Good point but poorly communicated

Витягла з папки десятирічної давності ессе – про ту картину, про яку зараз дописую останню частину великого шматка дисера. Ось вона:

BeaverSwampAlgoma1920

Витягла його з метою подивитися, чи там щось є, що би можна було зараз використати як spring-board і таким чином пришвидшити занурення в процес активного писання. І таки є, як не дивно, – це перше ессе для Сема, за яке я отримала від нього A (він зняв був пів бала і вийшло А-, бо воно було на тиждень запізнене, але по суті це було таки А). Якраз в той сам час воно було написане, що й рекомендація з попереднього поста – вже не пригадую, чи рекомендацію він написав до того як це ессе прочитав, чи після.

Так от, є там такий загадковий для мене Семів коментар на полях: “Good point but poorly communicated”, стосується він цього ось абзацу:

The sky takes hold of what’s departing (into death?), covers it up and shields – us from it, it from us. The sky prepares the future – that future is held in the spot of promise without being revealed yet. (It also shields us from the blackness of the mystery – covering from us that black grain of being(?) itself, that appears through the crack in the sky.) This is how it helps us, mortals, – by covering up, shielding us from our own past, leading us through time, through seasons, so that we could move on, and also, calling us into the future – that bright spot of promise on the horizon. If we do not move on – from all that has died long ago, we will be stuck with all our phantom limbs. In a way, that seasonality of the sky gives us a pace, a rhythm of moving though and beyond, and not being stuck. And yet without rushing us ahead, so that we do not run around (and away) into our work and our daily life when it’s time for us to rest and stay, and, actually to take care, sort out, and so to be able to leave behind our past.

Я тоді ще була не така нахабна дівчинка, як пізніше стала, ще не влаштовувала зустрічі для розбору польотів (чи може тоді ще просто Сем не пропонував мені такі зустрічі), і тому Семові коменти розбирала самотужки, часто ще з одним знайомим, який був в категорії Семового студента багато років, і часом міг мені краще пояснити, що саме Сем мав на увазі. Втім, невдовзі цей контакт теж обірвався (я про це писала недавно в пості про Модільяні – от як все чомусь нагадує зараз про рік 2005), і я залишилася сам на сам і Семовими коментами :).

Ото я досі не можу зрозуміти, що саме він мав на увазі – що саме було там в тому параграфі good point, і чому poorly communicated. Хоч, мушу признатися, що я цю фразу взяла на озброєння (мабуть несвідомо), трохи пом’якшила, і теж використовувала в коментах до ессе своїх студентів. 🙂 Академічна спадковість – велика сила…

Advertisements

Про павука, смерть, землю і небо

July 18, 2012, 5:50, Wed LSL

Sleepless middle night at the usual anxiety time around 4:00.

The best part was getting up at 3:30 and finding a huge black spider right at the light switch. It was exactly the one in “Through a Glass Darkly” over the bed and thus so very appropriate my seeing death so clearly yesterday. I just barely dare look up into the wall of trees and their accompanying lake where it de-peared, phenō-menalized as the final deepening of earth: my native soil like a tree’s that it only holds from above and blends into only so far. Earth indeed is place of death’s river of forgetfulness and the underworld and we engage it continu-ously repeatedly, even with melody and tenuous risky dialectics, for it is what holds and gathers us back like gravity, keeping our particularity, its offspring alive and functioning. We are held off its complete captivating and entrenchment (burial) inter(r)nment by our being pulled into the sky’s away ness, ever a-way up-held and hinged on it like those Paleo buffalo, stretched thereby lineately and en acte en mouvement. Isn’t that diffusion ( & of the earthy itself) also our intrabindedness that equally up-holds us if laterally, all these presencingeds interlacing just by the fait of their on same ” : like the plunge of each tree standing tall and strong, str-aight & vertical, seriously interdependent and chiastic [?] with each other & all the types of life that get support from them. ?

This Black is not the Horror of the Vision & doesn’t terrify me, at least not more than a bedroom spider half the size of my hand. It has taken me so long to become acquainted, perhaps even friends (philo) with, earth. The tenuousness (>con-tinu-um) of everything no matter how vital or elemental, of course, gets clearer. However, that magnifies the wonder of inextances, presencingeds, tents. Its eminently friendly, isn’t it D, to us all, en-y-thing for it is what holds us from below, su-pports & sus-tains us, [незр. слово] has and allows us our deepening an engathering to our particularity. […]