Surrender, the Book of Job, and William Blake

Today is the 260th birthday of William Blake, and on this special occasion, I wrote another reflection inspired by his illustrations of the book of Job. It is about the lessons on surrender.

When the Morning Stars Sang Together Butts set.jpg
By William BlakeThe Morgan Library, extracted from Zoomify by User:GGreer, Public Domain, Link

Surrender is one of the fundamental concepts of the meditative practice, and at the same time it is one of the most difficult concepts to understand, to accept and to enact in life. We often struggle with it, or even against it, again and again it puts us to test, and sometimes we pass it, while other times we fail. Surrender has to do with giving up something of our own and instead accepting the conditions of someone else. When we talk of meditation, or of spirituality, we often say that we need to surrender, and that calls for two questions. The first one: what it is that we need to surrender? The second one: when we surrendered, then to whom or to what?

The meditation I practice is about growth. It is about developing your capacities, about trying to become the best of what you can possibly be individually, and, as much as possible, improving your community and your society. In the process, we often develop a subtle ego, a feeling of moral or spiritual superiority, a false arrogance in believing that we know best how things should be done and what is the right thing to do, what is just and who deserves what. The first of our questions then would be relatively easy to answer (though not very easy to enact): we need to surrender, often, and repeatedly, all kinds of false ideas, false identities, false presumptions and habits, we have to try to gradually shed everything that prevents us from eventually manifesting our truest and purest Self and fully identifying with that Self.

Now, let’s talk about the Book of Job. It is one of the most puzzling stories from the Old Testament, perhaps because it is about surrender, perhaps also because it challenges one of the allies of our subtle ego, – a sort of retributive justice we often use to explain misfortunes (usually the ones that happen to others). It is a belief that suffering must always be the punishment for sin (and that whoever suffers must deserve it), and, correspondingly, that health, wealth, and happiness must always reward “goodness” and “righteousness”.

I’ve been inspired to ponder about the story of Job and to write this post (asecond one already), because a while ago I came across amazing illustrations by William Blake. He made two sets of watercolours and one set of engraved prints. Luckily for us, they are nicely collected and available in the public domain here [], and so I invite you to explore these illustrations also while you are reading the post. It means a lot, that of all the themes of the Old Testament, Blake worked so much on the story of Job.

So, here is the story of Job. Job is a righteous man, well-respected, just and pious. God has a discussion with Satan about Job’s devotion to God, and Satan claims that Job is only pious because he is doing well, he has everything one might want in life, but were he to be deprived of his wellbeing, he would not remain faithful to God. God accepts the challenge and allows Satan to take away everything that Job has: his wealth, his children, and eventually his health, to see that Job will remain pious even when the blessings he is enjoying are stripped away from him. At first Job stays strong, but eventually, as things get worse and worse, and also as Job’s friends begin to say that Job must have committed some sins, to be so badly punished by God, Job loses his calm. He insists that he has not done anything wrong, he doesn’t know why God is punishing him, and eventually he feels that to die would be better than to suffer so miserably. It seems, justice is a huge issue for Job, he feels that his suffering is not just, and so he calls on God in despair. This is why the book of Job is so interesting, so challenging and so philosophical at the same time. It contrasts our human sense of justice with the divine justice, our human character with divine qualities, our limited human capacities with the infinite nature of God.

The Lord Answering Job Out of the Whirlwind Butts set.jpg
By William BlakeThe Morgan Library, extracted from Zoomify by User:GGreer, Public Domain, Link

Then something happens. The Lord answers Job from the whirlwind. The response of God is very interesting, for in beautiful details it tells Job that while Job knows very little it is the God who is present and is working though all aspects of nature, all elements, the whole creation. It doesn’t directly respond to Job’s plea, but it brings his existence into perspective. Job recognizes his own caliber, and then God restores him back into his wellbeing, gives him back his wealth and family, his respected position, but, most of all, his solid faith in God.

Now, what are the lessons to learn from the Book of Job with regard to a meditateve practice?

I remember, one of the things I still had in my teenage years, was the feeling of closeness with God, the feeling of God’s presence, the sense that I could talk to God. It was not just the belief that God existed, but also the feeling of trust that God takes care of things, and everything will eventually work out. As I was growing up, I lost this feeling, became close to being an agnostic, and that has dramatically changed the emotional quality of my life. One of the first things I rediscovered once I settled into the practice of meditation, was that sense of emotional security, the feeling that things are happening the way they supposed to happen, and everything will be alright in the end. It isn’t just a belief, rather, it is a tangible feeling of the flow of energy that is healing, calming and comforting.

Something that occurred to me recently, also with the help of the story of Job, that to be able to “surrender”, we have to have at least some sense of who or what it is that we are surrendering to. We need to have and to sustain the experience of some Power that “runs” the universe, in all those beautifully detailed aspects that we read about in God’s response to Job. We need to trust that Power, whether we call it Divine, or Nature, or Universe, that it cares and takes care of everything, including us. This experience of the established connection with the Energy of the Universe is what ultimately sustains us through the challenges that life might bring, and it is the condition of us remaining balanced within and stable, even when the outside conditions are turbulent. It is not enough to rationalize and to understand, it has to be experienced, and the experience has to be established, as Job says (quoted by Blake): “I have heard thee with the hearing of the Ear but now my Eye seeth thee”. It was not enough to “hear” God for Job to maintain his sense of what God was, he had to actually “see” God, and that has restored his connection which he was losing when challenged with suffering. This is why we keep insisting in our meditation classes, that no matter how much you read, and how much you know, you will only progress on this path through daily practice of meditation, for that is the only way to have an actual real experience of  being connected to the Energy, and to establish that experience within you.

The Vision of Christ Butts set.jpg
By William BlakeThe Morgan Library, extracted from Zoomify by User:GGreer, Public Domain, Link

Something that often came up in the old Christian and anti-Christian arguments about the existence and nature of God with regard to the problem of evil, was the whole sense of bafflement, that Job also experiences, that how can the benevolent and powerful God allow for the “suffering of the innocent” in the world? A way to approach the issue from a slightly different angle in this: in the story of Job, who actually has the need for that drama of loss and suffering to take place? Does God need to test Job through suffering? Obviously, not. When God appears to Job and responds to him, Job’s suffering is never addressed, neither is the notion of justice, that is not what is at stake here. It is Job himself, who needs to go through this experience, firstly to be able to see where he is at, and how strong is his state, how pure and how true is his understanding of himself, how adequate is his understanding of and trust in God. Secondly, through this experience Job can learn, he can grow a little further, he can shed that (already very thin, after all he is a good and pious man) layer of subtle ego and self-righteousness, which, when tested with loss, pain and nightmares, makes him think, that he is the one who knows what is just, that he can make a judgement, and he is right to be disturbed when that judgement is clashing with reality, thus bringing God into question.

So perhaps we can try out this approach. When things are not going according to our plan and our preference, we can take on a challenge and use the unpleasant (disturbing or even painful) situation to test ourselves, our state, our attitudes, our reactions, unlimitedly, the level of out surrender. We don’t need to go through suffering as horrible and painful as that of Job, regular small or bigger challenges of our lives will do.

Про книжки

Поки друга частина мого поста про єдину художню книжку, яку я прочитала цього року (не вперше в житті, але вперше мовою оригіналу), перебуває в процесі написання, і може ви її побачите наступного року, ось тут книжка про медитаційні досвіди, яку я сама ще не читала, але якою захоплювалися кілька моїх знайомих, з нагоди різдва доступна безкоштовно (кіндл версія):

Якщо цікаво, беріть вже, бо не знаю, скільки часу вона буде доступна – мабуть кілька днів. Лінк який мені прислали були, був на британський амазон, який мені книжки не дав, але я пошукала на міжнародному (тт американському – в мене там кіндл рахунок, коли він настійливо пропонував мені перейти на канадський, я завбачливо відмовилася), і там його знайшла теж за безплатно.

Попереджаю, книжка незвичайна (я колись давно читала уривки), але нормальність і адекватність автора я гарантую – мої одні з найкращих друзів жили з ним кілька років, і кажуть, що він дуже нормальний дядько…

Медитація на роботі або lunchtime meditation – 1

Давно обіцяла написати продовження до поста Медитація в умовах війни, то ось воно нарешті. Звідки така дивна назва?

Справа в тому що останнім часом я майже не ходжу на наші типові заняття з медитації для початківців. Вони відбуваються переважно по вечорах, після роботи, тривають десь від години до двох, мабуть як і в Україні. Люди їх самі знаходять переважно через інформацію на вебсайті (оскільки заняття завжди безплатні – назва сайту проста –, зрідка через паперові афіші, оголошення чи візитки, а ще останнім часом тут популярний такий сервіс, називається meetup, через який люди шукають, куди б то сходити у вільний час. Ну і там на тих заняттях переважно виходить серйозний такий інструктаж – навіть в годину часу, якщо вміти, можна багацько всього втиснути, а в дві – то й поготів. Та й люди переважно приходять, які вже багато всякого перепробували, чакри-мантри-асани, всяке таке, особливо тут в Канаді повно всякого такого і люди часто досить відкриті до експериментів.

Натомість так вийшло, що замість тих от “нью ейджівських” інтенсивних занять останнім часом м проводимо “корпоративні медитаціі” – раз в тиждень в двох різних компаніях, по пів години підчас обідньої перерви. Зараз це головні офіси двох великих страхових компаній, і ще в процесі попередні розмови про одну організацію в сфері охорони здоров’я. Специфіка цих “обідніх” медитацій в тому, що тут особливо не розговоришся – нормальна медитація сама по собі триває хвилин 20-25, тобто на вступ залишається пару хвилин і на підсумки ще пару. Відповідно і зміст такої медитації має бути гранично простий, щоб не виникало ніяких особливих запитань, які б треба було роз’яснювати, ну і також настільки нейтральний в релігійно-духовному сенсі, щоб ні в кого ніяких реакцій чи претензій не було. Насправді спочатку не дуже просто розмовляти “нормальною” буденною мовою про медитацію, коли звик говорити про це мовою індійської духовної практики (між іншим, досить довгий час саме це зупиняло мене від того щоб писати про медитацію в блозі українською). Ну але з часом ця нормальна (англійська) мова якось виробляється, не в останню чергу завдяки американцям, які серйозно над цим попрацювали, бо в них і загальна публіка набагато менше відкрита до всього “чужого і дивного” ніж в нас. Як буде з українською – побачимо в процесі.

Ну то давайте я вам просто розкажу/покажу, як приблизно відбувається типова перша медитація. Якраз вчора вийшло так, що з двадцяти з гаком людей десь три чверті прийшли вперше, то була добра нагода провести знову найпростішу першу медитацію, і зацінить ефект.
Поки люди заходять, всідаються, готуються, на екрані ось такий слайд, до нього ж потім повертаємося підчас власне медитації.
Lunchtime Meditation Inro.001

Оскільки говорити особливо нема часу, то часом починаємо з простого слайду, що таке медитація, кажемо що медитація – це стан без думок, а часом і цей слайд пропускаємо теж.

Зазвичай я починаю з того, що пропоную сісти зручно, при бажанні зняти окуляри, роззутися, покласти обидві руки на коліна відкритими долонями догори, і спрямувати всю свою увагу всередину. Це такий інтроспекційний момент – подивитися, в якому я зараз стані, що мене турбує, що відволікає, що вимагає моєї уваги. Ми дуже часто взагалі не усвідомлюємо свого стану, ну то це така корисна вправа на хвилину. Потім пропоную відкласти всі ці “справи” і турботи на пізніше, прийняти свідоме рішення, наступних десять чи скільки хвилин (насправді виходить десь 20), виділити собі. Далі починаємо найпростішу комбінацію жестів і тверджень – запам’ятовувати нічого не треба, цю послідовність разом з рекомендаціями як медитувати вдома люди отримують на папірці (або електронною поштою).

Ну що, поїхали?

Continue reading

Стара Австралія і маорійський новий рік

Хотіла назвати цей пост “Моя Нова Зеландія”, чи може “Моя Австралія” але подумала, що це все-таки було б трохи оманливо, зважаючи на те, що в тій частині світу я ще не була – поки що недомандрувала. Для мене Австралія, або Нова Зеландія, або обидві (я розумію, що вони дуже різні, і не так щоб зовсім близько, але на моїй мапі вони зовсім поруч, і якось взаємодоповнюються) – на першій позиції серед тих місць, які я б хотіла не просто відвідати, а пожити там, ну хоч би з рік, а краще – кілька років, а там далі – хто зна…

Це якесь таке місце, яке видається з одного боку цілком чужим, врослим корінням в якусь таку міфічну культуру, в якій те, що в нас давно минуле, і давно забуте, якимось чином цілком близько, і ще майже можна торкнутися, якщо не його самого, тоді принаймні його безпосередніх слідів. А разом з тим, це старе місце таке ще молоде, непереобтяжене історією, ні західною, ні східною, видається місцем, жити в якому було б цілком комфортно, і, в якомусь сенсі, знайомо. Я часто чую порівняння, що австралійці схожі на канадців, минулого року в Індії зустріла була румунку, яка живе в Новій Зеландії і казала, що тамтешні університети люблять наймати на роботу канадських колег. Ну, то таке, вступ :).

Вперше я торкнулася старої Австралії влітку після закінчення університету. Я кілька тижнів волонтерила в Швейцарії в одній організації, яка проводила міжнародні типу конференції з conflict resolution, чи радше reconcilliation. (Ось я про це писала в пості “Моя Швейцарія”). Мене призначили волонтерити в “офісі” в невелику але різношерсту компанію всяких приблизно студентів – крім мене там ще був один американець, одна полька, одна сербка, одна ліванка, один трінідадець і одна новозеландка, одним з наших завдань було транскрибувати аудіо записи доповідей попередньої конференції. Перша доповідь, яку я транскрибувала, була від якоїсь тітки з австралійських аборигенів, з ґенарації вкрадених поколінь, яка втекла з інтернату і сама повернулася додому (майже як в тому фільмі про кролячий паркан, чи якомусь подібному). На той час вона була одним з лідерів аборигенської спільноти в Австралії, і переговорів примирення, і її історія справила на мене неабияке враження. Після того першого разу, мене ще багато разів торкалося Австралія, хоч може не так виразно, а радше на рівні нагадування. Я дуже люблю австралійців, і маю про них багато хороших спогадів. Дійсно не можу дочекатися тої часу, коли зможу доторкнутися Австралії в реальному часі і просторі.

В нашій медитаційній практиці вважається, що система тонкого тіла людини (енергетичні центри і канали) є віддзеркаленням, чи мікрокосмічним втіленням такої ж системи в макрокосмічному вимірі. Цей макрокосмічний божественний прояв системи енергетичних центрів і каналів називається Вірата, всесвіт є тілом Вірати. Але так само ця система проектується на нашу Землю, різні частини Землі, материки, країни, окремі природні феномени є проекціями різних енергетичних центрів, або принципів, і несуть в собі енергію тих принципів. Якщо говорити в сенсі практичної релігійності, можна сказати, що божества, як є персоніфікаціями цих різних принципів, живуть і проявляються в тих місцях (виразніше ніж в інших). Так от, в цій системі Австралія – земля Ґанеші, а Нова Зеландія – його брата Картікеї. (Я згадувала в цьому пості про Улуру – він є мабуть найбільшою в світі сваямбгою Ґанеші.)

Про двох божественних братів є така ось історія, яка трохи світла проливає на різницю їх “характерів”. Їм влаштували конкурс :), сказали, хто швидше зробить коло (чи три?) навколо Матері-Землі, отримає приз. Ну, Картікея довго не думав, осідали свого павича і полетів. А Ґанеша подумав: куди мені з ним тягатися, в мене транспорт – сіра миша (або щур), я Картікею ніяк не пережену. Але тоді він подумав: але ось тут моя мати (Парваті, або Шакті), хто може бути більший і важливіший за мою матір? Ну то він просто обійшов раз (чи три?) навколо своєї матері і отримав приз, поки Картікея прилетів назад, конкурс давно закінчився. Вони обидвоє “воюють” проти зла, тільки роблять свою роботу по-різному. В той час як Ґанеші не треба нікуди “йти”, він робить свою роботу перебуваючи на місці, і те, чи той, що перебуває під його захистом в цілковитій безпеці просто тому, що жодне зло не може навіть підступитися до Ґанеші, Картікея завжди готовий вирушити в далеку дорогу і виконати свою роботу таким чином. Він дуже ефективно поборює всяке відьмацтво, і інші нечисті (яке доречне українське слово!) практики, тому ми говоримо мантру Картікеї, якщо відчуваємо якісь негативні впливи в цій сфері. Оця ось готовність до мандрів, до подорожі  якось інтуїтивно вчувається мені в маорійському дусі.

Маорійці зі своєю легендою про походження з океану, в якомусь сенсі протилежні до пустельних австралійських аборигенів, хоч, може вони власне тому і є взаємодоповнюючими протилежностями. Їх новий рік (у багатьох, хоч не у всіх племенах), припадає на перший день нового місяця, в період коли сузір’я Плеяд видно в небі перед самим світанком. Плеяди перед світанком в них там якраз вже видно, а новий місяць буде якраз за кілька днів, що власне і спонукало мене написати цей пост. В моїй картині світу вони присутні завдяки одному з моїх най-най улюбленіших фільмів всіх часів і народів, про який я вже писала колись давно – ось тут копія старого допису в жж, це в свою чергу копія ще на кілька років старішого мого поста на форумі “Культура” сайту Майдан.

Якщо ви не бачили, і зможете його знайти – подивіться обов’язково, ось кусень саундртрека з кадрами з фільму:

Оскільки мені самій захотілося його знову подивитися (давно не дивилася), а шукати диск десь в котрійсь коробці ще не розпакованій після переїзду було ліньки, я погуглила, і подивилася його в онлайні ось тут:

Маратське музичне: Сат-Ґуру, втілення Омкари, 400 з гаком років тому…

Ґуру Пурніма – свято повного місяця, коли поклоняються принципові Ґуру (або втіленню того принципа, якщо в когось є Ґуру) зазвичай припадає приблизно на липень, цього року це буде 12 липня.

Після кількох місяців перерви я вирішила відновити свої музичні вправи і спробувати вивчити до Ґуру пурніми цю ось пісню (вибрала кліп з найнейтральнішим відео рядом, в ютюбі є багато версій власне цього аудіо трека з різним, переважно надто кічовим як на мій смак, візуальним супроводом).

Приблизний переклад перекладу:

Ти втілення Омкари, ти Сат-Ґуру, здатний навчити доброго знання,

Батько і захисник сиріт, я кланяюся тобі.


Кланяюсь тобі, як батькові, ти володієш скарбом милосердя і добра

Ти звільняєш мене від ярма ілюзії і спокус.

Хто врятує мене від моїх слабостей,

Як не ти, мій співчутливий Сат-Ґуру,

Кланяюся тобі.


Мій Сат-Ґуру, ти – океан радості,

Ти – фундамент трьох світів.

Мій володар, мій Ґуру – втілення світла

В порівнянні з тобою сонце і місяць тьмяніють,

Ти сам є сонцем, місяцем,

Ти світло Вед.

Кланяюся тобі.


Екнат каже: мій Ґуру, ти справді Парабрамга

Твоє ім’я весь час на моїх устах.

Кланяюся тобі.


Не знаю, чи мені вдасться її осилити, вона складна, в першу чергу ритмічно, ну і мелодично теж не проста, навіть якщо не замірятись на всі деталі і пропускати алапи (це імпровізаційні вставки на “а”), і лише пробувати засвоїти основну лінію композиції. Два роки тому ми їздили в двотижневий медитаційний тур і пробували з хлопцями її розібрати і вивчити – спромоглися лише на приспів :). Ну, це могло би бути свідченням нашої музичної здатності (ти то пак нездатності), але краще списати на складність пісні. В будь-якому випадку індійські класичні і семі-класичні коппозиції для західної людини – це вже рівень ого.Ритм тут – швидкий екталь – ритм з 12 ударів в циклі (щось я навіть не знаю, як це по-українськи правильно сказати), причому в цьому ритмі на третій і дев’ятий удари припадає по два удари, а на четвертий і десятий – по чотири. Звуконаслідувальними словами цей ритм, якщо повільний, звучить так:


1 дгін – 2 дгін – 3 дгаґе – 4 тіракіта – 5 ту – 6 на

7 кат – 8 та – 9 дгаґе – 10 тіракіта – 11 дгін – 12 на

Але швидкість в цій пісні десь близько 270 ударів в хвилину, якщо це комусь щось каже. Ну, щоб уявити краще, на один рядок пісні “Омкара сварупа сат-ґуру самартха” припадає два ритмічні цикли, тобто 24 удари. При такій швидкості цей екталь навіть почути нормально складно, навіть якщо його не ускладнювати, а вони ще в часом приспіві і інструментальних програшах грають не основний ритм, а якусь варіацію. Єдине, що допомагає зорієнтуватися, де ти є в ритмічному циклі – те що тут в пісні манджіра, дзенькало, дзенькає на перший удар циклу. (Якщо раптом комусь цікаво почути, що таке екталь, кажіть, я покажу.)

Це маратська абганґа, це слово я вперше почула від свого вчителя музики, в стосунку до одної з моїх згодом най-найулюбленіших пісень, правда він тоді не пояснив, чим абганґа відрізняється від інших пісенних форм, він взагалі багато що не пояснював, а мені не завжди вистарчало наглості питати. Добре, що Вікіпедія тепер набагато обізнаніша, хоч і не завжди адекватно, тепер вона знає таке слово, і каже, що це специфічний вид маратських devotional – як це правильно перекласти – побожних? чи духовних? пісень з традиції поклоніння Богові Вітталі. Шрі Віттала, або Віттоба – одна з форм Крінши, або Вішну, що, втім, майже те саме. Автор слів – маратський святий Екнат, вважається, що він жив в другій і третій третинах 16ст, я тут кільком людям (якщо вони ще тут), показувала колись пісню Дзоґава – вона теж на його слова.

Про святого Екната є багато цікавих історій, може колись пізніше розкажу, на приклад, про те як він святу воду з Ґанґи віслюкові віддав. Він є другою ланкою в маратській традиції святих поетів, які сильно вплинули на культуру і історію цього регіону. Так щоб в одному реченні – народився в родині багатих брамінів, рано осиротів і виховувався дідом з бабою, ще дитиною втік з дому щоб служити своєму ґуру (який, до речі, був поклонником Даттатреї, тобто Аді Ґуру – первісного Ґуру, – можливо ця абганґа якраз і є своєрідний homage), через 12 років з наказу свого ґуру повернувся додому, одружився, потім до нього почали приходити учні вчитися, є навіть така легенда, що ніби-то сам Шрі Крішна прийшов до нього і прикидався його учнем теж 12 років, не виключено що для того, щоб захищати його від нападок “добрих сусідів”. Сусіди його переслідували, бо він відмовлявся визнавати і дотримуватися кастового поділу, ходив в гості до недоторканих і приймав їх в себе вдома, їв з ними. Ну, така от анти-клерикальність, спрямованість на внутрішню суть, радше ніж зовнішні ознаки була одною з рис цієї маратської традиції святих поетів. Деякі з них були цілком простими людьми, є одна історія про як один святий, який був шевцем, прийшов до іншого, який був гончаром, і привітаю його якоюсь високо-філософською, а разом з тим поетичною фразою про Бога-Творця. Ще хтось був незаконно-народженим. Вони писали свої пісні і трактати народною мовою, перекладали на мараті (чи переповідали) з санскриту важливі традиційні тексти.

Ну, цю тему я теж відкладу поки що, бо замість одного речення вже вийшло шість, але не виключено, що згодом колись продовжу, бо мені самій це страшенно цікаво, тим більше що для того щоб щось про це написати мені доводиться підчитувати і дошуковувати, бо часто я лише чула якісь уривки, і ще щось прослухала, а щось забула. Якщо це комусь ще цікаво – коментуйте, щоб я знала, що цікаво…


Про наш медитаційний центр, як воно було колись ще так недавно

Я взялася докатегоризовувати недокатегоризовані старі жж пости – вже доходжу до кінця, і там надибала на лінк одно сайту, по якому я дуже любила колись лазити, особливо на початку моїх медитаційних досвідів. Цей дядько, який пише на тому сайті, швейцарець, я навить рекламувала тут його одну книжку, коли вона промоційно була кілька днів безплатною на амазоні, і мене він завжди надихав. А потім так сталося, що його наймолодша дочка була у Вайтарні десь 3 місяці в той сам час як і я, і тоді я вже надихалася цією дівчиною, молодшою за мене років на 5, але настільки зрілішою, що можна було б подумати, що вона за мене набагато старша, якби не її така вибухова здатність до веселощів, і любов до фану.

Так ось, пішла я на той сайт, а там останнє оновлення – його такий трохи ностальгійний і як завжді казкоподібний пост про наш медитаційний центр в Мумбаї, про який я писала десь рік тому…

Room 204. February 2010. Yet another time the Vashi Center for Applied Consciousness Research has proven its worth.

We are like scattered star fighters, roaming in the vast galactic night of this cosmos of illusions, fighting a war against foes we do not always recognize, mostly ourselves.

The Center is like a Mother Ship, fully equipped with hospital, repair and maintenance facilities and a congenial rest and recuperation environment. When the damaged star fighters dock there to service the engines and rewire the circuitry, we bring ourselves, that is, we bring both the friend and the foe in that ongoing battle. Actually we bring in the full battlefield because the battle is always inside even though we often mistakenly think that it is outside.

Spacecrafts fly in from all corners of the planet, Australia, China, Rumania, India, and Switzerland… Space travelers are often exhausted and weary; there are women and men, elderly and children and the occasional raving lunatic who entertains and worries the staff of the Mother Ship.

The ship is under the command of a young admiral who goes about his own errands but keep an ever-watchful eye on all things. His wife, a healer and a priestess who connects to the Force emitted by the benevolent ruler of the galaxy, runs the regeneration programme.

Indeed there is a special charm, a grace that is beamed from the high abode of the Queen on the Mother Ship. Visitors settle in, gradually positioning themselves to catch the beam and the healing process starts. The staff provides the operating system, procedures ad advice to establish the connections. No one can predict exactly at which point of the treatment we debug the corrupted files and download the reality master copy. But it works.

We don’t quite know when the starships are recharged with the Force of the beam. But it works and it has to do with the reality check switch.

“ How does it work? “ The puzzled pilots do ask sometimes such questions.
Some say it works because the star fighters are repositioned and carried by the waves on the flight path of the beam. It is then a matter of location and trajectory. Many say it works also because of the lore of the priestess who is a carrier of the Queen’s blessings. Other say it works because of the Shraddha encryption that opens the locking system so that we may receive the beam.
“What is Shraddha?” they then ask.

But there should remain a few secrets on the modus operandi of the Mother Ship.

Медитація в умовах війни

Про це мабуть слід було почати писати десь в грудні, але обставини склалися так, що банально не було часу, та й настрій був трохи не той, так що може якраз зараз і є вчасно… Я спробую написати серію how-to постів – про те як можна практично спробувати медитувати, крок за кроком.

Зразу дисклеймер, що все, що я казатиму, стосується лише одного-єдиного виду, чи методу медитації, який називається sahaja yoga або sahaja meditation. Більшість сучасних популярних на Заході медитаційних технік (крім, можливо, до якоїсь міри дзен-буддизму), суттєво відрізняються від цього виду, і щодо деяких з них ця різниця підтверджується результатами наукових досліджень, хоч, поки що, не дуже численних.

Ви може спитаєте, до чого тут війна?

Один чувак (російського походження, але останні роки працював на заході – в Америці і Італії) досліджував динаміку патернів мозкових хвиль (чи як це по-українськи називається?) при проходженні кількох стадій власне цієї медитації, і в одному з його досліджень він показував медитуючим потенційно-травматичні картинки, чи відео. Виявилося, що люди, які вже якийсь час практикували регулярну медитацію за цим методом, мали кращу ніж інші відпорність до впливів цих травматичних стимулів в першу чергу, а також швидше відновлювали свій нормальний стан, тобто позбувалися впливів травматичних стимулів. Ну, це все обмежений науковий експеримент, залежний від передумов і інтерпретацій, чому саме медитація “працює” – інше питання, на нього поки що наукової відповіді ніхто не дав, і невідомо, чи колись дасть. Тому це так, всього лише цікавий факт :).

Але безвідносно до того, що може, чи не може наука, людський досвід ніхто не відміняв. Тому ці пости я писатиму власне з точки зору свого власного досвіду, а також враховуючи досвід людей, з якими мені доводилося медитувати за останні вісім років (для багатьох з них це був перший досвід медитації). Так от, з точки зору людського досвіду, медитація в умовах війни – це в першу чергу захист, в другу чергу мабуть – здатність адекватної дії.

Чому захист – зрозуміло, бо війна – це напад. Захист тут, в першу чергу, психологічний, як от в тому експерименті із страшними картинками, який я вище згадувала (хоч і не лише психологічний, але про це може колись іншим разом 🙂 ). Але це не пасивний дитячий захист, як от, заховатися під в шафі, чи за фіранкою, чи чи просто міцно заплющити очі – як в прямому сенсі, так і в метафоричному. Цей захист “живий”, він створюється потоком нашої власної внутрішньої енергії, чим краще, сильніше вона “тече”, тим ефективніше працює цей захист в першу чергу, і тим легше його відновити, якщо “ворожим елементам” все-так вдалося десь пробити в ньому діру. Медитація потрібна для того, щоб в першу чергу встановився правильний потік цієї енергії, ну і потім з часом щоб він посилювався.

Про адекватну дію – тут мабуть щонайменше два аспекти – в першу чергу завдяки медитації виразнішим стає усвідомлення чи розуміння того, що насправді відбувається, як в всередині нас, так і ззовні. Другий аспект – чіткіше відчуття того, що саме потрібно і правильно робити в цій конкретній ситуації. Я пишу “відчуття”, тому що це свого роду інтуїція, радше ніж раціональні міркування, хоча є й інші, конкретніші способи визначення правильної дії, але про них колись пізніше.

Колись одному з моїх віртуальних друзів дуже сподобалася написана мною фраза про те, що на відміну від типового сприйняття медитації, ця техніка не продукує “медитуючі мішки з картоплею”, вона не надто підходить переконаним вегетаріанцям, ідейним пацифістам і тим, хто не вірить і існування зла. Навпаки, тут йдеться про вишкіл воїнів “армії світла”, призначення яких – виявляти і поборювати зло, в першу чергу в собі, а згодом також і ззовні. Хоч ця боротьба ведеться нетиповими і не завжди видимими способами, але вона йде весь час, в цьому сенсі медитація – це постійний вишкіл воїна, а також гартування воїнського щита і меча, тобто адекватного захисту з одного боку, і адекватної дії з іншого.

Краса цього виду медитації в тому, що якщо все відбувається правильно – тоді воно відбувається легко, природно, спонтанно. Для того щоб наша внутрішня енергія почала діяти, потрібне в першу наше чисте бажання, в другу чергу – трошки дисципліни, всі решта “складники” вже є просто в силу того, що ми живемо в цей час, коли працюють такі енергії, які раніше не проявлялися. Я розкажу наступного разу детально, як можна спробувати медитувати, але для тих, хто дочитав до кінця, якщо дуже нетерпиться – можете спробувати зараз спрощений експрес-метод :). Він мабуть не для всіх спрацює, але чи спрацює для вас, чи ні – не знатимете, якщо не спробуєте, це 5 хвилин часу займе,  дивіться.

Медитація, ну чи перша її стадія – це стан без думок.

1. Сядьте зручно, розслабтеся, відкрийте обидві долоні. Спрямуйте всю увагу на цю ось картинку, але не напружуйте її (увагу).

2. Добре, тепер ліва рука залишається далі з відкритою долонею (не робіть ніяких хитрих комбінацій з пальцями як в кіно показують, просто тримайте долоню розслабленою і відкритою). Праву руку покладіть донею донизу на тім’яну кістку, тобто на верх голови, можете трохи притиснутий, або навіть порухати шкіру голови, зробивши круговий “масаж” цього місця, бажано за годинниковою стрілкою.


3. Тепер треба сформулювати своє чисте бажання – тут можна просто сказати: “я хочу відчути стан медитації“. Або, якщо хочете, можете звернутися до своєї внутрішньої енергії: “будь-ласка, дай мені відчути стан медитації“. Це можна повторити кілька разів, а можна і не повторювати.

4. Тоді покладіть праву руку назад, щоб вона була відкрита, як і ліва, і посидьте кілька хвилин в тиші. Якщо хочете, можете закрити очі.

5. Через якийсь час подивіться, чи змінився ваш стан – чи сповільнилися думки, чи може вони взагалі зникли, чи змінився емоційний стан, чи розслабилися м’язи. Зверніть увагу, чи може раптом ви відчуваєте потік енегрії в долонях, на пучках пальців, чи над головою.

Якщо ви нічого не відчули – не розстроюйтеся, експрес-метод не для всіх відразу працюватиме, якщо вам цікаво – я згодом розпишу детальніший процес, який може виявитися ефективнішим для вас.

Ну що? 🙂

Ранньо-ранкова медитація – 2

Продовження, попередній пост тут.

Я вже писала в попередньому пості, що перший “рівень” нашої медитації, це стан “без думок” – “нір-вічара” на санскриті (думки тут маються на увазі в широкому сенсі, тобто включають асоціації, візуальні образи, символи, невербальні реакції, кольори, і т.д.). В якомусь сенсі, цей стан є метою, тобто ціллю медитації (грецький телос), але з іншого боку він є лише її початком. Коли ти в цьому стані, то ти відповідно в медитації, і часом для того, щоб бути в медитації взагалі нічого не треба робити – ти просто “там”, чи радше просто “тут” – стан без думок часто описуюється як перебування в теперішньому часі, в той час як думання, кажуть, завжди спрямоване на минуле або майбутнє. “Тут” можна теж інтерпретувати як “внутрішнє”, спрямування уваги всередину, на відміну від розпорошення уваги назовні, але така інтерпретація неоднозначна, і потребувала би уточнення. Все ж, нажаль, переважно ми все-таки не “тут”, а десь “там”, тобто переважно думок повна голова, і медитаційного стану треба якось досягати. Часто буває так, що навіть торкнувшись його на хвилю, губиш його знову і знову – тобто замість того щоб зануритися у воду з головою, стоїш при березі, і хвиля медитації то накочується, то знову втікає. Часом думки наші настільки важливі для нас, що так і не вдається їх відпустити – хоч годину просидів, а так цілу годину і продумав.

Якість, тобто стабільність і глибина медитаційного стану взаємопов’язана із, і залежить від, з одного боку того, наскільки потужний потік нашої внутрішньої енергії, а з другого – від того, наскільки вільно вона може протікати через всі чакри вздовж хребта. Чим більше вони поперекошувані, або чим більше в них назбиралося всякого сміття, тим важче їй через них протекти. З іншого боку, якщо протекти через всі чакри вдалося навіть найтоншому потічку, тоді ця внутрішня енергія під’єднується до “світової” чи “космічної” енергії як до безлімітного акумулятора, і може звідти “підзаряджатися” (yoga – зв’язок, з’єднання). Паралельно, вона починає направляти пошкоджені чакри і вичищати з них сміття. Чим довше їй вдасться пробути в такому підключеному стані, тим сильнішою вона стає, і тим більше більше їй вдасться винести сміття, і краще збалансувати систему. Зв’язок з думками такий: думки перекривають їй прохід через шосту чакру, відповідно чим більше думок, тим складніше їй проходити через цю чакру, а отже і виконувати решту своєї роботи. Разом з тим, чим сильніша сама енергія, і чим більше вона отримує нашої уваги, тим краще вона здатна вимивати думки, які не дають медитувати.

Виходить тоді, що те, що ми називаємо медитацією (в сенсі процесу) може означати різні речі, різні “дії” (як “активні”, так і відносно неактивні, як, наприклад, спрямування уваги, чи набуття певного “наставлення” (attitude)), метою яких є досягнення, утримання чи поглиблення медитації як стану, йоги як зв’язку. “Дії” можуть бути спрямовані на те щоб

1. заохотити внутрішню енергію до роботи – “підняти” її (для цього є проста”вправа” – комбінація жестів руками, плюс увага і власне бажання)
2. допомогти їй, використовуючи прийоми, завдяки яким можна ефективніше позбуватися сміття (їх є багато всяких і різних, якщо комусь цікаво – питайте, розповім)
3. нічого не робити (ну чи не заваджати), і просто насолоджуватися станом.

Якщо зв’язку нема, або поки він слабкий, тоді ймовірно, що ми робитимемо перше і друге. Якщо він задовільний або так-собі, тоді на власний розсуд робитимемо друге або третє, або їх комбінацію. Якщо зв’язок сильний і глибокий – тоді ймовірно що робитимемо третє, тобто не робитимемо нічого, або якщо і робитимемо щось – то не заради досягнення результату, а просто від радості чи в задоволення.

Тепер, нарешті, про ранньо-ранкову медитацію. Continue reading

Ранньо-ранкова медитація – 1

Така смішна тавтологія виходить при перекладі англійського early-morning meditation. Ну от можна ж би було сказати просто “ранкова” – навіщо так ускладнювати? От тільки справа в тому, що ця рання медитація, як виявляється, має інше призначення, інший “процес”, і відповідно інший формат ніж інші медитації, тобто медитації в інший час.

Я чула, мабуть десь від початку своїх медитаційних вправ, що найкраще вставати і медитувати дуже рано, о четвертій (чи пів на п’яту). Відповідно підчас свого першого довготривалого перебування в Індії, а це було десь за півтора року після того як я почала щоденно медитувати, за чотири місяці моєї Вайтарни не встала десь між четвертою і п’ятою я може разів з десять, а то й менше. Втім, то була Вайтарна, прокидатися там було дуже легко, в мене все ще тривав початковий період медитаційного життя – такий собі “медовий місяць”, коли медитація сама тече, коли все легко, просто, і виразно, і коли будні, здається, перестають існувати, натомість свята бувають мало не через день, як мінімум десь раз в тиждень – якщо під святами мати на увазі особливі медитаційно досвіди, якими тебе на початках просто завалює, як західних дітей різдвяними подарунками. Ну і якщо не встанеш рано, тоді ворони десь близько шостої зчиняли такий рейвах на даху, що зрозуміло було – краще було встати раніше. Між іншим, цієї весни ворон майже не було – мабуть в цю перед-дощову пору надто мало всяких смачних жуків і кузьок, і їм там нема що їсти. Зато були всякі інші птахи, яких восени не буває, в тому числі коял – індійська зозуля, яка вважається наймелодійнішим чи наймузичнішим птахом, колись може дам вам послухати – я записала, хоч не надто вдало, бо без нормального мікрофона.

Повернувшись з Індії, продовжувати щодня вставати раненько в зимовому Торонті майже нереально – для мене це завжди велика боротьба. Часом мені це вдається навіть кілька тижнів під ряд, а потім якась післяпівнічна гулянка вибиває з графіку, ну і я досі не навчилася лягати достатньо рано щодня, щоб могти відповідно рано вставати. Але боротьба триває – цьогорічна Індія навчила мене не гризти себе за поразки, ставитися до них з гумором, починати щоразу спочатку, тому експеримент ранішнього виставання можна вважати діючим.

Особливість нашої медитації в тому, що вона має бути спонтанною, без натуги, без напруження, без активної дії того хто медитує. Вона є в якомусь сенсі результатом, можна навіть сказати побічним ефектом, потоку нашої внутрішньої енергії (це все умовно кажучи). Коли ця енергія починає вільно протікати через нас (таким чином вона під’єднується до загальної космічної енергії – щось таке), коли ми їй це дозволяємо, точніше, коли не заваджаємо, думки автоматично сповільнюються, і з часом зникають взагалі. Оця тиша і є першою “фразою” чи першим рівнем медитації – стан без думок, “нірвічара” на санскриті.

Медитація, а з нею і вільний потік нашої енергії припиняється (чи зменшується, сповільнюється, призупиняється), якщо ми починаємо їй (тобто енергії) заваджати – коли включаються наші его із супер-егом, головні породуценти думок, і коли їм вдається заволодіти нашою увагою. Коли ми повністю віддаємо свою увагу своїй енергії, ми перестаємо бути суб’єктом, ми стаємо духом. Властивість і здатність духа – спостерігати за грою і насолоджуватися (насолоджуватися – грубе слово, воно не передає тої тихої, спокійної і глибокої радості, яка є радістю духа). Дух не має “я”. Як тільки включається “я” (о, як я класно медитую, скоро можна буде сказати, що я досягаю наступного рівня), увага відразу втікає від духа на “я”, тобто виходить що нашому егові вдалося нас відволікти. Як тільки включається своєрідне “ти” (от бачиш, нічого в тебе не виходить, завжди в тебе так, тільки досягнеш тиші, зразу все зіпсуєш своїм дурацьким егом) – це вже супер-его підіграє егові у справі відволікання уваги від духу.

Як того стану духа досягнути в першу чергу – на то є багато всяких різних нескладних способів, суть в тому щоб спрямувати увагу (але без примусу і натуги, бо тоді нічого не вийде) всередину і на сферу духа, підсилити внутрішню енергію, а також підтримати внутрішні якості, які сприяють її вільному потокові, але все це без напруги, і без активної дії – як саме це робиться – можу колись іншим разом розповісти. Часом взагалі нічого не треба робити – сів, відкрив долоні, а вона сама тече, тільки не заваджай. Як той стан утримати – інша справа і інша гра, суть в тому щоб не вестися на провокації ега з супер-егом, але вони з часом стають все тонші і тонші, хитріші і хитріші, апелюють до щораз глибших і давніших страхів, щораз заповітніших і чистіших (а все ж не досконало чистих) бажань, тобто треба не втрачати пильності, знаходити щоразу нові способи їх перехитряти, і міцно триматися своїх основних орієнтирів, чи може краще так сказати: впевнено але ненапружено стояти на своєму справжньому, відчувати виразно, що справжнє, а що – ілюзія. Я про ці ігри вже здається трохи писала раніше, може й потім більше напишу також.

Тобто в той час як сама медитація спонтанна – її неможливо якось присилувати, для того, щоб їй не заваджати потрібна певна дисципліна уваги, певна практика, прикладна наука, техніка (техне?), набір випробуваних способів, які можна навчитися відчувати і по-різному комбінувати… Про це теж колись іншим разом (ггг, от як я сьогодні ухиляюся від всього конкретного). Ранньо-ранкова медитація є одним з таких способів підтримувати і покращувати загальний медитативний стан. Ну а оскільки мені вже десь пів години тому треба було піти на вечірню медитацію, щоб рано лягти спати і рано встати, то більше про неї я вам розповім наступного разу.


В коментарі до котрогось з попередніх постів про Вайтарну я вже писала, що Гьольдерлін (здається, в котромусь листі, який десь цитує Гайдеґер) казав, що всі святі місця на землі є насправді одним і тим самим місцем, чи щось в цьому стилі. Там само я писала про ті місця в Індії, одним з яких є Вайтарна, які докладаються до моєї “внутрішньої Індії”. Внутрішня Індія власне і є для мене тим єдиним і спільним “місцем” – свого роду космічною (космос в грецькому, а не сучасному сенсі) площиною, чи може навіть краще сказати “глибиною”, до якої належать, і з якої проростають всі мої святі місця.

Називати цей духовно-просякнутий простір Індією, чи якось інакше – це для мене питання несуттєве, мабуть я просто ще не знайшла справжньої назви, тому назва “внутрішня Індія” є умовною. З таким самим успіхом я б могла називати це “океаном”, чи якось інакше. Але щоб остаточно розвіяти враження, що цей простір обмежується реальною фізично-географічною Індією, я розповім вам про одне з таких “моїх” (хоч насправді “наших”) місць, яке до реальної Індії жодного стосунку не має, зате має стосунок до “індіанців”.

Canajoharie – це місце у “верхній” частині штату Нью-Йорк, десь 7-8 годин їзди від Торонта, біля Албані. Назва індіанська, тут колись було містечко могоків. Я собі не зовсім уявляю, якою була їх проживально-міграційна практика, бо вони з одного боку побудували тут дерев’яне місто навіть з церквою (частина їх були вихрестами), але з іншого боку частину року проводили дальше на південь, тобто так виглядає, що все ще практикували сезонні міграції. Канаджохарі відоме тим, звідси був один з найвизначніших могокських вождів – своєрідний індіанський Мазепа чи Сагайдачний, відомий заходу під іменем Джозеф Брант. Він був важливою фігурою американської війни за незалежність, мріяв про самостійну могокську державу, у війні вів якийсь час самостійну політику, прикидаючи, які комбінації союзництва будуть вигіднішими для його народу. Був відомою і популярною фігурою британського королівського двору, вів переговори на рівних з президентом Вашінґтоном. Вкінці кінців у війні він вирішив стати на британський бік (мабуть, британці пообіцяли йому кращі умови, ніж американці). Може, він таки правильно вирішив, бо після війни американці повністю зруйнували тодішнє Канаджохарі, і винищили майже всіх могоків, які залишилися на території Америки (теперішнє містечко розташоване в трохи іншому місці). Тим, хто разом з Брантом воював на британському боці уряд виділив землі в околицях Торонта, в тому числі досі існуючу, хоч суттєво меншу ніж на початку, територію для резервації вздовж Великої річки (Grand river). Канадські могоки, хоч і не без типових проблем всіх інших північно-американських індіанців, якось ще досі більш-менш існують, мають свої школи, якесь самоврядування, релігійні якісь інституції, щось таке. Може я колись пізніше напишу щось більше про Джозефа Бранта, але зараз я хочу розказати про інше Канаджохарі – не індіанське, а “йогівське”.

Читати далі