи, точніше, вперше ідентифікувала) десь два роки тому в Канаджохарі, мені в ній чомусь запав перехід всередині приспіву і від куплета до приспіву, там де починається “снега саліла нірмала”. Пісня на перший вигляд здається легкою і простою, але не дайте ввести себе в оману – коли починаєш вникати, виявляться, що кожен з шести куплетів співається по-іншому, ну і ще крім всього вона в семиударному ритмі – на західне вухо це зовсім неправильний ритм – навіть не знаю, чи таке поняття існує в західній класичній музиці. Втім, навіть в Індії вчитель нас, початківців, не вчив нічого семиударного (а шкода), хоч сам співав. Навіть там цей ритм вважається складнішим ніж зовсім прості, але він досить поширений (в північно-індійській традиції він називається “рупак”).

В моєму вішлисті останнім часом назбиралося зо п’ять різних пісень в цьому ритмі, тому я подумала, може пора переходити від початківця до середняка, і таки його осилити. На моє суб’ктивне сприйняття, велика частина пісень в цьому ритмі і мелодично, і ритмічно звучать “меандрично” – попередній цикл перекочується в наступний, безконечником, і якби не повторювані фрази – текстові і мелодичні, то розібратися, де його початок, а де кінець, здавалося б неможливим. Він як змія, що схопила себе за хвіст, таким чином скоротивши свою довжину від таких розмірених і передбачуваних восьми одиниць до такої незвичної і несиметричної сімки.

Ось вам до порівняння ще такого ж розміру інша пісня, на мараті, співають австралійці:

Ще кількох пісень в цьому ритмі я поки не знайшла доступного запису, може колись згодом покажу…

Про моїх братів і індійську музику – 2 – Шанкар

Давно не розказувала про своїх “братів”, попередній пост читайте тут:про-братів-і-онлайн-радіо-індійської-м/

Взагалі, Шанкар ще поки що не офіційно мій “брат” – позаминулого року в Канаджохарі в мене було для нього ракі, але в нього мала дитина і не завжди передбачуваний графік, то він на ракі-церемонії не був – вона була пізніше, і він до того часу вже поїхав був додому, довелося йому імейлом передавати віртуальне ракі :). Нічого, цього літа точно зав’яжу.

Шанкар з тих людей, хто першим не заговорюватиме до людей, яких не знає, я в принципі теж. Ми колись давно-давно (років сім тому) обмінялися кількома листами в одній справі, потім він трохи світився в деяких напів-публічних перепалках і концептуально-стратегічних дискусіях, і я в принципі знала хто він, хоч на вигляд не дуже ідентифікувала. Він мене – ні на вигляд, ні на ім’я. Познайомилися нарешті два літа тому на кухні в Канаджохарі, коли готувалися до великого міжнародного медитаційного семінару. Я туди приїхала помагати десь за тиждень до початку, відповідно чулася вдома. Приїхали були якісь свіжі люди, була спека, і я частувала їх морозивом (бо знала, де морозилка), а він сидів там за своїм компом – бо тінь, і одним вухом слухав розмови, а потім питає: “А шо ти робиш на семінарі?” “Та, – кажу, – що треба, то й робитиму.” “Шо, ти ніде ще не задіяна? Малюєш тут лавки і підливаєш клумби – ти ж overqualified!” “А шо треба?” “Ну, тут ваші торонтонці обіцяли взяти на себе транспорт з албанського аеропорта, але шось їх не видно і не чути…” “Так я ж не вмію на машині!” “Нє, ти не їздити будеш, я тобі дам список прильотів-відльотів в Албані, це тут близько, година, ти будеш знаходити серед ваших хто поїде і слідкувати щоб все було гаразд. Я займатимуся трьома Нью-Йоркськими аеропортами, якшо шось не складатиметься, дзвонитимеш, ми підстрахуємо.” “Ну добре, як треба – то треба.”

Взагалі в нас вважається, що транспорт – це найстрашніше волонтерське завдання, але я люблю challenge, ну і залежить, хто ще в команді – є такі люди, що відмовлятися від того щоб бути в їх команді – глупо. Так Шанкар мене завербував і став моїм волонтерським босом :). Тепер мене ідентифікуюють повно людей, яких не ідентифікую я (переконалася в цьому коли їздила цього різдва на флоридський семінар “звичайно, ми тебе заберемо з аеропорта, ти ж транспоптний гуру, для нас це велика честь! – так мене по-доброму підколювали хлопці, яких я взагалі не пам’ятала навіть приблизно”) – транспорт, це найстрашніше завдання, але зато з найбільшою віддачею – я люблю бути на транспорті, і це був не перший раз на транспорті загалом, але перший на такій серйозній ланці.

З Шанкаром офігєнно класно працювати – він дуже ефективно і вчасно відповідає, без проблем переграє в голові складні розв’язки, що куди перекинути, де знайти які додаткові ресурси, ведучи при тому мікроавтобус в Нью-Йоркському трафіку, і ще паралельно встигаючи по телефону вирішувати свої справи в основній роботі, за яку платять. При тому має феноменальну здатність красиво, приємно і спокійно комунікувати бездоганною англійською, тим заспокоюючи people in distress, завжди пам’ятає, для чого ми тут і не втрачає рівноваги навіть з найбезнадійнішими персонажами – в нього дійсно є чого повчитися. Але при тому він не нудний і не святоша – має прекрасне почуття гумору і гострий іронічний розум, який демонструє серед своїх – ми дійсно за час нашого спільного волонтерства багато насміялися, і про серйозні і важливі речі говорили теж – люблю таких людей, і дуже ціню можливість проводити з ними час. По закінченню нашої транспортної пригоди я написала була йому, що він може сміло вербувати мене на яку-будь іншу волонтерську роботу, якщо буде в ній моїй босом, і він підступно цим скористався минулого літа – мене записав начальником реєстрації на одному типу загально-національному семінарі, при тому сам втік на високоінтелектуальну працю зі сміттям і кинув мене на призволяще з тою реєстрацією :), ну то таке – йому можна. Як це по-англійськи називається, he’s got clout.

Але є однин аспект, в якому я Шанкара знаю нестерпно мало, і регулярно, хоч зазвичай безрезультатно пиляю його, щоб знати більше. В нього є “професійне” хоббі – він співає класичну південно-індійську музику. Я так ні разу не чула його сольного класичного виступу вживу, хоч кілька разів чула співи “зі всіма” – один раз мені навіть вдалося переконати його, коли він не збирався брати участі, і я досі пам’ятаю одну з пісень, яку він тоді співав – згодом викладу її в іншому виконанні – вона сьогодні спливла у ФБ стрічці, і власне через неї я згадала про Шанкара і нагуглила те, що покажу вам.

Він щороку в грудні їде на місяць додому в Ченнай і там дає півтора десятка концертів, ото гуголь мені запропонував півторагодинний кліп з його минулого виїзду. Я дуже мало що знаю про південно-індійську музику, і ще менше маю досвіду – все-таки більше і грунтовніше стикалася з північно-індійською традицією, відповідно знаю в основному загальновідомі речі про те, чим вони подібні, і чим відрізняються. Якщо раптом комусь цікаво – кажіть, питайте – може якраз я випадково знатиму те, що вам цікаво. Тут на в цьому кліпі, я би сказала, найцікавіше починається десь після першої пів години. В другій половині є довжелезна композиція в ритмі семи ударів (це легко можна виявити, бо в південно-індійській вокаліст рукою відбиває ритм, в північно-індійській це не прийнято, якщо забудешся і стукатимеш – то можна навіть від вчителя заробити). Вона починається десь близько п’ятдесятої хвилини довгим вокальним вступом без ритму, потім скрипкове соло, потім власне основна пісня, і закінчується офігєнним ритмічним соло – воно починається десь на годині-24хв. Одним словом – дивіться самі:

Ранньо-ранкова медитація – 3

Що я вам скажу, друзі, – почати медитацію о четвертій ранку – це зовсім, зовсім не те саме, що почати її в п’ятій. А може просто сьогодні так добре пішло, бо останній день Наваратрі і дашера – ось тут шість років тому я коротко писала про дашеру:

Про наш медитаційний центр, як воно було колись ще так недавно

Я взялася докатегоризовувати недокатегоризовані старі жж пости – вже доходжу до кінця, і там надибала на лінк одно сайту, по якому я дуже любила колись лазити, особливо на початку моїх медитаційних досвідів. Цей дядько, який пише на тому сайті, швейцарець, я навить рекламувала тут його одну книжку, коли вона промоційно була кілька днів безплатною на амазоні, і мене він завжди надихав. А потім так сталося, що його наймолодша дочка була у Вайтарні десь 3 місяці в той сам час як і я, і тоді я вже надихалася цією дівчиною, молодшою за мене років на 5, але настільки зрілішою, що можна було б подумати, що вона за мене набагато старша, якби не її така вибухова здатність до веселощів, і любов до фану.

Так ось, пішла я на той сайт, а там останнє оновлення – його такий трохи ностальгійний і як завжді казкоподібний пост про наш медитаційний центр в Мумбаї, про який я писала десь рік тому…

Room 204. February 2010. Yet another time the Vashi Center for Applied Consciousness Research has proven its worth.

We are like scattered star fighters, roaming in the vast galactic night of this cosmos of illusions, fighting a war against foes we do not always recognize, mostly ourselves.

The Center is like a Mother Ship, fully equipped with hospital, repair and maintenance facilities and a congenial rest and recuperation environment. When the damaged star fighters dock there to service the engines and rewire the circuitry, we bring ourselves, that is, we bring both the friend and the foe in that ongoing battle. Actually we bring in the full battlefield because the battle is always inside even though we often mistakenly think that it is outside.

Spacecrafts fly in from all corners of the planet, Australia, China, Rumania, India, and Switzerland… Space travelers are often exhausted and weary; there are women and men, elderly and children and the occasional raving lunatic who entertains and worries the staff of the Mother Ship.

The ship is under the command of a young admiral who goes about his own errands but keep an ever-watchful eye on all things. His wife, a healer and a priestess who connects to the Force emitted by the benevolent ruler of the galaxy, runs the regeneration programme.

Indeed there is a special charm, a grace that is beamed from the high abode of the Queen on the Mother Ship. Visitors settle in, gradually positioning themselves to catch the beam and the healing process starts. The staff provides the operating system, procedures ad advice to establish the connections. No one can predict exactly at which point of the treatment we debug the corrupted files and download the reality master copy. But it works.

We don’t quite know when the starships are recharged with the Force of the beam. But it works and it has to do with the reality check switch.

“ How does it work? “ The puzzled pilots do ask sometimes such questions.
Some say it works because the star fighters are repositioned and carried by the waves on the flight path of the beam. It is then a matter of location and trajectory. Many say it works also because of the lore of the priestess who is a carrier of the Queen’s blessings. Other say it works because of the Shraddha encryption that opens the locking system so that we may receive the beam.
“What is Shraddha?” they then ask.

But there should remain a few secrets on the modus operandi of the Mother Ship.

Санкоч – про мертві, і живі (і ненароджені) формальності

Цей пост вже давно сидів недописаний в моїх нотатках, очевидно чекав нагоди, і от нагода прийшла. Кілька годин тому почався дев’ятий день місячного календаря цього місяця, цей день в році називається Шрі Рама Навамі, бо це – день народження короля Рами. Цей день завершує цикл весняних Наваратрі (дев’яти ночей), починається цикл після амавасьї, (безмісячного дня, я вже давно грожуся щось про амавасью написати, але все ніяк руки не доходять), а перший день цього ж місяця, і початок цих весняних Наваратрі називається Ґуді Падва, і святкується особливо в Магараштрі. Один з древніх королів, Шалівагана, сучасник Христа, встановив цей день як перший день року. Може я про нього вам теж ще колись розповім. Але я відволікаюся від основної теми – народження Шрі Рами, і його якості, яка називається санкоч.

Зразу додам ще дисклеймер, що Рамаяни я не читала (вона в мене в списку літератури на життя після дисера – навіть мені друзі книжку подарували), тому як мінімум десь 90% всього, що я знаю про Раму – з розповідей моєї Ґуру – засновниці нашої медитаційної практики, а решта процентів 10, чи й менше – з інших джерел, теж в основному усних. Бонус такого засвоєння історій в тому, що до них відразу ще й додається інтерпретація, причому не яка-будь, а інтерпретація для західної людини. Навряд чи “санкоч” як поняття, зустрівся б мені в англійському перекладі Рамаяни.

Санкоч – це якість людини, яка вміє так делікатно сказати і зробити, щоб нікого при тому не образити, не принизити, нікому нічого не нав’язувати. Це шляхетність, але така шляхетність, від зустрічі з якою шляхетніє все навколо, це така гідність, яка примножує своєю гідністю гідність інших людей, підносить їх, допомагає їм знайти себе і розвинути, щось таке. Тобто зрозуміло тепер, чому формальність тут дуже погано перекладає це поняття, бо санкоч – це не мертва формальність, і не зовнішня, не звичка, чи ритуал, чи результат самообмеження, чи нав’язана ззовні дисципліна чи відповідальність. Санкоч це така шляхетна доброзичливість, яка сама, природно і невимушено тече з відкритого і щедрого, бо повного серця.

Один з прикладів цієї якості – епізод з перевізником десь, я так розумію, на початку екзилю. Рама з Сітою в своїх мандрах прибули на берег річки, і їм треба було дістатися на другий берег. Перевізник був переживав, що ось, перед ним сам Шрі Рама, а він не одягнений достойно (чи щось таке), як мав би бути одягнений в присутності принца, майбутнього короля. На що Шрі Рама йому відповів: дивись, я у вигнанні, і я сам не одягнений як принц, і я зовсім не вмію керувати човном. А ти – майстер навігації, і робиш таку важливу роботу – не варто тобі засмучуватися через таку несуттєву річ як вбрання.

Інша історія, одна з моїх улюблених (не виключено, що вона одна з улюблених власне тому, що мені з неї треба ще багато і довго вчитися) – історія однозубої бабки, яка подарувала Шрі Рамі жменю власнозубно перепробуваних ягід (я про це вже писала під кінець ось цього поста: ), і мораль історії в тому, щоб дивитися в серце, в суть, а не реагувати на зовнішні ознаки, правила і приписи.

Колись пізніше я вам ще розповім про ті аспекти Санкоча Шрі Рами, які стосувалися його дружини, і живої формальності його почуттів до неї. А зараз на закінчення – ще розкажу про одну народну традицію, сама її не бачила, бо ніколи не була в Індії в це свято, але чула від товаришка, яка виросла в Делі. Так от, чи то в котрийсь переддень цього свята, чи може власне в той день, малі дівчатка (8-12 років) ходять “від хати до хати” типу як в нас “щедрували”, тільки їм нічого не треба на казати, ні робити, вони просто заходять в ті хати, де відчинені спеціально для них двері, їх там вітають, вшановують (роблять аарті), пригощають солодким, дають їм гроші – це все, щоб вшанувати богиню Лакшмі, яка, в подобі цих дівчаток приходить до людей в гості. Це особливий день, бо взагалі, як ми знаємо, в Індії до дівчаток, м’яко кажучи, на надто захоплене ставлення, але хоч би раз в році…