On gurus and shishyas, teachers and disciples…

We watched a Marathi film Katyar Kalijat Ghusali about music, musical traditions and the learning or grooming of the artist. The film is excellent, and no wonder, it is based on the old Marathi play, the music for which was written by Pt. Jitendra Abhisheki, who was the guru of my first Indian music teacher, Arun Apte. In the film, they have retained a number of songs from the original play, and, of course, it had to remind me about my four months of learning music in Vaitarna, and also about some of the stories Arun Apte was telling about his guru and their relationship.
It is really amazing, how the story in the film touches on the subtleties of the guru-disciple relationship. I will probably need to watch it again, and perhaps more than once, to understand more of it – if you only have a hint of this experience in your own life, and especially if you are not really a part of that tradition, it’s not easy to understand it beyond the superficial level of the apparent.
The film is about the stages of the maturing of an artist, and the challenge in maturing without a guru who can instruct you, or without one who is willing to do so. Yes, of course, it is also about going beyond the ego – that most difficult arrogance one acquires, when one begins to master some, even tiny aspects of the art, and this is the message the film claims to deliver, from the very beginning till the end. But I don’t think this is the most valuable message of this story, at least for me that was not what felt most important, inspiring and meaningful. It was interesting to see struggles the hero has to go through to connect gradually to deeper and deeper sense of music – through learning the knowledge, then imitation to the point of identification with the guru, then to mastering a different style, and perhaps eventually finding one’s own style, though this film finishes at the point when that stage would have probably just start.
What moved me the most, was the importance of being “recognized” and blessed by your guru to go on being an artist. It is not just about the learning and the instruction, and not about the ego-oriented achievement or pride, but about that special love and care that flows between the guru and the disciple, both ways, that ties them together, for that special kind of relationship that exists between the two, part friendship and part parent-child relationship, both of them together, and yet neither of them, but something else, the relationship that becomes even more beautiful because of the difference and uniqueness inherent in it. So when the guru witnesses the disciple who has mastered the art, not only the technical proficiency, but also the respect for the art and for other artists, and has met the essence of the art, that is the greatest and the only gift that disciple can offer back to the guru, as gratitude for all the lessons, for the generosity and the dedication that the guru has given while teaching. That is why it is so important for the hero in the film to have a chance to sing for both his gurus.
Maybe I’m wrong in saying that one has to be Indian to really get to the heart of what it means to be a disciple and to have a guru. Maybe it is so difficult for me to find the inspiration to finish this dissertation, because Sam has died – it has been written for Sam, working with his art, having made mistakes that disappointed him and having tried to correct them, having worked though the difficult challenges and found the treasures of understanding that he praised and admired. Now this last stage of putting the parts together, adding the final decorations and polishing the work, seems meaningless, when he is not going to be there to witness his disciple “perform on stage”. Yes, yes, I know it has to be done, but it’s hard to find that drive, that creative call and commitment, that flows from the bountiful expressions of the art practiced by a live guru.
Of course, it’s a different story, when the guru-disciple relationship is happening in the field (kshetra?) of spirituality, rather than a more “human” art. It is said (if I understood it somewhat correctly), that when a disciple has reached the state of mastery, then there is the recognition of God being the Guru. The one who has achieved that state, is learning from God directly, and is performing for God, to please that Divine Guru and to give thanks for the teaching, the love, and the care. Maybe I’m wrong again, and that’s also the case with music as well as philosophy and any other “art”?
Here is the recording of my first music teacher performing for his (our) spiritual Guru, and singing to please God. This is my favorite of all his recordings that I have seen, though I probably never heard him singing this song live… Enjoy…

By the way, that Marathi film with English subtitles is here: http://www.einthusan.com/movies/watch.php?marathimoviesonline=Katyar+Kalijat+Ghusali&lang=marathi&id=2783

Canada, her natives, and their revolutions – a film

Just watched this film for the course I’m TAing right now – my students are supposed to have a debate on the topic of Aboriginal land claims, and in particular about the Oka crisis in 1990. In case one of the assigned groups does not show up, I have to be ready to play devil’s advocate, in this case, argue against the Mohawk land claims or the methods they have used do defend them.

The film was quite disturbing, as it should have been, not only because the issue itself is disturbing, but also because I had to face yet again, how much the revolution and war in Ukraine in the past almost two years has changed my views on violence and violent (or potentially violent) civil resistance. It was interesting to see, that even the Canadian army guys and some officials, when commenting on camera, were calling the mohawks who were defending the land “warriors” – that is something that really kept them humanized in spice of some serious racial tensions and nastiness doing from some quebecois, and, I wondered, whether it was this humanization, that did keep all of them alive at the time, and eventually free, and relatively few of them seriously injured. Yes, they themselves mentioned a few times in the film, that it was war,- how different from, and at the same time, how similar to the meaning that “war” has for me now. I remember distinctly my post on Facebook when I said “this is war”, when the first lethal bullets were fired on the day when the first three protesters were killed in Ukraine. That time also, the meaning of “war” was still very different from what it became a few months later.

The yellow bulldozer at the very beginning of the film, of course had to remind me of one in Kyiv on Bankova. Acquired in a similar way, and used in a similar was as well.

Anyway, watch it yourself if you want. It’s been 25 years exactly.

Пророк Халіля Джібрана


Сходила в кіно, і не просто так в кіно, а вперше пішла на фільм Торонтонського міжнародного кінофестивалю, те ще й більше того, на той сам фільм сходила двічі. Одною з причин, чого я за ним слідкувала, і таки пішла на нього було те, що знайома дівчинка, яка подивилася його на якомусь попередньому показі десь в Лос-Анджелесі, чи де, сказала, що це найкрасивіший фільм, який вона взагалі коли-небудь бачила – краси хотілося, ну і душевного чогось також. Я б не сказала, що так вже найкрасивіший, мабуть що для мене – ні, ну і це мультик, в моєму сприйнятті мультик вже на самому старті програє “справжньому” живому фільмові, втім, може це таке упередження мого покоління. Але в будь-якому разі, подивитися його варто, коли/якщо він з’явиться (вже є піратські спроби викладення власне цього фільму в мережу, але якісь не надто вдалі – не плутайте з іншими версіями попередніх років).

Другою причиною, чого я таки пішла на той фільм було те, що я багато чула про цю книжку, і навіть не один раз тримала її в руках, хоч повністю не читала ніколи – вона була (та й досі є) в моєму списку літератури на “після дисера”. Книжка написана як серія духовно-філософських (але не релігійних) проповідей, написаних поетичною (дещо архаїчною) прозою, пов’язаних мінімальним сюжетом, що відбувається в нелокалізованому в часі і просторі старому мабуть все-таки східному (хоч може просто південному) місті. Джібрана можна порівнювати з багатьма іншими постатями, і порівнюють, хоча я би воліла не зловживати порівняннями, а радше сприймати і оцінювати його незалежно від інших. Він був поетом, художником, книжковим ілюстратором. Народився в теперішньому Лівані 1883, більшість життя прожив в Америці. Писав по-арабськи і по-англійськи, “Пророка” написав по-англійськи. Власної сім’ї не мав, помер відносно рано – в 48 років. Вікіпедія називає його третім найпродаванішим автором всіх часів після Шекспіра і Лао-Цзі, може бреше, не знаю :).

Тепер про фільм. Що вони зробили: розвинули і конкретизували сюжетну лінію, як я вже казала, в книжці вона практично неіснуюча, у фільмі вона є, і виразна, і мабуть можна її трактувати як художню інтерпретацію, бо деякі аспекти творчо змінені. Основна сюжетна лінія намальована в радше голівудівському стилі із східним присмаком (вище кадр звідти). В принципі мені більш-менш сподобалося, як, хоч і не вразило. Тоді взяли більші чи менші уривки тексту книжки на різні теми, і вплели їх в основний сюжет – як те, що говорить “пророк”. Деякі з них просто кількома реченнями в основному сюжеті, а довші або просто прочитали цілком, або з деяких зробили пісні. І тут власне почалося найцікавіше, бо ті от довші уривки вони роздали різним аніматорам і кожен з них намалював свій уривок у своєму власному стилі і у власній інтерпретації. Власне це мабуть і є одним із найцінніших аспектів цього фільму, що в той час як “контент” фільму є однорідним, за формою він нагадує касетку (так в нас вдома називалося те, що інші називають “шкатулкою”) відкриваючи яку, знаходиш там цілком різні “скарби” чи речі. Якісь з них подобаються тобі більше, хочеться їх розглядати ще і ще раз. Інші не дуже подобаються, їх відкладаєш в сторону, якщо при перегляді була би функція “skip”, тоді певно би пропускав. Сам по собі текст афористичний і багато-тематичний, так що в різний час життя і в різних ситуаціях резонуватимуть різні його аспекти.

Чисто з естетичної та інтерпретаційної точки зору, мені найбільше сподобалися “про працю”, “про любов”, “про добро і зло”, були ще окремо анімовані уривки “про дітей”, “про свободу”, “про подружжя”, “про їждження і пиття”, “про смерть”, анімація яких мені трохи або й зовсім не сподобалася. Це мабуть з категорії “на колір і смак…”, бо батькам моїм сподобалося приблизно те ж, що і мені, а товаришці з якою я другий раз дивилася – навпаки. Сподобалося те, як різні аніматори притримуватися символічної тяглості – щедро здобрювали свої уривки алюзіями на образи з інших уривків, і з тих частин книжки, які до фільму не попали.

Бонусом перегляду фестивальної прем’єри було те, що там були присутні причетні до фільму, вони трошки розповіли про те, як робився фільм, і деякі окремі його частини. Головний якийсь дядько сказав був, що одна з фраз пророка, якою вони всі надихалися в процесі створення фільму – “work is love made visible”. Мені ж в момент перегляду найбільше прорезонувала фраза з “проповіді” про дружбу, яку на жаль чи навпаки на щастя окремо вони не анімували, лише дали кілька речень в іншому контексті. Ось він повністю:

On Friendship

Your friend is your needs answered.
He is your field which you sow with love and reap with thanksgiving.
And he is your board and your fireside.
For you come to him with your hunger, and you seek him for peace.

When your friend speaks his mind you fear not the “nay” in your own mind, nor do you withhold the “ay.”
And when he is silent your heart ceases not to listen to his heart;
For without words, in friendship, all thoughts, all desires, all expectations are born and shared, with joy that is unacclaimed.
When you part from your friend, you grieve not;
For that which you love most in him may be clearer in his absence, as the mountain to the climber is clearer from the plain.
And let there be no purpose in friendship save the deepening of the spirit.
For love that seeks aught but the disclosure of its own mystery is not love but a net cast forth: and only the unprofitable is caught.

And let your best be for your friend.
If he must know the ebb of your tide, let him know its flood also.
For what is your friend that you should seek him with hours to kill?
Seek him always with hours to live.
For it is his to fill your need, but not your emptiness.
And in the sweetness of friendship let there be laughter, and sharing of pleasures.
For in the dew of little things the heart finds its morning and is refreshed.

Тим часом до мого списку літератури на після дисера додалося ще дві позиції – два збірники листування Джібрана з двома різними жінками. Ну і щоб радість була повною – ось одна з його картин, яка мені зараз сподобалася, “Тиша”:
Khalil Gibran Silence
Отут, між іншим, моє рев’ю на фільм англійською (зараз воно друге з двох): http://www.imdb.com/title/tt1640718/reviews?ref_=tt_ov_rt

The Railway Man – фільм про наслідки війни

Дивилася цей фільм ще весною, але так нічого про нього тоді не написала, а мабуть варто, бо це фільм про PTSD – post-traumatic stress syndrome – це те, чим американці вперше почали серйозно займатися через ветеранів в’єтнамської війни, не виключено, що в Україні скоро може бути епідемія, бо зачіпає воно в Україні не лише вояків і їх сім’ї, а багатьох інших теж.

Фільм знятий про справжню історію британського радиста, який разом із величезною кількістю інших солдатів попадає в японський полон (коли британці підчас війни здають Сінгапур), і опиняється в таборі в Таїланді на будові якоїсь транс-азіатської залізниці. Свого часу британці він цього проекту відмовилися як “негуманного”, ну а японська влада в той час на гуманізм не страждала аж ніяк. Що в фільмі показано без надмірної істеричності, але і без надмірного цензурування теж.

Роки після війни, герой все ще проживає жахи пережитого, його товариш знаходить в газеті фото одного з японців, хто брав участь в тортурах під видом перекладача. Він виявляється працює типу куратором музею, на місці того табору для військовополонених. Герой вирушає в минуле, з планом вбити старого ворога.

Кінець історії здається трохи неприродно-солодкавим, але нічого не вдієш, true story – це true story, в житті трапляються речі, які в художній літературі здавалися б нам неправдоподібними. Втім, ще десь на самому початку фільму товариш каже про нашого героя, що він був найсильнішим з них всіх, може тому такий вийшов кінець, хто зна.

Ось трейлер, дивіться кіно як знайдете:

Стара Австралія і маорійський новий рік

Хотіла назвати цей пост “Моя Нова Зеландія”, чи може “Моя Австралія” але подумала, що це все-таки було б трохи оманливо, зважаючи на те, що в тій частині світу я ще не була – поки що недомандрувала. Для мене Австралія, або Нова Зеландія, або обидві (я розумію, що вони дуже різні, і не так щоб зовсім близько, але на моїй мапі вони зовсім поруч, і якось взаємодоповнюються) – на першій позиції серед тих місць, які я б хотіла не просто відвідати, а пожити там, ну хоч би з рік, а краще – кілька років, а там далі – хто зна…

Це якесь таке місце, яке видається з одного боку цілком чужим, врослим корінням в якусь таку міфічну культуру, в якій те, що в нас давно минуле, і давно забуте, якимось чином цілком близько, і ще майже можна торкнутися, якщо не його самого, тоді принаймні його безпосередніх слідів. А разом з тим, це старе місце таке ще молоде, непереобтяжене історією, ні західною, ні східною, видається місцем, жити в якому було б цілком комфортно, і, в якомусь сенсі, знайомо. Я часто чую порівняння, що австралійці схожі на канадців, минулого року в Індії зустріла була румунку, яка живе в Новій Зеландії і казала, що тамтешні університети люблять наймати на роботу канадських колег. Ну, то таке, вступ :).

Вперше я торкнулася старої Австралії влітку після закінчення університету. Я кілька тижнів волонтерила в Швейцарії в одній організації, яка проводила міжнародні типу конференції з conflict resolution, чи радше reconcilliation. (Ось я про це писала в пості “Моя Швейцарія”). Мене призначили волонтерити в “офісі” в невелику але різношерсту компанію всяких приблизно студентів – крім мене там ще був один американець, одна полька, одна сербка, одна ліванка, один трінідадець і одна новозеландка, одним з наших завдань було транскрибувати аудіо записи доповідей попередньої конференції. Перша доповідь, яку я транскрибувала, була від якоїсь тітки з австралійських аборигенів, з ґенарації вкрадених поколінь, яка втекла з інтернату і сама повернулася додому (майже як в тому фільмі про кролячий паркан, чи якомусь подібному). На той час вона була одним з лідерів аборигенської спільноти в Австралії, і переговорів примирення, і її історія справила на мене неабияке враження. Після того першого разу, мене ще багато разів торкалося Австралія, хоч може не так виразно, а радше на рівні нагадування. Я дуже люблю австралійців, і маю про них багато хороших спогадів. Дійсно не можу дочекатися тої часу, коли зможу доторкнутися Австралії в реальному часі і просторі.

В нашій медитаційній практиці вважається, що система тонкого тіла людини (енергетичні центри і канали) є віддзеркаленням, чи мікрокосмічним втіленням такої ж системи в макрокосмічному вимірі. Цей макрокосмічний божественний прояв системи енергетичних центрів і каналів називається Вірата, всесвіт є тілом Вірати. Але так само ця система проектується на нашу Землю, різні частини Землі, материки, країни, окремі природні феномени є проекціями різних енергетичних центрів, або принципів, і несуть в собі енергію тих принципів. Якщо говорити в сенсі практичної релігійності, можна сказати, що божества, як є персоніфікаціями цих різних принципів, живуть і проявляються в тих місцях (виразніше ніж в інших). Так от, в цій системі Австралія – земля Ґанеші, а Нова Зеландія – його брата Картікеї. (Я згадувала в цьому пості про Улуру – він є мабуть найбільшою в світі сваямбгою Ґанеші.)

Про двох божественних братів є така ось історія, яка трохи світла проливає на різницю їх “характерів”. Їм влаштували конкурс :), сказали, хто швидше зробить коло (чи три?) навколо Матері-Землі, отримає приз. Ну, Картікея довго не думав, осідали свого павича і полетів. А Ґанеша подумав: куди мені з ним тягатися, в мене транспорт – сіра миша (або щур), я Картікею ніяк не пережену. Але тоді він подумав: але ось тут моя мати (Парваті, або Шакті), хто може бути більший і важливіший за мою матір? Ну то він просто обійшов раз (чи три?) навколо своєї матері і отримав приз, поки Картікея прилетів назад, конкурс давно закінчився. Вони обидвоє “воюють” проти зла, тільки роблять свою роботу по-різному. В той час як Ґанеші не треба нікуди “йти”, він робить свою роботу перебуваючи на місці, і те, чи той, що перебуває під його захистом в цілковитій безпеці просто тому, що жодне зло не може навіть підступитися до Ґанеші, Картікея завжди готовий вирушити в далеку дорогу і виконати свою роботу таким чином. Він дуже ефективно поборює всяке відьмацтво, і інші нечисті (яке доречне українське слово!) практики, тому ми говоримо мантру Картікеї, якщо відчуваємо якісь негативні впливи в цій сфері. Оця ось готовність до мандрів, до подорожі  якось інтуїтивно вчувається мені в маорійському дусі.

Маорійці зі своєю легендою про походження з океану, в якомусь сенсі протилежні до пустельних австралійських аборигенів, хоч, може вони власне тому і є взаємодоповнюючими протилежностями. Їх новий рік (у багатьох, хоч не у всіх племенах), припадає на перший день нового місяця, в період коли сузір’я Плеяд видно в небі перед самим світанком. Плеяди перед світанком в них там якраз вже видно, а новий місяць буде якраз за кілька днів, що власне і спонукало мене написати цей пост. В моїй картині світу вони присутні завдяки одному з моїх най-най улюбленіших фільмів всіх часів і народів, про який я вже писала колись давно – ось тут копія старого допису в жж, це в свою чергу копія ще на кілька років старішого мого поста на форумі “Культура” сайту Майдан.

Якщо ви не бачили, і зможете його знайти – подивіться обов’язково, ось кусень саундртрека з кадрами з фільму:

Оскільки мені самій захотілося його знову подивитися (давно не дивилася), а шукати диск десь в котрійсь коробці ще не розпакованій після переїзду було ліньки, я погуглила, і подивилася його в онлайні ось тут:


Марія Антуанетта, гідність і етикет

Закінчився сезон мого єдиного серіалу, запис якого я зазвичай переглядаю в середу за пізнім сніданком, і от, в пошуках, чим би то заповнити ритуал, я випадково натрапила на 38го року чорно-білий голівудівський фільм про Марію Антуанетту. Дивитися більш ніж пів години цього сентиментального видива за раз я ніяк не подужаю, але мені було цікаво, бо кілька років тому так само випадково я натрапила на історичний типу документальний французький фільм про неї ж. То я таки додивилася і цей за три чи чотири сеанси, просто заради порівняння. В тому документальному фільмі мене вразили було два моменти, обидва з них майже повністю відсутні в цьому художньому.

Перший момент – з кінця історії, що ніби-то підчас втечі, затримка, яка в кінці кінців коштувала їм життя, полягала в тому, що Марія Антуанетта просто не могла їсти без дотримання якогось хоч би мінімального етикету їдження. Ну, подумаєш, ми звикли їсти на коліні, чи на ходу, якщо є така потреба, корона з голови не впаде, як нам в дитинстві казали. Не впаде власне тому, що її там і нема. Для Марії Антуанетти, це неможливо було навіть уявити. Корона, хай навіть на той час вже символічна, а не реальна, впала тільки разом з головою. Прояв етикету був для неї проявом її королівської гідності, іншої ідентичності в неї не було, і бути не могло. Власне через ту їх королівську ідентичність, через яку вони не могли в принципі, ніколи і ніяк мислити себе інакше, ніж королем і королевою, вони залишалися вдома, довго по тому, як велика частина двору виїхала за кордон.

Друге що вразило мене, це те, що брудний піар, власне, настільки брудний, і в таких обсягах, застосовано було власне проти Марії Антуанетти, чи не вперше в історії – ну чи так сказали здається в тому французькому фільмі. Напад на честь королеви, навіть нехай вони на той час перестати сприймати її за “свою” королеву, листівки з сексуальними карикатурами, друк яких, вже не пригадую яким чином, був пов’язаний з Голандієюю – це, власне кажучи, була атака на саме ту її королівську гідність.

Є такі люди, з якими часто майже неможливо нормально домовитися, досягнути якогось спільного рішення, особливо якщо йдеться про поступки з їхнього боку, про дії і жести, навіть незначні, від яких, на мою думку, корона з голови не впаде. Коли я опиняюся в такій ситуації – неможливості досягнути компромісу з людиною через речі для неї принципові і внутрішньо визначальні, я згадую Марію Антуанетту і її пікнік посеред лісу з фамільним сріблом, чи що там в неї було, її відмову їсти в дорозі чи на коліні, навіть коли ти знаєш, що за тобою женуться, – і тоді, здається, трошки починаю розуміти, що це значить, коли корона на голові є.


Подивилася індійське кіно дворічної давності Rang De Basanti.

Я взагалі індійских фільмів намагаюся уникати (а якщо і дивлюся – то заради класичної музики і костюмів), але цей мене вразив. І ніби я розумію, що нашому кіну до болівуду як до неба рачки, а все одно хочеться, щоб хтось зробив про УПА і про УНСОвців УБК якийсь ТАКИЙ фільм, а не нудне, плаксиве і примітивне як роблять в нас, яке один раз важко до кінця додивитися, не кажучи вже про те, щоб подивитися двічі…

Чимось воно мені нагадало Арарат Егояна… Втім, не чимось, а власне кажучи феноменальною здатністю показати сучасну молодь у всій її сучасності і спротиві проти традиції, разом з тим цю традицію проживаючи, продовжуючи і довершуючи… Тільки в якомусь (та навіть більше ніж в одному) сенсі це Арарат-навпаки – красивіший, божевільніший, трагічніший, і разом з тим оптимістичніший.

Все-таки тисячолітня культура – це огого.

еххх… коли вже й наша дозріє?

ПС – от і як це називається, коли такого настрою як в цього поста нема в списку?

“Whale Rider”, Niki Caro, New Zealand/Germany, 2003

Під впливом [info]pry4ilok вирішила преретащити сюди з одного місця свої враження кількарічної давності від одного з най-най-улюбленіших фільмів. Не знаю, чи можна його роздобути в Україні, бо він не голівудівський…

Так от, Whale rider, Їздець на китах – це така-собі напів-казка, я би навіть сказала “міт”, про дівчинку-героя. Дія відбувається в сучасній Новій Зеландії, провінційне селище маорі (чи маорів :), занепад традицій, шкідливі звички руйнують примітивні культури, і т.д. Але у вождя народжується внучка. І красива вона, і розумна й кмітлива. Лише один в неї недолік – вона дівчинка. Ну і ще й до того, при народженні, її брат-близнюк, що міг би стати вождем, помер, а вона замість нього вижила. Ну і зовсім вже неправильно – її батько – син вождя, перед тим як покинути селище і податися світ за очі дав їй їм’я Паі – ім’я першо-предка маорі – їздця на китах.

Ну і далі розвивається типова історія про “подорож героя” – народжяння, дитинство, вигнання, поневіряння, і нарешті геройський вчинок. От тільки за мітичними канонами, переважно подорож героя закінчується його смертю…

Більшості моїх знайомих фільм дуже сподобався. Він по-простому зворушливий, не потребує ні сексу, ні особливих спецефектів, чи поворотів сюжету, щоб тримати глядача в увазі. Саме фільмування просто фантастичне – фільм дійсно красивий. Ну і крім всього іншого, більшість моїх знайомих проревіли мало не весь фільм підряд і за першим і за другим разом – воістину катарсис :).

Лише одному моєму знайомому фільм не сподовався – але він набурмошений італієць пенсійного віку, і йому завжди не подобаються рекомендовані мною фільми, тому не знаю чи варта йому довіряти. Він сказав, що фільм є банальним, не що моя відповідь проста: ну і що, що ми знаємо, чим фільм закінчиться з самого початку? Ну і що, що ми зразу бачимо теми, що пройдуть через цілий фільм (як от локальні культури-глобалізація, традиції-зміни, жінка в традиційному суспільстві, і т.д.). Адже не в тому суть цього фільму. Суть в тому, щоб пережити ще раз те, що всі ми давно знаємо…

Рекомендую тим, для кого трилер, мистері, екшн і секшуал контент не є необхідними ознаками вартісного фільму. 🙂