On gurus and shishyas, teachers and disciples…

We watched a Marathi film Katyar Kalijat Ghusali about music, musical traditions and the learning or grooming of the artist. The film is excellent, and no wonder, it is based on the old Marathi play, the music for which was written by Pt. Jitendra Abhisheki, who was the guru of my first Indian music teacher, Arun Apte. In the film, they have retained a number of songs from the original play, and, of course, it had to remind me about my four months of learning music in Vaitarna, and also about some of the stories Arun Apte was telling about his guru and their relationship.
It is really amazing, how the story in the film touches on the subtleties of the guru-disciple relationship. I will probably need to watch it again, and perhaps more than once, to understand more of it – if you only have a hint of this experience in your own life, and especially if you are not really a part of that tradition, it’s not easy to understand it beyond the superficial level of the apparent.
The film is about the stages of the maturing of an artist, and the challenge in maturing without a guru who can instruct you, or without one who is willing to do so. Yes, of course, it is also about going beyond the ego – that most difficult arrogance one acquires, when one begins to master some, even tiny aspects of the art, and this is the message the film claims to deliver, from the very beginning till the end. But I don’t think this is the most valuable message of this story, at least for me that was not what felt most important, inspiring and meaningful. It was interesting to see struggles the hero has to go through to connect gradually to deeper and deeper sense of music – through learning the knowledge, then imitation to the point of identification with the guru, then to mastering a different style, and perhaps eventually finding one’s own style, though this film finishes at the point when that stage would have probably just start.
What moved me the most, was the importance of being “recognized” and blessed by your guru to go on being an artist. It is not just about the learning and the instruction, and not about the ego-oriented achievement or pride, but about that special love and care that flows between the guru and the disciple, both ways, that ties them together, for that special kind of relationship that exists between the two, part friendship and part parent-child relationship, both of them together, and yet neither of them, but something else, the relationship that becomes even more beautiful because of the difference and uniqueness inherent in it. So when the guru witnesses the disciple who has mastered the art, not only the technical proficiency, but also the respect for the art and for other artists, and has met the essence of the art, that is the greatest and the only gift that disciple can offer back to the guru, as gratitude for all the lessons, for the generosity and the dedication that the guru has given while teaching. That is why it is so important for the hero in the film to have a chance to sing for both his gurus.
Maybe I’m wrong in saying that one has to be Indian to really get to the heart of what it means to be a disciple and to have a guru. Maybe it is so difficult for me to find the inspiration to finish this dissertation, because Sam has died – it has been written for Sam, working with his art, having made mistakes that disappointed him and having tried to correct them, having worked though the difficult challenges and found the treasures of understanding that he praised and admired. Now this last stage of putting the parts together, adding the final decorations and polishing the work, seems meaningless, when he is not going to be there to witness his disciple “perform on stage”. Yes, yes, I know it has to be done, but it’s hard to find that drive, that creative call and commitment, that flows from the bountiful expressions of the art practiced by a live guru.
Of course, it’s a different story, when the guru-disciple relationship is happening in the field (kshetra?) of spirituality, rather than a more “human” art. It is said (if I understood it somewhat correctly), that when a disciple has reached the state of mastery, then there is the recognition of God being the Guru. The one who has achieved that state, is learning from God directly, and is performing for God, to please that Divine Guru and to give thanks for the teaching, the love, and the care. Maybe I’m wrong again, and that’s also the case with music as well as philosophy and any other “art”?
Here is the recording of my first music teacher performing for his (our) spiritual Guru, and singing to please God. This is my favorite of all his recordings that I have seen, though I probably never heard him singing this song live… Enjoy…

By the way, that Marathi film with English subtitles is here: http://www.einthusan.com/movies/watch.php?marathimoviesonline=Katyar+Kalijat+Ghusali&lang=marathi&id=2783

Vrindavani Venu in Canajoharie Arts Academy

Within the last year I have posted several posts here with some of the Marathi songs that I find  rather special. You can find them by the tag marathi. The posts themselves are in Ukrainian, but the videos and audios within the posts are in Marathi, so you can watch/listen if you like.

The video clip above is one of the songs that we have learned in a bhajan class this summer in Canajoharie Arts Academy, sung by our teacher, Ranjan, during the class. You can find a better audio of this song from that recorder that Alan is holding next to Ranjan here: http://alanwherry.tumblr.com/post/131307102785/heres-my-favorite-singer-ranjan-sharma-of-new

I actually wrote about this song last May, and posted a clip of one the “original” versions as well as a Ukrainian rendition: https://msvarnyk.wordpress.com/2015/05/01/маратське-музичне-3-вріндавані-вену/ If you follow the link, you will see that the first clip has English subtitles, so you can see what the song is about if you are interested.

The poem is written by a Marathi saint, Bhanudas, who is connected to Pandharpur, one of the places that is on my Indian “to visit” list. It is said that he was an ancestor of Eknath, another poet saint from that tradition, about whom I also wrote before :). It is really quite special, what these Nath tradition saints were doing. Some of them are perhaps more known for developing hatha yoga, but they also developed a body of spiritual texts (philosophical or perhaps in the West we would consider them theological), as well as beautiful poetry. They were quite famous for not supporting, and sometimes actively opposing, the conventional systems or religious practices and rituals as well social institutions, like the casts divisions. They were scholars and studies the Vedas, but are know for writing and teaching in Marathi rather than Sanskrit, so that they could be understood by simple uneducated people also, they translated some key texts from Sanskrit to Marathi and provided commentary to them.

I will probably continue this Marathi songs theme, and maybe will share some stories about these poet-saints as they surface within my contexts. Last Sunday, for instance, we were celebrating another personality who also was part of that Nath tradition, Gnyaneshwara, or Gnyanadeva, who is considered to be a saint by some and an incarnation by others. Maybe I will tell you about him on another occasion.

Back to the song, Vrindavani Venu, I said in May that would love to learn thins song, but that learning it on my own would be too difficult, someone would have to teach it to me. We often joke that yogis words are mantras, that if spoken with pure desire, they materialize. I guess my desire was pure enough – I sort of know this song now, and with some polishing here and there and a little practice could probably get it to the singable condition, which feels great. 🙂

I also took a harmonium class, where for the first time someone (well, not someone, but Ranjan also), showed us the first steps of how to practice a song, we learned one classical composition and also the basic layout of one bhajan, and I am amazed about how much easier it is to play it now than it was before this two-week crash course in the summer. I knew that harmonium is helpful for giving a basis for singing, especially for people like us, who do not have much of an experience of Indian music and lack precisely that feel of the basis, the grounding that harmonium provides, but I did not quite realize the extent of its helpfulness. Now I do, so it is likely that once I finish the song I am working on right now, I will try to sit down and learn to play Vrindavani Venu on harmonium, and after that is achieved, singing it will be a breeze :).

Stay tuned…

Маратське музичне – 4 – Ґуру Тоца

Неможливо повірити, що вже майже рік минув після мого першого маратсько-музичного поста (оцього: https://msvarnyk.wordpress.com/2014/06/23/маратське-музичне-сат-ґуру-втілення-о/). Омкару сварупу я так тоді і не осилила, щоб самостійно співати, але несподівано у Ванкувері, де ми власне були підчас Ґуру Пурніми, матеріалізувався Анджан з Флоріди, і ото ми вже там наспівалися, в тому числі і Омкару Сварупу – він таке легко може, тим більше що він табліст і ритми для нього взагалі ніяка не проблема.

Цього року Ґуру Пурніма пізніше ніж зазвичай – аж 31 липня, ми будено святкувати в неділю перед тим, і мабуть що в моєму улюбленому Канаджохарі. Наші місцеві музичні індійські пані вирішили серйозноі і з розмахом підійти до справи, і вивчити цілу купу відносно нових пісень, крім Омкари Сварупи там в списку ще одна маратська пісня, яка була на одному з перших подарованих мені “йогівських” музичних дисків. Ну і мій вчитель теж її часом співав. Вона мабуть трохи простіша ніж Омкара Сварупа, може якраз піде (залежить, звичайно, наскільки вони серйозно братимуться і чи не розпорошаться на інші пісні в тому їхньому списку). Але вона теж в специфічному ритмі – 10-ти ударному. Це трохи простіше ніж 7 чи 12, але мені все одно довго звикати (буду тепер в метро його вистукувати на коліні). Ось вона, Ґуру Тоца:

Приблизний переклад перекладу:

Мій справжній Ґуру – це Той хто зробив мене моїм власним ґуру.

Мій багаторічний пошук закінчився

Я тепер досяг знання про суть універсальної релігії

Тепер мої сумніви і гнівливе его зникли

Я тепер вільний від спокус і матеріалізму

Бог – справжній Ґуру (як варіант, справжній Ґуру – Бог), йому нема рівних, і нема порівняння

Знання і мудрість подаровані моїм Ґуру – моє єдине багатство, іншого в мене нема

О Ґуру, ти всюдисущий, ти – Віттала, Гарі і Магадева

Біля твоїх лотосних стоп, о Ґуру, я досяг знання правди

Життя без Ґуру таке ж беззмістовне, як зерня, що лежить на кам’яному неродючому грунті

Хоч воно і лежить на матері-землі, але не може прорости (через поганий грунт)

Але таке зерня і такий грунти зрошуються зливою любові і опіки Ґуру

Сила і здатність тої зливи така велика, що зерня проростає, не зважаючи на поганий грунт

Знання, яке Ґуру виливає на учнів стає плідним і вартим Ґуру

Якось так… Хто зна, може цього року я таки встигну написати пост про принцип Ґуру, і як ми його сприймаємо, і що він для нас значить – я вже кілька років про такий пост міркую, але все руки не доходять – влітку я мало часу проводжу в метро чи автобусах – то й на написання постів його не дуже багато знаходиться. Буде видно, ще є час…

Маратське музичне – 3 – Вріндавані вену

Приблизний переклад пісні можете самі почитати – там є титри у відео. Пісня прославляє Шрі Крішни гру на флейті. Вірш написаний був маратський святим Бганудасом, який прославився тим, що приніс скульптуру бога Віттали (одна з форм Крішни) назад в Пандгарпур, куди вона належала. Пандгарпур є в моєму списку місць, куди б я дуже хотіла колись потрапити, бо одна з моїх най-най-улюбленіших пісень з тих, що співав мій вчитель – власне розказує щось про Пандгарпур. Тут точно відомо, що вірш цей написаний Бганудасом, бо він називає себе в останньому куплеті – це така була дуже поширена традиція, в багатьох піснях Кабіра є такі моменти. А ще той святий Бганудас був чи то дідом, чи то прадідом Екната, про якого я вже вам трохи розказувала в першому маратсько-музичному пості ось тут: https://msvarnyk.wordpress.com/2014/06/23/маратське-музичне-сат-ґуру-втілення-о/#comments

Вперше я почула про цю пісню на котромусь із семінарів, – мій єдиний тутешній маратський “брат” Санґрам (в якого я прогостювала минулий тиждень в Вотерлу) питав, чи я її знаю співати. Трохи переоцінив мої здібності – я її досі не знаю, хоча, в принципі, якби хтось навчив, то за кілька підходів по кілька годин можна би було вивчити, але самотужки то довгий процес, бо пісня технічно складна.

Минулий музичний пост почався насправді з тої пісні, бо це чи не єдина класичного рівня пісня, яку я чула вживу у виконанні Шанкара, ну але потім я відволіклася, почала гуглютюбити Шанкара, в результаті, написала пост про самого Шанкара, без цієї пісні.

Аджіт Кадкаде мабуть один з найвідоміших учнів Джітендри Абішекі (мій покійний вчитель музики теж був його учнем, але невідомим 🙂 ), і власне в тому як легко, ніби зовсім без зусиль він виспівує технічно непрості моменти, можна теж вловити і стиль старого Джітендри. (Колись може покажу вам його).

А тут ось, щоб ви не думали, що лише індійці, та ще румуни і австралійці можуть добре співати, ось та сама пісня у виконанні київської групи Ґанапаті Експрес:

Колядування по-маратськи (маратське музичне – 2)

От ми звикли думати що в Індії не колядують, а виявляється, що колядують ще й як, навіть був якийсь один пастор, про якого вікіпедія донедавна ще нічого не знала, а зараз вже щась трохи знає, називався Rev. Narayan Waman Tilak (http://en.m.wikipedia.org/wiki/Narayan_Waman_Tilak). Він написав цілу купу маратських християнських “гімнів” і поклав їх на індійську класичну або напів-класичну музику. Отут ось я про нього невеличка стаття, яка подає важливі аспекти його принциповості, про які вікіпедія не каже: http://www.bu.edu/missiology/missionary-biography/t-u-v/tilak-narayan-vaman-1862-1919/ Я не знаю точно, ци всі ці три коляди – його, чи ні, але ця перша – точно його. Ну, по порядку.

1. Ге према мурта джаґі алє.
Її я вперше спробувала вивчити цього року, і майже осилила – одне там ще є місце, де я трохи плаваю, при бажанні можна би було її ще цього року довчити, ну але вже тепер мабуть наступного. Вона про роль Христа, про те, що він втілення любові, про те як він своїм народженням рятує світ, і про почуття автора, його “серця” (взагалі не зовсім серце, а mana – це поняття індійці схильні перекладати як “intelligence”, але це санскритське поняття до певної міри простиставляється, а до іншої міри доповнюється поняттям buddhi – власне інтелекту, manas має стосунок до почуттів, емоційного аспекту свідомості, тому я схильна перекладати його метафорично як “серце”). В приспіві автор каже, що його “серце” переповнюється радістю. Вона така трохи філософська, ця коляда. Це старий запис, і в ньому є легкий присмак попсовості вісімдесятих, але якщо це пропусти повз вуха, то саме виконання майстерне і багате – мені довелося переслухати першу фразу “ге према мурта” разів 50 поки я змогла її адекватно повторити.

2. Джаґі тарка джанма аля.
Це про зірку коляда, мабуть менше філософська, більше типова, хоч насправді я так тільки вгадую, бо справжнього перекладу, а не приблизного, на ходу, я ніколи не чула. Ця коляда має для мене сентиментальну цінність – нам її у Вайтарні показував вчитель, але якось так сталося, що один раз вона чомусь не записалася, в інший я не принесла компа, а ще один він не співав, а показував комусь, як грати на гармоніці – то цього не досить. Тому я була на сьомому небі, коли в музичних файлах свого калгарянського “брата” Андрея знайшла цей ось запис. Він старий і живий, тому має свої специфічні мінуси. Що старий я виводжу з того, що мій вчитель музики там дуже активно намагається співати, але явно не знає слів :). Ця пісня в мене вже досить довгий час в плейлисті “to learn”, але я її поки що не осилила, хоч цього року за передріздвяний період досягнула відчутного прогресу в приспіві, але одне місце в куплеті там є (другий алап, якщо то щось комусь каже), з яким я поки що не розібралася. Але підспівувати можу :). На наступне Різдво розберуся.

3. Last but not least Намо намо, Марія.
Це взагалі може не зовсім коляда, а скорше гімн на благовіщення, але в нас її сприймають як універсальну пісню про Марію, і співають будь-коли, в т.ч . і на Різдво. Може тому я її добре знаю, і можу співати, хіба де-не-де якісь помилки є у вимові, але це тому, що маратців в нас мало, а ті що хінді-мовні і самі не знають, плутаються ще гірше ніж я. Приспів тут – привітання архангела і обіцянка народження Божого Сина, перший куплет про Марію – продовження того, що каже ангел, і закінчується тим, що Марія прийняла Божого Сина, тобто погодилася стати Матір’ю. Другий куплет – про Йосифа і його сумніви – він не міг зрозуміти, як незаймана Марія може мати дитину, і це його настільки заплутало (англійський переклад дає слово “confused”, але я щось не знаходжу адекватного українського відповідника), що він навіть почав думати про те, щоб розірвати свій шлюб, чи заручини, чи що там було. Третій куплет – ангел уві сні прийшов до Йосифа і запевнив його в досконалі чистоті і чесноті Марії, і з того часу жили вони довго і щасливо. Цей запис теж живий, і не дуже мені подобається, але кращого я не знайщла, знайшла тільки гірші, тому що вже є. Я люблю її трохи повільніше співати і без такого гуцання в приспіві – мені здається, що це серйозна пісня і непроста, в т.ч. емоційно, і тому співати її слід відповідно. Тут теж чути мого вчителя музики, але я не надто люблю коли він в цій комбінації співає – там в них постійно була якась конкуренція і відповідно музична політика з цими власне гавриками, тому вони шо одні шо другі краще звучали поокремшо ніж разом. Дуже люблю цю пісню, правда в нас мало хто може для неї зробити нормальний ритмічний супровід – там міняється ритм між куплетами і приспівом.

Маратське музичне: Сат-Ґуру, втілення Омкари, 400 з гаком років тому…

Ґуру Пурніма – свято повного місяця, коли поклоняються принципові Ґуру (або втіленню того принципа, якщо в когось є Ґуру) зазвичай припадає приблизно на липень, цього року це буде 12 липня.

Після кількох місяців перерви я вирішила відновити свої музичні вправи і спробувати вивчити до Ґуру пурніми цю ось пісню (вибрала кліп з найнейтральнішим відео рядом, в ютюбі є багато версій власне цього аудіо трека з різним, переважно надто кічовим як на мій смак, візуальним супроводом).

Приблизний переклад перекладу:

Ти втілення Омкари, ти Сат-Ґуру, здатний навчити доброго знання,

Батько і захисник сиріт, я кланяюся тобі.


Кланяюсь тобі, як батькові, ти володієш скарбом милосердя і добра

Ти звільняєш мене від ярма ілюзії і спокус.

Хто врятує мене від моїх слабостей,

Як не ти, мій співчутливий Сат-Ґуру,

Кланяюся тобі.


Мій Сат-Ґуру, ти – океан радості,

Ти – фундамент трьох світів.

Мій володар, мій Ґуру – втілення світла

В порівнянні з тобою сонце і місяць тьмяніють,

Ти сам є сонцем, місяцем,

Ти світло Вед.

Кланяюся тобі.


Екнат каже: мій Ґуру, ти справді Парабрамга

Твоє ім’я весь час на моїх устах.

Кланяюся тобі.


Не знаю, чи мені вдасться її осилити, вона складна, в першу чергу ритмічно, ну і мелодично теж не проста, навіть якщо не замірятись на всі деталі і пропускати алапи (це імпровізаційні вставки на “а”), і лише пробувати засвоїти основну лінію композиції. Два роки тому ми їздили в двотижневий медитаційний тур і пробували з хлопцями її розібрати і вивчити – спромоглися лише на приспів :). Ну, це могло би бути свідченням нашої музичної здатності (ти то пак нездатності), але краще списати на складність пісні. В будь-якому випадку індійські класичні і семі-класичні коппозиції для західної людини – це вже рівень ого.Ритм тут – швидкий екталь – ритм з 12 ударів в циклі (щось я навіть не знаю, як це по-українськи правильно сказати), причому в цьому ритмі на третій і дев’ятий удари припадає по два удари, а на четвертий і десятий – по чотири. Звуконаслідувальними словами цей ритм, якщо повільний, звучить так:


1 дгін – 2 дгін – 3 дгаґе – 4 тіракіта – 5 ту – 6 на

7 кат – 8 та – 9 дгаґе – 10 тіракіта – 11 дгін – 12 на

Але швидкість в цій пісні десь близько 270 ударів в хвилину, якщо це комусь щось каже. Ну, щоб уявити краще, на один рядок пісні “Омкара сварупа сат-ґуру самартха” припадає два ритмічні цикли, тобто 24 удари. При такій швидкості цей екталь навіть почути нормально складно, навіть якщо його не ускладнювати, а вони ще в часом приспіві і інструментальних програшах грають не основний ритм, а якусь варіацію. Єдине, що допомагає зорієнтуватися, де ти є в ритмічному циклі – те що тут в пісні манджіра, дзенькало, дзенькає на перший удар циклу. (Якщо раптом комусь цікаво почути, що таке екталь, кажіть, я покажу.)

Це маратська абганґа, це слово я вперше почула від свого вчителя музики, в стосунку до одної з моїх згодом най-найулюбленіших пісень, правда він тоді не пояснив, чим абганґа відрізняється від інших пісенних форм, він взагалі багато що не пояснював, а мені не завжди вистарчало наглості питати. Добре, що Вікіпедія тепер набагато обізнаніша, хоч і не завжди адекватно, тепер вона знає таке слово, і каже, що це специфічний вид маратських devotional – як це правильно перекласти – побожних? чи духовних? пісень з традиції поклоніння Богові Вітталі. Шрі Віттала, або Віттоба – одна з форм Крінши, або Вішну, що, втім, майже те саме. Автор слів – маратський святий Екнат, вважається, що він жив в другій і третій третинах 16ст, я тут кільком людям (якщо вони ще тут), показувала колись пісню Дзоґава – вона теж на його слова.

Про святого Екната є багато цікавих історій, може колись пізніше розкажу, на приклад, про те як він святу воду з Ґанґи віслюкові віддав. Він є другою ланкою в маратській традиції святих поетів, які сильно вплинули на культуру і історію цього регіону. Так щоб в одному реченні – народився в родині багатих брамінів, рано осиротів і виховувався дідом з бабою, ще дитиною втік з дому щоб служити своєму ґуру (який, до речі, був поклонником Даттатреї, тобто Аді Ґуру – первісного Ґуру, – можливо ця абганґа якраз і є своєрідний homage), через 12 років з наказу свого ґуру повернувся додому, одружився, потім до нього почали приходити учні вчитися, є навіть така легенда, що ніби-то сам Шрі Крішна прийшов до нього і прикидався його учнем теж 12 років, не виключено що для того, щоб захищати його від нападок “добрих сусідів”. Сусіди його переслідували, бо він відмовлявся визнавати і дотримуватися кастового поділу, ходив в гості до недоторканих і приймав їх в себе вдома, їв з ними. Ну, така от анти-клерикальність, спрямованість на внутрішню суть, радше ніж зовнішні ознаки була одною з рис цієї маратської традиції святих поетів. Деякі з них були цілком простими людьми, є одна історія про як один святий, який був шевцем, прийшов до іншого, який був гончаром, і привітаю його якоюсь високо-філософською, а разом з тим поетичною фразою про Бога-Творця. Ще хтось був незаконно-народженим. Вони писали свої пісні і трактати народною мовою, перекладали на мараті (чи переповідали) з санскриту важливі традиційні тексти.

Ну, цю тему я теж відкладу поки що, бо замість одного речення вже вийшло шість, але не виключено, що згодом колись продовжу, бо мені самій це страшенно цікаво, тим більше що для того щоб щось про це написати мені доводиться підчитувати і дошуковувати, бо часто я лише чула якісь уривки, і ще щось прослухала, а щось забула. Якщо це комусь ще цікаво – коментуйте, щоб я знала, що цікаво…


Маля мараті шікаіца aге

Ця фраза у виконанні іноземців справляє незабутнє (позитивне) враження на мараті-мовних індусів, особливо якщо її говорити злегка співучою інтонацією і з правильними наголосами – вони спочатку випадуть в осад, а потім ще довго носитимуться з вами як з писаною торбою, розмовлятимуть з вами на мараті, і відмовлятимуться вірити, що це єдина фраза на мараті, яку ви можете сказати. Дивіться, тільки, кому кажете, бо як почнете тою фразою хизуватися перед хінді- а не мараті-мовними, то вони можуть взагалі не зрозуміти, а якщо й зрозуміють, то їм він того не буде ні тепло, ні зимно. Мараті досить легко відрізнити від хінді через присутність звуків ц, дз, дзг(зг), яких, наскільки я розумію, нема в хінді. Окремих літер в деванаґарі для по значення цих звуків нема, використовуються ті самі, що й для ч, дж, джг, тобто в Мараті треба просто знати, в якому випадку воно читається як “ч”, а в якому як “ц”.

Не ручаюся за правильну фонетичну транскрипцію – нас цієї фрази навчив на слух мій вчитель музики п’ять з гаком років тому, але я переконалася в її магічній дії за свої два останні індійські візити в мараті-мовних краях. Він ще одну фразу навчив був наших дівчат, але потім виявилося, що вона означає “I want a Marathi husband”, ну то я не стала її запам’ятовувати, щоб раптом не напроситися. Це взагалі в нього таке було почуття гумору – навчити довгоногих юних англійок і італійок фрази про маратського чоловіка заради сміху, тобто розваги своїх співвітчизників.

Маратці, чи як їх правильно назвати, дуже пишаються тим, що їх мова найближча до санскриту, який вони часто вимовляють як “санскрут” – голосний “р” у санскриті (або в словах запозичених з санскриту) в мараті має більшу тенденцію вимовлятися як “ру”, а в хінді – як “рі”. Це не універсальне правило, а всього лиш тенденція, і спрацьовує мабуть не для всіх слів (наприклад, я ніколи не чула, щоб хтось Крішна вимовляв через “ру”), хоча, якщо навіть мені на вухо попадалося їх досить, щоб самій таку тенденцію помітити – то мабуть не так вже й мало таких слів.

Ще маратці часто говорять про те, що їх мова ніяк не зносить пихатості, високопарності, і всякого такого – бо існує величезна кількість афоризмів (як вони кажуть, little phrases), приказок, чи навіть просто слів, на всі випадки життя, якими будь-які прояви пихи можна легко збити – будь-яку надмірну серйозність перевести на жарт, ну і вони, я так розумію, тими афоризмами часто послуговуються – якщо бачите що дуже весело і дружно сміються, то певно вдалося комусь, або й гуртом скласти до купи цілу серію афоризмів і епітетів, кожен смішніший за попередній, щоб охарактеризувати поточну ситуацію. Таке майже не перекладається – дуже довго доводиться пояснювати. Причому ніби кажуть, що в них воно все відбувається без образ, без сарказму чи закрученості, а так от прямо, легко і відкрито. Не знаю, чи дійсно воно так – не можу оцінити, але з того що спостерігала, і з того що кажуть інші іноземці, які мають більший досвід життя і розмов з маратцями, виглядає доволі правдоподібно.

З того, що я можу сказати про своїх друзів і знайомих маратців – дійсно часто таке буває, що вони не зносять жодного “нонсенсу”, не люблять фальшу і закрученості, часто, навіть попри індійську вихованість кажуть як є, на сильно добираючи слова, і не особливо приховуючи своїх поглядів, є в них певна прямолінійність не надто притаманна іншим індусам. Хоч, мушу визнати, що вибірка моя не дуже репрезентативна, бо більшість моїх знайомих маратців чомусь походять з касти кшатріїв (воїнів), а не брамінів, що може накладати свій відбиток (воїн скорше прямо вгатить, ніж священик), втім навіть браміни маратські часто набагато прямолінійніші за хінді-мовних індусів.

Я не один раз чула нарікання від хінді-мовних індусів, що мараті-мовні, коли говорять на хінді, то в кращому випадку звучать не дуже чемно, а в гіршому – то й зовсім по-хамськи. При тому хінді-мовні завжди наголошують, і пишаються тим, що хінді – дуже культурна і чемна мова. На хінді можна завжди сказати так, що буде звучати дуже-предуже чемно і поважно. В них теж є свої афоризми і кпини, я, на приклад, від своїх підходила фразу яка звучить приблизно як “ваде-ваде-льо” або “барі-барі-льо” (це дві окремі але подібні за змістом фрази) і означає щось типу “велике паньство” – коли хтось дуже з себе багато показує, але коли я принагідно цю фразу кидаю, вони знічуються, особливо якщо це не у вузькому колі, і присутні, наприклад, старші за них люди, хоч я впевнена, що нічого “поганого” в нашому розумінні в тих фразах нема. Мої хінді-мовні індуси весь час виправляють мої три фрази і ще десяток слів, бо коли вони кажуть “чальо” (в сенсі давай, пішли), то це нормально, а коли я кажу, то це зовсім неправильно і треба казати вихованіше, наприклад “чаліє” чи “чалейньґе”, і постійно мене тими своїми вдосконаленнями заплутують. (Взагалі то не дивно, що вони так говорять, бо більшість моїх хінді-мовних близьких знайомих вже мають дорослих дітей, тобто вони все-таки добряче за мене старші, то мабуть дійсно не годиться мені їм чальокати.) Якщо хочете на них справити хоч якесь непогане враження – кажіть за столом приторно-солодким тоном щось типу “Крпая пані до” (Будь-ласка, подайте мені води) чи “Макан до крпая” (те саме про масло)…

Ну то от вам для контрасту історія з моїми маратцями. Читати далі про кейк на клумбі