Поле битви і той, хто з нього втікає

Кшетра – поле, поле бою, разом з тим “сфера духа”, свідомість.
Битва відбувається за приналежність до сфери духа, за чистоту і силу своєї власної свідомості. Меч – увага, щит – невинність. В руках майстра увага здатна проникнути в саму суть речей. Знову ж таки, поле битви – наша свідомість, якщо заволодіти цим полем повністю, повичищати його від всяких різного калібру ворогів духа (або просто сміття) – тоді війну виграно, як внутрішню, так і зовнішню, бо ж зовнішнє насправді лише відображення внутрішнього.

Так от, якогось другого чи третього дня по обіді я програла чергову на той час здавалося важливу битву, і чулася, як ото і чується той хто програв битву – кепсько. І хоч я знала, що нема сенсу чутися кепсько, бо чим довше я себе жалітиму, чим довше піддаватимуся своїй поразці, тим більше віддалятиметься наступна перемога, бо ж насправді битва йде безперервна, війна не закінчується жодною маленькою перемогою чи поразкою. Але все одно я чулася кепсько. І тоді я пригадала собі історію про Крішну – Ранчордаса.

Історія така. Одного разу Крішні довелося стояти в битві проти одного ракшаса, а в того ракшаса був бун (як це буде по-українськи?) від Шіви (?), що його не можна було вбити в бою, чи щось таке. Ну і що робити? Крішна знав, що не зможе перемогти цього ракшаса в поєдинку. Тоді він став втікати з поля бою, а ракшас подумав, от боягуз, і погнався, звичайно, за ним. Ну Крішна втікав-втікав, і забіг в печеру, де спав один святий. Святий дуже любив спати і страшно не любив коли його будили, і ото в нього був такий дуже корисний бун (теж від Шіви?) що якщо його зненацька розбудять, то перший на кого впаде його погляд миттю згорить до тла (такий трохи дратівливий був святий, як ви розумієте). Ну то Крішна тихенько забіг в ту печеру, і ще й легенько поклав на святого свій плащ, чи що там в нього було, а сам сховався в кутку. Ракшас пригнався в печеру: ага, ти тут спиш, змучився дуже? Ану давай вставай, будемо битися! – і здер зі сплячого плащ Крішни, а там той святий, прокинувся, – пуф, і ракшас перетворився на купку попелу. Як то кажуть, клин клином, а в цьому випадку бун буном вибивають.
Ну то з тої історії в Крішни тепер є таке ніби-то ганебне ім’я Ранчордас – той хто втікає з поля бою, але він не зважає, що ім’я не надто благородне, йому байдуже, що про нього люди казатимуть – треба було зробити справу – позбутися нахабного ракшаса, і Крішна досягнув мети.

От чому б і ні, подумала собі я – раз вже я битву програла, чому б і собі не втекти в печеру, а там – бабах його по голові. Ну то я пішла собі в свою кімнату перед вечерею, імена Лакшмі (одне з моїх домашніх завдань на день) стали в прекрасній нагоді – з їх допомогою поразку було нейтралізувано і бойовий дух відновлено.

Одне з імен Аді Ґуру (Першо-Вчителя) – Кшетраґня – той хто знає сферу духа, той хто знає поле битви. А одне з імен Магакалі – Рана Пандіта – та, хто володіє мистецтвом ведення війни. Ото ці обидві порції імен в мене в щоденному домашньому завданні – читаю і насолоджуюся щоранку.

Ага, ще додаток до очевидних, і тим не менше вартий нагадування рецептів. Якщо голова або ментал, в нашій термінології – его і супер-его, дуже вже нахабніють, триндять без перестанку і дуже голосно, видають всякі різні не завжди приємні фізіологічні звуки, вештаються туди-назад по п’ять разів, грюкають -точнісінько як тутешні деякі індійці і китайці роблять, коли ти намагаєшся медитувати на дворі :), тоді замість того щоб дратуватися (а вони ж того й домагаються – це я вже знову про его з супер-егом, не про індійців і китайців – ці не намагаються, в них то все природньо і спонтанно виходить), набагато краще просто перевести увагу на щось інше, що краще сприятиме медитації (встановлення внутрішньої тиші).

Минулого разу як я тут була, дві неділі ходила в гості до одної австралійсько-індійської сім’ї, друзів моїх друзів, які зараз живуть в Мумбаї. І от сидимо ми з Робом (про нього колись іншим разом, цей кадр разом із цілою своєю сім’єю вартий не одного поста) під Макдональдсом, де його два сини проходять кулінарну акліматизацію після дев’яти місяців приватної школи в Гімалаях, і раптом він мене так по-змовницьки питає: так ти вже знайшла свої “трюки”? – тільки не кажи мені… Які трюки? – питаю. Ну, ти ж знаєш, кожен з нас має свій набір таємних трюків (bag of tricks), які в моменті приводять нас в медитативний стан. Особливо якщо якась екстремальна ситуація, чи ніяк медитація не йде, тоді використовуєш котрийсь із своїх трюків, тільки про них не можна нікому розповідати. Гм, кажу, якось про це не думала, хоча, в принципі є деякі речі, які помагають… Ні-ні, перебиває, не кажи мені. Я просто хотів звернути на це твою увагу.
От і сьогодні Нейна теж подібне щось сказала, що існує стільки різних способів переводити увагу з внутрішньої балаканини на тишу, і це дуже цікава і весела (ггг, для неї може й весела) гра – оце постійне змагання із своїми балакунами, вони теж не дурні, і щоразу придумують нові способи нас відволікати і заговорювати, але ж ми теж не ликом шиті, і теж розвиваємо свою здатність їх перехитряти.

Отак і живемо…

Advertisements