I sing, you meditate

Запросили мене поспівати на медитаційній програмі в одному сусідньому селі (ну чи містечку), ну то раз вже таке діло, то я вирішила телефоном на коліні записати, в першу чергу з метою виправлення помилок і подальшого покращення якості, а заодно тому, що вже кільком людям давно обіцяла показати (точніше, дати послухати).

Я, звичайно, не професіонал, та й ніколи професіоналом в музиці не стану, але насправді не в тому суть. Суть в тому, що ці коротенькі санскритські шльоки, привезені колись давно з Вайтарни, мають настільки сильну і добру енергію, що зіпсувати їх складно навіть такому непрофесіоналу як я. Саме тому я не віднєкуюся, коли запрошують, навіть коли знаю, що горло добряче заржавіле, бо зовсім нетреноване, тим більше зараз, і що звук буде далеким від досконалого, і артикуляції будуть зовсім не такими виразними, як би хотілося, і що належного рівня імпровізації не буде, бо ж звідки йому взятися. Але енергія все одно буде нічого така, і тим, хто готовий медитувати це допоможе, і стан буде класний вкінці.

Про кілька з цих шльок я вже колись давно згадувала тут, ось наприклад в цих двох постах було:

https://msvarnyk.wordpress.com/2009/02/18/білим-я-буду-білим-як-сніг/

https://msvarnyk.wordpress.com/2012/11/18/індія-починається-втретє/

З добрих музичних новин в мене те, що за тиждень я їду в Канаджохарі,  там протягом двох тижнів перед великим медитаційним семінаром триватиме наша йогівська “мистецька академія”. Я записалася на два класи співу і один гармоніки, аж самій цікаво, що з того всього вийде. Взагалі їх мав проводити Ґуруджі, якого я вам показувала два роки тому, і мені було трохи лячно, але тепер все помінялося, приїде хтось зовсім інший (я його особисто ніколи не бачила, але чула про нього багато цікавого), і я тим дуже втішена.

Про суперництво, комплекс ґуру, і серце проти ритуалу

Знову навіяне, тепер вже цим ось постом пана .

Останні кілька років найчастіше стаю свідком (чи може воно просто найчастіше впадає в око?) суперництва “зірок” чи “професіоналів” за “впливовість” – серед молоді, чи серед потенційних учнів чи “послідовників”, чи просто серед людей (тобто змагання за “народну” любов). Причому воно все з найкращих міркувань – поширити свій “стиль” чи свої “погляди”, які, звичайно ж правильніші і просто кращі, ніж в суперника – важко в таке не втягнутися, особливо якщо вже щось знаєш, і розумієш, і маєш якийсь досвід. Найсмішніше (чи найсумніше?) коли це все відбувається не серед представників якихось ворогуючих таборів, а в колі ніби-то однодумців.

Пам’ятаю, як тільки я почала медитувати, в одному з медитаційних кіл було дві дорослі пані, одна з них – велика прихильниця телячих ніжностей, інша – стрункого сидіння і холодного аналізу, і ті от дві пані вели повномасштабні операції із залучення молоді кожна до свого “табору”, смішно було. Потім, коли я потрапила на чотири місяці до Вайтарни, була закинула в саму гущі холодної (а часом навіть гарячої) війни між моїм вчителем і другим вчителем співу – тоді вже не було смішно. Але в обох цих випадках побачити і зрозуміти суперництво і різницю в стилі було просто, бо одна сторона була виразним егом (раціональним, агресивним, прямим, організованим), а інша – супер-егом (емоційним, непрямим, піддатливим, хитрим), відповідно, це була боротьба між “правим” і “лівим” каналом в чистому виді.

Набагато складніше стає, коли погляди і цінності не вписуються в таку просту дихотомію, і коли пропагандистом своїх поглядів і цінностей стаєш сам, тим більше коли опиняєшся в позиції авторитету, чи коли хоч не хоч потраплєш в ситуацію непогодження (навіть якщо це не гострий конфлікт, а просто різниця в преференціях, чи в мотивації певних дій), і особливо коли “новачки” (або навіть не новачки, а просто люди без сформованої позиції) починають питатися порад.

Вчуся в свого калґаро-румунського “брата” Андрея.

Андрей такий, що його неможливо не помітити – його дуже багато – не в сенсі об’єму, а в сенсі активності, і з нього аж пашить … здоров’я. Він неонатолог, з божевільним розкладом канадського лікаря, де три основні лікарні, в яких він працює, підтримуються лікарських складом розрахованим на дві. При тому він завжди виглядає виглядає настільки свіжо і просто здорОво, що я б йому без жодного сумніву довірила своє немовля, якби воно в мене було. Крім того він ще встигає тисячу інших справ (може завдяки якості, яку я згадувала в одному з попередніх постів про чай – ніколи не відкладати на пізніше те, що можна зробити вже). Він має таку румунську рису все робити голосно – голосно розмовляти, ще голосніше сперечатися, і ще голосніше співати – мабуть не завжди на роботі, але точно поза роботою. Він має феноменальну здатність висловлюватися чітко, виразно і коротко (якраз мені тої здатності часто бракує). Разом з тим, при потребі він вміє говорити красиво, поетично і делікатно. А коли нема потреби говорити коротко або делікатно, він може просто говорити багато. Він є одним з тих небагатьох людей в моєму житті, кому я можу повністю довірити, що якщо робитиму щось не так, неправильно, коли несвідомо нароблю помилок – він мені скаже, причому знайде спосіб зробити це якомога тактовніше.

Його часто не люблять, і не розуміють (особливо чоловіки, або “активні” жінки), переважно люди які його мало знають, і рідко з ним мають справу (особливо якщо вони з ним мають справу в основному по телефону) – кажуть, що він говорить надто багато, не слухає інших, зверхньо відкидає чужу думку, і взагалі, несе дурниці, (dismissive and full of himself) – ну, чи так говорили раніше, коли його було більше і частіше видно. Так от, Андрей сильно змінився за ті кілька років, що я його знаю. Мабуть не стільки вдома і з близькими людьми, як “на публіці” – його стало набагато менше чути. Може, це якесь таке поступове вростання в якусь ніби-то даоську максиму “хто говорить – той не знає, хто знає – не говорить”, в поєднанні з іншою “суфійською” мудрістю, якою він поділився зі мною підчас моїх останніх відвідин. Він вичитав в котромусь із хадітів, що типу “God is not concerned”, і сказав, що останні кілька тижнів чи навіть місяців “міркує” чи, правильніше мабуть сказати, “медитує” (і він мабуть власне якось так і сказав) над тим, що б це могло значити, що “Бог не дбає” чи “Богові байдуже”. Це було в контексті нашої розмови про те, “як правильно” робити те чи інше, і про те, чи існують насправді взагалі якісь універсальні “приписи” чи “протоколи”. В нас (в нашій медитаційній практиці) часто наголошується на тому, що важливі не ритуали самі по собі (і навіть більше, що ритуал, якщо він всього лиш ритуал – не просто неважливий, а навіть шкідливий), а радше “протокол” чи “правила” серця. Тобто те, що робиться від серця, навіть якщо неправильно, pleases (задовільняє??? – зовсім не те значення) Богів набагато більше, ніж те, що зроблено правильно але механічно, без “серця”. Є навіть такий термін на санскриті – prasanna – коли богам “вгодили” і вони “задоволені”.

В цьому контексті в нас є часто переказувана одна з улюблених історій з Рамаяни, про стару якусь лісову бабку з касти недоторканих (в нас би сказали мабуть “бабу ягу”), яка нічого не мала, але хотіла зробити подарунок Рамі, коли той мандрував у вигнанні. Вона назбирала ягід в лісі, а знала, що Рама не любить кислого. В неї був тільки один зуб, і вона тим своїм одним зубом прокусила кожну ягідку, щоб переконатися, що вони всі солодкі, і тоді принесла їх в подарунок Рамі. Не знаю, чи ви в курсі, які індуси самі по собі гидливі, ніхто нічого ні за ким доїдати не стане – ну і мабуть є в цьому гігієнічний сенс в контексті їхнього клімату. Але принести їджене недоторканою бабою, і давати принцові, навіть якщо він в екзилі – це не просто неправильно, це образа честі і гідності :), і тому здається Лакшмана жахливо обурився, і хотів стару не то побити, не то вигнати, але Рама заступився за неї, взяв ягоди, подякував, почав їсти і нахвалювати, що смачніших ягід він ще ніколи в житті не їв, так що вкінці Сіта і навіть сам Лакшмана просили і собі спробувати. Отака історія про перемогу серця над законом.

Ну то останнім часом, до великої міри завдяки спостереженням за Андреєм, я собі виробила список рекомендацій (чи корекцій поведінки), які намагаюся впроваджувати особливо в контексті нашої медитаційної спільноти, але частково і поза нею теж. Осьо:
– не висловлювати своєї думки взагалі, якщо мене не питають,
– не давати порад і рекомендацій, якщо в цьому нема необхідності (крім випадків коли це мій прямий професійний обов’язок)
– не висловлювати оцінок, особливо якщо в цьому нема потреби
– коли навіть питають, як слід жити 🙂 – не відповідати в категоричній чи універсальній манері, натомість перелічувати можливі варіанти, і аж тоді казати, котрий з варіантів імпонує мені, і не видавати свою преференцію за універсальну істину
– розрізняти між важливим і неважливим, принциповим і непринциповим, і не застрягати на неважливому і непринциповому

Насправді це дуже складно :).

Про гори – Кайлаш

Мій цьогорічний візит до Індії пройшов, крім всього іншого, під знаком розмов про “паломництво” до Кайлашу. Внаслідок жаркої пори року, в нашому медитаційному центрі в Мумбаї не-індійців були одиниці. Одною з них була Ніна з Москви – жінка невизначеного для мене віку (десь мабуть між 40 і 50) з минулим московського юриста, і непоганим індійським досвідом – вона прожила в Індії кілька років, з’їздила її вздовж і впоперек, і може годинами розповідати, куди варто поїхати і що подивитися. Причому їй це все вдалося з дуже млявою англійською. Крім кольору шкіри і опікунства над двома дядьками з Татарстану, які зовсім не знали англійської, нас з Ніною поєднувало ще й те, що її порадницею теж була Нейна, от тільки на відміну від мене Ніна досить пофігістськи ставилися до формальностей процесу – “домашнє завдання” не робила взагалі, або робила тільки те, що сама вважала за потрібне, постійно порушували всякі дрібні правила і намагалася втягнути мене в якісь дрібні пригоди. Я в принципі не проти була, бо не надто люблю організовувати і планувати якісь вилазки, то власне вона показала мені і мол, і друге Інтернет-кафе (коли “моє” було зачинене), і ше б показала де за рогом кури продають, а де рибу, якби мене не влаштовувала повністю наша внутрішня кухня, і якби дрібні продуктові магазинчики всього Мумбая не були на страйку. Шкода, що ми з нею тільки на одні вихідні перетнулися, а то б вона мене точно на якісь при-мумбайські місця туристичної слави звозила – ті самі печери Елефанти, про які я вже другий раз говорю, що ніби й не проти подивитися, а все ніяк не доїду, або й оригінальніше щось.

Не знаю, чим вона зараз в Москві займається (зазвичай не задаю малознайомим людям особистих запитань, тому знаю про них тільки те, що самі розповідають), але факт що вона приїхала цього разу до Індії десь на пів-року якраз на найнеправильнішу погоду, заради того, щоб поїхати на Кайлаш. Кайлаш знаходиться в Тібеті, тобто щоб потрапити туди потрібні китайські візи, а також всякі інші формальні дозволи китайського уряду – Ніна казала мені, що чула багато історій про невдалі виїзди на Кайлаш, коли поїздки зривалися в останній момент, і бажаючі, вже прилетівши в Катманду, чи, ще краще, приїхавши до китайського кордону, дізнавалися, що нічого не буде, бо на Кайлаш китайці раптом вирішили “не пускати”, туристична фірма при тому вмивала руки, немалі гроші просто пропадали. Тобто, враховуючи непрості міжнародні відносини в регіоні, там може вийти по-всякому, і Ніна дуже старанно вибрала фірму, і добре перевірила через якісь їй відомі джерела – я не вникала, які саме. Як виявилося, такий самий виїзд на Кайлаш, і з тою самою туристичною фірмою, тільки на інші дати, зібралася також і наша Нейна (що додало Ніні неабиякої певності). А через те, що Ніна англійську знає трохи приблизно, вона мене попросила помогти їх поперечитувати брошури з остаточними описами маршруту та інструкціями, а ще й заодно сходити з нею на останню зустріч з її тур-агентом, де вона хотіла задати запитання і переконатися (з моєю допомогою), що вона все правильно розуміє. Ну то я тепер теоретично підкована з питань виїздів до Кайлашу.

Continue reading

Поле битви і той, хто з нього втікає

Кшетра – поле, поле бою, разом з тим “сфера духа”, свідомість.
Битва відбувається за приналежність до сфери духа, за чистоту і силу своєї власної свідомості. Меч – увага, щит – невинність. В руках майстра увага здатна проникнути в саму суть речей. Знову ж таки, поле битви – наша свідомість, якщо заволодіти цим полем повністю, повичищати його від всяких різного калібру ворогів духа (або просто сміття) – тоді війну виграно, як внутрішню, так і зовнішню, бо ж зовнішнє насправді лише відображення внутрішнього.

Так от, якогось другого чи третього дня по обіді я програла чергову на той час здавалося важливу битву, і чулася, як ото і чується той хто програв битву – кепсько. І хоч я знала, що нема сенсу чутися кепсько, бо чим довше я себе жалітиму, чим довше піддаватимуся своїй поразці, тим більше віддалятиметься наступна перемога, бо ж насправді битва йде безперервна, війна не закінчується жодною маленькою перемогою чи поразкою. Але все одно я чулася кепсько. І тоді я пригадала собі історію про Крішну – Ранчордаса.

Історія така. Одного разу Крішні довелося стояти в битві проти одного ракшаса, а в того ракшаса був бун (як це буде по-українськи?) від Шіви (?), що його не можна було вбити в бою, чи щось таке. Ну і що робити? Крішна знав, що не зможе перемогти цього ракшаса в поєдинку. Тоді він став втікати з поля бою, а ракшас подумав, от боягуз, і погнався, звичайно, за ним. Ну Крішна втікав-втікав, і забіг в печеру, де спав один святий. Святий дуже любив спати і страшно не любив коли його будили, і ото в нього був такий дуже корисний бун (теж від Шіви?) що якщо його зненацька розбудять, то перший на кого впаде його погляд миттю згорить до тла (такий трохи дратівливий був святий, як ви розумієте). Ну то Крішна тихенько забіг в ту печеру, і ще й легенько поклав на святого свій плащ, чи що там в нього було, а сам сховався в кутку. Ракшас пригнався в печеру: ага, ти тут спиш, змучився дуже? Ану давай вставай, будемо битися! – і здер зі сплячого плащ Крішни, а там той святий, прокинувся, – пуф, і ракшас перетворився на купку попелу. Як то кажуть, клин клином, а в цьому випадку бун буном вибивають.
Ну то з тої історії в Крішни тепер є таке ніби-то ганебне ім’я Ранчордас – той хто втікає з поля бою, але він не зважає, що ім’я не надто благородне, йому байдуже, що про нього люди казатимуть – треба було зробити справу – позбутися нахабного ракшаса, і Крішна досягнув мети.

От чому б і ні, подумала собі я – раз вже я битву програла, чому б і собі не втекти в печеру, а там – бабах його по голові. Ну то я пішла собі в свою кімнату перед вечерею, імена Лакшмі (одне з моїх домашніх завдань на день) стали в прекрасній нагоді – з їх допомогою поразку було нейтралізувано і бойовий дух відновлено.

Одне з імен Аді Ґуру (Першо-Вчителя) – Кшетраґня – той хто знає сферу духа, той хто знає поле битви. А одне з імен Магакалі – Рана Пандіта – та, хто володіє мистецтвом ведення війни. Ото ці обидві порції імен в мене в щоденному домашньому завданні – читаю і насолоджуюся щоранку.

Ага, ще додаток до очевидних, і тим не менше вартий нагадування рецептів. Якщо голова або ментал, в нашій термінології – его і супер-его, дуже вже нахабніють, триндять без перестанку і дуже голосно, видають всякі різні не завжди приємні фізіологічні звуки, вештаються туди-назад по п’ять разів, грюкають -точнісінько як тутешні деякі індійці і китайці роблять, коли ти намагаєшся медитувати на дворі :), тоді замість того щоб дратуватися (а вони ж того й домагаються – це я вже знову про его з супер-егом, не про індійців і китайців – ці не намагаються, в них то все природньо і спонтанно виходить), набагато краще просто перевести увагу на щось інше, що краще сприятиме медитації (встановлення внутрішньої тиші).

Минулого разу як я тут була, дві неділі ходила в гості до одної австралійсько-індійської сім’ї, друзів моїх друзів, які зараз живуть в Мумбаї. І от сидимо ми з Робом (про нього колись іншим разом, цей кадр разом із цілою своєю сім’єю вартий не одного поста) під Макдональдсом, де його два сини проходять кулінарну акліматизацію після дев’яти місяців приватної школи в Гімалаях, і раптом він мене так по-змовницьки питає: так ти вже знайшла свої “трюки”? – тільки не кажи мені… Які трюки? – питаю. Ну, ти ж знаєш, кожен з нас має свій набір таємних трюків (bag of tricks), які в моменті приводять нас в медитативний стан. Особливо якщо якась екстремальна ситуація, чи ніяк медитація не йде, тоді використовуєш котрийсь із своїх трюків, тільки про них не можна нікому розповідати. Гм, кажу, якось про це не думала, хоча, в принципі є деякі речі, які помагають… Ні-ні, перебиває, не кажи мені. Я просто хотів звернути на це твою увагу.
От і сьогодні Нейна теж подібне щось сказала, що існує стільки різних способів переводити увагу з внутрішньої балаканини на тишу, і це дуже цікава і весела (ггг, для неї може й весела) гра – оце постійне змагання із своїми балакунами, вони теж не дурні, і щоразу придумують нові способи нас відволікати і заговорювати, але ж ми теж не ликом шиті, і теж розвиваємо свою здатність їх перехитряти.

Отак і живемо…

Індія починається… втретє

Властиво, Індія вже давно почалася, а ще властивіше, внутрішня Індія таки не закінчувалася. Востаннє я була там п’ять років тому, неможливо повірити, що це було так давно, особливо тепер, коли вона знову так близько.

Насправді я думала, що повернуся туди набагато швидше, щоб продовжувати вчитися співати. Але вчитель мій несподівано помер, так що моя “формальна” музична освіта відклалася на невизначений термін.

Тоді вчитель казали: коли ти вернешся додому, одне Са (це перша нота) даватиме тобі набагато більше, ніж тут. Так не є. Тут навіть видобути з себе те одне Са – не так просто. Втім, коли за нього взятися, плекати його і всяко йому догоджати, може воно і даватиме більше, але з якою працею, дисципліною і скромністю! Вайтарна ж була місцем, де музика, здавалося, текла сама собою, і кожен, хто хотів, міг напитися її сповна. Вчитель, звичайно, це знав, і про це теж говорив, хоч висловлював це іншою, своєю мовою. Хто зна, навіщо він казав, що буде легше “in your country”, а може просто переповідав, що йому інші колишні учні казали… Continue reading

Індія починається… втретє

Як рекомендує йожиков – повідомляю: написала нове про мою Індію в блозі
https://msvarnyk.wordpress.com/2012/11/18/індія-починається-втретє/

Ну а для тих, кому охота прочитати, а неохота туди ходити (якщо тут раптом є такі) – поклала під кат.

Індія