Ранньо-ранкова медитація – 2

Продовження, попередній пост тут.

Я вже писала в попередньому пості, що перший “рівень” нашої медитації, це стан “без думок” – “нір-вічара” на санскриті (думки тут маються на увазі в широкому сенсі, тобто включають асоціації, візуальні образи, символи, невербальні реакції, кольори, і т.д.). В якомусь сенсі, цей стан є метою, тобто ціллю медитації (грецький телос), але з іншого боку він є лише її початком. Коли ти в цьому стані, то ти відповідно в медитації, і часом для того, щоб бути в медитації взагалі нічого не треба робити – ти просто “там”, чи радше просто “тут” – стан без думок часто описуюється як перебування в теперішньому часі, в той час як думання, кажуть, завжди спрямоване на минуле або майбутнє. “Тут” можна теж інтерпретувати як “внутрішнє”, спрямування уваги всередину, на відміну від розпорошення уваги назовні, але така інтерпретація неоднозначна, і потребувала би уточнення. Все ж, нажаль, переважно ми все-таки не “тут”, а десь “там”, тобто переважно думок повна голова, і медитаційного стану треба якось досягати. Часто буває так, що навіть торкнувшись його на хвилю, губиш його знову і знову – тобто замість того щоб зануритися у воду з головою, стоїш при березі, і хвиля медитації то накочується, то знову втікає. Часом думки наші настільки важливі для нас, що так і не вдається їх відпустити – хоч годину просидів, а так цілу годину і продумав.

Якість, тобто стабільність і глибина медитаційного стану взаємопов’язана із, і залежить від, з одного боку того, наскільки потужний потік нашої внутрішньої енергії, а з другого – від того, наскільки вільно вона може протікати через всі чакри вздовж хребта. Чим більше вони поперекошувані, або чим більше в них назбиралося всякого сміття, тим важче їй через них протекти. З іншого боку, якщо протекти через всі чакри вдалося навіть найтоншому потічку, тоді ця внутрішня енергія під’єднується до “світової” чи “космічної” енергії як до безлімітного акумулятора, і може звідти “підзаряджатися” (yoga – зв’язок, з’єднання). Паралельно, вона починає направляти пошкоджені чакри і вичищати з них сміття. Чим довше їй вдасться пробути в такому підключеному стані, тим сильнішою вона стає, і тим більше більше їй вдасться винести сміття, і краще збалансувати систему. Зв’язок з думками такий: думки перекривають їй прохід через шосту чакру, відповідно чим більше думок, тим складніше їй проходити через цю чакру, а отже і виконувати решту своєї роботи. Разом з тим, чим сильніша сама енергія, і чим більше вона отримує нашої уваги, тим краще вона здатна вимивати думки, які не дають медитувати.

Виходить тоді, що те, що ми називаємо медитацією (в сенсі процесу) може означати різні речі, різні “дії” (як “активні”, так і відносно неактивні, як, наприклад, спрямування уваги, чи набуття певного “наставлення” (attitude)), метою яких є досягнення, утримання чи поглиблення медитації як стану, йоги як зв’язку. “Дії” можуть бути спрямовані на те щоб

1. заохотити внутрішню енергію до роботи – “підняти” її (для цього є проста”вправа” – комбінація жестів руками, плюс увага і власне бажання)
2. допомогти їй, використовуючи прийоми, завдяки яким можна ефективніше позбуватися сміття (їх є багато всяких і різних, якщо комусь цікаво – питайте, розповім)
3. нічого не робити (ну чи не заваджати), і просто насолоджуватися станом.

Якщо зв’язку нема, або поки він слабкий, тоді ймовірно, що ми робитимемо перше і друге. Якщо він задовільний або так-собі, тоді на власний розсуд робитимемо друге або третє, або їх комбінацію. Якщо зв’язок сильний і глибокий – тоді ймовірно що робитимемо третє, тобто не робитимемо нічого, або якщо і робитимемо щось – то не заради досягнення результату, а просто від радості чи в задоволення.

Тепер, нарешті, про ранньо-ранкову медитацію.

Advertisements

Ранньо-ранкова медитація – 1

Така смішна тавтологія виходить при перекладі англійського early-morning meditation. Ну от можна ж би було сказати просто “ранкова” – навіщо так ускладнювати? От тільки справа в тому, що ця рання медитація, як виявляється, має інше призначення, інший “процес”, і відповідно інший формат ніж інші медитації, тобто медитації в інший час.

Я чула, мабуть десь від початку своїх медитаційних вправ, що найкраще вставати і медитувати дуже рано, о четвертій (чи пів на п’яту). Відповідно підчас свого першого довготривалого перебування в Індії, а це було десь за півтора року після того як я почала щоденно медитувати, за чотири місяці моєї Вайтарни не встала десь між четвертою і п’ятою я може разів з десять, а то й менше. Втім, то була Вайтарна, прокидатися там було дуже легко, в мене все ще тривав початковий період медитаційного життя – такий собі “медовий місяць”, коли медитація сама тече, коли все легко, просто, і виразно, і коли будні, здається, перестають існувати, натомість свята бувають мало не через день, як мінімум десь раз в тиждень – якщо під святами мати на увазі особливі медитаційно досвіди, якими тебе на початках просто завалює, як західних дітей різдвяними подарунками. Ну і якщо не встанеш рано, тоді ворони десь близько шостої зчиняли такий рейвах на даху, що зрозуміло було – краще було встати раніше. Між іншим, цієї весни ворон майже не було – мабуть в цю перед-дощову пору надто мало всяких смачних жуків і кузьок, і їм там нема що їсти. Зато були всякі інші птахи, яких восени не буває, в тому числі коял – індійська зозуля, яка вважається наймелодійнішим чи наймузичнішим птахом, колись може дам вам послухати – я записала, хоч не надто вдало, бо без нормального мікрофона.

Повернувшись з Індії, продовжувати щодня вставати раненько в зимовому Торонті майже нереально – для мене це завжди велика боротьба. Часом мені це вдається навіть кілька тижнів під ряд, а потім якась післяпівнічна гулянка вибиває з графіку, ну і я досі не навчилася лягати достатньо рано щодня, щоб могти відповідно рано вставати. Але боротьба триває – цьогорічна Індія навчила мене не гризти себе за поразки, ставитися до них з гумором, починати щоразу спочатку, тому експеримент ранішнього виставання можна вважати діючим.

Особливість нашої медитації в тому, що вона має бути спонтанною, без натуги, без напруження, без активної дії того хто медитує. Вона є в якомусь сенсі результатом, можна навіть сказати побічним ефектом, потоку нашої внутрішньої енергії (це все умовно кажучи). Коли ця енергія починає вільно протікати через нас (таким чином вона під’єднується до загальної космічної енергії – щось таке), коли ми їй це дозволяємо, точніше, коли не заваджаємо, думки автоматично сповільнюються, і з часом зникають взагалі. Оця тиша і є першою “фразою” чи першим рівнем медитації – стан без думок, “нірвічара” на санскриті.

Медитація, а з нею і вільний потік нашої енергії припиняється (чи зменшується, сповільнюється, призупиняється), якщо ми починаємо їй (тобто енергії) заваджати – коли включаються наші его із супер-егом, головні породуценти думок, і коли їм вдається заволодіти нашою увагою. Коли ми повністю віддаємо свою увагу своїй енергії, ми перестаємо бути суб’єктом, ми стаємо духом. Властивість і здатність духа – спостерігати за грою і насолоджуватися (насолоджуватися – грубе слово, воно не передає тої тихої, спокійної і глибокої радості, яка є радістю духа). Дух не має “я”. Як тільки включається “я” (о, як я класно медитую, скоро можна буде сказати, що я досягаю наступного рівня), увага відразу втікає від духа на “я”, тобто виходить що нашому егові вдалося нас відволікти. Як тільки включається своєрідне “ти” (от бачиш, нічого в тебе не виходить, завжди в тебе так, тільки досягнеш тиші, зразу все зіпсуєш своїм дурацьким егом) – це вже супер-его підіграє егові у справі відволікання уваги від духу.

Як того стану духа досягнути в першу чергу – на то є багато всяких різних нескладних способів, суть в тому щоб спрямувати увагу (але без примусу і натуги, бо тоді нічого не вийде) всередину і на сферу духа, підсилити внутрішню енергію, а також підтримати внутрішні якості, які сприяють її вільному потокові, але все це без напруги, і без активної дії – як саме це робиться – можу колись іншим разом розповісти. Часом взагалі нічого не треба робити – сів, відкрив долоні, а вона сама тече, тільки не заваджай. Як той стан утримати – інша справа і інша гра, суть в тому щоб не вестися на провокації ега з супер-егом, але вони з часом стають все тонші і тонші, хитріші і хитріші, апелюють до щораз глибших і давніших страхів, щораз заповітніших і чистіших (а все ж не досконало чистих) бажань, тобто треба не втрачати пильності, знаходити щоразу нові способи їх перехитряти, і міцно триматися своїх основних орієнтирів, чи може краще так сказати: впевнено але ненапружено стояти на своєму справжньому, відчувати виразно, що справжнє, а що – ілюзія. Я про ці ігри вже здається трохи писала раніше, може й потім більше напишу також.

Тобто в той час як сама медитація спонтанна – її неможливо якось присилувати, для того, щоб їй не заваджати потрібна певна дисципліна уваги, певна практика, прикладна наука, техніка (техне?), набір випробуваних способів, які можна навчитися відчувати і по-різному комбінувати… Про це теж колись іншим разом (ггг, от як я сьогодні ухиляюся від всього конкретного). Ранньо-ранкова медитація є одним з таких способів підтримувати і покращувати загальний медитативний стан. Ну а оскільки мені вже десь пів години тому треба було піти на вечірню медитацію, щоб рано лягти спати і рано встати, то більше про неї я вам розповім наступного разу.

Про гори – Кайлаш

Мій цьогорічний візит до Індії пройшов, крім всього іншого, під знаком розмов про “паломництво” до Кайлашу. Внаслідок жаркої пори року, в нашому медитаційному центрі в Мумбаї не-індійців були одиниці. Одною з них була Ніна з Москви – жінка невизначеного для мене віку (десь мабуть між 40 і 50) з минулим московського юриста, і непоганим індійським досвідом – вона прожила в Індії кілька років, з’їздила її вздовж і впоперек, і може годинами розповідати, куди варто поїхати і що подивитися. Причому їй це все вдалося з дуже млявою англійською. Крім кольору шкіри і опікунства над двома дядьками з Татарстану, які зовсім не знали англійської, нас з Ніною поєднувало ще й те, що її порадницею теж була Нейна, от тільки на відміну від мене Ніна досить пофігістськи ставилися до формальностей процесу – “домашнє завдання” не робила взагалі, або робила тільки те, що сама вважала за потрібне, постійно порушували всякі дрібні правила і намагалася втягнути мене в якісь дрібні пригоди. Я в принципі не проти була, бо не надто люблю організовувати і планувати якісь вилазки, то власне вона показала мені і мол, і друге Інтернет-кафе (коли “моє” було зачинене), і ше б показала де за рогом кури продають, а де рибу, якби мене не влаштовувала повністю наша внутрішня кухня, і якби дрібні продуктові магазинчики всього Мумбая не були на страйку. Шкода, що ми з нею тільки на одні вихідні перетнулися, а то б вона мене точно на якісь при-мумбайські місця туристичної слави звозила – ті самі печери Елефанти, про які я вже другий раз говорю, що ніби й не проти подивитися, а все ніяк не доїду, або й оригінальніше щось.

Не знаю, чим вона зараз в Москві займається (зазвичай не задаю малознайомим людям особистих запитань, тому знаю про них тільки те, що самі розповідають), але факт що вона приїхала цього разу до Індії десь на пів-року якраз на найнеправильнішу погоду, заради того, щоб поїхати на Кайлаш. Кайлаш знаходиться в Тібеті, тобто щоб потрапити туди потрібні китайські візи, а також всякі інші формальні дозволи китайського уряду – Ніна казала мені, що чула багато історій про невдалі виїзди на Кайлаш, коли поїздки зривалися в останній момент, і бажаючі, вже прилетівши в Катманду, чи, ще краще, приїхавши до китайського кордону, дізнавалися, що нічого не буде, бо на Кайлаш китайці раптом вирішили “не пускати”, туристична фірма при тому вмивала руки, немалі гроші просто пропадали. Тобто, враховуючи непрості міжнародні відносини в регіоні, там може вийти по-всякому, і Ніна дуже старанно вибрала фірму, і добре перевірила через якісь їй відомі джерела – я не вникала, які саме. Як виявилося, такий самий виїзд на Кайлаш, і з тою самою туристичною фірмою, тільки на інші дати, зібралася також і наша Нейна (що додало Ніні неабиякої певності). А через те, що Ніна англійську знає трохи приблизно, вона мене попросила помогти їх поперечитувати брошури з остаточними описами маршруту та інструкціями, а ще й заодно сходити з нею на останню зустріч з її тур-агентом, де вона хотіла задати запитання і переконатися (з моєю допомогою), що вона все правильно розуміє. Ну то я тепер теоретично підкована з питань виїздів до Кайлашу.

Маля мараті шікаіца aге

Ця фраза у виконанні іноземців справляє незабутнє (позитивне) враження на мараті-мовних індусів, особливо якщо її говорити злегка співучою інтонацією і з правильними наголосами – вони спочатку випадуть в осад, а потім ще довго носитимуться з вами як з писаною торбою, розмовлятимуть з вами на мараті, і відмовлятимуться вірити, що це єдина фраза на мараті, яку ви можете сказати. Дивіться, тільки, кому кажете, бо як почнете тою фразою хизуватися перед хінді- а не мараті-мовними, то вони можуть взагалі не зрозуміти, а якщо й зрозуміють, то їм він того не буде ні тепло, ні зимно. Мараті досить легко відрізнити від хінді через присутність звуків ц, дз, дзг(зг), яких, наскільки я розумію, нема в хінді. Окремих літер в деванаґарі для по значення цих звуків нема, використовуються ті самі, що й для ч, дж, джг, тобто в Мараті треба просто знати, в якому випадку воно читається як “ч”, а в якому як “ц”.

Не ручаюся за правильну фонетичну транскрипцію – нас цієї фрази навчив на слух мій вчитель музики п’ять з гаком років тому, але я переконалася в її магічній дії за свої два останні індійські візити в мараті-мовних краях. Він ще одну фразу навчив був наших дівчат, але потім виявилося, що вона означає “I want a Marathi husband”, ну то я не стала її запам’ятовувати, щоб раптом не напроситися. Це взагалі в нього таке було почуття гумору – навчити довгоногих юних англійок і італійок фрази про маратського чоловіка заради сміху, тобто розваги своїх співвітчизників.

Маратці, чи як їх правильно назвати, дуже пишаються тим, що їх мова найближча до санскриту, який вони часто вимовляють як “санскрут” – голосний “р” у санскриті (або в словах запозичених з санскриту) в мараті має більшу тенденцію вимовлятися як “ру”, а в хінді – як “рі”. Це не універсальне правило, а всього лиш тенденція, і спрацьовує мабуть не для всіх слів (наприклад, я ніколи не чула, щоб хтось Крішна вимовляв через “ру”), хоча, якщо навіть мені на вухо попадалося їх досить, щоб самій таку тенденцію помітити – то мабуть не так вже й мало таких слів.

Ще маратці часто говорять про те, що їх мова ніяк не зносить пихатості, високопарності, і всякого такого – бо існує величезна кількість афоризмів (як вони кажуть, little phrases), приказок, чи навіть просто слів, на всі випадки життя, якими будь-які прояви пихи можна легко збити – будь-яку надмірну серйозність перевести на жарт, ну і вони, я так розумію, тими афоризмами часто послуговуються – якщо бачите що дуже весело і дружно сміються, то певно вдалося комусь, або й гуртом скласти до купи цілу серію афоризмів і епітетів, кожен смішніший за попередній, щоб охарактеризувати поточну ситуацію. Таке майже не перекладається – дуже довго доводиться пояснювати. Причому ніби кажуть, що в них воно все відбувається без образ, без сарказму чи закрученості, а так от прямо, легко і відкрито. Не знаю, чи дійсно воно так – не можу оцінити, але з того що спостерігала, і з того що кажуть інші іноземці, які мають більший досвід життя і розмов з маратцями, виглядає доволі правдоподібно.

З того, що я можу сказати про своїх друзів і знайомих маратців – дійсно часто таке буває, що вони не зносять жодного “нонсенсу”, не люблять фальшу і закрученості, часто, навіть попри індійську вихованість кажуть як є, на сильно добираючи слова, і не особливо приховуючи своїх поглядів, є в них певна прямолінійність не надто притаманна іншим індусам. Хоч, мушу визнати, що вибірка моя не дуже репрезентативна, бо більшість моїх знайомих маратців чомусь походять з касти кшатріїв (воїнів), а не брамінів, що може накладати свій відбиток (воїн скорше прямо вгатить, ніж священик), втім навіть браміни маратські часто набагато прямолінійніші за хінді-мовних індусів.

Я не один раз чула нарікання від хінді-мовних індусів, що мараті-мовні, коли говорять на хінді, то в кращому випадку звучать не дуже чемно, а в гіршому – то й зовсім по-хамськи. При тому хінді-мовні завжди наголошують, і пишаються тим, що хінді – дуже культурна і чемна мова. На хінді можна завжди сказати так, що буде звучати дуже-предуже чемно і поважно. В них теж є свої афоризми і кпини, я, на приклад, від своїх підходила фразу яка звучить приблизно як “ваде-ваде-льо” або “барі-барі-льо” (це дві окремі але подібні за змістом фрази) і означає щось типу “велике паньство” – коли хтось дуже з себе багато показує, але коли я принагідно цю фразу кидаю, вони знічуються, особливо якщо це не у вузькому колі, і присутні, наприклад, старші за них люди, хоч я впевнена, що нічого “поганого” в нашому розумінні в тих фразах нема. Мої хінді-мовні індуси весь час виправляють мої три фрази і ще десяток слів, бо коли вони кажуть “чальо” (в сенсі давай, пішли), то це нормально, а коли я кажу, то це зовсім неправильно і треба казати вихованіше, наприклад “чаліє” чи “чалейньґе”, і постійно мене тими своїми вдосконаленнями заплутують. (Взагалі то не дивно, що вони так говорять, бо більшість моїх хінді-мовних близьких знайомих вже мають дорослих дітей, тобто вони все-таки добряче за мене старші, то мабуть дійсно не годиться мені їм чальокати.) Якщо хочете на них справити хоч якесь непогане враження – кажіть за столом приторно-солодким тоном щось типу “Крпая пані до” (Будь-ласка, подайте мені води) чи “Макан до крпая” (те саме про масло)…

Ну то от вам для контрасту історія з моїми маратцями.

Поле битви і той, хто з нього втікає

Кшетра – поле, поле бою, разом з тим “сфера духа”, свідомість.
Битва відбувається за приналежність до сфери духа, за чистоту і силу своєї власної свідомості. Меч – увага, щит – невинність. В руках майстра увага здатна проникнути в саму суть речей. Знову ж таки, поле битви – наша свідомість, якщо заволодіти цим полем повністю, повичищати його від всяких різного калібру ворогів духа (або просто сміття) – тоді війну виграно, як внутрішню, так і зовнішню, бо ж зовнішнє насправді лише відображення внутрішнього.

Так от, якогось другого чи третього дня по обіді я програла чергову на той час здавалося важливу битву, і чулася, як ото і чується той хто програв битву – кепсько. І хоч я знала, що нема сенсу чутися кепсько, бо чим довше я себе жалітиму, чим довше піддаватимуся своїй поразці, тим більше віддалятиметься наступна перемога, бо ж насправді битва йде безперервна, війна не закінчується жодною маленькою перемогою чи поразкою. Але все одно я чулася кепсько. І тоді я пригадала собі історію про Крішну – Ранчордаса.

Історія така. Одного разу Крішні довелося стояти в битві проти одного ракшаса, а в того ракшаса був бун (як це буде по-українськи?) від Шіви (?), що його не можна було вбити в бою, чи щось таке. Ну і що робити? Крішна знав, що не зможе перемогти цього ракшаса в поєдинку. Тоді він став втікати з поля бою, а ракшас подумав, от боягуз, і погнався, звичайно, за ним. Ну Крішна втікав-втікав, і забіг в печеру, де спав один святий. Святий дуже любив спати і страшно не любив коли його будили, і ото в нього був такий дуже корисний бун (теж від Шіви?) що якщо його зненацька розбудять, то перший на кого впаде його погляд миттю згорить до тла (такий трохи дратівливий був святий, як ви розумієте). Ну то Крішна тихенько забіг в ту печеру, і ще й легенько поклав на святого свій плащ, чи що там в нього було, а сам сховався в кутку. Ракшас пригнався в печеру: ага, ти тут спиш, змучився дуже? Ану давай вставай, будемо битися! – і здер зі сплячого плащ Крішни, а там той святий, прокинувся, – пуф, і ракшас перетворився на купку попелу. Як то кажуть, клин клином, а в цьому випадку бун буном вибивають.
Ну то з тої історії в Крішни тепер є таке ніби-то ганебне ім’я Ранчордас – той хто втікає з поля бою, але він не зважає, що ім’я не надто благородне, йому байдуже, що про нього люди казатимуть – треба було зробити справу – позбутися нахабного ракшаса, і Крішна досягнув мети.

От чому б і ні, подумала собі я – раз вже я битву програла, чому б і собі не втекти в печеру, а там – бабах його по голові. Ну то я пішла собі в свою кімнату перед вечерею, імена Лакшмі (одне з моїх домашніх завдань на день) стали в прекрасній нагоді – з їх допомогою поразку було нейтралізувано і бойовий дух відновлено.

Одне з імен Аді Ґуру (Першо-Вчителя) – Кшетраґня – той хто знає сферу духа, той хто знає поле битви. А одне з імен Магакалі – Рана Пандіта – та, хто володіє мистецтвом ведення війни. Ото ці обидві порції імен в мене в щоденному домашньому завданні – читаю і насолоджуюся щоранку.

Ага, ще додаток до очевидних, і тим не менше вартий нагадування рецептів. Якщо голова або ментал, в нашій термінології – его і супер-его, дуже вже нахабніють, триндять без перестанку і дуже голосно, видають всякі різні не завжди приємні фізіологічні звуки, вештаються туди-назад по п’ять разів, грюкають -точнісінько як тутешні деякі індійці і китайці роблять, коли ти намагаєшся медитувати на дворі :), тоді замість того щоб дратуватися (а вони ж того й домагаються – це я вже знову про его з супер-егом, не про індійців і китайців – ці не намагаються, в них то все природньо і спонтанно виходить), набагато краще просто перевести увагу на щось інше, що краще сприятиме медитації (встановлення внутрішньої тиші).

Минулого разу як я тут була, дві неділі ходила в гості до одної австралійсько-індійської сім’ї, друзів моїх друзів, які зараз живуть в Мумбаї. І от сидимо ми з Робом (про нього колись іншим разом, цей кадр разом із цілою своєю сім’єю вартий не одного поста) під Макдональдсом, де його два сини проходять кулінарну акліматизацію після дев’яти місяців приватної школи в Гімалаях, і раптом він мене так по-змовницьки питає: так ти вже знайшла свої “трюки”? – тільки не кажи мені… Які трюки? – питаю. Ну, ти ж знаєш, кожен з нас має свій набір таємних трюків (bag of tricks), які в моменті приводять нас в медитативний стан. Особливо якщо якась екстремальна ситуація, чи ніяк медитація не йде, тоді використовуєш котрийсь із своїх трюків, тільки про них не можна нікому розповідати. Гм, кажу, якось про це не думала, хоча, в принципі є деякі речі, які помагають… Ні-ні, перебиває, не кажи мені. Я просто хотів звернути на це твою увагу.
От і сьогодні Нейна теж подібне щось сказала, що існує стільки різних способів переводити увагу з внутрішньої балаканини на тишу, і це дуже цікава і весела (ггг, для неї може й весела) гра – оце постійне змагання із своїми балакунами, вони теж не дурні, і щоразу придумують нові способи нас відволікати і заговорювати, але ж ми теж не ликом шиті, і теж розвиваємо свою здатність їх перехитряти.

Отак і живемо…

Nayana або ж по-нашому Нейна про практику медитації

Сьогодні в нас вихідний і вайфай знайшовся в молі в сусідньому районі (правда, повільний), ну то з тої нагоди порція медитаційних нотаток. Про побутові я не забула – але то треба з ілюстраціями, тому буде пізніше.

Тут в нашому медитаційному центрі, в перший ранок коли тебе зареєстрували, призначають тобі “доктора” :). Це умовно, звичайно, доктор, радше це щось типу консультанта чи порадника. Центр офіційно “оздоровчо-дослідницький”, але з того, що я бачу, людей із суттєвими медичними проблемами – відсотків може 20-30, або й менше, решта (і я також) приїжджають настроїти розстроєний інструмент, позбутися якоїсь частини притаманного всім нам хламу і набрати якогось запасу умовно кажучи “позитивної енергії”. Один наш англомовний йог порівнював це місце з кораблеремонтною майстернею – лінк довго шукати зараз, якщо раптом комусь цікаво, пізніше кину. Тому “доктори” в принципі мало коли виконують власне лікарську функцію, і для досягнення результату використовують методи які всі ми знаємо, і більше чи менше ними вдома користуємося, от тільки вдома все зазвичай трохи бігом (скільки там в будний день часу на медитацію, не кажучи вже про балансування) ну і самотужки розбираєшся, якщо є час і натхнення, чого тобі зараз треба. А тут тільки тим і займаєшся що медитуєш, балансуєшся, “чистишся”, їси і спиш, ну і ще трохи розмовляєш з людьми, в основному за їжею або чаєм. Мізки можна взагалі відключити, не паритися з “самодіагностикою” і тільки робити що тобі “доктор” кажуть…

Ну так от, крім всяких комбінацій індивідуальних і спільних медитацій і “трітментів”, між сніданком і обідом щодня крім неділі кожен зустрічається із своїм “доктором”, розмовляє про свої успіхи чи навпаки :), вдвох медитуємо, “доктор” проводить медитацію, додатково ще трохи помагає збалансуватися, і дає домашнє завдання до наступного дня. Ну і хоч доктора собі не вибираєш, але тут ніщо не випадково, зазвичай кожен від свого доктора тащиться, і коли в свого доктора вихідний і доводиться йти до “чужого”, нерідко проскакуть сентименти до “свого”. Он, сюди кілька днів тому пару дядьків з Татарстану приїхали, вже зразу на другий день в їхнього доктора (молоденький такий, і ніби трохи дівчакуватий, але енергія в нього ого – він десь два дні чи три минулого разу зі мною працював) був вихідний, то вони чужого відразу бабаєм прозвали і нарікали за обідом, що не хочуть до бабая, бо їхній доктор трохи по-російськи говорить, а бабай – ні гу-гу :).

Минулого разу мені дали тендітну дівчинку на кілька років молодшу за мене, з довгою косою, в окулярах і з грізним ім’ям “доктор Дурґа” :). Але зараз вона вагітна, тому з людьми не працює, хоч приходить майже щодня і виконує якусь свою іншу роботу. Так от, питає мене Дурґа, ну шо, хто твій доктор тепер? Та, кажу, Нейна, експерт з вестернерсів. Дурґа сміється: о, то вона буде говорити і говорити, а ти тільки слухай – в них прийнято так злегка одне про одного піджартовувати – багато сміються. Та, кажу, я не проти.

Нейна дійсно говорить більше ніж інші і дійсно в такій манері, що поки вона не скінчить, слова не вставиш, але говорить по суті і цікаво, ну і почуття гумору в неї дай боже, як і в усіх тут, з ким я мала справу. Я з нею трохи познайомилася ще минулого разу – коли треба було там щось перекласти росіянам, і вони мене підпрягли були – ну й інші теж розказували, що і як їм казала Нейна. То в мене тепер щодня зустріч з Нейною, а крім того у вівторок ввечері в нас замість перед-вечірньої колективної медитації типу групові питання-відповіді – всі кучкуються навколо свого доктора, і питають, що кого цікавить – часом індивідуально, а часом “в кружку” – залежить від людей і доктора мабуть. Ну а Нейна зазвичай, особливо якщо за тиждень хтось новий з’явився, веде “своїх” в кабінет, якщо він вільний (з чого інші теж мабуть піджартовують) і використовує той час для того, щоб прочитати лекцію про те як і чому медитували тут і зараз, щоб досягти максимального результату.

Дуже конденсований витяг з додатковою інтерпретацією: