Пам’яті Лесі Захарків (7.10.1937-10.01.2015)

Про пані Захарків (здається, саме так ми її називали) в мене є дві згадки. Перша – спогад про першу зустріч з нею. Контекст був такий: фіз-мат ліцей, на українську мову клас буде поділений на дві групи, і от зараз одна з наших двох майбутніх вчительок проведе з нами свій перший урок. Я не дуже пригадую, що саме було на тому уроці, але вже з перших кількох хвилин я точно знала: це моя вчителька, і мені кров з носа треба бути в її групі. І хоч були якісь мляві спроби після уроку переконати мене подивитися ще на іншу вчительку, мовляв, може вона мені ще більше сподобається, але я вперлася, що мені досить того, що я вже побачила, і більше нічого мені не треба. Це був перший (чи може просто найяскравіший?) досвід в моєму житті, коли я з перших сказаних фраз впізнала свою людину.

Я не помилилася, пані Леся була цікавою і погідною особою. В мене слабка хронологічно-фактична пам’ять, тому я мало що пригадую з тих уроків, і навіть не можу сказати, скільки часу вони тривали, але я виразно пам’ятаю її, її голос і тон, вираз обличчя, усмішку, і я дуже добре пригадую настрій тих уроків – на них було весело, цікаво, і легко. Я не пригадую, щоб вона колись сердилася, чи була нами незадоволена, вона ніколи не намагалася маніпулювати нами через почуття вини, жалості, чи обов’язку. Вона не напрягала нас, таке враження, що вона навіть нічого особливо в нас не вимагала, хоч з іншого боку відчуття халяви теж не було. Натомість було відчуття, що вона знає, про що говорить, може нас чогось навчити, і зробить це ненав’язливо і невимушено, якщо нам це буде цікаво. Мені було цікаво, дуже цікаво, українська мова з нудного шароварницького предмета раптом перетворилася на живу науку, замість тупих правил були тонкощі і особливості мови, відтінки і присмаки, і їх хотілося розбирати, смакувати, вчитися розрізняти.

Остання моя згадка про пані Захарків – те, що вона написала в моєму випускному альбомі. Ось він, цей запис, один з найцінніших, світлий і легкий, як і сама пані Леся, він може додати сили, коли тобі погано, натхнення і відваги, коли треба зробити важливий крок, впевненості в собі, коли починають їсти сумніви:
zakharkiv
Я думаю, з нею було так добре і легко, бо вона дійсно не мала потреби в нас щось взяти, ані нам щось насильно втулити, їй не треба було самостверджуватися за наш рахунок. Вона була самодостатньою, і трактувала нас так само, як самодостатніх і особливих, вона не вела нас, не тягнула і не пхала, а просто йшла поруч, і отримувала задоволення від тої подорожньої розмови, ми ж все-таки були розумниками, і з нами теж було цікаво.

Я не вірю в смерть, ні в атеїстичній, ні в християнській інтерпретації, тому хочеться побажати їй світлої дороги, легких переходів між світами, і хочеться вірити, що ми ще десь якось перетнемося. Нам же ж залишається плекати в собі ту легку і ненав’язливу самодостатність, особливо зараз такий час, що мені її дуже бракує.

Про “ельфів”, або “people like you”. Ванкувер – 2 чи ліцей – 5. 

Про сам досвід цьогорічного “ванкувера” я писала недавно тут: https://msvarnyk.wordpress.com/2014/07/30/мій-ванкувер/. Цей пост – в якомусь сенсі продовження останньої фрази того поста, хоч в якомусь іншому сенсі – зовсім інша тема, і вертається вона якраз до того, що я збиралася описати в наступному пості із серії про ліцей (попередні пости про ліцей за тегом lyceum). Хоч з іншого боку, воно теж і не про ліцей, а радше про моє особисте. Хай буде три теми в одному пості.

Як я вже писала раніше, в ліцеї я була монстром з діставання вчителів. Це був якраз такий вік, коли вже вчителів не боїшся, бо вже знаєш, що вони – люди. З великим здивуванням прочитала недавно признання якихось колишніх ліцеїстів, що вони все ще боялися. Мені ж дух ліцейської свободи (порівняно зі школою) вдалося розсмакувати в перші кілька тижнів, і відтоді ставлення до вчителів визначалося в системі координат, в якій жодного місця страхові не було і бути не могло. Це було розрізнення “поважаю”(значить люблю) або “не поважаю”(значить не люблю), ну і ще була окрема категорія “байдуже”. Любила за професіоналізм, справжність і повагу до нас. І за гумор теж! Не любила в першу чергу за спроби маніпулювати нами – як агресивні, так і пасивні, і особливо за всякі прояви совкового шкільництва (ну, це я тепер розумію, що це було воно, тоді просто інтуїтивно відкидала без рефлектування). Ще за незнання матеріалу могла діставати (гуманітарії часом палилися) – я вважала, що вчитель, який мене вчить, має краще за мене знати свій матеріал – це ж логічно, правда? В ситуаціях, коли хтось намагався тиснути чи залякувати, чи особливо агресивно маніпулювати, замість боятися я починала зневажати. Ну, таких вчителів (плюс ще в нас були “куратори”) було небагато в ліцеї, на пальцях одної руки можна було порахувати тих, з ким доводилося перетинатися мені, і кого я досі воліла би обминати.

Такий підхід до “старших” для мене був цілком природним станом, “старших” в лапках, бо, як виявилося відносно недавно, в мене дуже слабо розвинуте розуміння і відчуття віку, як свого, так і інших людей. В той час як шкільна ієрархія, шкільне життя і його правила були десь на три чверті штучністю, ліцей на тих три чверті, якщо не більше, був для мене природністю і справжністю. Я просто була собою, і хоч час від часу діставала по носі за надмірне буття собою (що мене сильно засмучувало, між іншим), все ж продовжувала залишатися собою. Тому мене дуже здивували були дві теми, які випливли мабуть найвиразніше в записах “на пам’ять” у випускному альбомі.

Перша тема стосувалася власне мого “ставлення до вчителів” – його згадували і однокласники, переважно в позитивному контексті, але не артикулюючи, і вчителі також – вчителька фізики написала про моє “неучнівське ставлення”. Для мене довго було загадкою, та й досі залишається досить невиразним, чим саме це моє ставлення було нетиповим – мені воно здавалося цілком нормальним, цілком звичайним. Друга тема, яка мене неабияк здивувала стосувалася тверджень про якийсь мій ніби-то особливий і незвичайний внутрішній світ. Тут теж я була неабияк здивована, і не тільки тому, що мій внутрішній світ для мене був цілком звичним, а ще й тому, що в мене трохи викривлене в негативно-критичний бік очікування того, як мене сприймають інші. Моя гіперболізована само-критичність, яку я старанно приховую, особливо від не дуже близьких мені людей, створює в мене таку ілюзію, що мені здається, що люди бачать в основному похмуру, колючу і нарвану сторону моєї персони, і тому мене завжди щиро дивує, коли виявляється, що якраз ту сторону бачать мало, або не сприймають аж так серйозно, а натомість бачать інші сторони, які, як мені здається, не надто проявляються назовні.

Тепер про Ванкувер. Я вже писала, що вперше відвіданий цього року Ванкувер став для мене ельфійським Лорієном. Наші господарі здавалися ельфами (не плутати з “агро-ельфами”), бо з ними було просто і комфортно, але більше того, з ними було виразно відчутно: “they like you”. Вони були дзеркалом, але не таким кривим карикатурним дзеркалом, яке показує збільшено твої недоліки і викликає захисну реакцію заперечення, а таким, в якому найкраще видно якраз твої таланти і достоїнства, і не просто як потенційні, а видно їх в дії. Недоліки теж видно, але може тому, що на них не акцентується, відповідно їх не сприймаєш в штики, а береш до уваги, і намагаєшся сам відслідковувати і коригувати.

Ось приклад: я вже писала про той наш ванкуверський ашрам, що там тобі ніхто не каже що тобі робити, і навіть не дає ніяких рекомендацій, повна і абсолютна свобода – ти сам собі ґуру – роби як вважаєш і як відчуваєш. Я помітила цю їхню якість не відразу, а вже через кілька днів занурення в ту їхню атмосферу, коли приїхала чергова “свіжа порція” наших торонтонців, і почалося: “ми тут зробили те і те, може давай ти зроби це”, або “давайте сьогодні всі разом будемо медитувати так і так, а не так як було вчора, коли кожен медитував чи не медитував так як собі сам хотів”. Власне тоді я усвідомила, що навіть сама не знаю, скільки подібного стилю “нав’язливих рекомендацій” теж мабуть висловила за свої перші дні перебування там, відповідно зробила собі закладку, вже вкотре: намагатися слідкувати за своїм бажанням когось повчати і давати рекомендації (особливо якщо мене не питають), і зупиняти такі прояви, наскільки це можливо. Ось тут, між іншим, я вже робила собі таку закладку якраз рік тому, перетравлюючи останні уроки Калґарі – мого іншого “ельфійського” дому: https://msvarnyk.wordpress.com/2013/09/23/про-суперництво-комплекс-ґуру-і-серце/.

У листі до наших ванкуверських “ельфів” я порівняла цю їхню якість із образом богині Лакшмі – вона стоїть (або сидить) на рожевому лотосі, одною лівою рукою щедро дає, правою – благословляє, чи захищає, і ще в інших двох руках тримає по квітці лотоса, що можна інтерпретувати як те, що вона настільки врівноважена в собі, що не перевертає квітку, на якій стоїть, не чинить на неї жодного тиску. Більше того, лотос є її символом, бо квітка ця приємно-заспокійлива на колір, і ніжно-пахуча, і має м’яку корону, яку гостинно відкриває для всяких різних відвідувачів, і навіть тверді і гостроногі чорні жуки яким ніби зовсім не треба ні м’якого, ні прекрасного, знаходять собі там прихисток на ніч, квітка приймає їх, і навіть накриває вночі своїми пелюстками, щоб комаха могла добре відпочити, і щоб її ніщо не турбувало.

http://www.iriscroll.com/indian.html
Graham Brown. Shri Gajalakshmi, Gouache, 300mm x 200mm http://www.iriscroll.com/indian.html
Я вже раніше писала про дуже схожу якість короля Рами ось тут https://msvarnyk.wordpress.com/2014/04/07/санкоч-про-мертві-і-живі-і-ненароджен/, ну і це мабуть не дивно, бо його дружина Сіта якраз була черговим втіленням принципу Лакшмі (або Магалакшмі). Тоді якраз були закінчилися весняні наваратрі (дев’ять ночей), а зараз якраз скоро почнуться осінні, буде жарко! (В сенсі внутрішньої погоди, не обов’язково зовнішньої.)

Фіз-мат ліцей – 4, деталі

Більша частина цього поста лежала недописаною в нотатках з початку грудня (чекала закінчення революції?), але сьогодні під ранок приснився сон про ліцей, а під вечір ще одна асоціація сплила, тому по дорозі з роботи вирішила все-таки дописати і викласти.

Минулий пост з ліцейської серії був в якомусь сенсі відходом від теми – сентиментально-елегійною поетичною замальовкою – елегія про Тора і баскетбольне кільце, балада про поламаний автобус (і шлюбні черевики). Я обіцяла, що напишу про практичні деталі, тобто цей пост буде продовженням оцього ось. Про дух я вже там написала, тут напишу про літеру, тобто про ті практики, через які проявлявся дух.

Перший момент шоку після школи – звертання на “ви”. Може я б його навіть не згадала, а якщо б згадала, то не в першу чергу, але про це в своїх спогадах згадувала uka_didych, а також це було одним з моментів які згадав maksymus в стосунку до київської школи (тепер ліцею), то мабуть це таки важливо. Насправді важливим було не так саме звертання на “ви”, як ставлення, яке це звертання супроводжувало. В нас про “на ви” є родинна анекдотичного характеру історія – коли один з моїх дідів вчився в семінарії, ректором там був майбутній митрополит Сліпий, ну то він повчав семінаристів, які судячи з інших історій були … гм …, ну, хай буде, “жваві”, такими словами: “Мої дорогі, говоріть один з одним на “ви”, бо легше сказати “ти свиня”, ніж “ви свиня””. Так от, в ліцеї якраз це звертання на “ви” було не запобіжним як в семінарії кінця 1930х, а навпаки цілком природньо виражало те ставлення до нас як до дорослих (хоч ми не дуже поводилися як дорослі) якого не було і не могло бути в тоді ще радянській школі, і ту щиру і граничну повагу якої потім майже не було і в університеті. Треба сказати, що власне в нас в класі “на ви” було менше, бо вчителька фізики не називала нас на “ви” (хіба що може спочатку), Цар, про якого був минулий пост, теж говорив на “ти”. Математик Мар’янчик називав нас на “ви”, хіба зрідка, як дуже захоплювався, міг проговоритися, і випадково сказати “ти”, і це тоді для нас було великим досягненням – знаком якоїсь особливої … довіри, чи що?

Щоденників не було. Про це батькам казав директор після першого дзвоника (є на відео), а ще казав, щоб не сварили, якщо будуть погані оцінки, щоб пильнували, щоб діти висипалися, щоб тих, хто поселився гуртожиток хтось приїхав відвідати в перший тиждень. З відміною щоденників відмінялась і каральна складова радянської системи освіти, символом якої ті щоденники були в школі. Зате в нас з першої зимової сесії (здається, власне таке щось в нас було, хоч може я помиляюся, і сесія була лише влітку?) були університетські заліковки – ах, якими дорослими ми певно чулися з тими заліковками. Журнали були, але використовувалися вони мляво, в основному, здається, не-профільними вчителями. В математика нашого, Мар’янчика, була алергія на паперові формальності і записування в принципі :), зате була велика любов до математичних операцій “в умі” – як протест проти зловживання деяких з нас калькуляторами, він нам посеред котроїсь чверті влаштував вечірній “залік з усного числення” – писав на дошці завдання (наприклад чотиризначне число, з якого треба були добути квадратний корінь, чи якусь довгу формулу – це все з його голови, звичайно), хто перший правильно порахував (без ручки і паперу), отримував бал, хто набрав скількись балів, міг йти додому, всі решта лишалися по наступні бали – азартна була гра у формі страшного заліка :).

Continue reading

Фіз-мат ліцей – 3, про Царя, тобто про фізкультуру

[Попередній і наступні пости про ліцей читати за тегом lyceum]

Ліцей був фізкультурним раєм порівняно з моєю школою щонайменше в двох різних (і до якоїсь міри протилежних) аспектах. Перший стосувався фізкультурних ресурсів. Школа моя була у відносному центрі Львова, в будинку де до совєтів був жіночий монастир, він був притиснутий боком до горба, на верху того горба були якісь тенісні корти, чи щось таке, і туди нас виганяли на бігання і всяку іншу дворову муштру типу кидання гантелі. Спортивний зал був тісний і нічого особливо цінного я там не пам’ятаю, крім, хіба що, козла, через якого я чомусь любила стрибати. Другий стосувався фізкультурного настрою. За стилем уроки фізкультури в школі були власне муштрою і нічим більше, бездумною і близькою до абсурду. В ліцеї все було так само, тільки “з точністю до навпаки”.

Спочатку про Царя. Його звали Володимир Степанович, він був високим і кремезним красенем з вусами як в Довбуша :). Ніколи нікуди не поспішав, не нервувався, був розважливий і спокійний, і була в ньому якась така дійсно лев’яча, царська гідність – не залежно від того, чи він при параді, чи в буденному спортивному одязі. Його спортом було метання молота, і дійсно, щось в ньому було ковальське – поєднання розміру і сили з якоюсь ніби навіть мистецькою майстерністю рук. Якщо комусь раптом цікаво подивитися, наскільки мій опис відповідає дійсності, у відео нашого першого дзвоника в цьому пості камера його показує на 9:32-9:39 (це перше відео з двох) якраз в той момент коли заглючив гімн.

Перший урок фізкультури, запам’яталося мені таке, підходить до Царя один наш однокласник і каже щось типу: “я в школі був звільнений з фізкультури, мені не можна напружуватися, бо в мене вада серця”. Ну, Цар подивився на нього, подумав, і питає: “А якщо ти коло пробіжиш в залі, що тобі буде?” “Нічого.” “А якщо три кола?” “Теж нічого”. “Тоді займайся як всі, а коли тобі буде забагато – скажеш мені”. “Добре.” Ну то цей наш звільнений з шкільної фізкультури однокласник згодом став одним з наших найзатятіших футболістів.

читати далі

Фіз-мат ліцей – 2

В попередньому пості я писала про те, як я туди попала, і трохи про нетиповий, тобто гуманітарний аспект ліцейського життя. Сьогодні буде про дух і літеру :). Ні, все-таки про літеру мабуть наступного разу, а зараз в основному про дух.

Головним в ліцеї було те, що найбільше відрізняло його від школи, таких аспектів я бачу два, і вони взаємо-пов’язані. Перший аспект – те, що найважливішим в ліцеї була наука, причому як “наука” як процес (навчання, праця, вправи, задачі), так і наука як спосіб діяльності, справжня, “висока”, як теоретична так і експериментальна наука, відповідно цінилися і заохочувалися ті якості, які є важливі для успіху науковця, в тому числі оригінальність, наукова відвага, свого роду пригодницький підхід до науки. Другий аспект – це ті міжлюдські відносини, те ставлення вчителів до учнів (і учнів до учнів теж), яке мало би створити якнайсприятливіші умови для розвитку першого аспекту. Це ставлення мало свій стиль, і настрій, і конкретні символічні прояви, воно плекалося дуже послідовно, особливо вчителями “профільних” предметів. Я розпишу згодом, що то були за прояви.

Я не дуже знаю, звідки саме взявся той дух ліцею, звідки саме запозичувалися ті ідеї і цінності, згідно яких сформувалися практики і традиції. Дуже цікаво було б колись поговорити про це (тобто про те, звідки взялися конкретні ідеї) із засновниками – в першу чергу з першим директором Хобзеєм, бо я і не знаю толком, з ким ще можна би було про це поговорити, ну і з вчителями, звичайно, про те, як ці ідеї імплементувалися, які були механізми з адміністративно-вчительського боку, про які ми як учні не були особливо в курсі. Очевидно, що основною практичною моделлю для Львівського ліцею була київська фіз-мат школа-інтернат, але я нічогісінько про неї не знаю, тому не можу порівнювати (про це теж би було цікаво з Хобзеєм поговорити, бо він власне в тій київській школі вчився). Але разом з тим був ще один чи й два аспекти, які були виразно присутні в ідеології ліцею, але яких могло не бути (або й не могло бути) в Києві.

Read more…

Про Еродія, вдячність і їжаків

Вдячна театрові Курбаса, що десь під кінець мого школярства своїми виставами відкрили мені Сковороду.

Цілий минулий тиждень пройшов під знаком ліцею (з попереднього поста), за це можна подякувати Фейсбукові – там спочатку виклали відео з нашого найпершого дзвоника, а потім ще й з останнього дзвоника наших прямих попередників, перших випускників ліцею, які були нашими натхненниками, ну і пострахом також – вони приходили до нас на “колоквіуми” і всякі інші усно-письмові здачі, особливо з фізики, але й з математики також, і “мучили” нас – так це в нас називалося – приймали здачі і ставили оцінки :). Я ще може колись про це більше напишу.
Еродій дуже доречний в цьому контексті не в останню чергу тому, що ненасильницька наука старого лелеки співзвучна багато в чому з атмосферою ліцею. Наших вчителів інакше як благодійниками (якраз в Сковородинівському сенсі) не назвеш.

Ну і третє, чим важлива мені ця цитата, яка нижче, і через що я її власне і віднайшла – це мудрість їжака, грецька приказка (чи не Езопівська?), яка для мене є знаком мого підходу до філософії. Я би навіть сказала, що власне такий підхід є підходом герменевтичної феноменології Гайдеґера, на відміну від лисичого пост модерного підходу. Йдеться про протиставлення між глибиною (Гайдеґер часом каже, що важливо не прийти кудись на шляху мислення, а навпаки, важливо залишатися на місці, мислити ту саму одну думку), і поверховою ерудицією. Щось таке.

Enjoy.

Пишек. Убо что ли есть благо родитися и благая природа есть что ли?
Еродій. Благая природа и врода есть благое сердце.
Пишек. Что ли есть сердце благое?
Еродій. Сердце благое есть то же, что приснотекущій источник, точащій чистыя вЂчно струи, знай, мысли.
Пишек. Что ли суть мысли?
Еродій СЂмя благих дЂл.
Пишек. ДЂла же благая суть что ли?
Еродій. Добрыи плоды, приносиміи богу, родителям, благодЂтелям в честь, славу и жертву.
Пишек. Зачем же мнЂ сердце твое не видно?
Еродій. ТЂм, что древеснаго корня не видишь.
Пишек. А ведь вся влага от кореня?
Еродій. От сердца же всЂ совЂты.
Пишек. Кая же твоя природа или врода? К чему ты рожден или врожденное тебЂ что ли? Скажи, молю! / 7/632 /
Еродій. Благодарность — вот вам начало и конец моего рожденія!
Пишек. Ах, мой боже! И ты на сем одном храмину щастія основал? Тако ли?
Еродій. Ей-ей! ТритысящолЂтная пещь неопално соблюла притчу сію: «Много хитростей знает лис (Б), а еж одно великое».
Пишек. Но может ли от дождевных безгодій спасти сія, так сказать, куртая и куцая куртинка?
Еродій. ДовлЂет, как ковчег.

(Б) Еллинска пословица есть так: Πολλά μέα οίδεν ‛η ’αλώπηξ αλλ’ ’εχίδνος έν μέγα, римски: Multa novit vulpes, sed echinus unum magnum. Прим. автора. \107\

http://litopys.org.ua/skovoroda/skov205.htm

Фіз-мат ліцей, з поглибленим вивченням англійської і фізкультури – частина 1.

Про свою школу я трохи писала тут. Вона була з далеко не найгірших, навпаки, вважалася одною з кращих, але радянська школа то і є радянська школа, і вона продовжувала нею бути навіть коли союзу не стало, просто прибрали піонерсько-комсомольські символіку, замість ленінської кімнати (якою завідувала наша друга класна керівничка) зробили комп’ютерний клас, чи шось таке, і поміняли риторику лінійок в патріотичному дусі. Я дуже мало що пам’ятаю з середньої школи, вочевидь було нудно, хоч я й не нарікала. Якісь в мене були регулярні конфлікти з деякими вчителями, третя і остання класна керівничка (вчителька укрмови і літератури) називала мене не інакше як “язиката Хвеська”, і ще про мене і Глинного, який був пра-правнуком Франка, любила казати, що ми “славних прадідів великих правнуки погані”. Але насправді ніяких особливих чи довготривалих ексцесів там не було, разом з тим дійсно цікавих подій які б запам’яталися теж було обмаль.

Так от, одного разу (не пам’ятаю, як саме це було) десь під кінець восьмого класу, (а може то вже літо було?) математичка сказала мені, що є такий фіз-мат ліцей, і що добре було би, якби туди пішла вчитися (добре для мого майбутнього), то щоб я спитала дозволу свого тата, і вона мене туди заведе. А може й не так було, може вона сама подзвонила додому і з татом поговорила по телефону. Тато нічого не мав проти, звичайно, і котрогось дня ми десь зустрілися з нею – мабуть на якійсь зупинці, чи що, і вона “взяла мене маленькую за руку”, ггг, ні, насправді все було не драматично, і хоч я їй того ніколи не казала, але я їй дуже вдячна.

Прийшли ми туди і зустрілися вже не пам’ятаю з ким – мені здається, що не з директором (Хобзеєм), а з завучем (який потім став моїм математиком, а потім і директором), але може я помиляюся, бо самої тої зустрічі не пам’ятаю взагалі. Пам’ятаю, що нам сказали, що екзамени вступні вже закінчилися, тому цього року (чи семестру?) вже пізно, і пам’ятаю, що мене здається відіслали в коридор, і по закінченню дорослої розмови мені сказали прийти через кілька тижнів на персональний екзамен. Не пригадую, чи я до того екзамену якось готувалася, чи ні, в шкільній математиці я більш-менш шарила, у фізиці – не надто, як не дивно, в школі я краще шарила в хімії. На екзамені нас було чоловік 10 здається, чи може менше, з математики, пам’ятаю, була якась задача не то із зустрічними човнами, не то з поїздами, і я там щось недорахувала. Вкінці, коли наші задачі поперевіряли, десь двох чи може трьох з нас привітали і сказали приходити в серпні на “практику” – мити вікна і прибирати “територію”.

Територія була дуже класна, і її було багато, багато простору, багато дерев (магнолії при вході), багато сонця (принаймні в нашому класі на третьому поверсі було багато), після затиснутої між горбом і вулицею центральної львівської школи, ліцей дійсно був просторими, і дихалося в ньому вільно, навіть якщо не брати до уваги особливої внутрішньої атмосфери. Крім того в мене був додатковий плюс, що з 40-з-гаком-хвилинного добирання часто кількома транспортами через цілий Львів, моє добирання скоротилося десь до 20 хвилин якщо пішки, або десь 10 на ровері. Не всім було так зручно – ліцеїсти були зі всюди, хоч більшість зі Львова, але частина була і не Львівських – Червоноград, Новояворівськ, Дрогобич, і навіть був хтось з Коломиї. Не-львівські жили в гуртожитку, в будинку ліцею, і це додавало особливого колориту, бо в тих гуртожитських кімнатах ми зависали часто і багато після уроків, і часом перед уроками теж (а зрідка навіть підчас деяких уроків).

В мене були писані щоденники весь час навчання в ліцеї, але, як не дивно, власне про ліцей там не так вже й багато, а з того що є могла би скластися неадекватно-похмура картина – юнацький максималізм, помножений на мій особистий хворобливий перфекціонізм провокував по-дитячому однобоко оцінки подій і людей, і постійні нарікання. “Не встигаю, не встигаю” було, як виявилося, моєю найпопулярнішою щоденниковою мантрою (другою за популярністю була мантра “мене ніхто не розуміє, і чого вони всі від мене хочуть” :), ну то це мабуть типово-підліткова позиція), хоч я цього власне аспекту не встигання взагалі не пам’ятаю. Навпаки, пам’ятаю, що було багато часу на те, щоб займатися тим, що цікаво. Мабуть, це порівняно зі школою, де фактично майже нічого робити не треба було, здавалося, що задають всього надто багато, і що перенавантажують. Аж вчора переглядаючи чи свої підліткові стенання зрозуміла, що ліцей почав мене вчити, як розставляти пріоритети, і виконувати завдання вибірково, пропускати те, що менше важливе, ризикувати і gamble на контрольних і всяких “здачах”, тобто поборювати комплекс шкільної відмінниці, яка мусить знати все, мати все розписане, вивчене, приготоване, без жодної прогалини – цей навик потім добряче придався в університеті, особливо на моєму не надто, кгм, обдарованому гуманітарному факультеті, де не раз на заліках і екзаменах доводилося на ходу вигадувати і з розумним виглядом нести всяку пургу не надто розумним або просто байдужим викладачам.

Про фізиків і ліриків.