Медитація на роботі або lunchtime meditation – 1

Давно обіцяла написати продовження до поста Медитація в умовах війни, то ось воно нарешті. Звідки така дивна назва?

Справа в тому що останнім часом я майже не ходжу на наші типові заняття з медитації для початківців. Вони відбуваються переважно по вечорах, після роботи, тривають десь від години до двох, мабуть як і в Україні. Люди їх самі знаходять переважно через інформацію на вебсайті (оскільки заняття завжди безплатні – назва сайту проста – freemeditation.com), зрідка через паперові афіші, оголошення чи візитки, а ще останнім часом тут популярний такий сервіс, називається meetup, через який люди шукають, куди б то сходити у вільний час. Ну і там на тих заняттях переважно виходить серйозний такий інструктаж – навіть в годину часу, якщо вміти, можна багацько всього втиснути, а в дві – то й поготів. Та й люди переважно приходять, які вже багато всякого перепробували, чакри-мантри-асани, всяке таке, особливо тут в Канаді повно всякого такого і люди часто досить відкриті до експериментів.

Натомість так вийшло, що замість тих от “нью ейджівських” інтенсивних занять останнім часом м проводимо “корпоративні медитаціі” – раз в тиждень в двох різних компаніях, по пів години підчас обідньої перерви. Зараз це головні офіси двох великих страхових компаній, і ще в процесі попередні розмови про одну організацію в сфері охорони здоров’я. Специфіка цих “обідніх” медитацій в тому, що тут особливо не розговоришся – нормальна медитація сама по собі триває хвилин 20-25, тобто на вступ залишається пару хвилин і на підсумки ще пару. Відповідно і зміст такої медитації має бути гранично простий, щоб не виникало ніяких особливих запитань, які б треба було роз’яснювати, ну і також настільки нейтральний в релігійно-духовному сенсі, щоб ні в кого ніяких реакцій чи претензій не було. Насправді спочатку не дуже просто розмовляти “нормальною” буденною мовою про медитацію, коли звик говорити про це мовою індійської духовної практики (між іншим, досить довгий час саме це зупиняло мене від того щоб писати про медитацію в блозі українською). Ну але з часом ця нормальна (англійська) мова якось виробляється, не в останню чергу завдяки американцям, які серйозно над цим попрацювали, бо в них і загальна публіка набагато менше відкрита до всього “чужого і дивного” ніж в нас. Як буде з українською – побачимо в процесі.

Ну то давайте я вам просто розкажу/покажу, як приблизно відбувається типова перша медитація. Якраз вчора вийшло так, що з двадцяти з гаком людей десь три чверті прийшли вперше, то була добра нагода провести знову найпростішу першу медитацію, і зацінить ефект.
Поки люди заходять, всідаються, готуються, на екрані ось такий слайд, до нього ж потім повертаємося підчас власне медитації.
Lunchtime Meditation Inro.001

Оскільки говорити особливо нема часу, то часом починаємо з простого слайду, що таке медитація, кажемо що медитація – це стан без думок, а часом і цей слайд пропускаємо теж.

Зазвичай я починаю з того, що пропоную сісти зручно, при бажанні зняти окуляри, роззутися, покласти обидві руки на коліна відкритими долонями догори, і спрямувати всю свою увагу всередину. Це такий інтроспекційний момент – подивитися, в якому я зараз стані, що мене турбує, що відволікає, що вимагає моєї уваги. Ми дуже часто взагалі не усвідомлюємо свого стану, ну то це така корисна вправа на хвилину. Потім пропоную відкласти всі ці “справи” і турботи на пізніше, прийняти свідоме рішення, наступних десять чи скільки хвилин (насправді виходить десь 20), виділити собі. Далі починаємо найпростішу комбінацію жестів і тверджень – запам’ятовувати нічого не треба, цю послідовність разом з рекомендаціями як медитувати вдома люди отримують на папірці (або електронною поштою).

Ну що, поїхали?

Continue reading

Мій Ванкувер

Вже більше тижня як повернулася із своїх перших відвідин Ванкувера, а щойно тепер якось викристалізувалося його для мене значення. Я знала, що буде класно, ну бо інакше бути не може, але уявити собі не могла, наскільки все-таки буде особливо. Ще в літаку по дорозі назад десь над Монтаною, чи де, я написала нашим hosts – як це назвати по українськи – ті, що приймають гостей – господарям??? – вдячного листа і там спробувала сформулювати, що було для мене найціннішим досвідом їхніх якостей, їхньої манери буття і стилю гостинності. Але той лист був з одного боку дуже формальний, а з іншого – дуже приватний, з алюзіями внутрішніми, зрозумілими і рідними нам, а тому не надто публічними, і він був все-таки про наших господарів і про досвіди нашого спільного прожиття майже двох тижнів. Щоб написати про це тут, треба було вичекати дозрівання інших метафор, інших символів, іншої манери висловлювання. Як завжди, мій Ванкувер (як і моя Індія, Європа, чи Америка) не має, здається, майже нічого спільного з Ванкувером реальним – він існує в якійсь паралельний площині, і є до великої міри антиподом того реального Ванкувера, хоч в якомусь іншому сенсі проростає власне з нього, на його основі чи грунті.

Ванкувер, це в першу чергу дім, той особливий будинок, який колись відчув на собі доторк святої руки, і якому якимось невимовний чином вдається той доторк в собі утримувати. На всю Канаду це єдиний дім, який вибрала і купила для нас наша Ґуру – засновниця нашої медитаційної практики, і єдиний справжній ашрам – тобто заодно і центр спільноти, куди приходять медитувати, і місце, де реально хтось мешкає. В нас ще є кілька таких будинків в Америці, але в Канаді він один (є кілька просто медитаційних центрів, але там ніхто не живе), ну і завдяки його історії він завжди залишатиметься особливим.

В цьому домі чуєшся цілком і абсолютно вдома. Там дуже легко медитувати, там добре і смачно спиться. А коли прокидаєшся, то відчуваєш, що дім позбавив тебе значної кількості внутрішнього хламу. Величезна кухня, де хочеться готувати їсти, мити посуд, чи просто сидіти й теревенити. Ну і майже завжди можна знайти місце, де можна побути в тиші, як не в самому домі, тоді хоч би під деревом в саду, навіть в ті дні до і після самого семінару, коли тільки нас гостей там було чоловік сорок, а ще місцеві йоги приходили весь час, фактично тільки спати додому ходили. Ну і в кожній кімнаті є щось таке, що весь час нагадує про те, нащо ти тут, і рятує таким чином від розпорошення уваги на неважливе. Разом з тим, там нема ніякої штучної побожності, чи надмірної пасіонарності. Ніхто ніким не командує, ніхто нікого не вчить, ніхто нікому не розказує, що і як робити, ніхто нікому нічого не забороняє. Там хочеться бути і бути, насолоджуватися ніби такими простими і буденними речима, які, однак, втрачають нав’язливу важкість буденності, натомість стають приємними, і навіть, не побоюся цього слова, цілющими.

Подібні враження в мене були кілька років тому від мого Калґарі, і не дивно, що я туди по кілька разів на рік шастала. Тоді мені моє Калґарі асоціювалося з Толкіновим Рівенделом, який в старому українському перекладі Гобіта називався “останній затишний дім”. Тодішня ситуація, тодішні клопоти і виклики тепер здаються дещо наївними, радше казковими ніж епічними. Місце, яке в Гобіті ближче до середини подорожі, у Володарі Перстенів є самим лише початком, навіть на тому першому відтинку гобітівські тролі виглядають кумедно порівняно із жахливо-нюхаючими чорними вершниками – ситуація змінилася, зараз ми вже на якомусь наступному етапі. Тому мій Ванкувер не є Рівенделом, це радше Лорієн. Туди прибуваємо, втративши близьких, тих з ким подорожували досі, і преребування там пронизане з одного боку цими недавніми втратами, а з іншого – майбутніми битвами. Війна вже почалася, і тут мені йдеться не про фактичну війну, яку Росія почала в Україні (хоч не виключено, що і ця фактична війна є одним з аспектів тої великої війни, про яку йдеться мені). Велика війна – війна в сфері духа, із кожною битвою вона стає відчайдушнішою. Неможливо передбачити, ні скільки вона потриває (бо і триває вона в не зовсім нашому часі), ні хто з нас її вистоїть, ні якими будуть втрати в кінці кінців. Але надія є, і вона набагато живіша, ніж була в той момент в Лорієні – наша “магія” має набагато потужніше джерело, ніж мала магія леді Ґаладрієль, треба тільки знайти її в собі.

Тим часом дякуємо за Лорієн, де можна відпочити, загоїти рани, і підготуватися до наступних битв. Сем каже Фродові про Лорієн: “It’s like being at home and on a holiday at the same time, if you understand me. I don’t want to leave.” І власне таким було моє відчуття цього разу у Ванкувері. Про ельфів може колись іншим разом розповім.
J.R.R._Tolkien_-_The_Forest_of_Lothlorien_in_Spring

вайтарняни

З Нікі Веллс в цьому відео ми разом були у Вайтарні десь 2 місяці в того самого вчителя – можете зацінити рівень професіоналізму, на який треба було (чи можна було) рівнятися. 🙂

Маратське музичне: Сат-Ґуру, втілення Омкари, 400 з гаком років тому…

Ґуру Пурніма – свято повного місяця, коли поклоняються принципові Ґуру (або втіленню того принципа, якщо в когось є Ґуру) зазвичай припадає приблизно на липень, цього року це буде 12 липня.

Після кількох місяців перерви я вирішила відновити свої музичні вправи і спробувати вивчити до Ґуру пурніми цю ось пісню (вибрала кліп з найнейтральнішим відео рядом, в ютюбі є багато версій власне цього аудіо трека з різним, переважно надто кічовим як на мій смак, візуальним супроводом).

Приблизний переклад перекладу:

Ти втілення Омкари, ти Сат-Ґуру, здатний навчити доброго знання,

Батько і захисник сиріт, я кланяюся тобі.

 

Кланяюсь тобі, як батькові, ти володієш скарбом милосердя і добра

Ти звільняєш мене від ярма ілюзії і спокус.

Хто врятує мене від моїх слабостей,

Як не ти, мій співчутливий Сат-Ґуру,

Кланяюся тобі.

 

Мій Сат-Ґуру, ти – океан радості,

Ти – фундамент трьох світів.

Мій володар, мій Ґуру – втілення світла

В порівнянні з тобою сонце і місяць тьмяніють,

Ти сам є сонцем, місяцем,

Ти світло Вед.

Кланяюся тобі.

 

Екнат каже: мій Ґуру, ти справді Парабрамга

Твоє ім’я весь час на моїх устах.

Кланяюся тобі.

 

Не знаю, чи мені вдасться її осилити, вона складна, в першу чергу ритмічно, ну і мелодично теж не проста, навіть якщо не замірятись на всі деталі і пропускати алапи (це імпровізаційні вставки на “а”), і лише пробувати засвоїти основну лінію композиції. Два роки тому ми їздили в двотижневий медитаційний тур і пробували з хлопцями її розібрати і вивчити – спромоглися лише на приспів :). Ну, це могло би бути свідченням нашої музичної здатності (ти то пак нездатності), але краще списати на складність пісні. В будь-якому випадку індійські класичні і семі-класичні коппозиції для західної людини – це вже рівень ого.Ритм тут – швидкий екталь – ритм з 12 ударів в циклі (щось я навіть не знаю, як це по-українськи правильно сказати), причому в цьому ритмі на третій і дев’ятий удари припадає по два удари, а на четвертий і десятий – по чотири. Звуконаслідувальними словами цей ритм, якщо повільний, звучить так:

 

1 дгін – 2 дгін – 3 дгаґе – 4 тіракіта – 5 ту – 6 на

7 кат – 8 та – 9 дгаґе – 10 тіракіта – 11 дгін – 12 на

Але швидкість в цій пісні десь близько 270 ударів в хвилину, якщо це комусь щось каже. Ну, щоб уявити краще, на один рядок пісні “Омкара сварупа сат-ґуру самартха” припадає два ритмічні цикли, тобто 24 удари. При такій швидкості цей екталь навіть почути нормально складно, навіть якщо його не ускладнювати, а вони ще в часом приспіві і інструментальних програшах грають не основний ритм, а якусь варіацію. Єдине, що допомагає зорієнтуватися, де ти є в ритмічному циклі – те що тут в пісні манджіра, дзенькало, дзенькає на перший удар циклу. (Якщо раптом комусь цікаво почути, що таке екталь, кажіть, я покажу.)

Це маратська абганґа, це слово я вперше почула від свого вчителя музики, в стосунку до одної з моїх згодом най-найулюбленіших пісень, правда він тоді не пояснив, чим абганґа відрізняється від інших пісенних форм, він взагалі багато що не пояснював, а мені не завжди вистарчало наглості питати. Добре, що Вікіпедія тепер набагато обізнаніша, хоч і не завжди адекватно, тепер вона знає таке слово, і каже, що це специфічний вид маратських devotional – як це правильно перекласти – побожних? чи духовних? пісень з традиції поклоніння Богові Вітталі. Шрі Віттала, або Віттоба – одна з форм Крінши, або Вішну, що, втім, майже те саме. Автор слів – маратський святий Екнат, вважається, що він жив в другій і третій третинах 16ст, я тут кільком людям (якщо вони ще тут), показувала колись пісню Дзоґава – вона теж на його слова.

Про святого Екната є багато цікавих історій, може колись пізніше розкажу, на приклад, про те як він святу воду з Ґанґи віслюкові віддав. Він є другою ланкою в маратській традиції святих поетів, які сильно вплинули на культуру і історію цього регіону. Так щоб в одному реченні – народився в родині багатих брамінів, рано осиротів і виховувався дідом з бабою, ще дитиною втік з дому щоб служити своєму ґуру (який, до речі, був поклонником Даттатреї, тобто Аді Ґуру – первісного Ґуру, – можливо ця абганґа якраз і є своєрідний homage), через 12 років з наказу свого ґуру повернувся додому, одружився, потім до нього почали приходити учні вчитися, є навіть така легенда, що ніби-то сам Шрі Крішна прийшов до нього і прикидався його учнем теж 12 років, не виключено що для того, щоб захищати його від нападок “добрих сусідів”. Сусіди його переслідували, бо він відмовлявся визнавати і дотримуватися кастового поділу, ходив в гості до недоторканих і приймав їх в себе вдома, їв з ними. Ну, така от анти-клерикальність, спрямованість на внутрішню суть, радше ніж зовнішні ознаки була одною з рис цієї маратської традиції святих поетів. Деякі з них були цілком простими людьми, є одна історія про як один святий, який був шевцем, прийшов до іншого, який був гончаром, і привітаю його якоюсь високо-філософською, а разом з тим поетичною фразою про Бога-Творця. Ще хтось був незаконно-народженим. Вони писали свої пісні і трактати народною мовою, перекладали на мараті (чи переповідали) з санскриту важливі традиційні тексти.

Ну, цю тему я теж відкладу поки що, бо замість одного речення вже вийшло шість, але не виключено, що згодом колись продовжу, бо мені самій це страшенно цікаво, тим більше що для того щоб щось про це написати мені доводиться підчитувати і дошуковувати, бо часто я лише чула якісь уривки, і ще щось прослухала, а щось забула. Якщо це комусь ще цікаво – коментуйте, щоб я знала, що цікаво…

 

Про наш медитаційний центр, як воно було колись ще так недавно

Я взялася докатегоризовувати недокатегоризовані старі жж пости – вже доходжу до кінця, і там надибала на лінк одно сайту, по якому я дуже любила колись лазити, особливо на початку моїх медитаційних досвідів. Цей дядько, який пише на тому сайті, швейцарець, я навить рекламувала тут його одну книжку, коли вона промоційно була кілька днів безплатною на амазоні, і мене він завжди надихав. А потім так сталося, що його наймолодша дочка була у Вайтарні десь 3 місяці в той сам час як і я, і тоді я вже надихалася цією дівчиною, молодшою за мене років на 5, але настільки зрілішою, що можна було б подумати, що вона за мене набагато старша, якби не її така вибухова здатність до веселощів, і любов до фану.

Так ось, пішла я на той сайт, а там останнє оновлення – його такий трохи ностальгійний і як завжді казкоподібний пост про наш медитаційний центр в Мумбаї, про який я писала десь рік тому…

http://www.sakshi.org/artemis/Vashi_as_I_Knew-it.htm

Room 204. February 2010. Yet another time the Vashi Center for Applied Consciousness Research has proven its worth.

We are like scattered star fighters, roaming in the vast galactic night of this cosmos of illusions, fighting a war against foes we do not always recognize, mostly ourselves.

The Center is like a Mother Ship, fully equipped with hospital, repair and maintenance facilities and a congenial rest and recuperation environment. When the damaged star fighters dock there to service the engines and rewire the circuitry, we bring ourselves, that is, we bring both the friend and the foe in that ongoing battle. Actually we bring in the full battlefield because the battle is always inside even though we often mistakenly think that it is outside.

Spacecrafts fly in from all corners of the planet, Australia, China, Rumania, India, and Switzerland… Space travelers are often exhausted and weary; there are women and men, elderly and children and the occasional raving lunatic who entertains and worries the staff of the Mother Ship.

The ship is under the command of a young admiral who goes about his own errands but keep an ever-watchful eye on all things. His wife, a healer and a priestess who connects to the Force emitted by the benevolent ruler of the galaxy, runs the regeneration programme.

Indeed there is a special charm, a grace that is beamed from the high abode of the Queen on the Mother Ship. Visitors settle in, gradually positioning themselves to catch the beam and the healing process starts. The staff provides the operating system, procedures ad advice to establish the connections. No one can predict exactly at which point of the treatment we debug the corrupted files and download the reality master copy. But it works.

We don’t quite know when the starships are recharged with the Force of the beam. But it works and it has to do with the reality check switch.

“ How does it work? “ The puzzled pilots do ask sometimes such questions.
Some say it works because the star fighters are repositioned and carried by the waves on the flight path of the beam. It is then a matter of location and trajectory. Many say it works also because of the lore of the priestess who is a carrier of the Queen’s blessings. Other say it works because of the Shraddha encryption that opens the locking system so that we may receive the beam.
“What is Shraddha?” they then ask.

But there should remain a few secrets on the modus operandi of the Mother Ship.

Медитація в умовах війни

Про це мабуть слід було почати писати десь в грудні, але обставини склалися так, що банально не було часу, та й настрій був трохи не той, так що може якраз зараз і є вчасно… Я спробую написати серію how-to постів – про те як можна практично спробувати медитувати, крок за кроком.

Зразу дисклеймер, що все, що я казатиму, стосується лише одного-єдиного виду, чи методу медитації, який називається sahaja yoga або sahaja meditation. Більшість сучасних популярних на Заході медитаційних технік (крім, можливо, до якоїсь міри дзен-буддизму), суттєво відрізняються від цього виду, і щодо деяких з них ця різниця підтверджується результатами наукових досліджень, хоч, поки що, не дуже численних.

Ви може спитаєте, до чого тут війна?

Один чувак (російського походження, але останні роки працював на заході – в Америці і Італії) досліджував динаміку патернів мозкових хвиль (чи як це по-українськи називається?) при проходженні кількох стадій власне цієї медитації, і в одному з його досліджень він показував медитуючим потенційно-травматичні картинки, чи відео. Виявилося, що люди, які вже якийсь час практикували регулярну медитацію за цим методом, мали кращу ніж інші відпорність до впливів цих травматичних стимулів в першу чергу, а також швидше відновлювали свій нормальний стан, тобто позбувалися впливів травматичних стимулів. Ну, це все обмежений науковий експеримент, залежний від передумов і інтерпретацій, чому саме медитація “працює” – інше питання, на нього поки що наукової відповіді ніхто не дав, і невідомо, чи колись дасть. Тому це так, всього лише цікавий факт :).

Але безвідносно до того, що може, чи не може наука, людський досвід ніхто не відміняв. Тому ці пости я писатиму власне з точки зору свого власного досвіду, а також враховуючи досвід людей, з якими мені доводилося медитувати за останні вісім років (для багатьох з них це був перший досвід медитації). Так от, з точки зору людського досвіду, медитація в умовах війни – це в першу чергу захист, в другу чергу мабуть – здатність адекватної дії.

Чому захист – зрозуміло, бо війна – це напад. Захист тут, в першу чергу, психологічний, як от в тому експерименті із страшними картинками, який я вище згадувала (хоч і не лише психологічний, але про це може колись іншим разом 🙂 ). Але це не пасивний дитячий захист, як от, заховатися під в шафі, чи за фіранкою, чи чи просто міцно заплющити очі – як в прямому сенсі, так і в метафоричному. Цей захист “живий”, він створюється потоком нашої власної внутрішньої енергії, чим краще, сильніше вона “тече”, тим ефективніше працює цей захист в першу чергу, і тим легше його відновити, якщо “ворожим елементам” все-так вдалося десь пробити в ньому діру. Медитація потрібна для того, щоб в першу чергу встановився правильний потік цієї енергії, ну і потім з часом щоб він посилювався.

Про адекватну дію – тут мабуть щонайменше два аспекти – в першу чергу завдяки медитації виразнішим стає усвідомлення чи розуміння того, що насправді відбувається, як в всередині нас, так і ззовні. Другий аспект – чіткіше відчуття того, що саме потрібно і правильно робити в цій конкретній ситуації. Я пишу “відчуття”, тому що це свого роду інтуїція, радше ніж раціональні міркування, хоча є й інші, конкретніші способи визначення правильної дії, але про них колись пізніше.

Колись одному з моїх віртуальних друзів дуже сподобалася написана мною фраза про те, що на відміну від типового сприйняття медитації, ця техніка не продукує “медитуючі мішки з картоплею”, вона не надто підходить переконаним вегетаріанцям, ідейним пацифістам і тим, хто не вірить і існування зла. Навпаки, тут йдеться про вишкіл воїнів “армії світла”, призначення яких – виявляти і поборювати зло, в першу чергу в собі, а згодом також і ззовні. Хоч ця боротьба ведеться нетиповими і не завжди видимими способами, але вона йде весь час, в цьому сенсі медитація – це постійний вишкіл воїна, а також гартування воїнського щита і меча, тобто адекватного захисту з одного боку, і адекватної дії з іншого.

Краса цього виду медитації в тому, що якщо все відбувається правильно – тоді воно відбувається легко, природно, спонтанно. Для того щоб наша внутрішня енергія почала діяти, потрібне в першу наше чисте бажання, в другу чергу – трошки дисципліни, всі решта “складники” вже є просто в силу того, що ми живемо в цей час, коли працюють такі енергії, які раніше не проявлялися. Я розкажу наступного разу детально, як можна спробувати медитувати, але для тих, хто дочитав до кінця, якщо дуже нетерпиться – можете спробувати зараз спрощений експрес-метод :). Він мабуть не для всіх спрацює, але чи спрацює для вас, чи ні – не знатимете, якщо не спробуєте, це 5 хвилин часу займе,  дивіться.

Медитація, ну чи перша її стадія – це стан без думок.

1. Сядьте зручно, розслабтеся, відкрийте обидві долоні. Спрямуйте всю увагу на цю ось картинку, але не напружуйте її (увагу).

2. Добре, тепер ліва рука залишається далі з відкритою долонею (не робіть ніяких хитрих комбінацій з пальцями як в кіно показують, просто тримайте долоню розслабленою і відкритою). Праву руку покладіть донею донизу на тім’яну кістку, тобто на верх голови, можете трохи притиснутий, або навіть порухати шкіру голови, зробивши круговий “масаж” цього місця, бажано за годинниковою стрілкою.

meditation

3. Тепер треба сформулювати своє чисте бажання – тут можна просто сказати: “я хочу відчути стан медитації“. Або, якщо хочете, можете звернутися до своєї внутрішньої енергії: “будь-ласка, дай мені відчути стан медитації“. Це можна повторити кілька разів, а можна і не повторювати.

4. Тоді покладіть праву руку назад, щоб вона була відкрита, як і ліва, і посидьте кілька хвилин в тиші. Якщо хочете, можете закрити очі.

5. Через якийсь час подивіться, чи змінився ваш стан – чи сповільнилися думки, чи може вони взагалі зникли, чи змінився емоційний стан, чи розслабилися м’язи. Зверніть увагу, чи може раптом ви відчуваєте потік енегрії в долонях, на пучках пальців, чи над головою.

Якщо ви нічого не відчули – не розстроюйтеся, експрес-метод не для всіх відразу працюватиме, якщо вам цікаво – я згодом розпишу детальніший процес, який може виявитися ефективнішим для вас.

Ну що? 🙂

Санкоч – про мертві, і живі (і ненароджені) формальності

Цей пост вже давно сидів недописаний в моїх нотатках, очевидно чекав нагоди, і от нагода прийшла. Кілька годин тому почався дев’ятий день місячного календаря цього місяця, цей день в році називається Шрі Рама Навамі, бо це – день народження короля Рами. Цей день завершує цикл весняних Наваратрі (дев’яти ночей), починається цикл після амавасьї, (безмісячного дня, я вже давно грожуся щось про амавасью написати, але все ніяк руки не доходять), а перший день цього ж місяця, і початок цих весняних Наваратрі називається Ґуді Падва, і святкується особливо в Магараштрі. Один з древніх королів, Шалівагана, сучасник Христа, встановив цей день як перший день року. Може я про нього вам теж ще колись розповім. Але я відволікаюся від основної теми – народження Шрі Рами, і його якості, яка називається санкоч.

Зразу додам ще дисклеймер, що Рамаяни я не читала (вона в мене в списку літератури на життя після дисера – навіть мені друзі книжку подарували), тому як мінімум десь 90% всього, що я знаю про Раму – з розповідей моєї Ґуру – засновниці нашої медитаційної практики, а решта процентів 10, чи й менше – з інших джерел, теж в основному усних. Бонус такого засвоєння історій в тому, що до них відразу ще й додається інтерпретація, причому не яка-будь, а інтерпретація для західної людини. Навряд чи “санкоч” як поняття, зустрівся б мені в англійському перекладі Рамаяни.

Санкоч – це якість людини, яка вміє так делікатно сказати і зробити, щоб нікого при тому не образити, не принизити, нікому нічого не нав’язувати. Це шляхетність, але така шляхетність, від зустрічі з якою шляхетніє все навколо, це така гідність, яка примножує своєю гідністю гідність інших людей, підносить їх, допомагає їм знайти себе і розвинути, щось таке. Тобто зрозуміло тепер, чому формальність тут дуже погано перекладає це поняття, бо санкоч – це не мертва формальність, і не зовнішня, не звичка, чи ритуал, чи результат самообмеження, чи нав’язана ззовні дисципліна чи відповідальність. Санкоч це така шляхетна доброзичливість, яка сама, природно і невимушено тече з відкритого і щедрого, бо повного серця.

Один з прикладів цієї якості – епізод з перевізником десь, я так розумію, на початку екзилю. Рама з Сітою в своїх мандрах прибули на берег річки, і їм треба було дістатися на другий берег. Перевізник був переживав, що ось, перед ним сам Шрі Рама, а він не одягнений достойно (чи щось таке), як мав би бути одягнений в присутності принца, майбутнього короля. На що Шрі Рама йому відповів: дивись, я у вигнанні, і я сам не одягнений як принц, і я зовсім не вмію керувати човном. А ти – майстер навігації, і робиш таку важливу роботу – не варто тобі засмучуватися через таку несуттєву річ як вбрання.

Інша історія, одна з моїх улюблених (не виключено, що вона одна з улюблених власне тому, що мені з неї треба ще багато і довго вчитися) – історія однозубої бабки, яка подарувала Шрі Рамі жменю власнозубно перепробуваних ягід (я про це вже писала під кінець ось цього поста: http://wp.me/p2MLMI-as ), і мораль історії в тому, щоб дивитися в серце, в суть, а не реагувати на зовнішні ознаки, правила і приписи.

Колись пізніше я вам ще розповім про ті аспекти Санкоча Шрі Рами, які стосувалися його дружини, і живої формальності його почуттів до неї. А зараз на закінчення – ще розкажу про одну народну традицію, сама її не бачила, бо ніколи не була в Індії в це свято, але чула від товаришка, яка виросла в Делі. Так от, чи то в котрийсь переддень цього свята, чи може власне в той день, малі дівчатка (8-12 років) ходять “від хати до хати” типу як в нас “щедрували”, тільки їм нічого не треба на казати, ні робити, вони просто заходять в ті хати, де відчинені спеціально для них двері, їх там вітають, вшановують (роблять аарті), пригощають солодким, дають їм гроші – це все, щоб вшанувати богиню Лакшмі, яка, в подобі цих дівчаток приходить до людей в гості. Це особливий день, бо взагалі, як ми знаємо, в Індії до дівчаток, м’яко кажучи, на надто захоплене ставлення, але хоч би раз в році…

Про суперництво, комплекс ґуру, і серце проти ритуалу

Знову навіяне, тепер вже цим ось постом пана .

Останні кілька років найчастіше стаю свідком (чи може воно просто найчастіше впадає в око?) суперництва “зірок” чи “професіоналів” за “впливовість” – серед молоді, чи серед потенційних учнів чи “послідовників”, чи просто серед людей (тобто змагання за “народну” любов). Причому воно все з найкращих міркувань – поширити свій “стиль” чи свої “погляди”, які, звичайно ж правильніші і просто кращі, ніж в суперника – важко в таке не втягнутися, особливо якщо вже щось знаєш, і розумієш, і маєш якийсь досвід. Найсмішніше (чи найсумніше?) коли це все відбувається не серед представників якихось ворогуючих таборів, а в колі ніби-то однодумців.

Пам’ятаю, як тільки я почала медитувати, в одному з медитаційних кіл було дві дорослі пані, одна з них – велика прихильниця телячих ніжностей, інша – стрункого сидіння і холодного аналізу, і ті от дві пані вели повномасштабні операції із залучення молоді кожна до свого “табору”, смішно було. Потім, коли я потрапила на чотири місяці до Вайтарни, була закинула в саму гущі холодної (а часом навіть гарячої) війни між моїм вчителем і другим вчителем співу – тоді вже не було смішно. Але в обох цих випадках побачити і зрозуміти суперництво і різницю в стилі було просто, бо одна сторона була виразним егом (раціональним, агресивним, прямим, організованим), а інша – супер-егом (емоційним, непрямим, піддатливим, хитрим), відповідно, це була боротьба між “правим” і “лівим” каналом в чистому виді.

Набагато складніше стає, коли погляди і цінності не вписуються в таку просту дихотомію, і коли пропагандистом своїх поглядів і цінностей стаєш сам, тим більше коли опиняєшся в позиції авторитету, чи коли хоч не хоч потраплєш в ситуацію непогодження (навіть якщо це не гострий конфлікт, а просто різниця в преференціях, чи в мотивації певних дій), і особливо коли “новачки” (або навіть не новачки, а просто люди без сформованої позиції) починають питатися порад.

Вчуся в свого калґаро-румунського “брата” Андрея.

Андрей такий, що його неможливо не помітити – його дуже багато – не в сенсі об’єму, а в сенсі активності, і з нього аж пашить … здоров’я. Він неонатолог, з божевільним розкладом канадського лікаря, де три основні лікарні, в яких він працює, підтримуються лікарських складом розрахованим на дві. При тому він завжди виглядає виглядає настільки свіжо і просто здорОво, що я б йому без жодного сумніву довірила своє немовля, якби воно в мене було. Крім того він ще встигає тисячу інших справ (може завдяки якості, яку я згадувала в одному з попередніх постів про чай – ніколи не відкладати на пізніше те, що можна зробити вже). Він має таку румунську рису все робити голосно – голосно розмовляти, ще голосніше сперечатися, і ще голосніше співати – мабуть не завжди на роботі, але точно поза роботою. Він має феноменальну здатність висловлюватися чітко, виразно і коротко (якраз мені тої здатності часто бракує). Разом з тим, при потребі він вміє говорити красиво, поетично і делікатно. А коли нема потреби говорити коротко або делікатно, він може просто говорити багато. Він є одним з тих небагатьох людей в моєму житті, кому я можу повністю довірити, що якщо робитиму щось не так, неправильно, коли несвідомо нароблю помилок – він мені скаже, причому знайде спосіб зробити це якомога тактовніше.

Його часто не люблять, і не розуміють (особливо чоловіки, або “активні” жінки), переважно люди які його мало знають, і рідко з ним мають справу (особливо якщо вони з ним мають справу в основному по телефону) – кажуть, що він говорить надто багато, не слухає інших, зверхньо відкидає чужу думку, і взагалі, несе дурниці, (dismissive and full of himself) – ну, чи так говорили раніше, коли його було більше і частіше видно. Так от, Андрей сильно змінився за ті кілька років, що я його знаю. Мабуть не стільки вдома і з близькими людьми, як “на публіці” – його стало набагато менше чути. Може, це якесь таке поступове вростання в якусь ніби-то даоську максиму “хто говорить – той не знає, хто знає – не говорить”, в поєднанні з іншою “суфійською” мудрістю, якою він поділився зі мною підчас моїх останніх відвідин. Він вичитав в котромусь із хадітів, що типу “God is not concerned”, і сказав, що останні кілька тижнів чи навіть місяців “міркує” чи, правильніше мабуть сказати, “медитує” (і він мабуть власне якось так і сказав) над тим, що б це могло значити, що “Бог не дбає” чи “Богові байдуже”. Це було в контексті нашої розмови про те, “як правильно” робити те чи інше, і про те, чи існують насправді взагалі якісь універсальні “приписи” чи “протоколи”. В нас (в нашій медитаційній практиці) часто наголошується на тому, що важливі не ритуали самі по собі (і навіть більше, що ритуал, якщо він всього лиш ритуал – не просто неважливий, а навіть шкідливий), а радше “протокол” чи “правила” серця. Тобто те, що робиться від серця, навіть якщо неправильно, pleases (задовільняє??? – зовсім не те значення) Богів набагато більше, ніж те, що зроблено правильно але механічно, без “серця”. Є навіть такий термін на санскриті – prasanna – коли богам “вгодили” і вони “задоволені”.

В цьому контексті в нас є часто переказувана одна з улюблених історій з Рамаяни, про стару якусь лісову бабку з касти недоторканих (в нас би сказали мабуть “бабу ягу”), яка нічого не мала, але хотіла зробити подарунок Рамі, коли той мандрував у вигнанні. Вона назбирала ягід в лісі, а знала, що Рама не любить кислого. В неї був тільки один зуб, і вона тим своїм одним зубом прокусила кожну ягідку, щоб переконатися, що вони всі солодкі, і тоді принесла їх в подарунок Рамі. Не знаю, чи ви в курсі, які індуси самі по собі гидливі, ніхто нічого ні за ким доїдати не стане – ну і мабуть є в цьому гігієнічний сенс в контексті їхнього клімату. Але принести їджене недоторканою бабою, і давати принцові, навіть якщо він в екзилі – це не просто неправильно, це образа честі і гідності :), і тому здається Лакшмана жахливо обурився, і хотів стару не то побити, не то вигнати, але Рама заступився за неї, взяв ягоди, подякував, почав їсти і нахвалювати, що смачніших ягід він ще ніколи в житті не їв, так що вкінці Сіта і навіть сам Лакшмана просили і собі спробувати. Отака історія про перемогу серця над законом.

Ну то останнім часом, до великої міри завдяки спостереженням за Андреєм, я собі виробила список рекомендацій (чи корекцій поведінки), які намагаюся впроваджувати особливо в контексті нашої медитаційної спільноти, але частково і поза нею теж. Осьо:
– не висловлювати своєї думки взагалі, якщо мене не питають,
– не давати порад і рекомендацій, якщо в цьому нема необхідності (крім випадків коли це мій прямий професійний обов’язок)
– не висловлювати оцінок, особливо якщо в цьому нема потреби
– коли навіть питають, як слід жити 🙂 – не відповідати в категоричній чи універсальній манері, натомість перелічувати можливі варіанти, і аж тоді казати, котрий з варіантів імпонує мені, і не видавати свою преференцію за універсальну істину
– розрізняти між важливим і неважливим, принциповим і непринциповим, і не застрягати на неважливому і непринциповому

Насправді це дуже складно :).

Ранньо-ранкова медитація – 2

Продовження, попередній пост тут.

Я вже писала в попередньому пості, що перший “рівень” нашої медитації, це стан “без думок” – “нір-вічара” на санскриті (думки тут маються на увазі в широкому сенсі, тобто включають асоціації, візуальні образи, символи, невербальні реакції, кольори, і т.д.). В якомусь сенсі, цей стан є метою, тобто ціллю медитації (грецький телос), але з іншого боку він є лише її початком. Коли ти в цьому стані, то ти відповідно в медитації, і часом для того, щоб бути в медитації взагалі нічого не треба робити – ти просто “там”, чи радше просто “тут” – стан без думок часто описуюється як перебування в теперішньому часі, в той час як думання, кажуть, завжди спрямоване на минуле або майбутнє. “Тут” можна теж інтерпретувати як “внутрішнє”, спрямування уваги всередину, на відміну від розпорошення уваги назовні, але така інтерпретація неоднозначна, і потребувала би уточнення. Все ж, нажаль, переважно ми все-таки не “тут”, а десь “там”, тобто переважно думок повна голова, і медитаційного стану треба якось досягати. Часто буває так, що навіть торкнувшись його на хвилю, губиш його знову і знову – тобто замість того щоб зануритися у воду з головою, стоїш при березі, і хвиля медитації то накочується, то знову втікає. Часом думки наші настільки важливі для нас, що так і не вдається їх відпустити – хоч годину просидів, а так цілу годину і продумав.

Якість, тобто стабільність і глибина медитаційного стану взаємопов’язана із, і залежить від, з одного боку того, наскільки потужний потік нашої внутрішньої енергії, а з другого – від того, наскільки вільно вона може протікати через всі чакри вздовж хребта. Чим більше вони поперекошувані, або чим більше в них назбиралося всякого сміття, тим важче їй через них протекти. З іншого боку, якщо протекти через всі чакри вдалося навіть найтоншому потічку, тоді ця внутрішня енергія під’єднується до “світової” чи “космічної” енергії як до безлімітного акумулятора, і може звідти “підзаряджатися” (yoga – зв’язок, з’єднання). Паралельно, вона починає направляти пошкоджені чакри і вичищати з них сміття. Чим довше їй вдасться пробути в такому підключеному стані, тим сильнішою вона стає, і тим більше більше їй вдасться винести сміття, і краще збалансувати систему. Зв’язок з думками такий: думки перекривають їй прохід через шосту чакру, відповідно чим більше думок, тим складніше їй проходити через цю чакру, а отже і виконувати решту своєї роботи. Разом з тим, чим сильніша сама енергія, і чим більше вона отримує нашої уваги, тим краще вона здатна вимивати думки, які не дають медитувати.

Виходить тоді, що те, що ми називаємо медитацією (в сенсі процесу) може означати різні речі, різні “дії” (як “активні”, так і відносно неактивні, як, наприклад, спрямування уваги, чи набуття певного “наставлення” (attitude)), метою яких є досягнення, утримання чи поглиблення медитації як стану, йоги як зв’язку. “Дії” можуть бути спрямовані на те щоб

1. заохотити внутрішню енергію до роботи – “підняти” її (для цього є проста”вправа” – комбінація жестів руками, плюс увага і власне бажання)
2. допомогти їй, використовуючи прийоми, завдяки яким можна ефективніше позбуватися сміття (їх є багато всяких і різних, якщо комусь цікаво – питайте, розповім)
3. нічого не робити (ну чи не заваджати), і просто насолоджуватися станом.

Якщо зв’язку нема, або поки він слабкий, тоді ймовірно, що ми робитимемо перше і друге. Якщо він задовільний або так-собі, тоді на власний розсуд робитимемо друге або третє, або їх комбінацію. Якщо зв’язок сильний і глибокий – тоді ймовірно що робитимемо третє, тобто не робитимемо нічого, або якщо і робитимемо щось – то не заради досягнення результату, а просто від радості чи в задоволення.

Тепер, нарешті, про ранньо-ранкову медитацію. Continue reading

Ранньо-ранкова медитація – 1

Така смішна тавтологія виходить при перекладі англійського early-morning meditation. Ну от можна ж би було сказати просто “ранкова” – навіщо так ускладнювати? От тільки справа в тому, що ця рання медитація, як виявляється, має інше призначення, інший “процес”, і відповідно інший формат ніж інші медитації, тобто медитації в інший час.

Я чула, мабуть десь від початку своїх медитаційних вправ, що найкраще вставати і медитувати дуже рано, о четвертій (чи пів на п’яту). Відповідно підчас свого першого довготривалого перебування в Індії, а це було десь за півтора року після того як я почала щоденно медитувати, за чотири місяці моєї Вайтарни не встала десь між четвертою і п’ятою я може разів з десять, а то й менше. Втім, то була Вайтарна, прокидатися там було дуже легко, в мене все ще тривав початковий період медитаційного життя – такий собі “медовий місяць”, коли медитація сама тече, коли все легко, просто, і виразно, і коли будні, здається, перестають існувати, натомість свята бувають мало не через день, як мінімум десь раз в тиждень – якщо під святами мати на увазі особливі медитаційно досвіди, якими тебе на початках просто завалює, як західних дітей різдвяними подарунками. Ну і якщо не встанеш рано, тоді ворони десь близько шостої зчиняли такий рейвах на даху, що зрозуміло було – краще було встати раніше. Між іншим, цієї весни ворон майже не було – мабуть в цю перед-дощову пору надто мало всяких смачних жуків і кузьок, і їм там нема що їсти. Зато були всякі інші птахи, яких восени не буває, в тому числі коял – індійська зозуля, яка вважається наймелодійнішим чи наймузичнішим птахом, колись може дам вам послухати – я записала, хоч не надто вдало, бо без нормального мікрофона.

Повернувшись з Індії, продовжувати щодня вставати раненько в зимовому Торонті майже нереально – для мене це завжди велика боротьба. Часом мені це вдається навіть кілька тижнів під ряд, а потім якась післяпівнічна гулянка вибиває з графіку, ну і я досі не навчилася лягати достатньо рано щодня, щоб могти відповідно рано вставати. Але боротьба триває – цьогорічна Індія навчила мене не гризти себе за поразки, ставитися до них з гумором, починати щоразу спочатку, тому експеримент ранішнього виставання можна вважати діючим.

Особливість нашої медитації в тому, що вона має бути спонтанною, без натуги, без напруження, без активної дії того хто медитує. Вона є в якомусь сенсі результатом, можна навіть сказати побічним ефектом, потоку нашої внутрішньої енергії (це все умовно кажучи). Коли ця енергія починає вільно протікати через нас (таким чином вона під’єднується до загальної космічної енергії – щось таке), коли ми їй це дозволяємо, точніше, коли не заваджаємо, думки автоматично сповільнюються, і з часом зникають взагалі. Оця тиша і є першою “фразою” чи першим рівнем медитації – стан без думок, “нірвічара” на санскриті.

Медитація, а з нею і вільний потік нашої енергії припиняється (чи зменшується, сповільнюється, призупиняється), якщо ми починаємо їй (тобто енергії) заваджати – коли включаються наші его із супер-егом, головні породуценти думок, і коли їм вдається заволодіти нашою увагою. Коли ми повністю віддаємо свою увагу своїй енергії, ми перестаємо бути суб’єктом, ми стаємо духом. Властивість і здатність духа – спостерігати за грою і насолоджуватися (насолоджуватися – грубе слово, воно не передає тої тихої, спокійної і глибокої радості, яка є радістю духа). Дух не має “я”. Як тільки включається “я” (о, як я класно медитую, скоро можна буде сказати, що я досягаю наступного рівня), увага відразу втікає від духа на “я”, тобто виходить що нашому егові вдалося нас відволікти. Як тільки включається своєрідне “ти” (от бачиш, нічого в тебе не виходить, завжди в тебе так, тільки досягнеш тиші, зразу все зіпсуєш своїм дурацьким егом) – це вже супер-его підіграє егові у справі відволікання уваги від духу.

Як того стану духа досягнути в першу чергу – на то є багато всяких різних нескладних способів, суть в тому щоб спрямувати увагу (але без примусу і натуги, бо тоді нічого не вийде) всередину і на сферу духа, підсилити внутрішню енергію, а також підтримати внутрішні якості, які сприяють її вільному потокові, але все це без напруги, і без активної дії – як саме це робиться – можу колись іншим разом розповісти. Часом взагалі нічого не треба робити – сів, відкрив долоні, а вона сама тече, тільки не заваджай. Як той стан утримати – інша справа і інша гра, суть в тому щоб не вестися на провокації ега з супер-егом, але вони з часом стають все тонші і тонші, хитріші і хитріші, апелюють до щораз глибших і давніших страхів, щораз заповітніших і чистіших (а все ж не досконало чистих) бажань, тобто треба не втрачати пильності, знаходити щоразу нові способи їх перехитряти, і міцно триматися своїх основних орієнтирів, чи може краще так сказати: впевнено але ненапружено стояти на своєму справжньому, відчувати виразно, що справжнє, а що – ілюзія. Я про ці ігри вже здається трохи писала раніше, може й потім більше напишу також.

Тобто в той час як сама медитація спонтанна – її неможливо якось присилувати, для того, щоб їй не заваджати потрібна певна дисципліна уваги, певна практика, прикладна наука, техніка (техне?), набір випробуваних способів, які можна навчитися відчувати і по-різному комбінувати… Про це теж колись іншим разом (ггг, от як я сьогодні ухиляюся від всього конкретного). Ранньо-ранкова медитація є одним з таких способів підтримувати і покращувати загальний медитативний стан. Ну а оскільки мені вже десь пів години тому треба було піти на вечірню медитацію, щоб рано лягти спати і рано встати, то більше про неї я вам розповім наступного разу.