виправляти поетів

Часом так буває, що запам’ятаєш якусь фразу з вірша неправильно, і хоч ти трісни не можеш навернутися до того, як воно в оригіналі було. І думаєш собі, що це, мабуть, погано, але нічого не можеш з тим вдіяти, часом навіть здається, що свій варіант кращий, правильніший, ніж авторський.

От в мене таке є з одною фразою із Стусового вірша, про який я писала тут: https://msvarnyk.wordpress.com/2014/11/22/про-стуса-андруховича-і-вірш-або-як-по/

В Стуса там:
“Ти знаєш – не знаєш, коли накликаю,
коли забуваю, бо грубшає лід…”

А мені зараз дуже часто крутиться в голові “ти знаєш, не знаю, …” і чомусь здається, що саме така розмовна, буденно, але діалогічно, особисто висловлена непевність і неоднозначність свого відчуття і свого сприйняття, є правильною і природною в цьому вірші, в той час як авторський варіант взагалі не хоче звучати, і не звучить, і не піддається ні інтуїтивному спонтанному розумінню, ні активній інтерпретації.

Може я просто чогось не розумію, чи не відчуваю, а може просто маю слабість до розмовних фраз у віршах, люблю цю ілюзію, що поет, чи поетка, звертається до мене, а не бубонить щось собі під ніс, і що розмова ця нормальна, людська, хай навіть про біль, чи про страх, чи про відчай, але розмова, спільність, співжиття.

Про Стуса, Андруховича, і вірш, або “Як понічна вишня, тужавіє світ”.

Останні кілька днів згадався мені цей рядок і раз по раз випливає на поверхню свідомості. Це фраза Стуса, але подарував мені її Андрухович. От слухайте, я вам розкажу, як це сталося.

З Андруховичем я познайомилася на майдані взимку 2006. Не на реальному Майдані Незалежності, а на сайті Майдан, який, втім, від самого початку свого існування (зникнення Гонгадзе і початок акцій УБК), намагався бути дзеркалом реального Майдану – задовго до того як слово “майдан” увійшло в загальний вжиток як місце і явище протестних акцій загалом. Андрухович приходив до нас на інтернет-конференцію (оцю ось: http://maidanua.org/arch/culture/1138091459.html), я йому потім висилала була лінк на її компіляцію (оцю ось: http://maidanua.org/wiki/index.php/Інтернет-конференція_Андруховича_на_Майдані), відповідь на відповідь, якось розговорилися, і потім ще досить довго листувалися, відмерло наше віртуальне листування майже через два роки, коли я чотири місяці була в Індії, половину цього часу – взагалі без інтернету. На початку цього нашого листування я була в Німеччині, Андрухович теж був в Німеччині, ми навіть один раз перетнулися в Берліні, але поза тим в нас ніби не було нічого особливо спільного, я досі не дуже розумію, що він знаходив для себе в цих розмовах, я ж знаходила багато підтримки – листи його були теплі і легкі, з гумором і приязню, нормальні, людські листи. Може для нього це було таке-собі листування з читачем (точніше, читачкою) – я досить багато коментували про те, що він тоді писав, включно з регулярними колонками здається в ДТ, хоч часом коментарі мої перетворювалися на friendly fire – я не дуже вмію фільтрувати сказане, ну але може приватний friendly fire не такий страшний як публічний.

Ну так от, в той час я вже написала була свій перший пейпер про один Стусів вірш, і він ніби-то відносно непогано пішов (ось тут деякі його уривки: https://msvarnyk.wordpress.com/2013/01/18/про-стусову-свічечку-уривки-англійсь/). В мене була думка спробувати написати частину дисера, працюючи над віршами Стуса. Я якраз добила і вислала Семові свій останній в житті перйпер на оцінку, можна було поступово братися за дисер. Крім того влітку мала бути в Мескірху щодворічна Гайдеґеріанська конференція, і вона якраз була на тему “Гайдеґер і поезія”, тобто була прекрасна нагода спробувати знову Стуса. В мене було два варіанти вірша, здається “Розпросторся душе моя” і “Горить сосна” – очевидно що східно-фольклорні (а разом з тим “мученицькі”) мотиви тоді приваблювали, ну і теж внаслідок роботи над тим першим віршем, був потяг до простоти і мінімалізму. Ну то я вирішила порадитися з поетом, і запитала його, який би він вибрав з тих двох, чи може якийсь інший. Андрухович перепитав, для чого саме, і тоді відписав, що вибрав би якийсь інший, наприклад оцей:

Поранок був схожий на вишню досвітню –
так кругло чорніла запечена кров
цих сполохів довгих, чекань многолітніх,
котрі гострожало вражали покров
тутешнього пекла, тамтешнього раю.
Як понічна вишня, тужавіє світ.
Ти знаєш – не знаєш, коли накликаю,
коли забуваю, бо грубшає лід
мовчання і втрати, розлуки і долі,
надії і горя, печалі і сліз.
Простерла долоні – з дитячої льолі –
аж ген, де Чумацький поскрипує віз.

Хто мене трохи знає, той зразу вгадає, що було далі: якщо послати мені такий curve-ball, то абсолютно очевидно, що я кинуся його ловити. З одного боку було трохи, як би це сказати, не зовсім лячно, але сторожко (є таке слово?). Я цього вірша ніколи доти не бачила (чи може просто не звертала уваги), ну і небезпечно братися за вірш (чи інший твір мистецтва) з чиєїсь легкої або не дуже руки, а не з власного поклику – може виявитися, що ця річ просто не твоя, і тоді вгробиш на неї море часу, а все одно нічого путнього з того не вийде, бо щоб дійсно річ розкрилася тобі, її слід полюбити. З іншого боку, коли берешся за свіжу річ, ще необдуману, це добре, бо тоді починаєш з чистого аркуша, і нема загрози, як з тими двома віршами, про які я думала, що раніше сформовані і закостенілі враження та інтерпретації, тобто звички у сприйнятті тої речі, переважать і притлумлять інші аспекти твору і не дадуть їм проявитися. І хоч Андрухович любив від філософії відмежовуватися, але вибрав мені набагато філософськіший вірш ніж я би вибрала собі сама – ті два вірші, на які я мітила, були емоційно-експресивні, закорінені в стількох больових точках, і оголювали такі традіційні “нерви”, що треба би було дуже обережно з ними поводитися, щоб не переступати якоїсь розмитої і слабо-відчутної межі, весь час була би загроза скотитися в дещо істеричний стан сприйняття та інтерпретації тих віршів, від чого насправді жодної користі ні собі, ні “справі” – одна лише шкода. Як казав мені раз один італієць: “Ви, українці, вже так дістали з тим своїм голодомором – не можливо з вами розмовляти ні про минуле, ні про теперішнє, бо ви постійно всюди той голодомор тулите – get over it, seriously.” Той вірш, запропонований Андруховичем, був набагато спокійніший, щемкість його була герметичніша і глибиніша, хоч разом з тим її було набагато складніше провідчувати бо непросто було в неї зануритися.

Не можу сказати, щоб він мені легко пішов, я нашкребла на конференційну презентацію (ось воно: https://msvarnyk.wordpress.com/2013/03/12/heidegger-and-the-poetic-body-stus-2/), але загалом визнала свою поразку з тим віршем, і закинула його, навіть не показувала Семові (хоч може й даремно), а разом з тим також і саму ідею писати про вірші Стуса в дисері. Давно вже не перечитувала цю свою недокінчену роботу, аж коли почала спливати знову ця фраза про понічну вишню, а заодно і інші якісь натяки на Стуса, я прочитала її знову, і, звичайно, знову затерпла мені її незакінченість. Щойно недавно перегортавши Гайдеґерове Wozu Dichter (“Навіщо поети”), де Гайдеґер пише про сферичність світу в розумінні Рільке, я міркувала собі, що якби Гайдеґер працював з цим віршем, він ніяк не зміг би пройти повз називання світу в цьому вірші (“Як понічна вишня, тужавіє світ”), тим більше, що воно тут не випадкове (ну так, в добрій поезії ніщо не випадкове), і не буденне.

Я ще в тому першому вірші про свічечку помітила, що в поезії Стуса відбувається щось особливе, коли наратив минулого чи доконаного часу раптом переходить у теперішній “продовжений”, те що в англійській називається “present continuous” – в тому вірші це перехід від “купив свічечку за копієчку, понюхав” до “а вона медом пахне”. Тоді, за браком кращих слів я назвала це “ever-present” або “ever-presencing”, це не те, що “зараз є, а потім вже нема”, це те, що було, є, і буде, воно і в часі, і разом з тим поза часом, бо воно лягає в основу часу, воно є грунтом для тих речей, які існують в часових межах, воно несе в собі їх сутності. Аж тепер я бачу, що теплий медовий дух в цьому вірші дуже схожий на сонячне тепло в жовтому листі картини, про яку буде другий розділ дисера. А світ, що тужавіє як понічна вишня, і може вибухнути і пролитися червоним, якщо його ще трохи стиснути (бо ж він вже і так тужавіє), і розірвати ту межу, ту шкірку, яка обмежує і разом з тим утримує, визначає і разом з тим зберігає його сутність, чимось дуже перегукується з червоними деревами на картині з мого першого розділу.

Ця вишня світу, вона тут невипадкова ще й тому, що згадується двічі – на самому початку, і потім посередині – під кінець першої “частини” вірша. Я не пригадую, чи я взагалі навіть бралася за світ в цьому вірші – чи пробувала якось давати з ним раду, але ці спроби залишилися в нотатках, бо не були завершені, чи навіть не починала. Можна би було, звичайно, піти і подивитися, що там було в тих нотатках. А можна би було просто почати спочатку – все важливе нікуди не подінеться, навіть якщо воно вже прозвучало було раніше, воно звучатиме знову і знову, це якщо мати відвагу відчиняти важкі двері і заходити до складних кімнат (і комірок, і пивниць) вірша.

Навряд чи в мене зараз набереться досить відваги, щоб таки знову ризикнути і зважитися на роботу над Стусом. Погодьтеся, набагато простіше в Канаді працювати над канадським художником, на якому мені в принципі не залежиться аж так сильно, аніж над українським поетом, на якому багато в чому світ зійшовся клином (а тужавіюча вишня замерзла льодом). Але хто зна, може колись прийде час, і я ще повернуся до Стуса, і може теж до цього власне вірша, бо світ, що тужавіє як понічна вишня, – це так просто і так складно, красиво і страшно водночас. За одно варто би було запитати когось, хто краще відчуває мову, ніж я, чи понічна вишня – це та сама досвітня вишня першого рядка (тобто чи “по ночі” тут “після ночі”), чи це зовсім інша нічна вишня (“поночі” тобто “вночі”). Ну або якщо нема кого питати, довелося би шукати підказок у внутрішній логіці вірша. Ну і з двома останніми рядками (в обох їх варіантах), теж довелося би щось робити, бо за них я теж здається навіть не бралася, а якщо і бралася, то безрезультатно – вони ж навіть складніші, ніж світ…

То все не так

Вже кілька днів переслідують мене рядки цього Стусового вірша:

То все не так. Бо ти не ти, 
I не живий. А тільки згадка 
минулих літ. Через мости 
віків блага маленька кладка. 
А небо корчиться в тобі 
своїм надсадним загасанням, 
яке ти тільки звеш стражданням. 
Ці роки, збавлені в ганьбі,— 
то так судилося…

Може хай цього разу без наслідків преслідують? Ну добре, я згідна на символічні наслідки…

Heidegger and the Poetic Body. (Stus-2)

DSC_6340

(Photo Mykola Swarnyk)

This is especially for Кость Москалець and Оксана Максимчук – were it not for you two, I would have never posted this anywhere.

This is an unfinished draft of a paper, and was actually delivered as a conference presentation in 2006. Again, it is not finished, so should only be seen as a draft, a sketch, Auf-Riß, but also as a demonstration of the how the body hermeneutics method can work for poetry.

Heidegger and the Poetic Body.

This paper is a dialogue between Heidegger’s textual hermeneutics as exemplified in his work on Hölderlin, and “body hermeneutics,” a technique developed by Sam Mallin based primarily on Merleau-Ponty’s phenomenology. Body hermeneutics is a method that describes and reflects on the lived body in a concrete situation: dealing with everyday concerns, institutions, people, nature, art. Particular strength of body hermeneutics is that it does not limit the method to working with primarily cognitive sphere, but focuses on different “regions” of lived body: perceptual, motor-practical, social-affective, cognitive; body hermeneutics describes how lived body responds to a concrete situation through its different “regions”. In this paper I focus on the lived body in a situation of listening and responding to poetry.

When a dialogue between Mallin’s body hermeneutics and Heidegger’s hermeneutics of poetry occurs, the outcome is two-fold. On one hand, I explore the possibility of “thinking” or “reflecting” on poetry through a fuller bodily understanding, thus enriching and deepening a traditional practice of textual hermeneutics. On the other hand, I adapt and develop Mallin’s method itself to a more specific use: doing body hermeneutics of poetic language. Heidegger’s insights on the nature of poetry, as well as the insights of poets themselves bring the method of body hermeneutics to a new level of understanding language and its bodily character, and of the poetics of the body itself. Thus, in this paper I am showing that not only is poetry bodily, but also that the body is poetic.

Continue reading

Про Стусову свічечку (уривки, англійською)

В попередньому пості згадувала про свою першу спробу писати про (і під впливом) пізнього Гайдеґера – герменевтика Стусового вірша про свічечку (якого я наслухалася в театрі Курбаса). Воно багато в чому наївне, але сама герменевтика, як на мене, – цілком непогана.

Lord, forgive! Went I to passions,                  HOspody, prostY! PishOw ya na strAsti,

bought a candle for a penny, smelled,           kupYw svIchechku za kopIyechku, ponIUkhaw,

and she smells of  honey.                                a vonA mEdom pAkhne.

I took her, and ate.                                          Ya vzIAw yiYI, ta z’YIw.

[…] The poem seems to be very simple, even primitive (especially when compared with the usually sophisticated style of this poet), yet this is precisely what caught me in it: a simple and straight “story” with a stunning ending. There are several ways in which the poem can be interpreted right away based on the fact that the poet is asking Lord forgiveness for the “sin” described in the poem.

[…]

            Lord, forgive! Went I to passions,      HOspody, prostY! PishOw ya na strAsti,

            The whole line is very divine-oriented, sacred if you wish – “Lord,” “forgive,” “passions,” – all these words are taken in their “church” versions, which are not used in the every-day (profane) language. The “o” which is dominating the line up till strasti (the passions) also suggests caution, seriousness, importance, solemnity; hollow sibilants – whispering “s” and “sh” express either mysteriousness, sacredness or just hiding (like a murmur of the confession). The first verse appears to be concealing something, that is definitely related to the divine (because concealing is the way to protect the sacred). Continue reading