Кінець елегійності

Кажуть, улюбленим маминим поетом був Антонич. Поки її не вигнали з останнього курсу університету і заодно з роботи, вона працювала у відділі рукописів бібліотеки Стефаника, і там десь переписувала собі його недозволені вірші. Мені Антонич не подобався, поки я його не почула – була в театрі Курбаса вистава з його віршів, і я там в нього закохалася – ходила на ту виставу разів десять мабуть, якщо не п’ятнадцять. Власне в Антонича познайомилася з елегійністю – досі пам’ятаю майже цілу елегію про перстень молодості.

Другий досвід елегійності – Гьольдерлін, з яким познайомилася в Гайдеґера. Може я помиляюся, бо Гьольдерліна знаю лише дуже епізодично, але мені часом здається, що в нього навіть гімни трохи елегійні – така от настроєва парадоксальність. Гьольдерлінова фраза в Істері “Wo aber sind die Freunde?” резонує з найсентиментальнішими і найвразливішими закутками моєї пам’яті. Так сталося, що під знаком тих слів я прожила минулі кілька років. Одним з мабуть найвиразніших моментів цієї моєї елегійності була смерть Сема, а з нею – раптова втрата виразності майбутнього цього дисера, не в останню чергу тому, що стало незрозуміло, для кого, тобто в розмові з ким його писати. Але це був далеко не єдиний аспект моєї елегійності, почався в мене цей період раніше, ще коли Сем був цілком живий і здоровий – він захворів якраз десь підчас моєї останньої Індії, коли я була у Вайтарні, спостерігала там за внутрішніми відномонами смерті іншого свого вчителя, і перетиналася там в снах з мертвими родичами (таки-так, Вайтарна – земля мертвих), про що тут трохи писала.

Перша частина мого дисера – теж про смерть, відповідно вона теж пронизана елегійністю. Якраз дописую її останні підсумкові розділи, скоро вишлю на прочитання новій керівничці, і сподіваюся що цим закінчиться елегійний період в роботі з картиною, в писанні, і може теж в житті, а це значить, що і в цьому блозі теж. (А ще я перестала жити сама, життя з іншою людиною добряче допомагає поборювати елегійність.)

Наступна частина дисера – під знаком спорідненого, але зовсім по-іншому настроєного, теж Гьольдерлінового слова Freudlichkeit. Це слово особливе, бо стосується воно не людських відносин, а тої атмосферної присутності божественного чи священного, яка наповнює наше існування здоров’ям і сенсом, зцілює і живить нас – тому допоки вона, ця “дружність”, чи може краще перекласти її як привітність, чи навіть погідність (такий ніби далекий переклад може бути виправданий через сукупність інших контекстів в яких знаходимо це “священне” в Гьольдерліна) триває “при серці”, чи може “під серцем” (???), то ми, люди, радо “порівнюємо” себе з божественним, тобто перебуваємо з ним у якихось справжніх, добрих відносинах.


Це, між іншим, мій новий Пілот Метрополітан, якого я таки купила замість того, якому погнула перо, впустивши на підлогу. Чорнило – коричневий пілот в картріджах.

Кінець елегійності – початок … чого?

Час покаже…

Advertisements

Три вірші, які я колись в глибокій юності заспівала

Порядку виникнення не пригадую, хоч не виключено, що він був власне таким…

Цікаво що перші два вірші інтернет добре знає і навіть пропонує ютюбівські ролики з авторським прочитанням, а третього не знайшлося навіть тексту, крім як в котромусь із моїх підліткових блокнотів з віршами…

Присвячується тим, хто любить чат :).

Вінграновський:

Я сів не в той літак
Спочатку
Думав я
Що сів у той літак
Але я сів
Не в той літак
Він був
З одним крилом
Другим крилом
Мав стати
Я
Я
Ним не став
І ось вже стільки днів
Ми
Однокриле
Летимо
І кожна мить
Загрожує
Падінням
Добре терпляча дорога моя
Що смерті не боюсь я
І що ти про смерть
Не думаєш
Ми
Летимо.

Жадан:

Будда сидів на високій могилі,
Будда споглядав будяків цвітіння.
Навколо степи і баби похилі,
й країна – спорожнена тиха катівня.

Старий адвентист між мандрованих дяків
або ж дяків, хоч яка в тім різниця?
Чумацькі шляхи, жебраки, повні дяки,
що спустять твої мідяки по пивницях.

Будда відпустив оселедця по плечі,
читав бароккові євангельські мантри,
водив за собою зграї малечі,
в корчмі заливаючи про власні мандри.

Хоробрий Будда зупиняв ординців,
лякаючи пеклом, обіцяючи карму,
і знову з бабами сидів наодинці,
дивився на степ, мов на згублену карту.

Похилий Будда забирався в дзвіниці,
дивився на степ і молився на сонце –
великий і грішний, чистий і ниций,
забувши тенденції, відкинувши соціум.

Померлий Будда лежав на могилі,
розгублено навстіж розкинувши руці.
І баби, мов коні, під спекою в милі
іржали до сонця в журбі та розпуці.

Павлів:

звечорілий день постарів як світ

спопелів як ніч

посивів як біль

хто сказав тобі що мене нема

що дарма це все

що дарма

у потоці стріл з лука пам’яті

силуети лиць

на розкопках міст

все знайдуть мене в лабіринтах днів

серед одиниць

сокровенних місць

звечорілий день почорнів як гріх

схолоднів як сніг

захлеснувсь як сміх

хто сказав тобі що мене нема

не зима це ще

не зима

Оксані Максимчук – про враження від її віршів

Вірші про які написаний цей непрофесійний, мабуть навіть анти-професійний і дуже особистий коментар – тут:
https://yabloo.wordpress.com

Mature subject matter and graphic content. Viewers’ discretion advised. – це і самих віршів стосується, і коментаря мого теж.

Ну що, Оксанко, ти готова? Стрибаймо!

Почну з найпростішого і банального: твої вірші складно коментувати, бо вони складні. Найскладніші з тих, які я читала (хоч читала я мало), складніші за Стуса. Складні на всіх рівнях, трапляються такі, які я навіть не намагаюся зрозуміти – не тому, що вони того не варті, а тому що бачу, що не потягну, не знайду входу. Знаєш, Сем нас вчив, що вчитуватися у феноменологічний текст слід не намагаючись з наскоку взяти те, чого не розумієш. Навпаки, починати слід з того, що розумієш, що очевидне, як відчинені двері, через які можна в той текст зайти. А те, що цілком незрозуміле, радив пропускати, при першому, другому, п’ятому, навіть десятому прочитанні. Так от, деякі твої вірші на перший погляд здаються мені герметичними і невловимими, як краплини ртуті. Але не всі :). Деякі з них прочиняються, і впускають мене всередину. Часом доводиться трохи посидіти під дверима, а часом і ні…

Твої вірші складні як ерудично (є таке слово?), так і тематично, мені не раз доводиться тихцем заглядати в словник чи енциклопедію, вони як проектор спрямований на мою ignorance, сказати щось про них – це завжди ризик спалитися і виставити себе на посміховисько. Втім, що ми ще любимо більше, аніж добре поглумитися, навіть коли то з себе? Тому хай, я теж готова. Все, що я скажу – грубе спрощення і узагальнення, і за це я наперед прошу вибачення, і знаю, що наперед отримала його, бо кому як не тобі знати, як це…

Навіть якщо продертися через архітектуру твоїх віршів, через надбудови історично-культурних образів, символів, метафор, галерей і балконів, це всього лиш початок, всього лиш вступ, приготування до заглиблення в їх архітектоніку. Архітектоніку не в культурницько-романтичному сенсі, а в іншому, може моєму власному – старому і молодому водночас. Твої вірші затягують читача в дослідження нашарувань грунту, грунтів, і глибше, до самих основ. Саме тому я здається колись казала тобі, що досвід твоїх віршів – своєрідна археологія. Більше того, архітектоніка твоїх віршів – це космогонія, і не проста, а макрокосмогонія яка проявляється через мікрокосмогонію (бггг, в цьому місці я втратила всіх читачів крім двох :))) ). Так, ти стаєш горою, бо ти вже відразу нею і є. І причому це не “мертва матерія”, а така органічність, коли тектонічні зсуви, вулкани і океанські западини проявляються, воюють, народжуються і помирають в твоєму власному тілі. І не лише вони, а й самі небо і земля теж – ти так ніби між іншим проживаєш і проспівуєш той перший міф.

Знаєш, в Гайдеґера в тій лекції про вірш Тракля, де він вкінці говорить про Riß – те, що водночас з’єднує і розділяє, та напруга між річчю і світом, в якому і з якого річ народжується, і в якому утримується, проживає (те, що раніше називалося онтологічною різницею, але перестало так називатися), він бере це поняття з образу порога, який закам’янився болем (ледве стримуюся щоб не вставити цитату – Сем любив її повторювати німецькою із своїм жахливим канадським акцентом). Так от, там йдеться про біль як ту розтягнуто-стягуючуся напругу, і Гайдеґер каже, що це не слід розуміти антропологічно, що я розумію як те, що не треба тут уявляти собі біль сентиментально, психологічно і слізно, а радше сприймати його “органічно”. І я собі завжди уявляла цю ось розтягнуту стягнутіть, це розділено-з’єднувальне, як напружений м’яз, який водночас видовжений і скорочений, мені цей образ завжди дуже допомагав. Власне цієї мало що не анатомічної органічності повні твої вірші, і власне тому вони чуттєві, але не сентиментальні, тим вони сильні і складні водночас (серед іншого, звичайно).

Ця ось напруженість, напнутість, (яку ти проговорюєш так просто і безпосередньо, так природньо, без натуги, ніби вона зовсім не рветься і не вислизає) – вона проявляється не лише в тому, як ти подаєш візуально-вісцеральні образи, а ще й у своєрідній емоційно-світоглядній, і часом навіть моральній двоїстості(?) невизначеності(?). (Можна би було говорити про це в контексті діалектики, але така теоретизація була би надто штучною, хоч в принципі, щось приблизно таке працює і в тебе). Хочеться сказати тобі: чекай, визначся, за кого ти: за Зевса, чи за Данаю? за берег, чи за хвилю? за небо, чи за землю? Пам’ятаєш, як набридливі малознайомі тьотки в дитинстві примахувалися: чия ти доця – татова, чи мамина? Дурацький вибір. Але греки вибирають, і їм простіше. А в тебе у віршах тепла і мокра жива тілесність зустрічається з гострою і холодною мертвістю техніки (от тобі і зовсім інша, супер-сучасна тект-онічність, хоч і йде вона теж звідти, з доісторичного, і доміфологічного), і не чинить їй жодного спротиву. Ніби-то. На перший погляд… Ти легко переступаєш з лівої ноги на праву, при тому стоїш на обох, власне тому діалектика з її послідовністю, з її заперечуванням, і штучним розмежовуванням не підходить для опису твого стилю. Якби мені довелося знайти одне слово, щоб описати твою здатність, ним би стало німецьке “doch” – це коли ти переступаєш від одного до протилежного, але при тому не заперечуючи, не втрачаючи те попереднє. Voll Verdienst, doch dichterisch wohnet der Mensch auf dieser Erde… (ну от, не втрималася 🙂 ).

Власне в тому вірші про ведмедя шокує те, як вперто ти відмовляєшся його ненавидіти, навіть зарізавши, з необхідності (?), все одно дбаєш про його шкурку. Може тому і “звірів арканзасу” я сприйняла як вірші про війну. Розумієш, коли я годую солодким сиропом мурашок в своїй квартирі, я роблю це мало не з науковим інтересом – досліджую, як їм його найкраще підсунути так, шоб вони занести його своїй мамі і молодшим братам хробачкам, і мене цілком не гребе, що той сироп застигне в їхніх нутрощах і вони всі здохнуть від закам’янілості цукру, який так само люблять, як і я. Я, власне кажучи, цього і добиваюся, щоб вони всі здохли, бо вони захоплюють мій простір і ускладнюють моє життя, і навіть вступаю в тимчасовий союз з павуками проти мурашок (тобто не вбиваю павуків, бо вони теж ловлять мурашок), я сприймаю їх як ворогів, і відмовляюся впізнавати в них життя, таке ж я і в мене. Ти ж пишеш про залитого цементом в норі гризуна так ніби це його вбивство – геноцид, при тому пишеш про це не пафосно і не сентиментально, але якось ніби по-материнськи? Чи може просто по-людськи? Власне за те загострене почуття людськості, і за ті перспективи, які воно відкриває мені, я і люблю твої вірші. Перефразовуючи тебе ж, тільки трохи навпаки, філософ – слабкий, бо каже ні і дай, а поет – сильний, бо каже так і на…

Останні вірші про Лишегу турбують більше ніж інші. Не тому, що вони здаються по-бунюелівському-сюрреалістичними, і не тому, що в них привиди мерця, – хай будуть привиди, ми ж не боїмося своїх власних мерців. Вони турбують тому, що здається, що в них ти трохи втрачаєш свою здатність втримувати напругу і піддаєшся – ну, зрозуміла тимчасова слабість, мабуть на те воно й оплакування, щоб можна було відпустити себе і не тримати себе в руках… Я зовсім не знаю Лишегу, Кость казав про нього, що в нього прозоре письмо. В тебе – навпаки (це я кажу, ще не читала, що про тебе казав Кость 🙂 ). Може, тобі потрібен Лишега, як землі потрібне небо? Ні, не так, ти виростаєш з землі руками в небо, а він навпаки, з неба вростав корінням в землю? І ви, рухаючись отак назустріч, мали зустрітися десь посередині, під небом, на землі, власне там, де voll Verdienst, doch dichterisch wohnet der Mensch? Ти desperately вгризаєшся пальцями в землю, тобто в себе, намагаєшся виловити і загнати назад мурашок, які розбігаються геть від зруйнованого вибухом гнізда, і не можеш вибачити землі, що вона з’їла його, і все що залишилося від твого неба і твого сонця – кілька уривків фантазій і снів на плівці ілюзій, і що вони ніколи не стали явою, що траекторії ваші розминалися, і тепер остаточно розминулися. “Я не коханця хочу, я хочу тата” – це резонує дуже щемко, тим більше коли стікає в минулий час, і кам’яніє там болем…

От як Гайдеґер казав, що кожен філософ думає по суті лише одну думку, кожен поет по суті називає і вимальовує лише один образ. Роль поета – називати по-новому і вперше те, що відбувається, проявляється, тим більше те, що ще не проявилося – поети мають чутливість чути те, щого ми, інші, ще не чуємо. Роль філософа (грубо кажучи, бо слово філософ і філософія він вже в той час майже ніколи не каже) – приймати і берегти слова поета, продумувати їх і плекати, готуватися до того часу, коли назване поетами проявиться, і стане зрозумілим, і пильнувати, щоб часом того не прогавити. Я вже здається казала колись, що твої вірші – про зачаття і народження (що, фундаментально кажучи, одне і те ж). Власне тому вони про любов протилежностей, про чоловіче і жіноче, про землю і небо, про природу і техніку. Але, як і всі добрі вірші, вони, згідно Гайдеґера, разом з тим і про те, що значить бути поетом. В твоєму випадку – що значить народжувати вірші, чи, точніше, народжувати те, що назване у віршах. Ще одна із складностей твоїх віршів в тому, що ти – і поет і філософ в одній особі.

Ти сама собі хірург і інквізитор, – скальпель! Впевнено і майстерно, як профі і естет одночасно, розрізаєш живіт. Не поспішаючи, вчиш як студентів, ось це під шкірою жир, його мало, а тут м’язи, дивіться уважно, ось їх волокна. Suction! Ніби і не болить, і ніби не скапує кров. Ніби лід інструментів не вибухає дотиком і не прилипає до мокрого й теплого тіла. Тут читачеві стає млосно і не один виходить з печери (тобто в печеру?), не дочекавшись кінця, чи, точніше, початку. Видобуваєш дитя з масакри крові і м’язів, випускаєш його, і майже що забуваєш себе зашивати – ет, дурниця, саме заросте, вкриється мохом, травою, чи ж я не гора? Зачудовано дивишся на те дитя: αἰὼν παῖς ἐστι παίζων, πεττεύων· παιδὸς ἡ βασιληίη.

виправляти поетів

Часом так буває, що запам’ятаєш якусь фразу з вірша неправильно, і хоч ти трісни не можеш навернутися до того, як воно в оригіналі було. І думаєш собі, що це, мабуть, погано, але нічого не можеш з тим вдіяти, часом навіть здається, що свій варіант кращий, правильніший, ніж авторський.

От в мене таке є з одною фразою із Стусового вірша, про який я писала тут: https://msvarnyk.wordpress.com/2014/11/22/про-стуса-андруховича-і-вірш-або-як-по/

В Стуса там:
“Ти знаєш – не знаєш, коли накликаю,
коли забуваю, бо грубшає лід…”

А мені зараз дуже часто крутиться в голові “ти знаєш, не знаю, …” і чомусь здається, що саме така розмовна, буденно, але діалогічно, особисто висловлена непевність і неоднозначність свого відчуття і свого сприйняття, є правильною і природною в цьому вірші, в той час як авторський варіант взагалі не хоче звучати, і не звучить, і не піддається ні інтуїтивному спонтанному розумінню, ні активній інтерпретації.

Може я просто чогось не розумію, чи не відчуваю, а може просто маю слабість до розмовних фраз у віршах, люблю цю ілюзію, що поет, чи поетка, звертається до мене, а не бубонить щось собі під ніс, і що розмова ця нормальна, людська, хай навіть про біль, чи про страх, чи про відчай, але розмова, спільність, співжиття.

Not gloomy Heidegger

2015/01/img_2086.jpg

The Heidegger I read and love (and read a lot – just look at my worn book), has never seemed gloomy or pessimistic, or fatefully-apocalyptic, the way some other people seem to see him. Quite to the contrary, “my” Heidegger is very sunny and hopeful, a real delight to read at times of challenge and difficulty. Perhaps the reason is that I do not read him from the beginning (and do not like the early Heidegger at all), I read him from the end. Beginning with the last “philosophical” lecture of his, The Poem (1968), and finishing usually more or less with  “Homecoming/ To Kindred Ones” (1943), which, in the middle of war, is the lecture about sunshine and heights of the sky and the holy appearing as most joyful, and attuning the poet to say joyfully what has to be said.

The Poem is, without doubt, my absolutely favourite text of Heidegger’s, it is short and crisp, and deep, and I could read it over and over, spend hours tasting it and whiling with it, like with a piece of art, which, in it’s own way, it comes very close to. Though never quite crosses the line – Heidegger kept poetry and thinking separate, as sort of parallel ways, without collapsing them, though, no doubt, experimenting, how closely they can near each other, while never crossing – well, that’s my calculus metaphor for you.

What really amazes me in this lecture is that the otherwise distant and elusive promise of the arrival of future Gods, here in this lecture is reversed and made into what is already there, already happened, while at the same time happening, and that sort of shifts the otherwise cautious recommendation to “wait” and “hold” into a quite inspiring “permission to dig in”. 🙂 I am joking, of course, but not really joking, here, look at this quotation from Hölderlin he is thinking through:

But because the present gods are so near
I must be as if they were far away, and dark in the clouds
Must their name be for me, only before the morning
Begins to glow, before life glows in its midday
I name them quietly to myself, so that the poet may have
His own, but whenever the heavenly light goes down
I gladly think about what is past, and say—go on blooming! (P212)

And in German for those who are like me and don’t trust translations:

Aber weil so nahe sie sind die gegenwärtigen Götter
Muß ich seyn, als wären sie fern, und dunkel in Wolken
Muß ihr Nahme mir seyn, nur ehe der Morgen
Aufglänzt, ehe das Leben im Mittag glühet
Nenn’ ich stille sie mir, damit der Dichter das seine
Habe, wenn aber hinab das himmliche Licht geht
Denk’ ich des vergangenen gern, und sage – blühet indeß. (G185)

And then look what Heidegger is saying about it:

How strange—one would like to assume that when the present gods are so near to the poet, then the naming of their names would result by itself and require no particular directions to the poet. But this “so near” does not signify “near enough,” but rather “too near.” …

Too near, too near-going in the direction of the poet are the arriving gods who are present to him. Apparently their arrival lasts a long time, and is, therefore, still more pressing, and thus, still more difficult to say, than is their completed presence. For man is also incapable of openly and directly perceiving their perfect presence, and thus of receiving the good bestowed by them. …

Until the words are found and blossom, it is a matter of bearing one’s burden. This burden necessitates the poetic saying. Such necessity com- pels. It comes from the “sphere of the god.” (P213-4)

And in German:

Seltsam – man möchte meinen, wenn die gegenwärtigen Götter dem Dichter so nahe sind, dann ergäbe sich das Nennen ihrer Namen von selbst und bedürfe keiner besonderen Weisungen an den Dichter. Allein das „so nahe“ bedeutet nicht „genügend nahe“, sondern „zu nahe“. … 

Zu nah, zu nahegehend sind die in der Richtung auf den Dichter zu, gegenwärts zu ihm, ankommenden Götter. Offenbar dauert dieses Ankommen lange Zeit, ist darum noch begrängender und deshalb noch schwerer zu sagen als die vollendete Anwesenheit. Denn auch diese vermag der Mensch nicht geradehin unmittelber zu vernehmen und das durch sie gespendete Gut zu empfangen. …

Bis das Wort gefunden ist und erblüht, gilt es, Schwehres auszutragen. Dieses Schwere bringt das dichterisch eSagen in die Not. Sie nötigt. Sie kommt aud der „Sphäre des Gottes“. (G186-7)

Well, difficult or not, but the way I take it, if the arriving and coming-to-present Gods are too near, that would mean that they are not really “outside”, like objects or other entities, rather, they are within. Within what? Perhaps, within everything – within us, within that fabric of being which, when permeated by the holy, like by the rays of light in the Homecoming poem, makes everything joyful and abundant, safe and sound, and secure in its own way of being? This is really what I have been finding working on this diss of mine: when being somehow is the holy, everything becomes right, and the gloom is gone. What I find so inspiring in Heidegger of 1968 is that he, following Hölderlin, could already see it being so near, too near, already here! How is it, that almost 50 years later, what it has opened out so much more, we keep losing sight of it and keep forgetting its warm touch (“the gentle embrace”, he calls it), which it here, everywhere?

So, note to self: do not forget that touch, meditate, melt into it, try every day, and every day anew…

And here are some more quotations from that last lecture of Heidegger’s, in Ukrainian and English, my old post:

https://msvarnyk.wordpress.com/2007/06/01/das-gedicht-1968/

2015/01/img_2087.jpg

Я ніхто для тебе

Я ніхто для тебе, як Улліс —
Пам’ятаєш — в давнім грецькім міті,
Шерхлими вустами непомітно
До її волосся доторкнись.

Я ніхто для тебе. І дарма
До твоїх долоней серце лине.
Всю її — кохану і єдину —
Винести очима крадькома.

Я ніхто для тебе. То моя
Власна доля і нічна скорбота.
І востаннє — пошепки вже — потай
Видихни легке її ім’я.

От, чогось крутиться в голові вже кілька днів, дуже неріздвяно, я знаю, але шо є то є.

Якщо будете чемні (щось Миколай вже прийшов і пішов, а я все ще в системі координат чемні-нечемні), і як руки дойдуть, то може я вам покажу три мої улюблені маратські коляди десь на початку січня. Так-так, маля мараті шікаїца аге: https://msvarnyk.wordpress.com/2013/06/11/маля-мараті-шікаіца-aге/ – це для затравки, ну і якщо раптом хто забув, чи не знав, що таке мараті :).

Про Стуса, Андруховича, і вірш, або “Як понічна вишня, тужавіє світ”.

Останні кілька днів згадався мені цей рядок і раз по раз випливає на поверхню свідомості. Це фраза Стуса, але подарував мені її Андрухович. От слухайте, я вам розкажу, як це сталося.

З Андруховичем я познайомилася на майдані взимку 2006. Не на реальному Майдані Незалежності, а на сайті Майдан, який, втім, від самого початку свого існування (зникнення Гонгадзе і початок акцій УБК), намагався бути дзеркалом реального Майдану – задовго до того як слово “майдан” увійшло в загальний вжиток як місце і явище протестних акцій загалом. Андрухович приходив до нас на інтернет-конференцію (оцю ось: http://maidanua.org/arch/culture/1138091459.html), я йому потім висилала була лінк на її компіляцію (оцю ось: http://maidanua.org/wiki/index.php/Інтернет-конференція_Андруховича_на_Майдані), відповідь на відповідь, якось розговорилися, і потім ще досить довго листувалися, відмерло наше віртуальне листування майже через два роки, коли я чотири місяці була в Індії, половину цього часу – взагалі без інтернету. На початку цього нашого листування я була в Німеччині, Андрухович теж був в Німеччині, ми навіть один раз перетнулися в Берліні, але поза тим в нас ніби не було нічого особливо спільного, я досі не дуже розумію, що він знаходив для себе в цих розмовах, я ж знаходила багато підтримки – листи його були теплі і легкі, з гумором і приязню, нормальні, людські листи. Може для нього це було таке-собі листування з читачем (точніше, читачкою) – я досить багато коментували про те, що він тоді писав, включно з регулярними колонками здається в ДТ, хоч часом коментарі мої перетворювалися на friendly fire – я не дуже вмію фільтрувати сказане, ну але може приватний friendly fire не такий страшний як публічний.

Ну так от, в той час я вже написала була свій перший пейпер про один Стусів вірш, і він ніби-то відносно непогано пішов (ось тут деякі його уривки: https://msvarnyk.wordpress.com/2013/01/18/про-стусову-свічечку-уривки-англійсь/). В мене була думка спробувати написати частину дисера, працюючи над віршами Стуса. Я якраз добила і вислала Семові свій останній в житті перйпер на оцінку, можна було поступово братися за дисер. Крім того влітку мала бути в Мескірху щодворічна Гайдеґеріанська конференція, і вона якраз була на тему “Гайдеґер і поезія”, тобто була прекрасна нагода спробувати знову Стуса. В мене було два варіанти вірша, здається “Розпросторся душе моя” і “Горить сосна” – очевидно що східно-фольклорні (а разом з тим “мученицькі”) мотиви тоді приваблювали, ну і теж внаслідок роботи над тим першим віршем, був потяг до простоти і мінімалізму. Ну то я вирішила порадитися з поетом, і запитала його, який би він вибрав з тих двох, чи може якийсь інший. Андрухович перепитав, для чого саме, і тоді відписав, що вибрав би якийсь інший, наприклад оцей:

Поранок був схожий на вишню досвітню –
так кругло чорніла запечена кров
цих сполохів довгих, чекань многолітніх,
котрі гострожало вражали покров
тутешнього пекла, тамтешнього раю.
Як понічна вишня, тужавіє світ.
Ти знаєш – не знаєш, коли накликаю,
коли забуваю, бо грубшає лід
мовчання і втрати, розлуки і долі,
надії і горя, печалі і сліз.
Простерла долоні – з дитячої льолі –
аж ген, де Чумацький поскрипує віз.

Хто мене трохи знає, той зразу вгадає, що було далі: якщо послати мені такий curve-ball, то абсолютно очевидно, що я кинуся його ловити. З одного боку було трохи, як би це сказати, не зовсім лячно, але сторожко (є таке слово?). Я цього вірша ніколи доти не бачила (чи може просто не звертала уваги), ну і небезпечно братися за вірш (чи інший твір мистецтва) з чиєїсь легкої або не дуже руки, а не з власного поклику – може виявитися, що ця річ просто не твоя, і тоді вгробиш на неї море часу, а все одно нічого путнього з того не вийде, бо щоб дійсно річ розкрилася тобі, її слід полюбити. З іншого боку, коли берешся за свіжу річ, ще необдуману, це добре, бо тоді починаєш з чистого аркуша, і нема загрози, як з тими двома віршами, про які я думала, що раніше сформовані і закостенілі враження та інтерпретації, тобто звички у сприйнятті тої речі, переважать і притлумлять інші аспекти твору і не дадуть їм проявитися. І хоч Андрухович любив від філософії відмежовуватися, але вибрав мені набагато філософськіший вірш ніж я би вибрала собі сама – ті два вірші, на які я мітила, були емоційно-експресивні, закорінені в стількох больових точках, і оголювали такі традіційні “нерви”, що треба би було дуже обережно з ними поводитися, щоб не переступати якоїсь розмитої і слабо-відчутної межі, весь час була би загроза скотитися в дещо істеричний стан сприйняття та інтерпретації тих віршів, від чого насправді жодної користі ні собі, ні “справі” – одна лише шкода. Як казав мені раз один італієць: “Ви, українці, вже так дістали з тим своїм голодомором – не можливо з вами розмовляти ні про минуле, ні про теперішнє, бо ви постійно всюди той голодомор тулите – get over it, seriously.” Той вірш, запропонований Андруховичем, був набагато спокійніший, щемкість його була герметичніша і глибиніша, хоч разом з тим її було набагато складніше провідчувати бо непросто було в неї зануритися.

Не можу сказати, щоб він мені легко пішов, я нашкребла на конференційну презентацію (ось воно: https://msvarnyk.wordpress.com/2013/03/12/heidegger-and-the-poetic-body-stus-2/), але загалом визнала свою поразку з тим віршем, і закинула його, навіть не показувала Семові (хоч може й даремно), а разом з тим також і саму ідею писати про вірші Стуса в дисері. Давно вже не перечитувала цю свою недокінчену роботу, аж коли почала спливати знову ця фраза про понічну вишню, а заодно і інші якісь натяки на Стуса, я прочитала її знову, і, звичайно, знову затерпла мені її незакінченість. Щойно недавно перегортавши Гайдеґерове Wozu Dichter (“Навіщо поети”), де Гайдеґер пише про сферичність світу в розумінні Рільке, я міркувала собі, що якби Гайдеґер працював з цим віршем, він ніяк не зміг би пройти повз називання світу в цьому вірші (“Як понічна вишня, тужавіє світ”), тим більше, що воно тут не випадкове (ну так, в добрій поезії ніщо не випадкове), і не буденне.

Я ще в тому першому вірші про свічечку помітила, що в поезії Стуса відбувається щось особливе, коли наратив минулого чи доконаного часу раптом переходить у теперішній “продовжений”, те що в англійській називається “present continuous” – в тому вірші це перехід від “купив свічечку за копієчку, понюхав” до “а вона медом пахне”. Тоді, за браком кращих слів я назвала це “ever-present” або “ever-presencing”, це не те, що “зараз є, а потім вже нема”, це те, що було, є, і буде, воно і в часі, і разом з тим поза часом, бо воно лягає в основу часу, воно є грунтом для тих речей, які існують в часових межах, воно несе в собі їх сутності. Аж тепер я бачу, що теплий медовий дух в цьому вірші дуже схожий на сонячне тепло в жовтому листі картини, про яку буде другий розділ дисера. А світ, що тужавіє як понічна вишня, і може вибухнути і пролитися червоним, якщо його ще трохи стиснути (бо ж він вже і так тужавіє), і розірвати ту межу, ту шкірку, яка обмежує і разом з тим утримує, визначає і разом з тим зберігає його сутність, чимось дуже перегукується з червоними деревами на картині з мого першого розділу.

Ця вишня світу, вона тут невипадкова ще й тому, що згадується двічі – на самому початку, і потім посередині – під кінець першої “частини” вірша. Я не пригадую, чи я взагалі навіть бралася за світ в цьому вірші – чи пробувала якось давати з ним раду, але ці спроби залишилися в нотатках, бо не були завершені, чи навіть не починала. Можна би було, звичайно, піти і подивитися, що там було в тих нотатках. А можна би було просто почати спочатку – все важливе нікуди не подінеться, навіть якщо воно вже прозвучало було раніше, воно звучатиме знову і знову, це якщо мати відвагу відчиняти важкі двері і заходити до складних кімнат (і комірок, і пивниць) вірша.

Навряд чи в мене зараз набереться досить відваги, щоб таки знову ризикнути і зважитися на роботу над Стусом. Погодьтеся, набагато простіше в Канаді працювати над канадським художником, на якому мені в принципі не залежиться аж так сильно, аніж над українським поетом, на якому багато в чому світ зійшовся клином (а тужавіюча вишня замерзла льодом). Але хто зна, може колись прийде час, і я ще повернуся до Стуса, і може теж до цього власне вірша, бо світ, що тужавіє як понічна вишня, – це так просто і так складно, красиво і страшно водночас. За одно варто би було запитати когось, хто краще відчуває мову, ніж я, чи понічна вишня – це та сама досвітня вишня першого рядка (тобто чи “по ночі” тут “після ночі”), чи це зовсім інша нічна вишня (“поночі” тобто “вночі”). Ну або якщо нема кого питати, довелося би шукати підказок у внутрішній логіці вірша. Ну і з двома останніми рядками (в обох їх варіантах), теж довелося би щось робити, бо за них я теж здається навіть не бралася, а якщо і бралася, то безрезультатно – вони ж навіть складніші, ніж світ…