Flute

It’s that time of year again when we do summaries and New Year’s resolutions. This year some predictable progress has been made both on dyss and on eggs – my first experiments with natural dyes were interesting, you can see a few posts about them here: https://goldenwomb.wordpress.com. Music is where things took quite an unexpected (even for me, or, perhaps, especially for me) turn.

Here’s what happened. In our by now annual arts camp in Canajoharie this year I was planning to take it easier and was hoping to get some writing also done on the side. So I signed up for two of Ranjan’s classes – vocal and harmonium, and thought that was going to be it. But then, sometime towards the end of the first week I happened to witness Shakthi, the flute teacher, jamming with a couple of his advanced students, and it sounded so good, that I felt for the first time in my life: I’ve got to try this flute thing, don’t know why and what for, but I’ve got to give it a chance. So I did, and it filled up of my music-allocated time plus some more :).

Here is Shakthi playing in a concert in Dallas two summers ago, I was very lucky to have been there, it was the last concert of the tour and turned out absolutely amazing:

So, I’ve been practicing for 4 months now, still at the stage of playing “scales” and exercises, which would be quite boring, I must say, if something else was not also happening at the same time. I sit there in our meditation room (we have a meditation room), playing notes for an hour or so, and that simple and otherwise boring “work-out” not only settles me completely into myself, and washes away many of the superficial concerns, but also manages to dig under and turn over some rocks here and there that I didn’t even know I was carrying. That’s pretty powerful, and even though I have heard about this before, it’s very different when you actually experience it yourself.

They say flute is the closest there is to singing (though, I’ve heard that said about sarangi also), but it feels extremely different to me, at least at this beginner stage. While in using voice you are out there fully exposed, I find that flute gives you some distance, the sound, perhaps because of being mediated by the instrument, is heard as if from a side, and it’s true, you hear it in a very different way than you hear your own voice. For me that is a very different experience, both interesting and empowering in a very new way.

So, it seems, next year will be dedicated to flute experiments, and otherwise my work schedule in the first few months will be brutal, but there there will be two weeks of India in the second half of February, just to make the brutality of work bearable, and then we will see what the summer brings.

Happy New Year!

Eggs vs. Diss and other new year resolutions

Two days ago I got in mail a whole bunch of natural dyes that are normally used for fibres or fabrics (wool, silk, cotton), and I’m dying to try out dyeing eggs with them (did you like the pun, did you like the pun???). But then, on the other hand, there is the Damocles’ sword of the diss hanging over me, and if I dive into eggs, it’s never going to be finished, because eggs are so easy and fun, in fact, this is why I didn’t do any eggs last Easter season (but did sneak in two just before Christmas, because I wanted to make a gift).

So here’s the brilliant (or not) idea I’ve got: I read somewhere that one of the best ways to break out of procrastination cycles with overwhelming projects is to find an appealing way to reward yourself for the progress with something you really really like. So, I will try to use the eggs to facilitate the diss. That is, I will reward myself with making an egg or two only after having made some quantifiable progress with the diss – say, edited 10 more pages, or written 5 more new pages, or something like that. I’ll have to work out the numbers in the process, I guess…

I wonder whether this will actually work or not :). But I think the plan has a great potential.

I’ll probably also create a separate blog just to document my egg experiments.

Here are a chicken and a rhea egg I made two weeks ago, and did not show yet. The chicken (first photo) was the practice run on a brown egg for the rhea – the big pale yellow (second and third photo), hence almost the same pattern in both. The pattern on the chicken is almost 100% traditional (except the colors and colouring pattern), and in the rhea was slightly adjusted.

IMG_0163

IMG_0189 IMG_0174

Another resolution is to keep up the music – I’ve gotten a good amount of practice (actually better than anything I ever managed to do on my own without any “group projects” in a long time, or maybe ever) from mid September till the beginning of December. But next three months my work schedule is going to interfere a lot with the “morning practice” I had in the fall, so I wonder how that will work out.

Add to that the double workload (factually it will probably be even more than double) I have this term compared to the last term, and another lunchtime meditation program in the new company, and the conclusion is this: unless I only do these 5 things (work, diss, meditation, eggs, music) over the next three months, and absolutely no other distractions or side-projects, something will have to give, and since I can’t cut the necessary stuff (work, dyss and meditation programs), I would have to cut the fun and inspiring stuff (eggs and music).

So, Happy New Year resolutions! 🙂

Canajoharie Arts Academy – 2015

I already wrote one post here about Canajoharie few years ago, but that was in Ukrainian. Now that my blog is transitioning into the English mode, and also Canajoharie showed itself this time in quite a different light, a new post about it is definitely due.

Heidegger is quoting Hölderlin sharing his experience and insight in a letter to a friend that “all the holy places of the earth are gathered around one place”. This phrase resonates with me very much, I like to think of the common essence or fabric of both the actual physical places that have spiritual significance to me, and also of the places of the inner world. It is in the spiritual dimension that the outer and the inner places become interfused, the battle-fields, the temples, and the resting places, the places homely and dearly familiar, as well those wondrously alien and thus fascinating… Maybe one day I will write something about the inner musical places too, the places created by this or that raga, wouldn’t that be interesting?

Back to Canajoharie, one of my holy places. A week-end of the international meditation seminar was preceded by two weeks of the summer arts academy, and this was the first time that I was at the Canajoharie arts camp not as a volunteer, or just a visitor, but as a student. Perhaps this is why Canajoharie felt different, or maybe not, maybe it actually was different this time, no matter whether and how one was involved.

The type of meditation we do, Sahaja yoga, or Sahaja meditation, is simple, and it works quite well with even small commitment, provided it is consistent. And yet, it is really felt and enjoyed, when it becomes a worldview and a lifestyle, when it permeates the totality of our experiences, when it becomes an atmosphere, a sort of fragrance, which we breathe all the time. So we have this notion of sahaj culture – the aspects and ways of life that define the living within the atmosphere of this meditative state and make it easier for us to be in touch with, or, rather, to be immersed in, the ocean of Energy, and to feel at home within it.

Art is, and from the beginning has been, one of the key aspects of sahaj culture. Shri Mataji, the founder of our meditation technique, has promoted arts within our meditative community, especially, but not exclusively, Indian classical music. She created opportunities for us not only to be exposed to music and art with good energy, but also to study it and to become good at it. Somehow, the arts give us special access to meditation, as if they create the shortcuts to get there in the first place, and then also to explore the subtleties and depths of this meditative state once we are there.

And so these arts academies were established in India, where mainly us, the Westerners, could come and learn Indian music, dance and art within a meditative environment. The first one (?) was for a while in Nagpur, I’ve heard lot’s of good stories about it, but it was well before my time. Then it was in Vaitarna, and I was lucky to have stayed there for four months, quite early in my “sahaj life”, learning singing from Arun Apte.

When I was leaving Vaitarna, I was sure that I would come back, in a few years, and more than once, I even had a few ideas about what I could maybe do for Vaitarna. But then Arun Apte died suddenly, and Vaitarna went through a few cycles of closing down, then opening for some time, then closing again. I did go back to visit and stayed there for about ten days in 2013. I guess, I wanted to feel out and also to face, what this actual Vaitarna as well as my inner “Vaitarna” could be like without Arun Apte, and it was quite an intense experience.

In the meantime, the music doesn’t stop, we have all kinds of music (and art) workshops, shorter or longer, in different places, and in the last years we’ve had maybe three or four arts camps in Canajoharie, New York state, about 6 or 7 hours drive South East from Toronto. The last one was two years ago, right after my short Vaitarna visit, and I considered taking classes, but I just did not “feel it”. So I hung out there for about a week, caught the first big public concert, which the teachers gave in Albany, enjoyed very much and went home. This summer I decided it was time to come and take classes, no matter what. I was looking through the list of classes, considering the possibility of trying out something “new”, but ended up taking two vocal classes and harmonium class, all from the same teacher, and never regretted it, because the experience was so joyful, so elevating, and at the same time grounding, that it felt incredible, both satisfying and humbling, and also inspiring.

One of Vaitarna’s gifts was the amazing capacity to absorb music. You sit in class, and try to repeat these difficult musical phrases, and you know you are not getting it, and you feel like you will not be able to get it for a long time. And so in the evening you go through the class recording again, sleep on it and next morning find out that you actually got it. You just have it now, it’s in you, and you barely even cooperated. Something similar was experienced by many of us in Canajoharie this time, both the teachers and the students were commenting on how fast we all were learning, and how much we were achieving in such a short time. It would be an oversimplification, and the unfortunate one, to reduce this special quality to the efficiency of learning, to make it about goals and results. Rather, as Alan once mentioned, it is about the subtleties of this music or art, once you start getting it, you can appreciate and enjoy. What was important to me in these classes was not the result of learning this much, that fast and that well. It was the enjoyment of the process, the tasting of the art, and the atmosphere that was extremely friendly, becoming in tune, and not only musically, immersing into this exploration and feeling so good, that you would want to linger in it, and wished that it never ended… The classes, of course, were the best, but also outside of the classes each of is took or gave, the atmosphere felt very nourishing and inspiring. It was great to spend time with other teachers and students of all ages, to chat and to listen, to eat, and occasionally to cook, to laugh (and we did laugh a lot), and to meditate.

I think it was around the third or the forth day, that I started noticing Vaitarna’s presence in Canajoharie. It wasn’t just the classes and what was happening there, rather, the place itself was sounding different. Sitting at the pond with the feet in the water, enjoying an afternoon break, the barking of the dogs and the noise or tractors somewhere in the fields, and the light, and the wind, and the serene mood, all of it in totality felt so intensely similar to sitting on a roof in Vaitarna and waiting for the sunrise! I heard the bird calls so elaborate and unusual, which I have never heard in Canajoharie before. Of course, it wasn’t the koyal, it was probably some owl that was late enough in it’s nightly pursuits for me to still catch it when I woke up around 4 in morning. And yes, waking up between 4 and 5 without any alarms, and feeling completely awake – that was just like Vaitarna also. I have a feeling, those who have been to Nagpur academy, and there were quite a few people this year in Canajoharie, who spend some good times there, were also feeling the presence of Nagpur. I could feel a slight hint of Nagpur, even though I have never been there. Cabella was also somehow present, with its river, and the castle, and the simple rustic way of life. So all these holy musical places of our sahaj world became gathered around Canajoharie, fused with it, made this Canajoharie very different from the place I have known and also loved before. Different, but also the same. I felt the presence and continuity of this sahaj musical tradition, that somehow was connecting us to its beginnings in this era and the different forms it took relatively recently, as well as to the previous manifestations centuries ago – we sang Kabira, you know.

It is not that there is one single physical location, to which all holy places can be traced and from which they originate. It is rather a place in the spiritual realm, where meditation is painted by the beautiful colours or the art, where it explodes with the cooling fountains and where the rainbows are born in the meeting of sunshine and the water. When this place somehow starts manifesting locally, be in in Canajoharie, or somewhere else, it brings together all these other places, the holy places of art, where art is inspired by the Divine, and where we become attuned to the Divine through art, if we cooperate, even barely, and then it becomes global – magnificent and breathtaking.

When the arts academy was over after two weeks, I though it could not get any better, and it did not, but something else, equally beautiful and inspiring, though in a different way, kept me blissed out for another two weeks: some of our teachers joined by two other musicians went on a concert tour. I will definitely write more about that later, for now, here is the the video of the last concert of the tour in Dallas, enjoy!

You can see more videos and photos here: Festival of Inner Peace

Маратське музичне – 4 – Ґуру Тоца

Неможливо повірити, що вже майже рік минув після мого першого маратсько-музичного поста (оцього: https://msvarnyk.wordpress.com/2014/06/23/маратське-музичне-сат-ґуру-втілення-о/). Омкару сварупу я так тоді і не осилила, щоб самостійно співати, але несподівано у Ванкувері, де ми власне були підчас Ґуру Пурніми, матеріалізувався Анджан з Флоріди, і ото ми вже там наспівалися, в тому числі і Омкару Сварупу – він таке легко може, тим більше що він табліст і ритми для нього взагалі ніяка не проблема.

Цього року Ґуру Пурніма пізніше ніж зазвичай – аж 31 липня, ми будено святкувати в неділю перед тим, і мабуть що в моєму улюбленому Канаджохарі. Наші місцеві музичні індійські пані вирішили серйозноі і з розмахом підійти до справи, і вивчити цілу купу відносно нових пісень, крім Омкари Сварупи там в списку ще одна маратська пісня, яка була на одному з перших подарованих мені “йогівських” музичних дисків. Ну і мій вчитель теж її часом співав. Вона мабуть трохи простіша ніж Омкара Сварупа, може якраз піде (залежить, звичайно, наскільки вони серйозно братимуться і чи не розпорошаться на інші пісні в тому їхньому списку). Але вона теж в специфічному ритмі – 10-ти ударному. Це трохи простіше ніж 7 чи 12, але мені все одно довго звикати (буду тепер в метро його вистукувати на коліні). Ось вона, Ґуру Тоца:

Приблизний переклад перекладу:

Мій справжній Ґуру – це Той хто зробив мене моїм власним ґуру.

Мій багаторічний пошук закінчився

Я тепер досяг знання про суть універсальної релігії

Тепер мої сумніви і гнівливе его зникли

Я тепер вільний від спокус і матеріалізму

Бог – справжній Ґуру (як варіант, справжній Ґуру – Бог), йому нема рівних, і нема порівняння

Знання і мудрість подаровані моїм Ґуру – моє єдине багатство, іншого в мене нема

О Ґуру, ти всюдисущий, ти – Віттала, Гарі і Магадева

Біля твоїх лотосних стоп, о Ґуру, я досяг знання правди

Життя без Ґуру таке ж беззмістовне, як зерня, що лежить на кам’яному неродючому грунті

Хоч воно і лежить на матері-землі, але не може прорости (через поганий грунт)

Але таке зерня і такий грунти зрошуються зливою любові і опіки Ґуру

Сила і здатність тої зливи така велика, що зерня проростає, не зважаючи на поганий грунт

Знання, яке Ґуру виливає на учнів стає плідним і вартим Ґуру

Якось так… Хто зна, може цього року я таки встигну написати пост про принцип Ґуру, і як ми його сприймаємо, і що він для нас значить – я вже кілька років про такий пост міркую, але все руки не доходять – влітку я мало часу проводжу в метро чи автобусах – то й на написання постів його не дуже багато знаходиться. Буде видно, ще є час…

Маратське музичне – 3 – Вріндавані вену

Приблизний переклад пісні можете самі почитати – там є титри у відео. Пісня прославляє Шрі Крішни гру на флейті. Вірш написаний був маратський святим Бганудасом, який прославився тим, що приніс скульптуру бога Віттали (одна з форм Крішни) назад в Пандгарпур, куди вона належала. Пандгарпур є в моєму списку місць, куди б я дуже хотіла колись потрапити, бо одна з моїх най-най-улюбленіших пісень з тих, що співав мій вчитель – власне розказує щось про Пандгарпур. Тут точно відомо, що вірш цей написаний Бганудасом, бо він називає себе в останньому куплеті – це така була дуже поширена традиція, в багатьох піснях Кабіра є такі моменти. А ще той святий Бганудас був чи то дідом, чи то прадідом Екната, про якого я вже вам трохи розказувала в першому маратсько-музичному пості ось тут: https://msvarnyk.wordpress.com/2014/06/23/маратське-музичне-сат-ґуру-втілення-о/#comments

Вперше я почула про цю пісню на котромусь із семінарів, – мій єдиний тутешній маратський “брат” Санґрам (в якого я прогостювала минулий тиждень в Вотерлу) питав, чи я її знаю співати. Трохи переоцінив мої здібності – я її досі не знаю, хоча, в принципі, якби хтось навчив, то за кілька підходів по кілька годин можна би було вивчити, але самотужки то довгий процес, бо пісня технічно складна.

Минулий музичний пост почався насправді з тої пісні, бо це чи не єдина класичного рівня пісня, яку я чула вживу у виконанні Шанкара, ну але потім я відволіклася, почала гуглютюбити Шанкара, в результаті, написала пост про самого Шанкара, без цієї пісні.

Аджіт Кадкаде мабуть один з найвідоміших учнів Джітендри Абішекі (мій покійний вчитель музики теж був його учнем, але невідомим 🙂 ), і власне в тому як легко, ніби зовсім без зусиль він виспівує технічно непрості моменти, можна теж вловити і стиль старого Джітендри. (Колись може покажу вам його).

А тут ось, щоб ви не думали, що лише індійці, та ще румуни і австралійці можуть добре співати, ось та сама пісня у виконанні київської групи Ґанапаті Експрес:

Сім разів відмір – індійське музичне

Останнім часом в моїх навушниках на повторі грає ця ось пісня – з метою потенційного вивчення, звичайно, – 90% того, що я слухаю, власне з такою метою, навіть якщо річ настільки складна, що потенційне вивчення світить хіба що в далекій перспективі. Я її вперше почула (чи, точніше, вперше ідентифікувала) десь два роки тому в Канаджохарі, мені в ній чомусь запав перехід всередині приспіву і від куплета до приспіву, там де починається “снега саліла нірмала”. Пісня на перший вигляд здається легкою і простою, але не дайте ввести себе в оману – коли починаєш вникати, виявляться, що кожен з шести куплетів співається по-іншому, ну і ще крім всього вона в семиударному ритмі – на західне вухо це зовсім неправильний ритм – навіть не знаю, чи таке поняття існує в західній класичній музиці. Втім, навіть в Індії вчитель нас, початківців, не вчив нічого семиударного (а шкода), хоч сам співав. Навіть там цей ритм вважається складнішим ніж зовсім прості, але він досить поширений (в північно-індійській традиції він називається “рупак”).

В моєму вішлисті останнім часом назбиралося зо п’ять різних пісень в цьому ритмі, тому я подумала, може пора переходити від початківця до середняка, і таки його осилити. На моє суб’ктивне сприйняття, велика частина пісень в цьому ритмі і мелодично, і ритмічно звучать “меандрично” – попередній цикл перекочується в наступний, безконечником, і якби не повторювані фрази – текстові і мелодичні, то розібратися, де його початок, а де кінець, здавалося б неможливим. Він як змія, що схопила себе за хвіст, таким чином скоротивши свою довжину від таких розмірених і передбачуваних восьми одиниць до такої незвичної і несиметричної сімки.

Ось вам до порівняння ще такого ж розміру інша пісня, на мараті, співають австралійці:

Ще кількох пісень в цьому ритмі я поки не знайшла доступного запису, може колись згодом покажу…

Про моїх братів і індійську музику – 2 – Шанкар

Давно не розказувала про своїх “братів”, попередній пост читайте тут:
https://msvarnyk.wordpress.com/2013/06/06/про-братів-і-онлайн-радіо-індійської-м/

Взагалі, Шанкар ще поки що не офіційно мій “брат” – позаминулого року в Канаджохарі в мене було для нього ракі, але в нього мала дитина і не завжди передбачуваний графік, то він на ракі-церемонії не був – вона була пізніше, і він до того часу вже поїхав був додому, довелося йому імейлом передавати віртуальне ракі :). Нічого, цього літа точно зав’яжу.

Шанкар з тих людей, хто першим не заговорюватиме до людей, яких не знає, я в принципі теж. Ми колись давно-давно (років сім тому) обмінялися кількома листами в одній справі, потім він трохи світився в деяких напів-публічних перепалках і концептуально-стратегічних дискусіях, і я в принципі знала хто він, хоч на вигляд не дуже ідентифікувала. Він мене – ні на вигляд, ні на ім’я. Познайомилися нарешті два літа тому на кухні в Канаджохарі, коли готувалися до великого міжнародного медитаційного семінару. Я туди приїхала помагати десь за тиждень до початку, відповідно чулася вдома. Приїхали були якісь свіжі люди, була спека, і я частувала їх морозивом (бо знала, де морозилка), а він сидів там за своїм компом – бо тінь, і одним вухом слухав розмови, а потім питає: “А шо ти робиш на семінарі?” “Та, – кажу, – що треба, то й робитиму.” “Шо, ти ніде ще не задіяна? Малюєш тут лавки і підливаєш клумби – ти ж overqualified!” “А шо треба?” “Ну, тут ваші торонтонці обіцяли взяти на себе транспорт з албанського аеропорта, але шось їх не видно і не чути…” “Так я ж не вмію на машині!” “Нє, ти не їздити будеш, я тобі дам список прильотів-відльотів в Албані, це тут близько, година, ти будеш знаходити серед ваших хто поїде і слідкувати щоб все було гаразд. Я займатимуся трьома Нью-Йоркськими аеропортами, якшо шось не складатиметься, дзвонитимеш, ми підстрахуємо.” “Ну добре, як треба – то треба.”

Взагалі в нас вважається, що транспорт – це найстрашніше волонтерське завдання, але я люблю challenge, ну і залежить, хто ще в команді – є такі люди, що відмовлятися від того щоб бути в їх команді – глупо. Так Шанкар мене завербував і став моїм волонтерським босом :). Тепер мене ідентифікуюють повно людей, яких не ідентифікую я (переконалася в цьому коли їздила цього різдва на флоридський семінар “звичайно, ми тебе заберемо з аеропорта, ти ж транспоптний гуру, для нас це велика честь! – так мене по-доброму підколювали хлопці, яких я взагалі не пам’ятала навіть приблизно”) – транспорт, це найстрашніше завдання, але зато з найбільшою віддачею – я люблю бути на транспорті, і це був не перший раз на транспорті загалом, але перший на такій серйозній ланці.

З Шанкаром офігєнно класно працювати – він дуже ефективно і вчасно відповідає, без проблем переграє в голові складні розв’язки, що куди перекинути, де знайти які додаткові ресурси, ведучи при тому мікроавтобус в Нью-Йоркському трафіку, і ще паралельно встигаючи по телефону вирішувати свої справи в основній роботі, за яку платять. При тому має феноменальну здатність красиво, приємно і спокійно комунікувати бездоганною англійською, тим заспокоюючи people in distress, завжди пам’ятає, для чого ми тут і не втрачає рівноваги навіть з найбезнадійнішими персонажами – в нього дійсно є чого повчитися. Але при тому він не нудний і не святоша – має прекрасне почуття гумору і гострий іронічний розум, який демонструє серед своїх – ми дійсно за час нашого спільного волонтерства багато насміялися, і про серйозні і важливі речі говорили теж – люблю таких людей, і дуже ціню можливість проводити з ними час. По закінченню нашої транспортної пригоди я написала була йому, що він може сміло вербувати мене на яку-будь іншу волонтерську роботу, якщо буде в ній моїй босом, і він підступно цим скористався минулого літа – мене записав начальником реєстрації на одному типу загально-національному семінарі, при тому сам втік на високоінтелектуальну працю зі сміттям і кинув мене на призволяще з тою реєстрацією :), ну то таке – йому можна. Як це по-англійськи називається, he’s got clout.

Але є однин аспект, в якому я Шанкара знаю нестерпно мало, і регулярно, хоч зазвичай безрезультатно пиляю його, щоб знати більше. В нього є “професійне” хоббі – він співає класичну південно-індійську музику. Я так ні разу не чула його сольного класичного виступу вживу, хоч кілька разів чула співи “зі всіма” – один раз мені навіть вдалося переконати його, коли він не збирався брати участі, і я досі пам’ятаю одну з пісень, яку він тоді співав – згодом викладу її в іншому виконанні – вона сьогодні спливла у ФБ стрічці, і власне через неї я згадала про Шанкара і нагуглила те, що покажу вам.

Він щороку в грудні їде на місяць додому в Ченнай і там дає півтора десятка концертів, ото гуголь мені запропонував півторагодинний кліп з його минулого виїзду. Я дуже мало що знаю про південно-індійську музику, і ще менше маю досвіду – все-таки більше і грунтовніше стикалася з північно-індійською традицією, відповідно знаю в основному загальновідомі речі про те, чим вони подібні, і чим відрізняються. Якщо раптом комусь цікаво – кажіть, питайте – може якраз я випадково знатиму те, що вам цікаво. Тут на в цьому кліпі, я би сказала, найцікавіше починається десь після першої пів години. В другій половині є довжелезна композиція в ритмі семи ударів (це легко можна виявити, бо в південно-індійській вокаліст рукою відбиває ритм, в північно-індійській це не прийнято, якщо забудешся і стукатимеш – то можна навіть від вчителя заробити). Вона починається десь близько п’ятдесятої хвилини довгим вокальним вступом без ритму, потім скрипкове соло, потім власне основна пісня, і закінчується офігєнним ритмічним соло – воно починається десь на годині-24хв. Одним словом – дивіться самі: