Goddess Saraswati, phenomenology, and the Greeks

Let’s start with the Greeks. A few years ago I had to read with my students a number of Ancient Greek texts, and I found one of the tragedies quite interesting, because it was rather different from the others. Here goes the story: Hippolytus was a boy, or a young man, who did not want to fall in love and get married. He liked hunting with his buddies, spending time in the forest, riding chariots, exercising, and doing all the stuff noble boys did in those times, and he was worshipping the goddess Artemis. Now, Artemis was quite special among the Olympian gods, being the daughter of Zeus, the twin sister of Apollo, the story has it, when she was young, she asked of her father, among other things, to never be married, to remain a virgin goddess (one of the few virgin goddesses in Greek mythology, Athena is another one). So she is the one, who is forever young, who hunts and spends time with animals and plants, she protects the virgins, she is also said to be the patron of midwives, aiding women in childbirth.

Hippolytus is such an ardent follower of the virgin goddess Artemis that he ends up offending the goddess of love Aphrodite, who becomes quite upset, and then the tragedy unfolds from her wrath. Now, some of the traditional and boring interpretations of that myth would say, that like in every other Greek tragedy, Hippolytus commits “hubris” – arrogance against gods (or a god), and is punished for that, yet, it is much more interesting to see, that unlike the other human characters in most Greek tragedies, Hippolytus maintains his moral standing, he remains true to the principles he is following, and so even though he dies young, in some versions of the myth he is rewarded in afterlife.

The reason I remembered this story, however, is that it brings attention, in a very dramatic way, to the reality, that some of the principles, ways or aspects of life might seem to contradict each other, or at least compete with each other, especially if they are taken up and followed through in a radical way. Lucky us, that we do not have the human-like in their imperfections and whimsical in their decisions Greek gods of questionable moral character breathing down our necks, still the moment of reflection to bring from this story is about the multi-faced-ness (is there such a word?) of being and of our being, and about balance between the different aspects of the whole.

Shri Saraswati is the Goddess of learning, both arts on one hand, and science and scholarship on the other, She is the one that gives us the sense of beauty as well as true knowledge. (See, the Greeks were right, when they felt that beauty and truth are the same, or that beauty is the shining of the truth of things). On a larger scale, Shri Saraswati is the Goddess of creativity, and perhaps even any sort of physical and mental activity.

Ranjan, our music teacher at Canajoharie Nirmal Arts Academy, said on several occasions: “when you sit to practice, ask Her that whatever you do pleases Her, and, you will see, you will learn very fast.” For a while I conveniently assumed, that by “Her” he meant the Primordial Mother, the Adi Shakti, this is ultimately Whom we worship when our meditation evolves from the level of “self-help” and “stress management” to the level of spiritual practice. And, of course, to some extent that was correct, for Adi Shakti contains within Herself all other aspects and Deities that come from Her. But no, Ranjan meant, Goddes Saraswati, the aspect of the Divine that inspires and nourishes all learning, and the art in particular, and makes things beautiful. When I realized that, I also had to admit that I have little if any sense of this aspect of the divine. Of course, I know some things about it mentally, but have very little experience of it, or, at least, am not well aware of it.

You see, I never cared much about the looks of things, about how to make things pretty (Easter eggs being the only exception 🙂 ), about design, clothes, make-up, I considered all of that superficial, so ultimately not important, and also boring :). Even when it came to the natural beauty, I always liked mountains and the sea, and loved feeling them, but somehow failed to see visually the beauty of nature as “extraordinary”. Instead, I always valued the “inner”, the deep, the “invisible” qualities. You know, Shiva, the Spirit, does not care about appearances, neither his own, nor of others, but only cares about the quality of the heart.

When I came to Canada to do my MA, I took Sam’s course, and ten minutes into the first class I knew that he was my teacher. He had this amazing capacity to get to the very heart of things so naturally and with so much grace, and yet also with such an insight. I guess, things liked him and were willing or maybe even eager to open up to him. So I wanted to learn that. It took a few years to convince him that I was his student. He later denied that at first he doubted whether I had what it takes, that was Sam :). So, this philosophical method he developed is very interesting, you really have to take your time to explore all these different bodily ways that the things show themselves to us and that we respond to them, and yes, for him “bodily” included cognition and emotion. Once you spend enough time circling around on the surface, with a little luck you might find, quite suddenly, that the surface has opened out, and the deeper truths of things have become visible to you. It’s like this: things might seem a certain way on the surface, but if you care to take your time and give your attention, and reach a little deeper, you might see, that actually things are different than what they seemed, and if you care to go even deeper, you might find them different again. So there is this play between the surface (or layers of surfaces) and the depth, and while they might offer us different “truths”, they are not the enemies of each other, rather they just trace out two different directions of truth showing or hiding itself.

Perhaps I had to do this hard core philosophy stuff to better understand something about Goddess Saraswati. Namely, even if we accept an oversimplified view that Shri Saraswati is responsible for the “outward” aspect while Shri Shiva – for the very heart, they are sister and brother, and so they do not compete, but work together. In fact, in Sahaja yoga we learn that if you over-work and drive out of balance your right channel, the sphere of Shri Saraswati, and especially right Swadishthan chakra, then your heart will suffer, first in subtle ways, and eventually also on a physical level, because in the microcosm of our individual being Shri Shiva will not be getting enough support from His over-worked and exhausted sister.

Shiva, the spirit, is life itself, and when He abandons you, you die, but what that also means is that Shiva is the one who is the life in everything that is alive. It is the fullness of life, that capacity of things to shine, to show themselves, to be beautiful, from within and also outwardly. Here I do not mean “life” in the typical Western sense of “organic”, rather, I mean also the life of lakes and rivers, minerals, mountains – the way that they can shine forth, or, on the contrary, look dull and dead. Compare how the same fiber looks when it is dyed with natural vs. artificial pigment, and you will see what I mean. You will also see how that real and genuine essence in the very heart of everything, which is Shri Shiva, shines forth from “alive” natural things with the beauty of Shri Saraswati, especially when it has been tended to by careful hands, attentive eyes and ears, and pure intentions.

Since this is turning out to be a New Year post (it’s been slow-cooking for a couple months), let me wish that all of us in the next year are blessed abundantly by Shri Shiva, as well as Shri Saraswati, and all other Deities, but most of all, by their and our Primordial Mother.

Advertisements

On gurus and shishyas, teachers and disciples…

We watched a Marathi film Katyar Kalijat Ghusali about music, musical traditions and the learning or grooming of the artist. The film is excellent, and no wonder, it is based on the old Marathi play, the music for which was written by Pt. Jitendra Abhisheki, who was the guru of my first Indian music teacher, Arun Apte. In the film, they have retained a number of songs from the original play, and, of course, it had to remind me about my four months of learning music in Vaitarna, and also about some of the stories Arun Apte was telling about his guru and their relationship.
It is really amazing, how the story in the film touches on the subtleties of the guru-disciple relationship. I will probably need to watch it again, and perhaps more than once, to understand more of it – if you only have a hint of this experience in your own life, and especially if you are not really a part of that tradition, it’s not easy to understand it beyond the superficial level of the apparent.
The film is about the stages of the maturing of an artist, and the challenge in maturing without a guru who can instruct you, or without one who is willing to do so. Yes, of course, it is also about going beyond the ego – that most difficult arrogance one acquires, when one begins to master some, even tiny aspects of the art, and this is the message the film claims to deliver, from the very beginning till the end. But I don’t think this is the most valuable message of this story, at least for me that was not what felt most important, inspiring and meaningful. It was interesting to see struggles the hero has to go through to connect gradually to deeper and deeper sense of music – through learning the knowledge, then imitation to the point of identification with the guru, then to mastering a different style, and perhaps eventually finding one’s own style, though this film finishes at the point when that stage would have probably just start.
What moved me the most, was the importance of being “recognized” and blessed by your guru to go on being an artist. It is not just about the learning and the instruction, and not about the ego-oriented achievement or pride, but about that special love and care that flows between the guru and the disciple, both ways, that ties them together, for that special kind of relationship that exists between the two, part friendship and part parent-child relationship, both of them together, and yet neither of them, but something else, the relationship that becomes even more beautiful because of the difference and uniqueness inherent in it. So when the guru witnesses the disciple who has mastered the art, not only the technical proficiency, but also the respect for the art and for other artists, and has met the essence of the art, that is the greatest and the only gift that disciple can offer back to the guru, as gratitude for all the lessons, for the generosity and the dedication that the guru has given while teaching. That is why it is so important for the hero in the film to have a chance to sing for both his gurus.
Maybe I’m wrong in saying that one has to be Indian to really get to the heart of what it means to be a disciple and to have a guru. Maybe it is so difficult for me to find the inspiration to finish this dissertation, because Sam has died – it has been written for Sam, working with his art, having made mistakes that disappointed him and having tried to correct them, having worked though the difficult challenges and found the treasures of understanding that he praised and admired. Now this last stage of putting the parts together, adding the final decorations and polishing the work, seems meaningless, when he is not going to be there to witness his disciple “perform on stage”. Yes, yes, I know it has to be done, but it’s hard to find that drive, that creative call and commitment, that flows from the bountiful expressions of the art practiced by a live guru.
Of course, it’s a different story, when the guru-disciple relationship is happening in the field (kshetra?) of spirituality, rather than a more “human” art. It is said (if I understood it somewhat correctly), that when a disciple has reached the state of mastery, then there is the recognition of God being the Guru. The one who has achieved that state, is learning from God directly, and is performing for God, to please that Divine Guru and to give thanks for the teaching, the love, and the care. Maybe I’m wrong again, and that’s also the case with music as well as philosophy and any other “art”?
Here is the recording of my first music teacher performing for his (our) spiritual Guru, and singing to please God. This is my favorite of all his recordings that I have seen, though I probably never heard him singing this song live… Enjoy…

By the way, that Marathi film with English subtitles is here: http://www.einthusan.com/movies/watch.php?marathimoviesonline=Katyar+Kalijat+Ghusali&lang=marathi&id=2783

Феноменологічна вправа

Шукала деякі терміни в старих нотатках з Семових занять, знайшла вправу, 2008 рік.
Це було домашнє завдання в котромусь із Семових курсів, куди я просто приходила послухати – брати їх на оцінку мені вже більше не треба було. Це 24 лютого, я щойно два місяці як повернулася з Вайтарни, мабуть все ще по-індійському загоріла серед блідої канадської зими, і чомусь навіть досі пам’ятаю, як виглядала аудиторія, в якій був цей курс.

Так от вправа була на феноменолонічне прописування ситуації за Семовим методом. Сем такі нотатки мало не щодня писав, а влітку, коли не працював – так взагалі мало не цілоденно цим ділом займався – в мене є його записник з липня – він їх перед смертю деяким друзям, учням і родичам пороздаровував. Якщо цим займатися регулярно і на одну приблизно тему, то вони помітно розвиваються, і часом серйозні такі інсайти трапляються. Якщо так, одноразово писати – то й інсайти теж одноразового значення, або їх може взагалі не бути. Це як на одноразове нічого так пішло, часом буває набагато гірше.

Структура вправи така:
1 – спочатку описується ситуація – ситуація має бути така, щоб вона тебе тримала – тобто не просто жива в той момент, а сильна сама по собі і важлива для тебе, щоб вона в процесі описування не розсмокталася. Можна “схитрувати” і вибрати self-generating ситуацію, тобто таку, яка тільки посилюватиметься самим процесом писання. Особливо якщо йдеться не про одноразову вправу, а про цільове феноменологічне дослідження якоїсь теми.
2 – потім записуються теоретичні питання – в першу чергу породжені ситуацією, або ті які потенційно її стосуються, але також можна занотувати інші важливі або постійні запитання
3 – бажано зробити невелику перерву, щоб абстрагуватися від питань і повернутися власне до ситуації. Наприклад, коли я ходила працювати в галерею, то ситуацію можна було пропускати, бо її твір мистецтва сам задає, питання в транспорті по дорозі писала чи в кав’ярні десь поки чекала відкриття галереї, а потім поки заходила, проходилася подивитися, що новенького, то питання вже якраз були забуті, що в принципі краще, нід коли вони над головою висять.
4 – усний діалог – це коли без записування пробуєш провідчувати і намацати, як ця ситуація відчувається – бажано пройти по різних “аспектах” тілесного сприйняття – сенсорика, рух-практика, почуття-емоції-настрої і соціальний аспект, когнітивний і мова. Спроба описати в цих аспектах, як ситуація настроює нас, як ми її відчуваємо. Описати, не проаналізувати.
5 – ті прориви, які намітилися в попередньому кроці розписуються письмово і детально.

В цій вправі і трохи схитрувала, бо ситуація була мені добре знайома, я подібну детально пропрацьовувала, і тому я трохи перескочила, щоб не застрягнути там, де можна було надовго зависнути і безрезультатно. Не пригадую вже як так сталося – чи Сем попросив мене її в класі презентувати, чи наперед мене заволонтерив – я її показувала іншим студентам. Того і паперова копія теж збереглася, ще й з коментами на полях – з поясненнями.

Сама вправа під катом (англійською, звичайно):

Continue reading

Good point but poorly communicated

Витягла з папки десятирічної давності ессе – про ту картину, про яку зараз дописую останню частину великого шматка дисера. Ось вона:

BeaverSwampAlgoma1920

Витягла його з метою подивитися, чи там щось є, що би можна було зараз використати як spring-board і таким чином пришвидшити занурення в процес активного писання. І таки є, як не дивно, – це перше ессе для Сема, за яке я отримала від нього A (він зняв був пів бала і вийшло А-, бо воно було на тиждень запізнене, але по суті це було таки А). Якраз в той сам час воно було написане, що й рекомендація з попереднього поста – вже не пригадую, чи рекомендацію він написав до того як це ессе прочитав, чи після.

Так от, є там такий загадковий для мене Семів коментар на полях: “Good point but poorly communicated”, стосується він цього ось абзацу:

The sky takes hold of what’s departing (into death?), covers it up and shields – us from it, it from us. The sky prepares the future – that future is held in the spot of promise without being revealed yet. (It also shields us from the blackness of the mystery – covering from us that black grain of being(?) itself, that appears through the crack in the sky.) This is how it helps us, mortals, – by covering up, shielding us from our own past, leading us through time, through seasons, so that we could move on, and also, calling us into the future – that bright spot of promise on the horizon. If we do not move on – from all that has died long ago, we will be stuck with all our phantom limbs. In a way, that seasonality of the sky gives us a pace, a rhythm of moving though and beyond, and not being stuck. And yet without rushing us ahead, so that we do not run around (and away) into our work and our daily life when it’s time for us to rest and stay, and, actually to take care, sort out, and so to be able to leave behind our past.

Я тоді ще була не така нахабна дівчинка, як пізніше стала, ще не влаштовувала зустрічі для розбору польотів (чи може тоді ще просто Сем не пропонував мені такі зустрічі), і тому Семові коменти розбирала самотужки, часто ще з одним знайомим, який був в категорії Семового студента багато років, і часом міг мені краще пояснити, що саме Сем мав на увазі. Втім, невдовзі цей контакт теж обірвався (я про це писала недавно в пості про Модільяні – от як все чомусь нагадує зараз про рік 2005), і я залишилася сам на сам і Семовими коментами :).

Ото я досі не можу зрозуміти, що саме він мав на увазі – що саме було там в тому параграфі good point, і чому poorly communicated. Хоч, мушу признатися, що я цю фразу взяла на озброєння (мабуть несвідомо), трохи пом’якшила, і теж використовувала в коментах до ессе своїх студентів. 🙂 Академічна спадковість – велика сила…

Про мого кума, очі Модільяні, Мерло-Понті, і здатність бачити

Мій кум влаштував був мені день відкритих дверей, прорекламувавши в себе на ФБ мій провокативний пост про коментування, і коли я ходила до нього подивитися, шо там люде кажуть, то побачила цей ось дуже цікавий лінк: http://whattheysee.tumblr.com Дійсно шкода, що це не регулярний блог, а, так виглядає, одноразова серія, було б цікаво побачити більше таких картинок на темц “що “бачать” твори мистецтва”, а разом з тим прослідкувати, чи розвивалась би якимось чином концепція їх подання. Мені ця серія нагадала була кілька моїх дуже старих постів і галерейних досвідів, кілька ще старших спогадів, і разом з тим спровокувала кілька новіших думок і спостережень.

Перше спостереження, що в той час як американці схильні називати заклади, в яких тримають і виставляють твори мистецтва, музеями, тут в Канаді власне мистецькі заклади називають галереями. В музеях теж часом трапляються твори мистецтва і виставки їм присвячені, однак вони там фігурують як культурні артефакти радше ніж власне мистецькі. Тому тег тут в моєму блозі називається gallery (можна клікати), а не museum. Давно, між іншим, не ходила нікуди – треба мабуть заплатити десь мембершіп і відновити цю практику.

Відразу кинулося в очі, як друга зверху картинка (з дівчинкою в сірому шалику), та й загалом ціла задумка проекту резонує з цим ось давнім постом про тяжке життя музейних наглядачів: https://msvarnyk.wordpress.com/2007/03/05/наглядачі/ Ці люди – водночас і жерці і жертви страшної і нелюдської інституції під назвою “галерея мистецтва”. 🙂 Я так ніколи і не написала, чим атмосфера та інфраструктура школярської гарелеї в Кляйнбурзі відрізняються від елітної галереї в Торонто, столичної галереї в Отаві, чи швейцарської “галереї для снобів” на околиці Базеля… Про останню вже мабуть мало що напишу, бо була вона давно, і пам’ятаю я її епізодично, хоч і яскраво. А ще була якась велика Берлінська галерея, куди Андрухович завів мене, щоб подивитися, серед інших, Бройґеля, і невелика Берлінська галерея, на три поверхи, з Матісом, Пікасом і Клеєм; Амстердамський музей Вангога, Мюнхенські і Копенгагенські галереї, але то все було життя до жж, враження від цих галерей записувалися в листи і листівки, і були втрачені автором, себто мною. Я б з величезним задоволенням підписалася на якийсь хоч би мінімально вдумливий але не надто постмодернізований блог чи колонку з оглядами/враженнями галерей і виставок (англійською або українською), якби мені хтось їх порадив, – радьте!

Тепер про Модільяні, він там під кінець стрічки, і з ним в мене пов’язані такі ж яскраві спогади, як ота його картина, хоч давно вже я його не бачила. 2004-2005 навчальний рік, зима, помрев, Сем викладає свій останній ціло-річний (тобто на два семестри, а не на один) аспірантський курс, де вперше дає нам читати цілими розділами свій свіжодописаний (так ніколи і не опублікований) манускрипт про метод. Паралельно ми читаємо уривками Ніцше, Гайдеґера і Мерло-Понті, там де Сем про них пише, але наголос в першу чергу і в основному на сам метод. Десь мабуть після першого місяця, чи може навіть раніше, ми починаємо кожен другий тиждень замість в уні ходити в картинну галерею, і там це вже переважно навіть не семінар, а hands-on воркшоп – зрідка Сем нам там ще щось дорозказує, що не встиг сказати минулого тижня, якщо воно нам на сьогодні вже треба, а так загалом Сем пояснює що будемо сьогодні пробувати, розділяємося на групи, або й навіть кожен сам по собі, і йдемо “на завдання”, а потім збираємося разом і обговорюємо, як пішло, що не виходить, і т.д. Ми часто ходили в галерею і в попередніх Семових курсах про Мерло-Понті, але все одно то було радше епізодично, в цьому курсі ми працюємо з мистецтвом, і, власне, з методом теж, систематично і грунтовно.

І тут до нас привозять цілу виставку Модільяні, уявіть собі! (Ось її опис – нічого не викидають 🙂 http://www.ago.net/modigliani ) Ходити туди групою ми не можемо, там постійно вечорами товкотня, ми і так неабияк дратуємо наглядачів тим що стовбичимо біля тої самої картини довше двох хвилин, якщо ми ще станемо групою і будемо щось обговорювати, то зробимо там корок і нас взагалі з галереї забанять. Але четверо наших вирішують писати свої пейпери власне по котрійсь із картин Модільяні. Брейді писав може навіть про цю даму на червоному, яка на лінку, Дієґо і Нік про ковбасяну дівчику (була там така страшненька трохи картина), а Керолайн – про якусь іншу, вже не пригадаю. Я свій пейпер писала про болото свого Гарріса, ну і добре що так, бо сам Модільяні мене не пер особливо, а потім з тими їхніми пейперами і заключним етапом їх обговорення в барі в нас вийшов серйозний такий інцидент з обрáзами, сльозами, вірменським питанням, зрадою (!), і потім ще кількамісячним вияснянням відносин, я була замішана лише в останні два аспекти скандалу, а якби писала про Модільяні, то може би була замішаною у всі, що було б набагато гірше.

Тепер, вертаючись до цього проекту – побачити галерею очима твору мистецтва – я звернула увагу на Модільяні, бо пригадую, що одною з його портретних особливостей було те, що очі переважно були якісь несиметрично криві – принаймні одне з них (очей), переважно було якесь перекошене, і дивилося кудись не зовсім туди, чи не так. Я не пригадую, чи ця натурниця в нього теж була зі скривленими очима (вона взагалі не до кінця типова – може якась рання, чи навпаки, пізня?), репродукція маленька, на ній теж не дуже видно, але мені подумалося, що якщо в Модільянівських портретів зазвичай щось не те з очима, то чи не мало би воно впливати на те, як той портрет би бачив галерею і нас з вами, коли ми на нього дивимося, чи проходимо поруч? Це, в свою чергу породило масу інших зауважень: а Марсіас і маленька танцівниця, в них взагалі очі розплющені, чи заплющені? А автопортрети старших дядьків без окулярів – вони не далекозорі часом вже в такому віці? Тобто мерло-понтіанець в мені починає пірхатися з приводу абстрактно-об’єктивного фотографування і питати: а як же тіло, як же ж око, як же здатність бачити?

Там в принципі є остання катринка внизу з чорним квадратом замість того, що “бачить” мрійлива дівчинка, але якщо поміркувати, то з феноменологічної точки зору і цей квадрат мене теж не влаштовує. По-перше, незрозуміло, чому саме там чорний квадрат – чи тому, що в неї заплющені очі, і вона ніби “нічого не бачить”? Але спробуйте самі заплющити очі, особливо серед білого дня в сонячній кімнаті, і самі переконаєтеся, що те “ніщо”, яке ви побачите із заплющеними очима, зовсім не схоже на той чорний квадрат, для цього вам навіть не доведеться особливо замріюватися. Якщо ж абстрагуватися від того, який в тих портретів стан очей, і від їхньої “тілесності” загалом, і спримати проект не як те, що вони “бачать”, а як те, що видно з їхньої точки зору (хоч така інтерпретація назви проекту не виправдовує себе), і тоді проінтерпретувати “чорний квадрат” як вид “збоку” (бо ж дівчинка в нас там в профіль намальована) внутрішньої сторони рамки, чи вид “зсередини” самої канви, такий підхід теж мене не цілком влаштовує. Справа в тому, що точка зору, навіть якщо би вона дійсно була точкою, відкриває перед собою якийсь горизонт, з точки зору виходить кут зору, і відповідно, навіть з точки зору тої дівчинки в профіль мабуть було б видно ще щось крім рамки в профіль.

На цьому етапі міркувань я перериваюся, і йду подивитися, хто недодумав проект :). Виявляється, що то якась американо-японська зірка дизайну. Ну, добре, хай буде, бо якби то якийсь митець чи мисткиня 🙂 так підхалтурили, було би трохи сумно. Чого сумно, та ж того, що митці – це власне ті люди, які вміють бачити, і вчать бачити решту нас. Це митці навчили нас бачити геометричну перспективу, ідеально і абстрактно розміряний архітектурний простір з точки зору такого ж абстрактного глядача, і ті ж митці кількасот років по тому навчили нас, що жива людина насправді бачить не мертву перспективу, а дивні речі, як то тарілку на столі трохи збоку, а трохи зверху, одночасно. Тут я передаю привіт Раїсі Григорівні, бо завжди дивувала Сема розповідями про те, як не по-Декартівському, а правильно нас вчили фізики, як завжди нагадували, що формули наші спрощені, бо ми нехтуєм і тим, і цим, беручи за модель зазвичай ідеальну точку у вакуумі, тобто, фактично, нехтуючи тілесністю і речей, і нас самих, і нашого простору теж. Сфотографувати одним механічним, чи, тим більше, цифровим оком камери “об’єктивний” простір “з точки зору” твору мистецтва – це знехтувати власне тим, над чим весь час працюють митці – над містикою і таємницею дару бачити. Я ще можу довго розводитися про те, як ми бачимо насправді, і я не бачимо, і про Мерло-Понті, і про його феноменологію, яка активно і послідовно заперечує як ідеалістичний, так і емпіричний підходи до пояснення нашого сприйняття, в тому числі зорового, але може краще колись іншим разом, а може ви і самі щось прочитаєте…

Мерло-Понті ходив в галерею не насолоджуватися, а працювати. Він ходив туди вчитися бачити, в Сезана, Моне, і компанії. Не виключено, що саме звідти взялися його геніальні розділи про apparent size (навіть не знаю, як це по-українськи сказати), про впізнавання, про тяглість сприйняття простору у “Феноменології сприйняття”, ну і вже точно звідти відносно раннє ессе “Сумнів Сезана” і відносно пізнє “Око і дух”.

Так до чого тут мій кум? – спитаєте ви, ну і в першу чергу сам кум теж. Кум мій до того, що він має (серед інших) дві дуже цінні якості. Перша – це здатність бачити, (в тому числі, бачити оком камери простір який не механічно-мертвий, а справжній, живий), і вона розвинута в нього набагато краще, ніж в мене. Друга – це те, що йому все цікаво, і тому якщо хтось і дочитав цей пост до кінця, та ще й з задоволенням, і якщо хтось міркуватиме про те, що тут написано, а може навіть і піде колись читати follow-up, то це буде мій кум.

Тотнауберзька трава

Перевернула коробку зі старим “мотлохом” – ну, мабуть не дуже мотлохом, в мене всього лиш дві коробки старих речей залишилося – фоток, записників, щоденників, листівок, інших пам’яток – це я при останньому переїзді з чотирьох чи п’ятьох до двох звела, тому власне мотлоху там мабуть вже не залишилося. Я хотіла написати пост навіяний Костевою піснею про Святого Франціска, і шукала там одну стару листівку – фактично найдавнішу мою особисту згадку про нього. Ну, не знайшла, – мабуть викинула, але зате знайшла щось набагато цінніше, що марно шукала в пошті минулого року – “публічний” лист який я написала була Семові з нагоди його виходу на пенсію, який йому на тій імпрезі від мого імені зачитали. Написаний в траві  в Тотнауберґу – біля Гайдеґерової хижки. Осьо: First of all, I would like tо thank Claudio for an opportunity to say a few words, even though I am not here… Thank you, Claudio! Hi, Sam! I am sitting in grass here in Todtnauberg, just above Heidegger’s hut – this place is a special place indeed. It is calm, and somehow very humble – I thought it would be a good place to put on paper what I wanted to say. I remember the letter you wrote to Henry, your supervisor, and I remember thinking at that time – I wish I had an opportunity sometime to write a letter to you. I hope I will still have more than one chance to do that – perhaps when I am more mature, when I have more behind my back, more to say and more to give. Still, I would like to take this chance as well… And so I want to thank you First of all to those classes – when the language ceases being ordinary, when the bodies – yes, bodies indeed, are captured out of their habituality into the moment, when the thought dances like Zarathustra descending from the mountains, when after stretching and struggling you are suddenly stroken by the simple beauty of the evident. I want to thank you for teaching the discipline – of thinking, of studying, of writing. For not spoiling us with easy grades, for demanding more. Perhaps it was not fun at the time, but it is only thanks to that, that I have learned to see, how much more can one do in a paper, how much further can one go, and not to be satisfied with the little. They say Heidegger used to bring his students over here, to the hut, and teach them to ski – straight down from the hill. This is the person-Heidegger, that Heidegger, whom we have almost no chance of meeting – he tried so hard to keep this “personal” out of his writings… Perhaps it would be so much easier to understand Heidegger with all his choices and attitudes – were we to have a glimpse of this Heidegger, outside of his “ex cathedra” mood. I want to thank you for chance to know Sam-the-person – for those conversations after AGO until the ferry goes, for the shift, for the “dissertation group” and for the mug of wine with its fourfold right here in Granos… Thank you. Granos – це італійський ресторан, де власне відбувалося все це дійство Семового виходу на пенсію, яке я пропустила, бо була в той час в Німеччині – Сем водив нас туди попереднього року на закінчення курсу про пізнього Гайдеґера – я здається навіть мала там робити презентацію – вже не пригадую, робила чи ні, треба би туди сходити, якщо воно ще існує – може якраз не Семів день народження в квітні… Ха, а от листівку з Granos я якраз не викинула, ось вона (треба було примусити Сема щось на ній написати – як я так протупила, тепер вже точно пізно). image

Невислані листи

Це коли цілий вечір пишеш листа, довгого як пісня про довбуша і чесного, і трохи філософського (від себе ж не втечеш), відкладаєш близько півночі, а за ніч розумієш, що дописувати його нема сенсу, бо все одно його висилати нема кому. Тобто є кому, звичайно, він же ж комусь писався, але краще не треба…
image
image