Ранньо-ранкова медитація – 1

Така смішна тавтологія виходить при перекладі англійського early-morning meditation. Ну от можна ж би було сказати просто “ранкова” – навіщо так ускладнювати? От тільки справа в тому, що ця рання медитація, як виявляється, має інше призначення, інший “процес”, і відповідно інший формат ніж інші медитації, тобто медитації в інший час.

Я чула, мабуть десь від початку своїх медитаційних вправ, що найкраще вставати і медитувати дуже рано, о четвертій (чи пів на п’яту). Відповідно підчас свого першого довготривалого перебування в Індії, а це було десь за півтора року після того як я почала щоденно медитувати, за чотири місяці моєї Вайтарни не встала десь між четвертою і п’ятою я може разів з десять, а то й менше. Втім, то була Вайтарна, прокидатися там було дуже легко, в мене все ще тривав початковий період медитаційного життя – такий собі “медовий місяць”, коли медитація сама тече, коли все легко, просто, і виразно, і коли будні, здається, перестають існувати, натомість свята бувають мало не через день, як мінімум десь раз в тиждень – якщо під святами мати на увазі особливі медитаційно досвіди, якими тебе на початках просто завалює, як західних дітей різдвяними подарунками. Ну і якщо не встанеш рано, тоді ворони десь близько шостої зчиняли такий рейвах на даху, що зрозуміло було – краще було встати раніше. Між іншим, цієї весни ворон майже не було – мабуть в цю перед-дощову пору надто мало всяких смачних жуків і кузьок, і їм там нема що їсти. Зато були всякі інші птахи, яких восени не буває, в тому числі коял – індійська зозуля, яка вважається наймелодійнішим чи наймузичнішим птахом, колись може дам вам послухати – я записала, хоч не надто вдало, бо без нормального мікрофона.

Повернувшись з Індії, продовжувати щодня вставати раненько в зимовому Торонті майже нереально – для мене це завжди велика боротьба. Часом мені це вдається навіть кілька тижнів під ряд, а потім якась післяпівнічна гулянка вибиває з графіку, ну і я досі не навчилася лягати достатньо рано щодня, щоб могти відповідно рано вставати. Але боротьба триває – цьогорічна Індія навчила мене не гризти себе за поразки, ставитися до них з гумором, починати щоразу спочатку, тому експеримент ранішнього виставання можна вважати діючим.

Особливість нашої медитації в тому, що вона має бути спонтанною, без натуги, без напруження, без активної дії того хто медитує. Вона є в якомусь сенсі результатом, можна навіть сказати побічним ефектом, потоку нашої внутрішньої енергії (це все умовно кажучи). Коли ця енергія починає вільно протікати через нас (таким чином вона під’єднується до загальної космічної енергії – щось таке), коли ми їй це дозволяємо, точніше, коли не заваджаємо, думки автоматично сповільнюються, і з часом зникають взагалі. Оця тиша і є першою “фразою” чи першим рівнем медитації – стан без думок, “нірвічара” на санскриті.

Медитація, а з нею і вільний потік нашої енергії припиняється (чи зменшується, сповільнюється, призупиняється), якщо ми починаємо їй (тобто енергії) заваджати – коли включаються наші его із супер-егом, головні породуценти думок, і коли їм вдається заволодіти нашою увагою. Коли ми повністю віддаємо свою увагу своїй енергії, ми перестаємо бути суб’єктом, ми стаємо духом. Властивість і здатність духа – спостерігати за грою і насолоджуватися (насолоджуватися – грубе слово, воно не передає тої тихої, спокійної і глибокої радості, яка є радістю духа). Дух не має “я”. Як тільки включається “я” (о, як я класно медитую, скоро можна буде сказати, що я досягаю наступного рівня), увага відразу втікає від духа на “я”, тобто виходить що нашому егові вдалося нас відволікти. Як тільки включається своєрідне “ти” (от бачиш, нічого в тебе не виходить, завжди в тебе так, тільки досягнеш тиші, зразу все зіпсуєш своїм дурацьким егом) – це вже супер-его підіграє егові у справі відволікання уваги від духу.

Як того стану духа досягнути в першу чергу – на то є багато всяких різних нескладних способів, суть в тому щоб спрямувати увагу (але без примусу і натуги, бо тоді нічого не вийде) всередину і на сферу духа, підсилити внутрішню енергію, а також підтримати внутрішні якості, які сприяють її вільному потокові, але все це без напруги, і без активної дії – як саме це робиться – можу колись іншим разом розповісти. Часом взагалі нічого не треба робити – сів, відкрив долоні, а вона сама тече, тільки не заваджай. Як той стан утримати – інша справа і інша гра, суть в тому щоб не вестися на провокації ега з супер-егом, але вони з часом стають все тонші і тонші, хитріші і хитріші, апелюють до щораз глибших і давніших страхів, щораз заповітніших і чистіших (а все ж не досконало чистих) бажань, тобто треба не втрачати пильності, знаходити щоразу нові способи їх перехитряти, і міцно триматися своїх основних орієнтирів, чи може краще так сказати: впевнено але ненапружено стояти на своєму справжньому, відчувати виразно, що справжнє, а що – ілюзія. Я про ці ігри вже здається трохи писала раніше, може й потім більше напишу також.

Тобто в той час як сама медитація спонтанна – її неможливо якось присилувати, для того, щоб їй не заваджати потрібна певна дисципліна уваги, певна практика, прикладна наука, техніка (техне?), набір випробуваних способів, які можна навчитися відчувати і по-різному комбінувати… Про це теж колись іншим разом (ггг, от як я сьогодні ухиляюся від всього конкретного). Ранньо-ранкова медитація є одним з таких способів підтримувати і покращувати загальний медитативний стан. Ну а оскільки мені вже десь пів години тому треба було піти на вечірню медитацію, щоб рано лягти спати і рано встати, то більше про неї я вам розповім наступного разу.

Про гори – Кайлаш

Мій цьогорічний візит до Індії пройшов, крім всього іншого, під знаком розмов про “паломництво” до Кайлашу. Внаслідок жаркої пори року, в нашому медитаційному центрі в Мумбаї не-індійців були одиниці. Одною з них була Ніна з Москви – жінка невизначеного для мене віку (десь мабуть між 40 і 50) з минулим московського юриста, і непоганим індійським досвідом – вона прожила в Індії кілька років, з’їздила її вздовж і впоперек, і може годинами розповідати, куди варто поїхати і що подивитися. Причому їй це все вдалося з дуже млявою англійською. Крім кольору шкіри і опікунства над двома дядьками з Татарстану, які зовсім не знали англійської, нас з Ніною поєднувало ще й те, що її порадницею теж була Нейна, от тільки на відміну від мене Ніна досить пофігістськи ставилися до формальностей процесу – “домашнє завдання” не робила взагалі, або робила тільки те, що сама вважала за потрібне, постійно порушували всякі дрібні правила і намагалася втягнути мене в якісь дрібні пригоди. Я в принципі не проти була, бо не надто люблю організовувати і планувати якісь вилазки, то власне вона показала мені і мол, і друге Інтернет-кафе (коли “моє” було зачинене), і ше б показала де за рогом кури продають, а де рибу, якби мене не влаштовувала повністю наша внутрішня кухня, і якби дрібні продуктові магазинчики всього Мумбая не були на страйку. Шкода, що ми з нею тільки на одні вихідні перетнулися, а то б вона мене точно на якісь при-мумбайські місця туристичної слави звозила – ті самі печери Елефанти, про які я вже другий раз говорю, що ніби й не проти подивитися, а все ніяк не доїду, або й оригінальніше щось.

Не знаю, чим вона зараз в Москві займається (зазвичай не задаю малознайомим людям особистих запитань, тому знаю про них тільки те, що самі розповідають), але факт що вона приїхала цього разу до Індії десь на пів-року якраз на найнеправильнішу погоду, заради того, щоб поїхати на Кайлаш. Кайлаш знаходиться в Тібеті, тобто щоб потрапити туди потрібні китайські візи, а також всякі інші формальні дозволи китайського уряду – Ніна казала мені, що чула багато історій про невдалі виїзди на Кайлаш, коли поїздки зривалися в останній момент, і бажаючі, вже прилетівши в Катманду, чи, ще краще, приїхавши до китайського кордону, дізнавалися, що нічого не буде, бо на Кайлаш китайці раптом вирішили “не пускати”, туристична фірма при тому вмивала руки, немалі гроші просто пропадали. Тобто, враховуючи непрості міжнародні відносини в регіоні, там може вийти по-всякому, і Ніна дуже старанно вибрала фірму, і добре перевірила через якісь їй відомі джерела – я не вникала, які саме. Як виявилося, такий самий виїзд на Кайлаш, і з тою самою туристичною фірмою, тільки на інші дати, зібралася також і наша Нейна (що додало Ніні неабиякої певності). А через те, що Ніна англійську знає трохи приблизно, вона мене попросила помогти їх поперечитувати брошури з остаточними описами маршруту та інструкціями, а ще й заодно сходити з нею на останню зустріч з її тур-агентом, де вона хотіла задати запитання і переконатися (з моєю допомогою), що вона все правильно розуміє. Ну то я тепер теоретично підкована з питань виїздів до Кайлашу.

Continue reading

білим, я буду білим як сніг…

В мене колись був близький товариш, фанат музики, то йому дуже подобалася ця пісня.

Так от, з нагоди приготування до Шіваратрі – переодягнула журнал на біло.

Дуже доречно заходила мова за Дух, бо Шіва – то Дух. Він живе на засніженій горі Кайлаш. Він чистий. Він медитація. 

Шльока Шіві звучить приблизно так:

Karpur gaurav karunavataram
sansar saram bhujagendra haram
sada vasantam hridaya ravindam
Bhavam Bhavani sahitam namami…

і перекладається приблизно так:

Білий як камофра, милосердний аватар, суть світу, з королем-коброю на шиї, завжти проживає в лотусоподібному серці, ми кланяємося Шіві разом з Парваті.

Ну і моя улюблена рага Бгайрав…