Вилазка з Магараштри в Ґуджрат, про вантажівки, формальності і подорожнє – ч.1

Хотіла жартома назвати цей пост “Про формалізм в етиці і трансцендентальну етику цінностей,” але вирішила що такий жарт мабуть ніхто не зацінить, і не стануть читати, тому стрималася, а це, між іншим був здається перший в моєму житті феноменологічний трактат, який я прочитала і засмакувала, за що я вдячна Максові Шелєру і доцентові Полярушу.

Цей пост буде про те, як ми їздили машиною (умовно це тут називається джіпом) з Вайтарни в Нарґол – спочатку сільськими дорогами, потім швидкісною, а потім, вже перетнувши кордон між штатами (невидимий), ще трохи місцевими дорогами вже в Ґуджраті.

IMG_0696

Нарґол – маленьке містечко на березі океану, нічим особливим не примітне, для нас воно має особливу важливість, тому що хоч наша медитаційна практика до великої міри спирається на традицію (чи може правильніше було б сказати “традиції”), але саме Нарґол і 5 травня 1970 року – “офіційний” початок нашої “організації”, принаймні у сучасній її констеляції.

Я вже десь з рік відчувала, що хотіла б туди поїхати, взимку якось не дуже складалося, а тут якраз 5 травня, та ще й неділя, та ще й так близько. Тому в суботу десь по обіді я попрощалася з Вайтарною, і ми вирушили в дорогу.

Читати і дивитися далі

Advertisements

Моя Швейцарія

Я вже писала раніше, що частину своїх недавніх перельотів через пів-світу літала вперше швейцарськими авіалініями. Відразу мушу сказати, що маю давній сентимент до Швейцарії і всього швейцарського – в той час як більшість моїх знайомих (включно з самими швейцарцями, але їм – можна) постійно плюються, на приклад, з приводу швейцарських снобізму і ксенофобії, чи надмірної організованості, ригідності і браку адаптивності, чи обивательського або містечкового підходу, мені особисто зі всім швейцарським, в тому числі з людьми, завжди неймовірно “везло”. Я не можу пригадати жодного швейцарця чи швейцарку, і жодного швейцарського досвіду, який би в мене викликав якісь негативні асоціації, і навпаки, більшість їх в моїй пам’яті мають виразно позитивне, а не всього лиш нейтральне забарвлення.

Читати далі про мою Швейцарію

Як я долала інтелігента в собі

Навіяне оцим тегом , але поки я тут майже тиждень мусолилася з дописуванням цього поста, він якраз про те саме написав набагато стисліше і виразніше тут 🙂

Історія трапилася по дорозі з Маніли через Банґкок, Мумбай і Цюріх в Торонто, коли мій літак (взагалі не мій, звичайно, а Jet Airways) запізнився до Мумбая десь на п’ять годин, відповідно до мого наступного літака замість семи годин нудної але розслабленої перерви залишалося менше двох. Ну і що такого страшного, скажете ви, дві години – повно часу між літаками, от тільки наступний відтинок моєї подорожі був за іншим квитком, відповідно я мала пройти іміграцію, забрати свій багаж (великий повний літак – часом на багаж можна чекати годину), вийти з чемоданами із залу прибуття на двір на спеку і зайти назад в зал відправлень, через двоє дверей з охоронцями з автоматами (і часом з довгою чергою), потенційно запізнитися на check- in (онлайн зареєструватися мені ніяк не вдалося, хоч інтернет був), а якщо навіть чудом встигнути, тоді знову пройти всі прикордонні заморочки, заповнивши ще якісь папірці, і пригнатися в милі і піні на свій літак.

Якби не цей тег (і відповідно пости під тегом), я б розглядала цю історію в контексті Індії, і того феномену, який я називаю драмою, до великої міри феномену індійського, бо в Індії драми завжди непомірно багато, вона завжди кольоровіша і гостріша, ніж на заході, часто її не уникнути, і чим більше її уникаєш, тим більше її на тебе навалюється. Я б написала про цю свою пригоду як приклад подолання себе і своєї нехоті до драми, як про роботу із своїм власним характером, тобто про особисте. Але під впливом цих власне постів, подумала про цю свою особисту (як я би раніше вважала) рису, як про можливий наслідок певного “суспільного статусу”, хай навіть не надто виразного, про власні нехоті і відмови, як впливи того, від чого ми відмежовуємося, чому себе протиставляємо, чого жахливо соромимося в наших “співвідчизниках”, через що за кордоном часто прикидаємося, що ми насправді зовсім не з тої самої країни чи групи країн, що не розуміємо цих мов (ні одної, ні другої), і що нас це все ніяк не стосується. Тобто тут йдеться про комплекси, хай може навіть “виправдані”, і усвідомлені.

Правила індійської драми вимагають гумору і легкості, вимагають не ставитися до себе надто серйозно, натомість гратися з собою, і з своїми комплексами, грати ролі, прикидатися, вільно експериментувати десь на межі, розсуваючи свої межі ширше, збільшуючи свій власний внутрішній простір.

Ну, це був, як то в мене водиться, перерослий і концептуально (і метафорично) переобтяжений вступ :).

Читати далі про комплекси і героїчне їх подолання 🙂

Про Азійські аеропорти

Чекаючи автобуса в торонтському аеропорту…

Через гонгконзький аеропорт я буквально “пролетіла” – на виході з літака, несподівано для себе побачила китайця з папірцем з моїм ім’ям, він сказав, що проведе мене куди мені треба, бо часу мало, аеропорт заплутаний і люди часто губляться. Виявляється, він вчився кілька років в Торонті і в Отаві, хоч так зразу не скажеш, бо при всьому своєму досвіді, його акцент я ледь-ледь розуміла, та й то по кілька разів часом перепитувати доводилося. Не знаю, чи дійсно так складно буди б знайти куди йти без нього, але особливих вказівок по дорозі я не бачила, а там був міжтермінальний поїзд (їх тим два, один всередині, після проходження прикордонних формальностей, ну і для транзитників як я), а другий – ззовні, – то мене “наші” просвітили, які на добу зупинялися, щоб місто подивитися), плюс ліфти, коридори, ексалатори, і всяке таке. Хлопчик почекав, поки мені видали новий boarding pass, доправив мене до останньої перевірки і розпрощався, а біля літака вже сиділи “наші”, з якими в мене випадково був той самий рейс в Манілу, то я вже навіть не побродила навколо, а сиділа з ними до відльоту. Поверхове враження приємне – красиво, просторо, дуже чисто, пахне чомусь квітами, крім як біля туалетів, де смердить хлоркою (всередину заходити не довелося, тому не знаю, як там).

Манільський аеропорт по прибутті справив приблизно таке ж гнітюче враження як львівський кілька років тому (до ремонту) чи внутрішній термінал Борисполя десь в серпні – жарко і волого, місцями накурено, натовп, “ручне” регулювання, кому куди йти (яким чином регулювальник розрізняв, хто філіпінський фгромадянин, а хто просто китаєць, кореєць, чи індієць, для нас так і залишилося загадкою). Для заробітчан :), ну і просто тих хто за кордоном працює, дійсно є окрема іміграційна черга, а також графа в деклараціях. На відміну від українських прикордонників (та й просто людей) філіпінці в сферах державної служби і обслуговування всі!!! гіпер-чемні, спокійні, і приємні (принаймні до іноземців).

На відльоті аеропорт справляє протилежне враження (а може просто справа була в тому, що відлітала я досить рано, і він просто ще не встиг розпаритися на сонці?
Сам аеропорт трохи дивний тим, що там багато (десь 5?) маленьких терміналів, і вони всі далеко один від одного, тому, пройшовши до gates (як це по-українськи називається? – давно не була в Борисполі) робити там дійсно нема чого, крім як одити від компів до розеток і назад. Вайфай лише з телефонною активацією (в такі моменти починаю подумувати, чи не завести собі нормальний телефон, з ромінгом, який дійсно працює, але аеропортний вайфай – недостатня для мене причина, тому щоразу вирішую почекати вагоміших). Зате є кілька нормальних компів, з яких за потреби можна зайти (ні в мумбаї, ні в делі нічого такого, здається, нема, і взагалі, не буду про сумне, бо індійські аеропорти програють за всіма параметрами). Єдине більш-менш пристойне на вигляд кафе чомусь “французьке”, є ще кілька кіосків, в тому числі один з якимись хотдогами, але вони якісь страшнуваті. Сигари, як я вже писала, кілька відділів з якимось глобалізованим мотлохом, ну, все те саме, що у всіх безподаткових магазинах, та й все. Курилка з автоматичними дверима, які поборюють сам принцип відокремленої курилки, бо більше часу відчинені, ніж зачинені (тут я схвально відмітила собі цюріську курилку з дверима на клямці).

Банґкокський аеропорт особливо красивим не назвеш – це вам не Гонґ Конґ, і все-таки тут просторо, височенні стелі, і взагалі багато всього (суттєво більше, ніж в Манілі). Основна будівля своїм неприкрашеним бетоном неприємно нагадує Йорк (мій уні), може десь в ті самі анти-естетичні ранні сімдесяті будувалося. Зате відгалуження, до яких паркуються літаки – довгі шкляні ковбаси, “перемотані” в обидва боки по спіралі сталевими трубами (ггг, хтось зрозумів, як це виглядає? Спеціально знимки не зробила). Зовні воно страшнувате, але всередині скло-метал і неприємна трубоподібна форма трохи пом’якшуються натягнутими попід стелею полотнищами – мабуть це для збільшення тіні – взагалі слабо зрозуміло, який сенс (крім естетичного) в такому гарячому кліматі будувати шкляні термінали повністю відкриті до сонця але крім індійських, всі решта три азійські термінали, через які я цього разу літала – саме такі). Охолодження, і в Банґкоку, і в Манілі – локальне, не глобальне – стоять подвійного призначення пристрої, охолоджевачі і задно звукові колонки, тобто якщо сісти навпроти то і прохолодніше, і оголошення чути (бо в інших місцях – і жарко, і не чути нічого).

Вибір як харчувальних місць, так і загального шопінгу тут набагато більший, ніж в Манілі, мабуть ніж в Мумбаї теж. Вайфай безплатний є, пароль на годину можна взяти в обмін на своє ім’я і номер паспорта, які, втім, ніхто не перевіряє. Оскільки ми там застрягли на 5 годин довше, ніж планувалося, я брала інтернетний пароль три чи може навіть чотири рази. Офіційні чиновники прохолодно-чемні, зате надавачі послуг, включно із працівниками авіаліній, – з проблемним ставленням (чи як перекласти в цьому випадку attitude), – на межі легкого хамства, причому зовсім небагато треба, щоб вони ту межу переступили – це вам ніяк не філіпінці, а скорше як індійці.

Коли нам видали ваучери на поїсти, спочатку одна працівниця тайської забігайлівки запевнила мене, що вони ваучери беруть, а потім як я вже свою рибну юшку вихлебтала, виявилося, що таки не беруть, бо ваучери тільки на Burger King, Dairy Queen, і ще якусь кав’ярню для принцес мабуть. На щастя в кав’ярні продавали манго, то я їх цілих три штуки на ваучер купила щоб не викидати, бо їсти вже було несила, тим більше при такому нездалому виборі. Збиралася в Цюріху на сніданок їх з’їсти, але була неголодна, і бавитися з ними неохота було, побачу, як додому доїдуть…

Досить мабуть про аеропорти…

Філіпінсько-чемоданне

Останні години перед виїздом в аеропорт, простіше не лягати, ніж потім недоспавши вставати, тому спакувавши накуплені подарунки, з’ївши останні манго і тістечка, допивши рештки води (я прямо як коза-дереза якась), і прочитавши всю непрочитану пошту крім одної папки яку треба буде уважно і на свіжу голову передивитися, я що хочу вам сказати… (Ану, хто може в третій ночі довше речення написати?)

Сказати хочу, що мені тут сподобалося. Не зважаючи на всі страшилки і взагалі негативні коментарі, я тут чулася досить добре, нічим не гірше ніж десь на вулиці в Індії. З Індією багато спільного, хоч є і суттєві відмінності (про це мабуть буде окремий пост). Я думаю, я ще сюди повернуся. Мабуть не скоро, але таки повернуся.

За дуже короткий час завелася непогана така кількість нових знайомств, в т.ч. з кількома музикантами, з якими я завжди на відстані тримаюся щоб не набридати, бо вони постійно обліплені поклонниками як мед мухами. А тут якось так сталося, що ми після останнього концерту розговорилися. Я їх ще вкінці червня в Америці побачу, але, як сказав Аві, то буде його “двійник” – цей грає індійську класику, дуже правильну, а той – ф’южин в компанії з фламенковим гітаристом.

Оце ось сьогодні на закінчення грали:

Маніла мене манила :)

Якось ніколи мене не тягнуло в Азію (крім Індії). В Австралію – так, і навіть в Південну Америку, хоч не так сильно як в Австралію, а в Азію – щось ніяк.

А тут раптом на початку лютого прислали запрошення на наш медитаційний семінар біля Маніли, і я відчула, що мені туди треба. Не захотіла, чи зацікавилася, а власне відчула, що це воно. Семінар з нагоди Будди Пурніми (вона цього року випадає десь на 24-25 травня), тобто ми, хоч і не буддисти, будемо святкувати Будду…

Це взагалі трохи сюр – ми в якомусь сенсі такі еклектичні, що нас не розуміють і недолюблюють “праведні” християни (може й буддисти також, але я їх мало знаю). Мені закидали злегка обурюючись, що, мовляв, чого ви взагалі Різво святкуєте, ви ж не християни – так ніби християни запатентували різдво, і мають на нього ексклюзивне моральне право з підписом і мокрою печаткою від самого Бога… Але в іншому сенсі ми зовсім не еклектичні, радше це такий підхід, що принцип, якому ми насправді поклоняємося настільки первинний, що легко інтегрує в собі численні пізніші форми і прояви. Ну але про це колись іншим разом.

Ну а щоб двічі не вставати (тобто щоб так далеко на такий короткий час не летіти), заодно вирішила по дорозі знову до Індії залетіти – бо минулого разу склалося враження, що мені її зовсім трохи не достарчило. В студентів моїх останній екзамен через два тижні, цього літа я не працюватиму, тому спочатку буде відпустка, а потім сподіваюся серйозно посунути дисер, може дійсно за три місяці до вересня якийсь кусень напишеться.

Осьо розклад моїх польотів, якщо раптом комусь цікаво.
Continue reading

me back

ну от, закінчилися мої мандри. я тепер бідна як церковна миша, неприв’язана як миша польова і задоволена як миша летюча :).

індія починається… і так і не закінчується. ну не індія загалом. індія загалом з її порохами в горлі, смородом в носі, пожежею в роті і противними мало шо не зурочуючими поглядами десь аж під шкірою – ця індія мені малоприємна. але в вайтарні цього всього нема. вайтарна в якомусь сенсі і не індія зовсім, хоча в якомусь іншому сенсі сама що не є індія. в потічку за 20 метрів від кухні колись купалася Сіта. тоді це була велика річка. Джеймсові по дорозі з аеропорта дорогу перебіг тигр. Ну чи може то йому привіиділося – їх, тих американців, не розбереш. з даху щоранку можна дивитися вражаючий схід сонця, а щовечора захід. правда, заходи сонця ми через раз пропускали, бо часом наш вечірній урок затягувався до після-заходу.

вайтарна – це як дзеркало, якщо не сильно собі брехати, тоді можна побачити все як є, причому відразу. ні тижня без драми. і ні дня без музики. музика залишає без слів. я закохана в рагу джаунпурі, і спробую написати пів дисеру про рагу бгайрав. отак.

моя сусідка по кімнаті Шарлота вийшла заміж за індуса. я його, правда, так і не побачила, ну але ж то була не остання моя індія.

а тим часом кілька днів на прання, відсипання, і видряпання з простудного модуса, в який мене вже вдруге кидає прямо після святкуваня – як після Дівалі, так і тепер після Різдва (кажуть, воно насправді одне і те ж, бо Христос народився на Дівалі, а не на Різдво, але це не так важливо). а тоді з середи починається робота – дали мені дві групи в курсі про екзистенціалізм (подивилася я той силабус, а воно ж таке депресивне…) ну і треба би спробувати своє писати – бо індія працювати не дала – яких раптом 20 сторінок за три з гаком місяці.

ага, і ще, нормального інторнету вдома в мене нема, і мабуть не буде, поки я не перестану бути як церковна миша. поки що є страшенно повільний безплатний даял-ап, то не знаю, наскільки мене стане. та й, чесно кажучи, мені навіть трохи сподобалося жити без інтернету. хіба може по четвергах таскатиму комп в уні, і звідти лазитиму в пошту і всяке таке.

ну то з приїздом мене.