Internet security

Ну і заодно, раз тут зі всіх моїх каналів прокрастації цей лише увімкнутий – гуголь плюс приніс вчора лінк на дуже цікаву статтю Соросівської компашки. Стаття про те, хто за нами слідкує коли ми в інтернеті розслабляємося (і не тільки), і колекціонує наші дані. Так от, крім загальновідомого про гуголь-фейсбук-твітер цікавий момент в статті пише про те, що наші заходи на українську правду (якщо такі є) відбуваються через Рашу, відповідно, коли ми заходимо туди, Раша збирає наші дані (очевидно, що не задурно теж). Тобто зовсім не обов’язково мати жж, фкантактє чи лазити на домейн .ру, щоб зебезпечувати роботою бійців невидимого фронту. Взагалі цікаво би було якби хтось надійний промоніторив і опублікував результати того, які ще в нас типу ЗМІ продають наші дані сусідам з якими війна, ну і ще би СБУ вияснила, чи це в них від тупості, чи від хитрості.

Осьо лінк: http://www.opensocietyfoundations.org/voices/tool-lets-you-see-exactly-who-s-tracking-what-you-re-reading-online

Там ще в статті є лінки на всякі тулзи, але з настройками загально-світогого, а не нашого локального значення. Все це англійською, звичайно

Постмодернізм – зло

Останнім часом часто повторюють таку (слушну!) думку, що інформаційна політика Раші грунтується на постмодернізні з його запереченням істини (правди). Майже так само часто в коментах починають захищати постмодернізм, що, мовляв, ті хто кажуть про постмодернізм в стосунку до Раші та інформаційної війни просто неправильно розуміють, що таке постмодернізм. Що постмодернізм – то толерантність, плюралізм і свобода, що це цукерка, а не кака.

Ну то з точки зору майже професійного філософа приналежного до певної не надто популярної філософської “школи”, скажу, що постмодернізм – був, є, і буде злом, і саме тому йому так гарно по дорозі з Рашею. Спробуйте попрацювати із студентами, які народилися і виросли в епоху розвинутого постмодернізму, і ви відразу зрозумієте, про що я кажу. А якщо не маєте доступу до студентів – читайте джерела, і думайте – думайте про передумови і наслідки того, що стверджується в текстах постмодерністів, і не ведіться на хвацьку манеру розмови. Розібрати все на частини і ржати з того, що воно не працює – дуже просто насправді, для цього треба освоїти раптом один чи два рухи і стільки ж інструментів. Це все, що робить постмодернізм. Страшна шкода від постмодернізму полягає в тому, що те, що так прикольно, і навіть корисно робити як перший крок, в постмодернізмі стає першим і останнім, той сам крок невротично повторюється ad nauseam. Другий крок – створити, збудувати щось так, щоб воно працювало – не просто не робиться постмодернізмом, а ще й постулюється абсурдність і неможливість щось вартісне зробити, і обстьобуються спроби це робити і люди, які це роблять. Звичайно, в природі можуть існувати рожеві пухнасті адепти постмодернізму, які цього не роблять, але я тут кажу про ідейних натхненників, щоб не сказати засновників.

Те, що нормальної України нема з точки Росії, і в принципі бути не може, в сучасному світі – це постмодернізм чистої води, подякуйте Дерріді!

Оксані Максимчук – про враження від її віршів

Вірші про які написаний цей непрофесійний, мабуть навіть анти-професійний і дуже особистий коментар – тут:
https://yabloo.wordpress.com

Mature subject matter and graphic content. Viewers’ discretion advised. – це і самих віршів стосується, і коментаря мого теж.

Ну що, Оксанко, ти готова? Стрибаймо!

Почну з найпростішого і банального: твої вірші складно коментувати, бо вони складні. Найскладніші з тих, які я читала (хоч читала я мало), складніші за Стуса. Складні на всіх рівнях, трапляються такі, які я навіть не намагаюся зрозуміти – не тому, що вони того не варті, а тому що бачу, що не потягну, не знайду входу. Знаєш, Сем нас вчив, що вчитуватися у феноменологічний текст слід не намагаючись з наскоку взяти те, чого не розумієш. Навпаки, починати слід з того, що розумієш, що очевидне, як відчинені двері, через які можна в той текст зайти. А те, що цілком незрозуміле, радив пропускати, при першому, другому, п’ятому, навіть десятому прочитанні. Так от, деякі твої вірші на перший погляд здаються мені герметичними і невловимими, як краплини ртуті. Але не всі :). Деякі з них прочиняються, і впускають мене всередину. Часом доводиться трохи посидіти під дверима, а часом і ні…

Твої вірші складні як ерудично (є таке слово?), так і тематично, мені не раз доводиться тихцем заглядати в словник чи енциклопедію, вони як проектор спрямований на мою ignorance, сказати щось про них – це завжди ризик спалитися і виставити себе на посміховисько. Втім, що ми ще любимо більше, аніж добре поглумитися, навіть коли то з себе? Тому хай, я теж готова. Все, що я скажу – грубе спрощення і узагальнення, і за це я наперед прошу вибачення, і знаю, що наперед отримала його, бо кому як не тобі знати, як це…

Навіть якщо продертися через архітектуру твоїх віршів, через надбудови історично-культурних образів, символів, метафор, галерей і балконів, це всього лиш початок, всього лиш вступ, приготування до заглиблення в їх архітектоніку. Архітектоніку не в культурницько-романтичному сенсі, а в іншому, може моєму власному – старому і молодому водночас. Твої вірші затягують читача в дослідження нашарувань грунту, грунтів, і глибше, до самих основ. Саме тому я здається колись казала тобі, що досвід твоїх віршів – своєрідна археологія. Більше того, архітектоніка твоїх віршів – це космогонія, і не проста, а макрокосмогонія яка проявляється через мікрокосмогонію (бггг, в цьому місці я втратила всіх читачів крім двох :))) ). Так, ти стаєш горою, бо ти вже відразу нею і є. І причому це не “мертва матерія”, а така органічність, коли тектонічні зсуви, вулкани і океанські западини проявляються, воюють, народжуються і помирають в твоєму власному тілі. І не лише вони, а й самі небо і земля теж – ти так ніби між іншим проживаєш і проспівуєш той перший міф.

Знаєш, в Гайдеґера в тій лекції про вірш Тракля, де він вкінці говорить про Riß – те, що водночас з’єднує і розділяє, та напруга між річчю і світом, в якому і з якого річ народжується, і в якому утримується, проживає (те, що раніше називалося онтологічною різницею, але перестало так називатися), він бере це поняття з образу порога, який закам’янився болем (ледве стримуюся щоб не вставити цитату – Сем любив її повторювати німецькою із своїм жахливим канадським акцентом). Так от, там йдеться про біль як ту розтягнуто-стягуючуся напругу, і Гайдеґер каже, що це не слід розуміти антропологічно, що я розумію як те, що не треба тут уявляти собі біль сентиментально, психологічно і слізно, а радше сприймати його “органічно”. І я собі завжди уявляла цю ось розтягнуту стягнутіть, це розділено-з’єднувальне, як напружений м’яз, який водночас видовжений і скорочений, мені цей образ завжди дуже допомагав. Власне цієї мало що не анатомічної органічності повні твої вірші, і власне тому вони чуттєві, але не сентиментальні, тим вони сильні і складні водночас (серед іншого, звичайно).

Ця ось напруженість, напнутість, (яку ти проговорюєш так просто і безпосередньо, так природньо, без натуги, ніби вона зовсім не рветься і не вислизає) – вона проявляється не лише в тому, як ти подаєш візуально-вісцеральні образи, а ще й у своєрідній емоційно-світоглядній, і часом навіть моральній двоїстості(?) невизначеності(?). (Можна би було говорити про це в контексті діалектики, але така теоретизація була би надто штучною, хоч в принципі, щось приблизно таке працює і в тебе). Хочеться сказати тобі: чекай, визначся, за кого ти: за Зевса, чи за Данаю? за берег, чи за хвилю? за небо, чи за землю? Пам’ятаєш, як набридливі малознайомі тьотки в дитинстві примахувалися: чия ти доця – татова, чи мамина? Дурацький вибір. Але греки вибирають, і їм простіше. А в тебе у віршах тепла і мокра жива тілесність зустрічається з гострою і холодною мертвістю техніки (от тобі і зовсім інша, супер-сучасна тект-онічність, хоч і йде вона теж звідти, з доісторичного, і доміфологічного), і не чинить їй жодного спротиву. Ніби-то. На перший погляд… Ти легко переступаєш з лівої ноги на праву, при тому стоїш на обох, власне тому діалектика з її послідовністю, з її заперечуванням, і штучним розмежовуванням не підходить для опису твого стилю. Якби мені довелося знайти одне слово, щоб описати твою здатність, ним би стало німецьке “doch” – це коли ти переступаєш від одного до протилежного, але при тому не заперечуючи, не втрачаючи те попереднє. Voll Verdienst, doch dichterisch wohnet der Mensch auf dieser Erde… (ну от, не втрималася 🙂 ).

Власне в тому вірші про ведмедя шокує те, як вперто ти відмовляєшся його ненавидіти, навіть зарізавши, з необхідності (?), все одно дбаєш про його шкурку. Може тому і “звірів арканзасу” я сприйняла як вірші про війну. Розумієш, коли я годую солодким сиропом мурашок в своїй квартирі, я роблю це мало не з науковим інтересом – досліджую, як їм його найкраще підсунути так, шоб вони занести його своїй мамі і молодшим братам хробачкам, і мене цілком не гребе, що той сироп застигне в їхніх нутрощах і вони всі здохнуть від закам’янілості цукру, який так само люблять, як і я. Я, власне кажучи, цього і добиваюся, щоб вони всі здохли, бо вони захоплюють мій простір і ускладнюють моє життя, і навіть вступаю в тимчасовий союз з павуками проти мурашок (тобто не вбиваю павуків, бо вони теж ловлять мурашок), я сприймаю їх як ворогів, і відмовляюся впізнавати в них життя, таке ж я і в мене. Ти ж пишеш про залитого цементом в норі гризуна так ніби це його вбивство – геноцид, при тому пишеш про це не пафосно і не сентиментально, але якось ніби по-материнськи? Чи може просто по-людськи? Власне за те загострене почуття людськості, і за ті перспективи, які воно відкриває мені, я і люблю твої вірші. Перефразовуючи тебе ж, тільки трохи навпаки, філософ – слабкий, бо каже ні і дай, а поет – сильний, бо каже так і на…

Останні вірші про Лишегу турбують більше ніж інші. Не тому, що вони здаються по-бунюелівському-сюрреалістичними, і не тому, що в них привиди мерця, – хай будуть привиди, ми ж не боїмося своїх власних мерців. Вони турбують тому, що здається, що в них ти трохи втрачаєш свою здатність втримувати напругу і піддаєшся – ну, зрозуміла тимчасова слабість, мабуть на те воно й оплакування, щоб можна було відпустити себе і не тримати себе в руках… Я зовсім не знаю Лишегу, Кость казав про нього, що в нього прозоре письмо. В тебе – навпаки (це я кажу, ще не читала, що про тебе казав Кость 🙂 ). Може, тобі потрібен Лишега, як землі потрібне небо? Ні, не так, ти виростаєш з землі руками в небо, а він навпаки, з неба вростав корінням в землю? І ви, рухаючись отак назустріч, мали зустрітися десь посередині, під небом, на землі, власне там, де voll Verdienst, doch dichterisch wohnet der Mensch? Ти desperately вгризаєшся пальцями в землю, тобто в себе, намагаєшся виловити і загнати назад мурашок, які розбігаються геть від зруйнованого вибухом гнізда, і не можеш вибачити землі, що вона з’їла його, і все що залишилося від твого неба і твого сонця – кілька уривків фантазій і снів на плівці ілюзій, і що вони ніколи не стали явою, що траекторії ваші розминалися, і тепер остаточно розминулися. “Я не коханця хочу, я хочу тата” – це резонує дуже щемко, тим більше коли стікає в минулий час, і кам’яніє там болем…

От як Гайдеґер казав, що кожен філософ думає по суті лише одну думку, кожен поет по суті називає і вимальовує лише один образ. Роль поета – називати по-новому і вперше те, що відбувається, проявляється, тим більше те, що ще не проявилося – поети мають чутливість чути те, щого ми, інші, ще не чуємо. Роль філософа (грубо кажучи, бо слово філософ і філософія він вже в той час майже ніколи не каже) – приймати і берегти слова поета, продумувати їх і плекати, готуватися до того часу, коли назване поетами проявиться, і стане зрозумілим, і пильнувати, щоб часом того не прогавити. Я вже здається казала колись, що твої вірші – про зачаття і народження (що, фундаментально кажучи, одне і те ж). Власне тому вони про любов протилежностей, про чоловіче і жіноче, про землю і небо, про природу і техніку. Але, як і всі добрі вірші, вони, згідно Гайдеґера, разом з тим і про те, що значить бути поетом. В твоєму випадку – що значить народжувати вірші, чи, точніше, народжувати те, що назване у віршах. Ще одна із складностей твоїх віршів в тому, що ти – і поет і філософ в одній особі.

Ти сама собі хірург і інквізитор, – скальпель! Впевнено і майстерно, як профі і естет одночасно, розрізаєш живіт. Не поспішаючи, вчиш як студентів, ось це під шкірою жир, його мало, а тут м’язи, дивіться уважно, ось їх волокна. Suction! Ніби і не болить, і ніби не скапує кров. Ніби лід інструментів не вибухає дотиком і не прилипає до мокрого й теплого тіла. Тут читачеві стає млосно і не один виходить з печери (тобто в печеру?), не дочекавшись кінця, чи, точніше, початку. Видобуваєш дитя з масакри крові і м’язів, випускаєш його, і майже що забуваєш себе зашивати – ет, дурниця, саме заросте, вкриється мохом, травою, чи ж я не гора? Зачудовано дивишся на те дитя: αἰὼν παῖς ἐστι παίζων, πεττεύων· παιδὸς ἡ βασιληίη.

Ще раз про (не)здатність українців вербалізувати

Слухала чергову лекцію Снайдера про Україну, і там він сказав дещо цікаве, чого я раніше не чула. Так от, у відповіді на останнє запитання, він каже про різницю між тим як українці і росіяни комунікують в політичній сфері, що в той час як росіяни комунікують в основному вербальними кліше, слоганами (кримнаш, розділена україна), повторюючи їх мільйон разів, так що вони западають в свідомість, українці комунікують здебільшого візуальними образами, картинками (фото з майдану), і це ефективно підчас подій, але програє в довготерміновій перспективі. (Дивіться оце відео https://mediacapture.brown.edu:8443/ess/echo/presentation/92cc495f-2fe9-4db9-ada6-6aa5237bba92 починаючи з 01:38:50)

Я не знаю, наскільки це його спостереження відповідає дійсності, по-перше, я не звертала на це увагу, а по-друге, я не читаю російського дискурсу, може дійсно, людині, яка професійно і систематично слідкує за російськими і українськими новинами, видно щось таке, що не обов’язково видно нам. Я, звичайно, багато чого не знаю, не бачу, і не пам’ятаю, але дійсно, обидва дієві і поширені гасла останнього часу, які першими спадають мені на думку, стосуються путіна і статевого органа, вони мене не влаштовують не лише нецензурщиною, і тим що насправді лише підтримують російський дискурс і російську систему координат, але й тим, що вони “реакційні” (в ніцшівському розумінні), тобто вони не є само-стверджувальними, натомість, вони спрямовані на заперечення того, що нам не подобається, і таким чином є залежними від того, що вони заперечують. Мислевірус про колорадів злегка турбуватиме кожного, хто щось знає про геноцид в Руанді, і теж є реактивним, а не активним, в тому ж філософському значенні. Велика частина мислевірусів, символів і гасел, замість того, щоб бути згенерованими нами з нуля, є всього лиш семантичною дзеркальною заміною негативного їхнього значення на наше позитивне (укропи, бендеровци, і тд), чи навпаки з їхнього нейтрального/позитивного на наше негативне. Вся фофудєйщина грішить цим ділом, а також велика частина ще в радянські часи спродукованих їхньою кагебістською машиною формул і анекдотів для дискредитації УПА і галичан/гуцулів та інших західняків, і активно підхоплених нашими проплаченими правими і непроплаченими всякими теж (“на гіляку”, оливою город поливати, “смерть ворогам” і тд). Ну і ще є окрема категорія питомо наших “плаксивих” мемів, з якими теж треба якось боротися – я завжди була в шоці від мега-популярного колись сайту і спільноти “сумно.ком” – складалося враження, що навіть вороги гіршої назви для ресурса нам би не придумали, ну і таких депресивних мемів в нас валом. “Герої не вмирають” – дуже неоднозначний мем. “Небесна сотня” – кращий, але мабуть малозрозумілий для заходу, ну і він про втрати, тобто спрямований на покращення негативу, а не на продукування позитиву…

Якщо хтось звернув увагу на корисні і оригінально-наші гасла, меми, вербалізовані символи, рівня, наприклад, “треба встати і вийти!”, які виникли за останній рік з гаком – поділіться, цікаво. Ну і теж якщо хтось обгрунтовано не погоджується із Снайдеровим спостереженням про візуальних українців vs. вербальних росіян – кажіть! 🙂

Зрозуміло, що коли йому йдеться про росіян, мається на увазі не “російський народ”, і навіть не його “активна” частина, а радше професійна державна пропагандистська служба з багаторічним досвідом, яка продукує ці меми, плюс інструкції до їх використання, і займається  імплементацією через офіційні засоби масового психозу і неофіційні мережі бійців. Не зрозуміло, про кого йдеться, коли він каже про візуальних українців – чи про офіційну державну позицію, чи про пресу, чи про “громадянське суспільство” – тобто інформацію спродуковану непрофесійними особами, чи всіх їх разом. Мені здається, що мінстець мав би займатися з одного боку знешкодженням російських мемів, через нейтралізацію їх контенту і мереж поширення, а з іншого боку – продукуванням корисних українських мемів і україноцентричного дискурсу загалом, для поширення в першу чергу через офіційні державні канали (співпрацювати з спічрайтерами і прес-центрами офіційних установ і осіб). Поки що не дуже зрозуміло, чи мінстець вже зробив щось особливо корисне, чи не дуже, і що буде далі.

Ну і раз вже я про Снайдера пишу, то ще одне цікаве, що він сказав – це про історично-світоглядну відмінність між тим, в якій системі координат Росія сприймає цю війну, а в якій – Україна. В той час як Росія дивиться на цей конфлікт через призму другої світової (тобто по-їхньому вєлікай атєчєственнай), тобто в системі координати дідів (дєди ваєвалі, ага), в Україні справжній власний досвід війни “tramps grandma and grandpa”, відповідно (це вже моє розширення), ідеологія конфлікту в нас сучасна, нова, нові вороги, нові герої, нові свята і нові дні пам’яті, і це дуже добре.

Попередній мій пост про проблеми з вербалізацією в українців тут:  https://msvarnyk.wordpress.com/2015/01/30/провела-соціальний-експеримент/

Одна з попередніх лекцій Снайдера (грудень 2014) тут:  https://msvarnyk.wordpress.com/2014/12/09/ukraine-from-propaganda-to-reality/

Пам’яті Лесі Захарків (7.10.1937-10.01.2015)

Про пані Захарків (здається, саме так ми її називали) в мене є дві згадки. Перша – спогад про першу зустріч з нею. Контекст був такий: фіз-мат ліцей, на українську мову клас буде поділений на дві групи, і от зараз одна з наших двох майбутніх вчительок проведе з нами свій перший урок. Я не дуже пригадую, що саме було на тому уроці, але вже з перших кількох хвилин я точно знала: це моя вчителька, і мені кров з носа треба бути в її групі. І хоч були якісь мляві спроби після уроку переконати мене подивитися ще на іншу вчительку, мовляв, може вона мені ще більше сподобається, але я вперлася, що мені досить того, що я вже побачила, і більше нічого мені не треба. Це був перший (чи може просто найяскравіший?) досвід в моєму житті, коли я з перших сказаних фраз впізнала свою людину.

Я не помилилася, пані Леся була цікавою і погідною особою. В мене слабка хронологічно-фактична пам’ять, тому я мало що пригадую з тих уроків, і навіть не можу сказати, скільки часу вони тривали, але я виразно пам’ятаю її, її голос і тон, вираз обличчя, усмішку, і я дуже добре пригадую настрій тих уроків – на них було весело, цікаво, і легко. Я не пригадую, щоб вона колись сердилася, чи була нами незадоволена, вона ніколи не намагалася маніпулювати нами через почуття вини, жалості, чи обов’язку. Вона не напрягала нас, таке враження, що вона навіть нічого особливо в нас не вимагала, хоч з іншого боку відчуття халяви теж не було. Натомість було відчуття, що вона знає, про що говорить, може нас чогось навчити, і зробить це ненав’язливо і невимушено, якщо нам це буде цікаво. Мені було цікаво, дуже цікаво, українська мова з нудного шароварницького предмета раптом перетворилася на живу науку, замість тупих правил були тонкощі і особливості мови, відтінки і присмаки, і їх хотілося розбирати, смакувати, вчитися розрізняти.

Остання моя згадка про пані Захарків – те, що вона написала в моєму випускному альбомі. Ось він, цей запис, один з найцінніших, світлий і легкий, як і сама пані Леся, він може додати сили, коли тобі погано, натхнення і відваги, коли треба зробити важливий крок, впевненості в собі, коли починають їсти сумніви:
zakharkiv
Я думаю, з нею було так добре і легко, бо вона дійсно не мала потреби в нас щось взяти, ані нам щось насильно втулити, їй не треба було самостверджуватися за наш рахунок. Вона була самодостатньою, і трактувала нас так само, як самодостатніх і особливих, вона не вела нас, не тягнула і не пхала, а просто йшла поруч, і отримувала задоволення від тої подорожньої розмови, ми ж все-таки були розумниками, і з нами теж було цікаво.

Я не вірю в смерть, ні в атеїстичній, ні в християнській інтерпретації, тому хочеться побажати їй світлої дороги, легких переходів між світами, і хочеться вірити, що ми ще десь якось перетнемося. Нам же ж залишається плекати в собі ту легку і ненав’язливу самодостатність, особливо зараз такий час, що мені її дуже бракує.

Провела соціальний експеримент

про особливості коментування в україномовній і англомовній аудиторіях.

Взагалі, звичайно, не навмисно його проводила, а так само по собі вийшло.

Був щедрий вечір, і якось так було несвятково, я про це тут писала, що я вирішила записати улюблену щедрівку. Взагалі це друга і остання пісня з нашого родинного “репертуару”, яка не загальновідома, а дійсно чимось особлива, і тому власне варта записування, навіть коли умови для записування не дуже сприятливі. Тому більше мабуть таких власне екпериментів в моєму виконанні не буде, от хіба що може наступного року ще запишу щедрівку про воїна, якщо буде таке відчуття, що треба.

Фейсбук зараз вимкнутий, тому розіслала пісню поштою серед “своїх”. А оскільки “свої” в мене є як англомовні, так і україномовні, а сама щедрівка монотонна, аж до мелодичної вбогості, то для англомовних зробила переклад і опис контексту англійською. Я ніколи не розсилаю поштою спам, дуже рідко розсилаю якісь загальні меседжі, які не потребують відповіді, і взагалі, акуратно фільтрую, що висилаю кому, щоб не засмічувати людські скриньки тим, що їм нецікаво. Тому, коли я вже щось комусь вислала, тим більше коли це стосується власноручно зробленого, я розраховую на відповідь. Минуло десять днів, думаю що можна вважати експеримент завершеним, хто нє успєл тот апаздал.

Про тих, хто не відповів ніяк – їх було мало, що приємно, і в деяких випадках такий ігнор був передбачуваним, а в інших близьким до шоку. Першими відповіли найближчі і найнадійніші, навіть якщо з деякими з них не спілкуємося регулярно і не бачилися роками. Наприклад, є двоє людей, крім родичів і “йогів”, яким я завжди дзвоню коли приїжджаю до Львова, і намагаюся зустрітися. Експеримент підтвердив, що правильно роблю :). Підказав, кому ще варто буде подзвонити і зустрітися, коли буду в Україні наступного разу. З трьох людей які залишили публічний коментар тут на вордпресі, не було жодної україномовної людини, жодного вордпрес-юзера, і одна людина з них взагалі не належить до моїх “своїх”, я їй цього лінка не висилала, побачила його вона, очевидно, на фейсбуку мого тата.

Тепер найцікавіше: про контент відповідей. Я була вражена тим, скільки англомовних людей не просто послухали монотонну чужинську пісню на чотири ноти, і прочитали довгий нудний текст, а ще й прислали мені (в основному поштою) цілком внятні коментарі про те, чим саме вона їм сподобалася (здебільшого це були коментарі радше феноменологічні, про те “how did it make them feel”, трохи було коментарів про зміст пісні, і кілька про контекст, в т.ч. мій особистий). Ще були висловлені побажання про переклад блогу на англійську :). Зате від україномовних отримати щось змістовніше ніж вербальний еквівалент кнопки лайк виявилося практично неможливим. Крім одного чи двох рідкісних винятків, які прокоментували щось по суті пісні і запису, всі решта спромоглися на максимум щось типу “гарно!” або “дякую!”. Значна частина, хоч мабуть не більшість, взагалі ніяк не прокоментували щедрівку, а просто використали нагоду щоб сказати “Привіт, як справи?” Ну, і на тім спасибі :).

Взагалі, те що я тут пишу – не критика, і не нарікання, а радше спостереження про те, що в україномовному віртуальному (а може і реальному) середовищі практично відсутні культура і досвід коментування по суті. Від сили працює рефлекторне “клас” або “фігня”, але розписати чому саме таке враження і така оцінка – це вже переважно понад силу. Мені на це давніше звернув був увагу мій віртуальний знайомий, який колись писав під ніком kerbasi, але я тоді не мала особливо з чим порівнювати – крім фейсбуку, де поверховість як повідомлення, так і коментарів закладена в саму систему, всі інші платформи віртуального спілкування в мене були виключно україномовними, та й більшість з них були дуже нетиповими. Звичайно, що “моє” коло саме по собі теж є нетиповим, але воно в мене однаково нетипове і приблизно того ж інтелектуально-культурного рівня що в Україні, що тут.

Ця проблема нездатності коментувати по суті, як я її бачу, має щонайменше три аспекти. Перший – це недиференційованість самих відчуттів. Застосовуючи грубу психологічну модель (і, звичайно, трохи спрощуючи та загострюючи заради риторичного ефекту), людина рефлекторно реагує на бінарно протиставлені стимули, pain or pleasure. Звичайно, не в грубому фізіологічному сенсі, а в загальнішому, включно з емоційним, когнітивним і навіть інтуїтивним, але суть в тому що враження і відповідь на нього формулюються в спрощеному так/ні, “хочу”/”не хочу”, “моє”/”не моє”, “клас”/”фігня”. Другий аспект – відсутність звички і досвіду артикулювати свої відчуття вербально. Насправді, ці два аспекти взаємопов’язані – вербальна артикуляція відчуттів сприяє їх диференціації, і навпаки, диференціація на стадії сприйняття полегшує вербальну артикуляцію (інтенціональна арка). Третій аспект стоїть трохи окреміше, це – відсутність (чи слабкість) суспільної відповідальності і суспільної участі. Грубо кажучи, коли хтось інший щось робить в публічній сфері – свідомо і цілеспрямовано висловлювати схвалення чи несхвалення, особливо там, де воно нас стосується. На відміну від поширеного в нас міфу про “тупих американців”, низько-культурність західних суспільств і “фальшиві усмішки”, виходить так, що при порівнянні, люди тут мають ширше коло того, що їх стосується і виразнішу волю послідовно впливати на свій світ, в тому числі вербально.

Звичайно, можна би було сказати, що це емоційно-складна і затягнута ситуація в Україні з цією війною створює додаткове відчуження, депресивність і виснаження, і мабуть до якомусь сенсі так воно і є, але спостереження про цю байдужість і слабку здатність до коментування були висловлені ще до війни, тобто війна могла їх загострити, але не вона їх створила.

Якими будуть конкретні наслідки екперимента для цього блогу, я ще поки що не вирішила. Мене в принципі мало цікавить монологічно-герметична писанина без діалогу. Тому очевидно, що якщо цей блог дійсно продовжуватиме якось існувати, а не піде в гібернацію на невизначений термін, то тенденція буде до збільшення англомовних постів і зменшення україномовних. В мене ще є незакінчена серія про короля Мацюся, закінчу її, а далі буде видно. Не виключено, що дійсно перекладатиму на англійську якісь свої старі пости, які вважатиму потенційно цікавими для англомовних читачів.

Дякую за увагу.