Про павука, смерть, землю і небо

July 18, 2012, 5:50, Wed LSL

Sleepless middle night at the usual anxiety time around 4:00.

The best part was getting up at 3:30 and finding a huge black spider right at the light switch. It was exactly the one in “Through a Glass Darkly” over the bed and thus so very appropriate my seeing death so clearly yesterday. I just barely dare look up into the wall of trees and their accompanying lake where it de-peared, phenō-menalized as the final deepening of earth: my native soil like a tree’s that it only holds from above and blends into only so far. Earth indeed is place of death’s river of forgetfulness and the underworld and we engage it continu-ously repeatedly, even with melody and tenuous risky dialectics, for it is what holds and gathers us back like gravity, keeping our particularity, its offspring alive and functioning. We are held off its complete captivating and entrenchment (burial) inter(r)nment by our being pulled into the sky’s away ness, ever a-way up-held and hinged on it like those Paleo buffalo, stretched thereby lineately and en acte en mouvement. Isn’t that diffusion ( & of the earthy itself) also our intrabindedness that equally up-holds us if laterally, all these presencingeds interlacing just by the fait of their on same ” : like the plunge of each tree standing tall and strong, str-aight & vertical, seriously interdependent and chiastic [?] with each other & all the types of life that get support from them. ?

This Black is not the Horror of the Vision & doesn’t terrify me, at least not more than a bedroom spider half the size of my hand. It has taken me so long to become acquainted, perhaps even friends (philo) with, earth. The tenuousness (>con-tinu-um) of everything no matter how vital or elemental, of course, gets clearer. However, that magnifies the wonder of inextances, presencingeds, tents. Its eminently friendly, isn’t it D, to us all, en-y-thing for it is what holds us from below, su-pports & sus-tains us, [незр. слово] has and allows us our deepening an engathering to our particularity. […]

Про сезонність

Сем, в продовження попередніх двох постів під тегом notebook, продовжує після методологічної перерви:
“July’s attitude: Here everything is best attuned and also best inter-oriented. Here, then, I too find my best in-re-de-volvements, am best able to summon my half dependence to intercede on my behalf. Nature becomes so strong and complimentary to the living, including human life that it is easy to depend less on socicity & all its shelters in shelters in shelters, guarantees of security and supposed contentment but always at a price, necessity of “making a contribution”. In the winter, the machine must be kept go-ing for heat & light & nourishment in the city while in the countryside on the farms, its a time for peace & meditation while the summery days also gather towards this 6 months of inside life (earth indeed). My life is different than either but only in shading & degree nonetheless, for I think & feel out what we humans are in these seasons.”

В продовження цитати з цього ось поста, Сем пише (про любов?):

“There are times when y have to move on, dear S, S, L… CB… eg, not just for variety or out of boredom although those sentiments have their own motor validity… But to move on in the qu’est for the life by life within life. I’ve moved on, self subsuming & leaving behind self perhaps a decade at a time (that is takes to write a book) and here I am in my 70s … and trying once again to understand this book and find a way for the book to better become a book.”

Sam

Фото фота

(20.6.1941-2.8.2013)

Sam’s notes (one day of work)

July 4, 2012, 6:00, Wed LSL

“Contraction” is the antynom of “expansion” indeed!

My rhythms now overall and long term are slanted downward as the technicals would say. My athleticism is such as to prevent me from slipping too fast whereas that kind of health before accentuated my ascent. “This weakness”, he would say hazily, that insists on coming back and making me feel feeble is surely the phen of aging. How can y be so slowly disintegrating? It is even lineate and time-taking/making? A heart attack out of the blue that kills in a minute or two is death writ large but not usually as a part of aging. Aging is only dying in the last few months perhaps, and thus is a mode of living and thence fecundity + geneses even if so degenerate + decadent in so many ways (How about that N? + what would y have said about it? and what afterall did you tell us about your sickness?) David Byrne grey haired singing “Once in a lifetime” … “into the blue again/ water flowing underground”. with all his magic like an evangelist. Frogs loudly [незрозуміле слово] on the opposite sides of the lake. A haze this morning that sits well up into the yet cloudless sky. The mystique of it suddenly begins perhaps as the height of the sun has energized this thick, and the air indeed stirs as it will.

Notebooks full of lasts gasp?

Українська мова в очах канадського єврея

От ми собі думаємо, що наша українська мова нікого за кордоном не обходить, а я тут, переглядаючи минулолітні нотатки свого керівника, цілком несподівано для себе надибала на таке (не зважайте на нетрадиційність мови – він експериментує):

2/7/12
[…]
“Q6 How many Russians are there in Russia and isn’t that sufficient without forcing Russian as a first language on the girl next door? And my Jewishness as a perhaps longer-standing tradition? And my Canadianism with his love of nature & being on the frontier? Ethnicities as sub-speciation, more general localizations & particularizations of soci-ality? And how does that reveal nature’s need to typify, layingeds out & back ever recurring & productively-destructively self-recursive….? Lay-ers of re-lay-tions, genera-l ways of be-ing Earthy all with different degrees of particularity (which keeps them specific as well)?”
[…]

Ставити питання і їх розширювати чи поглиблювати – це один з початкових етапів герменевтичного методу (чи процесу), починається все із “звичайного”, з власної теперішньої ситуації, з того що “на думці”, а насправді не лише на думці, а ширше, включаючи тіло – Гайдеґерівська Befindlichkeit, в якій знаходимо-ся, – відповідно питання “де я зараз? чим я зараз живу? що мене тривожить, чи навпаки, надихає?” і далі поволі заглиблюємося, занурюємося від локального і конкретного, до загального…

Ці питання – як сажанці, чи як нариси, кожне з них може розростися на наступному етапі власне герменевтичного опису, і привести тебе кудись, а може і залишитися десь збоку, відкластися на наступний раз, чи й на ніколи. Не знаю, чи проросло йому це питання, чи ні – заходжу в його нотатки обережно і недалеко, інакше вони заливають мене з головою. Читаю початок і кінець, гортаю і прочитую випадкові сторінки, як от цю, бо кидається в очі слово Russian. Сторожко оминаю середину, хоч і знаю, що там щось є – про це вкінці прочитала. Може тому й оминаю, що там щось є. Може там є щось власне для мене… Та й точно щось є – він оперує моїми поняттями (generality, particular) – тими, через які ми стільки зламали списів (чи наламали дров?), цей наш пОлемос, рани від якого сповільнили мене на кілька років – вони були його поняттями, може він просто боявся довірити їх мені, охороняв і боронив їх руками і зубами? А потім дописав їх, і отак-от просто віддав – ось це тобі, роби з ними що хочеш. Страшний насправді подарунок, страшний своєю щедрістю і оголеною вразливістю, подарунок від того, кому вже більше нІчого втрачати. Ну але це наше, внутрішнє, вам це нецікаво.

Я вам власне хотіла сказати оце: хто би міг подумати, що 2 липня 2012 року на березі якогось озерця за кілька годин їзди на північ від Торонта, чиясь ситуація і чиясь герменевтична робота починалася з переживання за українську мову?