Кінець елегійності

Кажуть, улюбленим маминим поетом був Антонич. Поки її не вигнали з останнього курсу університету і заодно з роботи, вона працювала у відділі рукописів бібліотеки Стефаника, і там десь переписувала собі його недозволені вірші. Мені Антонич не подобався, поки я його не почула – була в театрі Курбаса вистава з його віршів, і я там в нього закохалася – ходила на ту виставу разів десять мабуть, якщо не п’ятнадцять. Власне в Антонича познайомилася з елегійністю – досі пам’ятаю майже цілу елегію про перстень молодості.

Другий досвід елегійності – Гьольдерлін, з яким познайомилася в Гайдеґера. Може я помиляюся, бо Гьольдерліна знаю лише дуже епізодично, але мені часом здається, що в нього навіть гімни трохи елегійні – така от настроєва парадоксальність. Гьольдерлінова фраза в Істері “Wo aber sind die Freunde?” резонує з найсентиментальнішими і найвразливішими закутками моєї пам’яті. Так сталося, що під знаком тих слів я прожила минулі кілька років. Одним з мабуть найвиразніших моментів цієї моєї елегійності була смерть Сема, а з нею – раптова втрата виразності майбутнього цього дисера, не в останню чергу тому, що стало незрозуміло, для кого, тобто в розмові з ким його писати. Але це був далеко не єдиний аспект моєї елегійності, почався в мене цей період раніше, ще коли Сем був цілком живий і здоровий – він захворів якраз десь підчас моєї останньої Індії, коли я була у Вайтарні, спостерігала там за внутрішніми відномонами смерті іншого свого вчителя, і перетиналася там в снах з мертвими родичами (таки-так, Вайтарна – земля мертвих), про що тут трохи писала.

Перша частина мого дисера – теж про смерть, відповідно вона теж пронизана елегійністю. Якраз дописую її останні підсумкові розділи, скоро вишлю на прочитання новій керівничці, і сподіваюся що цим закінчиться елегійний період в роботі з картиною, в писанні, і може теж в житті, а це значить, що і в цьому блозі теж. (А ще я перестала жити сама, життя з іншою людиною добряче допомагає поборювати елегійність.)

Наступна частина дисера – під знаком спорідненого, але зовсім по-іншому настроєного, теж Гьольдерлінового слова Freudlichkeit. Це слово особливе, бо стосується воно не людських відносин, а тої атмосферної присутності божественного чи священного, яка наповнює наше існування здоров’ям і сенсом, зцілює і живить нас – тому допоки вона, ця “дружність”, чи може краще перекласти її як привітність, чи навіть погідність (такий ніби далекий переклад може бути виправданий через сукупність інших контекстів в яких знаходимо це “священне” в Гьольдерліна) триває “при серці”, чи може “під серцем” (???), то ми, люди, радо “порівнюємо” себе з божественним, тобто перебуваємо з ним у якихось справжніх, добрих відносинах.


Це, між іншим, мій новий Пілот Метрополітан, якого я таки купила замість того, якому погнула перо, впустивши на підлогу. Чорнило – коричневий пілот в картріджах.

Кінець елегійності – початок … чого?

Час покаже…

Маратське музичне – 3 – Вріндавані вену

Приблизний переклад пісні можете самі почитати – там є титри у відео. Пісня прославляє Шрі Крішни гру на флейті. Вірш написаний був маратський святим Бганудасом, який прославився тим, що приніс скульптуру бога Віттали (одна з форм Крішни) назад в Пандгарпур, куди вона належала. Пандгарпур є в моєму списку місць, куди б я дуже хотіла колись потрапити, бо одна з моїх най-най-улюбленіших пісень з тих, що співав мій вчитель – власне розказує щось про Пандгарпур. Тут точно відомо, що вірш цей написаний Бганудасом, бо він називає себе в останньому куплеті – це така була дуже поширена традиція, в багатьох піснях Кабіра є такі моменти. А ще той святий Бганудас був чи то дідом, чи то прадідом Екната, про якого я вже вам трохи розказувала в першому маратсько-музичному пості ось тут: https://msvarnyk.wordpress.com/2014/06/23/маратське-музичне-сат-ґуру-втілення-о/#comments

Вперше я почула про цю пісню на котромусь із семінарів, – мій єдиний тутешній маратський “брат” Санґрам (в якого я прогостювала минулий тиждень в Вотерлу) питав, чи я її знаю співати. Трохи переоцінив мої здібності – я її досі не знаю, хоча, в принципі, якби хтось навчив, то за кілька підходів по кілька годин можна би було вивчити, але самотужки то довгий процес, бо пісня технічно складна.

Минулий музичний пост почався насправді з тої пісні, бо це чи не єдина класичного рівня пісня, яку я чула вживу у виконанні Шанкара, ну але потім я відволіклася, почала гуглютюбити Шанкара, в результаті, написала пост про самого Шанкара, без цієї пісні.

Аджіт Кадкаде мабуть один з найвідоміших учнів Джітендри Абішекі (мій покійний вчитель музики теж був його учнем, але невідомим 🙂 ), і власне в тому як легко, ніби зовсім без зусиль він виспівує технічно непрості моменти, можна теж вловити і стиль старого Джітендри. (Колись може покажу вам його).

А тут ось, щоб ви не думали, що лише індійці, та ще румуни і австралійці можуть добре співати, ось та сама пісня у виконанні київської групи Ґанапаті Експрес:

Оксані Максимчук – про враження від її віршів

Вірші про які написаний цей непрофесійний, мабуть навіть анти-професійний і дуже особистий коментар – тут:
https://yabloo.wordpress.com

Mature subject matter and graphic content. Viewers’ discretion advised. – це і самих віршів стосується, і коментаря мого теж.

Ну що, Оксанко, ти готова? Стрибаймо!

Почну з найпростішого і банального: твої вірші складно коментувати, бо вони складні. Найскладніші з тих, які я читала (хоч читала я мало), складніші за Стуса. Складні на всіх рівнях, трапляються такі, які я навіть не намагаюся зрозуміти – не тому, що вони того не варті, а тому що бачу, що не потягну, не знайду входу. Знаєш, Сем нас вчив, що вчитуватися у феноменологічний текст слід не намагаючись з наскоку взяти те, чого не розумієш. Навпаки, починати слід з того, що розумієш, що очевидне, як відчинені двері, через які можна в той текст зайти. А те, що цілком незрозуміле, радив пропускати, при першому, другому, п’ятому, навіть десятому прочитанні. Так от, деякі твої вірші на перший погляд здаються мені герметичними і невловимими, як краплини ртуті. Але не всі :). Деякі з них прочиняються, і впускають мене всередину. Часом доводиться трохи посидіти під дверима, а часом і ні…

Твої вірші складні як ерудично (є таке слово?), так і тематично, мені не раз доводиться тихцем заглядати в словник чи енциклопедію, вони як проектор спрямований на мою ignorance, сказати щось про них – це завжди ризик спалитися і виставити себе на посміховисько. Втім, що ми ще любимо більше, аніж добре поглумитися, навіть коли то з себе? Тому хай, я теж готова. Все, що я скажу – грубе спрощення і узагальнення, і за це я наперед прошу вибачення, і знаю, що наперед отримала його, бо кому як не тобі знати, як це…

Навіть якщо продертися через архітектуру твоїх віршів, через надбудови історично-культурних образів, символів, метафор, галерей і балконів, це всього лиш початок, всього лиш вступ, приготування до заглиблення в їх архітектоніку. Архітектоніку не в культурницько-романтичному сенсі, а в іншому, може моєму власному – старому і молодому водночас. Твої вірші затягують читача в дослідження нашарувань грунту, грунтів, і глибше, до самих основ. Саме тому я здається колись казала тобі, що досвід твоїх віршів – своєрідна археологія. Більше того, архітектоніка твоїх віршів – це космогонія, і не проста, а макрокосмогонія яка проявляється через мікрокосмогонію (бггг, в цьому місці я втратила всіх читачів крім двох :))) ). Так, ти стаєш горою, бо ти вже відразу нею і є. І причому це не “мертва матерія”, а така органічність, коли тектонічні зсуви, вулкани і океанські западини проявляються, воюють, народжуються і помирають в твоєму власному тілі. І не лише вони, а й самі небо і земля теж – ти так ніби між іншим проживаєш і проспівуєш той перший міф.

Знаєш, в Гайдеґера в тій лекції про вірш Тракля, де він вкінці говорить про Riß – те, що водночас з’єднує і розділяє, та напруга між річчю і світом, в якому і з якого річ народжується, і в якому утримується, проживає (те, що раніше називалося онтологічною різницею, але перестало так називатися), він бере це поняття з образу порога, який закам’янився болем (ледве стримуюся щоб не вставити цитату – Сем любив її повторювати німецькою із своїм жахливим канадським акцентом). Так от, там йдеться про біль як ту розтягнуто-стягуючуся напругу, і Гайдеґер каже, що це не слід розуміти антропологічно, що я розумію як те, що не треба тут уявляти собі біль сентиментально, психологічно і слізно, а радше сприймати його “органічно”. І я собі завжди уявляла цю ось розтягнуту стягнутіть, це розділено-з’єднувальне, як напружений м’яз, який водночас видовжений і скорочений, мені цей образ завжди дуже допомагав. Власне цієї мало що не анатомічної органічності повні твої вірші, і власне тому вони чуттєві, але не сентиментальні, тим вони сильні і складні водночас (серед іншого, звичайно).

Ця ось напруженість, напнутість, (яку ти проговорюєш так просто і безпосередньо, так природньо, без натуги, ніби вона зовсім не рветься і не вислизає) – вона проявляється не лише в тому, як ти подаєш візуально-вісцеральні образи, а ще й у своєрідній емоційно-світоглядній, і часом навіть моральній двоїстості(?) невизначеності(?). (Можна би було говорити про це в контексті діалектики, але така теоретизація була би надто штучною, хоч в принципі, щось приблизно таке працює і в тебе). Хочеться сказати тобі: чекай, визначся, за кого ти: за Зевса, чи за Данаю? за берег, чи за хвилю? за небо, чи за землю? Пам’ятаєш, як набридливі малознайомі тьотки в дитинстві примахувалися: чия ти доця – татова, чи мамина? Дурацький вибір. Але греки вибирають, і їм простіше. А в тебе у віршах тепла і мокра жива тілесність зустрічається з гострою і холодною мертвістю техніки (от тобі і зовсім інша, супер-сучасна тект-онічність, хоч і йде вона теж звідти, з доісторичного, і доміфологічного), і не чинить їй жодного спротиву. Ніби-то. На перший погляд… Ти легко переступаєш з лівої ноги на праву, при тому стоїш на обох, власне тому діалектика з її послідовністю, з її заперечуванням, і штучним розмежовуванням не підходить для опису твого стилю. Якби мені довелося знайти одне слово, щоб описати твою здатність, ним би стало німецьке “doch” – це коли ти переступаєш від одного до протилежного, але при тому не заперечуючи, не втрачаючи те попереднє. Voll Verdienst, doch dichterisch wohnet der Mensch auf dieser Erde… (ну от, не втрималася 🙂 ).

Власне в тому вірші про ведмедя шокує те, як вперто ти відмовляєшся його ненавидіти, навіть зарізавши, з необхідності (?), все одно дбаєш про його шкурку. Може тому і “звірів арканзасу” я сприйняла як вірші про війну. Розумієш, коли я годую солодким сиропом мурашок в своїй квартирі, я роблю це мало не з науковим інтересом – досліджую, як їм його найкраще підсунути так, шоб вони занести його своїй мамі і молодшим братам хробачкам, і мене цілком не гребе, що той сироп застигне в їхніх нутрощах і вони всі здохнуть від закам’янілості цукру, який так само люблять, як і я. Я, власне кажучи, цього і добиваюся, щоб вони всі здохли, бо вони захоплюють мій простір і ускладнюють моє життя, і навіть вступаю в тимчасовий союз з павуками проти мурашок (тобто не вбиваю павуків, бо вони теж ловлять мурашок), я сприймаю їх як ворогів, і відмовляюся впізнавати в них життя, таке ж я і в мене. Ти ж пишеш про залитого цементом в норі гризуна так ніби це його вбивство – геноцид, при тому пишеш про це не пафосно і не сентиментально, але якось ніби по-материнськи? Чи може просто по-людськи? Власне за те загострене почуття людськості, і за ті перспективи, які воно відкриває мені, я і люблю твої вірші. Перефразовуючи тебе ж, тільки трохи навпаки, філософ – слабкий, бо каже ні і дай, а поет – сильний, бо каже так і на…

Останні вірші про Лишегу турбують більше ніж інші. Не тому, що вони здаються по-бунюелівському-сюрреалістичними, і не тому, що в них привиди мерця, – хай будуть привиди, ми ж не боїмося своїх власних мерців. Вони турбують тому, що здається, що в них ти трохи втрачаєш свою здатність втримувати напругу і піддаєшся – ну, зрозуміла тимчасова слабість, мабуть на те воно й оплакування, щоб можна було відпустити себе і не тримати себе в руках… Я зовсім не знаю Лишегу, Кость казав про нього, що в нього прозоре письмо. В тебе – навпаки (це я кажу, ще не читала, що про тебе казав Кость 🙂 ). Може, тобі потрібен Лишега, як землі потрібне небо? Ні, не так, ти виростаєш з землі руками в небо, а він навпаки, з неба вростав корінням в землю? І ви, рухаючись отак назустріч, мали зустрітися десь посередині, під небом, на землі, власне там, де voll Verdienst, doch dichterisch wohnet der Mensch? Ти desperately вгризаєшся пальцями в землю, тобто в себе, намагаєшся виловити і загнати назад мурашок, які розбігаються геть від зруйнованого вибухом гнізда, і не можеш вибачити землі, що вона з’їла його, і все що залишилося від твого неба і твого сонця – кілька уривків фантазій і снів на плівці ілюзій, і що вони ніколи не стали явою, що траекторії ваші розминалися, і тепер остаточно розминулися. “Я не коханця хочу, я хочу тата” – це резонує дуже щемко, тим більше коли стікає в минулий час, і кам’яніє там болем…

От як Гайдеґер казав, що кожен філософ думає по суті лише одну думку, кожен поет по суті називає і вимальовує лише один образ. Роль поета – називати по-новому і вперше те, що відбувається, проявляється, тим більше те, що ще не проявилося – поети мають чутливість чути те, щого ми, інші, ще не чуємо. Роль філософа (грубо кажучи, бо слово філософ і філософія він вже в той час майже ніколи не каже) – приймати і берегти слова поета, продумувати їх і плекати, готуватися до того часу, коли назване поетами проявиться, і стане зрозумілим, і пильнувати, щоб часом того не прогавити. Я вже здається казала колись, що твої вірші – про зачаття і народження (що, фундаментально кажучи, одне і те ж). Власне тому вони про любов протилежностей, про чоловіче і жіноче, про землю і небо, про природу і техніку. Але, як і всі добрі вірші, вони, згідно Гайдеґера, разом з тим і про те, що значить бути поетом. В твоєму випадку – що значить народжувати вірші, чи, точніше, народжувати те, що назване у віршах. Ще одна із складностей твоїх віршів в тому, що ти – і поет і філософ в одній особі.

Ти сама собі хірург і інквізитор, – скальпель! Впевнено і майстерно, як профі і естет одночасно, розрізаєш живіт. Не поспішаючи, вчиш як студентів, ось це під шкірою жир, його мало, а тут м’язи, дивіться уважно, ось їх волокна. Suction! Ніби і не болить, і ніби не скапує кров. Ніби лід інструментів не вибухає дотиком і не прилипає до мокрого й теплого тіла. Тут читачеві стає млосно і не один виходить з печери (тобто в печеру?), не дочекавшись кінця, чи, точніше, початку. Видобуваєш дитя з масакри крові і м’язів, випускаєш його, і майже що забуваєш себе зашивати – ет, дурниця, саме заросте, вкриється мохом, травою, чи ж я не гора? Зачудовано дивишся на те дитя: αἰὼν παῖς ἐστι παίζων, πεττεύων· παιδὸς ἡ βασιληίη.

виправляти поетів

Часом так буває, що запам’ятаєш якусь фразу з вірша неправильно, і хоч ти трісни не можеш навернутися до того, як воно в оригіналі було. І думаєш собі, що це, мабуть, погано, але нічого не можеш з тим вдіяти, часом навіть здається, що свій варіант кращий, правильніший, ніж авторський.

От в мене таке є з одною фразою із Стусового вірша, про який я писала тут: https://msvarnyk.wordpress.com/2014/11/22/про-стуса-андруховича-і-вірш-або-як-по/

В Стуса там:
“Ти знаєш – не знаєш, коли накликаю,
коли забуваю, бо грубшає лід…”

А мені зараз дуже часто крутиться в голові “ти знаєш, не знаю, …” і чомусь здається, що саме така розмовна, буденно, але діалогічно, особисто висловлена непевність і неоднозначність свого відчуття і свого сприйняття, є правильною і природною в цьому вірші, в той час як авторський варіант взагалі не хоче звучати, і не звучить, і не піддається ні інтуїтивному спонтанному розумінню, ні активній інтерпретації.

Може я просто чогось не розумію, чи не відчуваю, а може просто маю слабість до розмовних фраз у віршах, люблю цю ілюзію, що поет, чи поетка, звертається до мене, а не бубонить щось собі під ніс, і що розмова ця нормальна, людська, хай навіть про біль, чи про страх, чи про відчай, але розмова, спільність, співжиття.

Not gloomy Heidegger

2015/01/img_2086.jpg

The Heidegger I read and love (and read a lot – just look at my worn book), has never seemed gloomy or pessimistic, or fatefully-apocalyptic, the way some other people seem to see him. Quite to the contrary, “my” Heidegger is very sunny and hopeful, a real delight to read at times of challenge and difficulty. Perhaps the reason is that I do not read him from the beginning (and do not like the early Heidegger at all), I read him from the end. Beginning with the last “philosophical” lecture of his, The Poem (1968), and finishing usually more or less with  “Homecoming/ To Kindred Ones” (1943), which, in the middle of war, is the lecture about sunshine and heights of the sky and the holy appearing as most joyful, and attuning the poet to say joyfully what has to be said.

The Poem is, without doubt, my absolutely favourite text of Heidegger’s, it is short and crisp, and deep, and I could read it over and over, spend hours tasting it and whiling with it, like with a piece of art, which, in it’s own way, it comes very close to. Though never quite crosses the line – Heidegger kept poetry and thinking separate, as sort of parallel ways, without collapsing them, though, no doubt, experimenting, how closely they can near each other, while never crossing – well, that’s my calculus metaphor for you.

What really amazes me in this lecture is that the otherwise distant and elusive promise of the arrival of future Gods, here in this lecture is reversed and made into what is already there, already happened, while at the same time happening, and that sort of shifts the otherwise cautious recommendation to “wait” and “hold” into a quite inspiring “permission to dig in”. 🙂 I am joking, of course, but not really joking, here, look at this quotation from Hölderlin he is thinking through:

But because the present gods are so near
I must be as if they were far away, and dark in the clouds
Must their name be for me, only before the morning
Begins to glow, before life glows in its midday
I name them quietly to myself, so that the poet may have
His own, but whenever the heavenly light goes down
I gladly think about what is past, and say—go on blooming! (P212)

And in German for those who are like me and don’t trust translations:

Aber weil so nahe sie sind die gegenwärtigen Götter
Muß ich seyn, als wären sie fern, und dunkel in Wolken
Muß ihr Nahme mir seyn, nur ehe der Morgen
Aufglänzt, ehe das Leben im Mittag glühet
Nenn’ ich stille sie mir, damit der Dichter das seine
Habe, wenn aber hinab das himmliche Licht geht
Denk’ ich des vergangenen gern, und sage – blühet indeß. (G185)

And then look what Heidegger is saying about it:

How strange—one would like to assume that when the present gods are so near to the poet, then the naming of their names would result by itself and require no particular directions to the poet. But this “so near” does not signify “near enough,” but rather “too near.” …

Too near, too near-going in the direction of the poet are the arriving gods who are present to him. Apparently their arrival lasts a long time, and is, therefore, still more pressing, and thus, still more difficult to say, than is their completed presence. For man is also incapable of openly and directly perceiving their perfect presence, and thus of receiving the good bestowed by them. …

Until the words are found and blossom, it is a matter of bearing one’s burden. This burden necessitates the poetic saying. Such necessity com- pels. It comes from the “sphere of the god.” (P213-4)

And in German:

Seltsam – man möchte meinen, wenn die gegenwärtigen Götter dem Dichter so nahe sind, dann ergäbe sich das Nennen ihrer Namen von selbst und bedürfe keiner besonderen Weisungen an den Dichter. Allein das „so nahe“ bedeutet nicht „genügend nahe“, sondern „zu nahe“. … 

Zu nah, zu nahegehend sind die in der Richtung auf den Dichter zu, gegenwärts zu ihm, ankommenden Götter. Offenbar dauert dieses Ankommen lange Zeit, ist darum noch begrängender und deshalb noch schwerer zu sagen als die vollendete Anwesenheit. Denn auch diese vermag der Mensch nicht geradehin unmittelber zu vernehmen und das durch sie gespendete Gut zu empfangen. …

Bis das Wort gefunden ist und erblüht, gilt es, Schwehres auszutragen. Dieses Schwere bringt das dichterisch eSagen in die Not. Sie nötigt. Sie kommt aud der „Sphäre des Gottes“. (G186-7)

Well, difficult or not, but the way I take it, if the arriving and coming-to-present Gods are too near, that would mean that they are not really “outside”, like objects or other entities, rather, they are within. Within what? Perhaps, within everything – within us, within that fabric of being which, when permeated by the holy, like by the rays of light in the Homecoming poem, makes everything joyful and abundant, safe and sound, and secure in its own way of being? This is really what I have been finding working on this diss of mine: when being somehow is the holy, everything becomes right, and the gloom is gone. What I find so inspiring in Heidegger of 1968 is that he, following Hölderlin, could already see it being so near, too near, already here! How is it, that almost 50 years later, what it has opened out so much more, we keep losing sight of it and keep forgetting its warm touch (“the gentle embrace”, he calls it), which it here, everywhere?

So, note to self: do not forget that touch, meditate, melt into it, try every day, and every day anew…

And here are some more quotations from that last lecture of Heidegger’s, in Ukrainian and English, my old post:

https://msvarnyk.wordpress.com/2007/06/01/das-gedicht-1968/

2015/01/img_2087.jpg

Маратське музичне: Сат-Ґуру, втілення Омкари, 400 з гаком років тому…

Ґуру Пурніма – свято повного місяця, коли поклоняються принципові Ґуру (або втіленню того принципа, якщо в когось є Ґуру) зазвичай припадає приблизно на липень, цього року це буде 12 липня.

Після кількох місяців перерви я вирішила відновити свої музичні вправи і спробувати вивчити до Ґуру пурніми цю ось пісню (вибрала кліп з найнейтральнішим відео рядом, в ютюбі є багато версій власне цього аудіо трека з різним, переважно надто кічовим як на мій смак, візуальним супроводом).

Приблизний переклад перекладу:

Ти втілення Омкари, ти Сат-Ґуру, здатний навчити доброго знання,

Батько і захисник сиріт, я кланяюся тобі.

 

Кланяюсь тобі, як батькові, ти володієш скарбом милосердя і добра

Ти звільняєш мене від ярма ілюзії і спокус.

Хто врятує мене від моїх слабостей,

Як не ти, мій співчутливий Сат-Ґуру,

Кланяюся тобі.

 

Мій Сат-Ґуру, ти – океан радості,

Ти – фундамент трьох світів.

Мій володар, мій Ґуру – втілення світла

В порівнянні з тобою сонце і місяць тьмяніють,

Ти сам є сонцем, місяцем,

Ти світло Вед.

Кланяюся тобі.

 

Екнат каже: мій Ґуру, ти справді Парабрамга

Твоє ім’я весь час на моїх устах.

Кланяюся тобі.

 

Не знаю, чи мені вдасться її осилити, вона складна, в першу чергу ритмічно, ну і мелодично теж не проста, навіть якщо не замірятись на всі деталі і пропускати алапи (це імпровізаційні вставки на “а”), і лише пробувати засвоїти основну лінію композиції. Два роки тому ми їздили в двотижневий медитаційний тур і пробували з хлопцями її розібрати і вивчити – спромоглися лише на приспів :). Ну, це могло би бути свідченням нашої музичної здатності (ти то пак нездатності), але краще списати на складність пісні. В будь-якому випадку індійські класичні і семі-класичні коппозиції для західної людини – це вже рівень ого.Ритм тут – швидкий екталь – ритм з 12 ударів в циклі (щось я навіть не знаю, як це по-українськи правильно сказати), причому в цьому ритмі на третій і дев’ятий удари припадає по два удари, а на четвертий і десятий – по чотири. Звуконаслідувальними словами цей ритм, якщо повільний, звучить так:

 

1 дгін – 2 дгін – 3 дгаґе – 4 тіракіта – 5 ту – 6 на

7 кат – 8 та – 9 дгаґе – 10 тіракіта – 11 дгін – 12 на

Але швидкість в цій пісні десь близько 270 ударів в хвилину, якщо це комусь щось каже. Ну, щоб уявити краще, на один рядок пісні “Омкара сварупа сат-ґуру самартха” припадає два ритмічні цикли, тобто 24 удари. При такій швидкості цей екталь навіть почути нормально складно, навіть якщо його не ускладнювати, а вони ще в часом приспіві і інструментальних програшах грають не основний ритм, а якусь варіацію. Єдине, що допомагає зорієнтуватися, де ти є в ритмічному циклі – те що тут в пісні манджіра, дзенькало, дзенькає на перший удар циклу. (Якщо раптом комусь цікаво почути, що таке екталь, кажіть, я покажу.)

Це маратська абганґа, це слово я вперше почула від свого вчителя музики, в стосунку до одної з моїх згодом най-найулюбленіших пісень, правда він тоді не пояснив, чим абганґа відрізняється від інших пісенних форм, він взагалі багато що не пояснював, а мені не завжди вистарчало наглості питати. Добре, що Вікіпедія тепер набагато обізнаніша, хоч і не завжди адекватно, тепер вона знає таке слово, і каже, що це специфічний вид маратських devotional – як це правильно перекласти – побожних? чи духовних? пісень з традиції поклоніння Богові Вітталі. Шрі Віттала, або Віттоба – одна з форм Крінши, або Вішну, що, втім, майже те саме. Автор слів – маратський святий Екнат, вважається, що він жив в другій і третій третинах 16ст, я тут кільком людям (якщо вони ще тут), показувала колись пісню Дзоґава – вона теж на його слова.

Про святого Екната є багато цікавих історій, може колись пізніше розкажу, на приклад, про те як він святу воду з Ґанґи віслюкові віддав. Він є другою ланкою в маратській традиції святих поетів, які сильно вплинули на культуру і історію цього регіону. Так щоб в одному реченні – народився в родині багатих брамінів, рано осиротів і виховувався дідом з бабою, ще дитиною втік з дому щоб служити своєму ґуру (який, до речі, був поклонником Даттатреї, тобто Аді Ґуру – первісного Ґуру, – можливо ця абганґа якраз і є своєрідний homage), через 12 років з наказу свого ґуру повернувся додому, одружився, потім до нього почали приходити учні вчитися, є навіть така легенда, що ніби-то сам Шрі Крішна прийшов до нього і прикидався його учнем теж 12 років, не виключено що для того, щоб захищати його від нападок “добрих сусідів”. Сусіди його переслідували, бо він відмовлявся визнавати і дотримуватися кастового поділу, ходив в гості до недоторканих і приймав їх в себе вдома, їв з ними. Ну, така от анти-клерикальність, спрямованість на внутрішню суть, радше ніж зовнішні ознаки була одною з рис цієї маратської традиції святих поетів. Деякі з них були цілком простими людьми, є одна історія про як один святий, який був шевцем, прийшов до іншого, який був гончаром, і привітаю його якоюсь високо-філософською, а разом з тим поетичною фразою про Бога-Творця. Ще хтось був незаконно-народженим. Вони писали свої пісні і трактати народною мовою, перекладали на мараті (чи переповідали) з санскриту важливі традиційні тексти.

Ну, цю тему я теж відкладу поки що, бо замість одного речення вже вийшло шість, але не виключено, що згодом колись продовжу, бо мені самій це страшенно цікаво, тим більше що для того щоб щось про це написати мені доводиться підчитувати і дошуковувати, бо часто я лише чула якісь уривки, і ще щось прослухала, а щось забула. Якщо це комусь ще цікаво – коментуйте, щоб я знала, що цікаво…

 

William Blake

Сьогодні день народження Блейка, мене надихає ця постать, хоч насправді про нього я знаю мало… Поет, художник, містик, чи, може, навпаки, в першу чергу містик? Кілька років тому, коли вперше звернула увагу на Блейка і переглядала якийсь альбом з репродукціями, звернула увагу на подібність до фреск Мікелянджело, в тому як скульптурно в обох виглядає людське тіло… Бачила захопливу британську виставу про Блейка кілька років тому… Якщо мене колись знову занесе в Англію, одним із обов’язкових моментів “програми” буде якийсь елемент відвідин якихось блейківських місць, включно з галереями, де можна подивитися на оригінали його творів. Ну а поки що – гуголь в поміч…

Ми любимо співати цей ось гімн Блейка, як в традиційному типу-хоровому, так і в сучаснішому варіанті:

Ось тут картина його, мабуть з менш відомих (зазвичай тиражуються його зображення Бога-творця), яка мені сьогодні запала в око, коли я переглядала, з думкою що б запостити.

З днем народження!